Перехід Кобилянської в українську літературу

Довгий і складний шлях пройшла О. Кобилянська як письменниця. Протягом півстоліття виступала вона в літературі, відображаючи життя народу в його різноманітних виявах, духовні прагнення інтелігенції, малюючи природу рідного краю. Письменниця утверджувалась в українській літературі поступово, в процесі переходу з німецької на українську мову, опанування художніх традицій народу, реалістичного методу. Художньо осмислюючи життєвий матеріал, що був їй найбільше відомий, О. Кобилянська створила цілу галерею образів із середовища інтелігенції, втіливши в них свої погляди на соціальні й морально-етичні проблеми часу.

Безперечною заслугою письменниці є те, що вона однією з перших в українській літературі змалювала образи жінок-інтелігенток, яким притаманні вищі духовні інтереси, прагнення вирватись із тенет буденщини, духовного рабства. Звеличуючи людину, зокрема жінку, показуючи її високі духовні поривання, О. Кобилянська утверджувала передові погляди на життя.

Під благотворним впливом європейської культури О. Кобилянська пройшла шлях від неоромантизму до експресіонізму. Особливу роль у цьому зіграло захоплення ідеями Ніцше, з якими окремі сучасні літературознавці пов’язують формування українського модерну, для письменниці вони були особливо близькими, адже головним об’єктом її дослідження було людське єство із загостреним відчуттям прекрасного і потворного.

Письменниця виявила високу художню майстерність і в малих оповідних жанрах, і в широких повістевих формах. Проза О. Кобилянської в її кращих зразках – високоінтелектуальна, в ній відбилися ідейні й художні пошуки світової літератури кінця XIX – початку XX століття, складовою частиною якої є українська література.

5.Дарвіністські ідеї у повісті «Людина»

У повісті «Людина» (1892 ) О. Кобилянська, вслід за Ніцше, використовує тезу Дарвіна про боротьбу за існування як умову вищого розвитку організмів. Від Дарвіна йде й те, що Кобилянська надає великого значення спадковості. Письменниця часто нею намагається пояснити складні лабіринти людської душі.

Схожий комплекс думок сформувався у свідомості Олени Ляуфлер. Людина, з її точки зору, цінна вже сама по собі, оскільки щедро обдарована природою. Це не просто істота, створена для боротьби за існування і самовідтворення у розмноженні, подібно до тварини. Людина – це насамперед душа, здатна тонко відчувати й відповідно (болісно або радісно) реагувати на найменші прояви неповторного життя. Людина – це розум, завдяки якому можна пізнавати навколишній світ, творчо мислити й аналізувати певні явища і факти. У розумінні Олени людина – сильна індивідуальність, яка завдяки природно вродженим, як і набутим внаслідок щоденної праці над собою рисам характеру не лише не піддається тискові зовнішніх обставин, а й сама визначає власну долю. Разом з тим вишколена в постійному духовно-моральному самовдосконаленні ця людина свідома і свого суспільного призначення на користь загальної справи.У цьому контексті – людини – по-новому осмислюється й жінка, оскільки окреслений вище ідеал людини мав би однаково реалізуватися як у чоловікові, так і в жінці. Олена Ляуфлер є мовби зародковим станом народження такої жінки – сильної духом, вольової та незалежної. Нею, до прикладу, вповні стане Наталка Веркович із повісті '' Царівн ''. Тому до певної міри лише провіщаючи задекларований ідеал майбутніх персонажів, сама Олена його не досягає. Вона заламується, бо не витримує психологічного тиску – тяжких умов життя власної родини, зосібна молодшої сестри Ірини. І в цьому випадку О. Кобилянська торкається ще одного важливого аспекту жіночої долі. Не допускаючи свободи вибору жінки в особистому житті, суспільство позбавляє її відчуття повноцінного щастя у взаємному коханні.

6. Неоромантичний ідеал повісті «Царівна»

Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна». У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші.

Визначальні риси неоромантизму:

- неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;
- герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу,а не буднів;

- головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;
- зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;

- неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;
- відмова від типізації, натомість застосування символізму.
Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями ''Людина'', ''Царівна''. Її героїні — Олена з повісті "Людина", Наталка з повісті "Царівна", Тетяна з повісті "В неділю рано зілля копала" — мають надміру вразливе серце, горду і мрійливу душу, належать до того самого світу людських моральних високостей, що його поетизують неоромантики. Їх життя є постійним зіткненням зі світом лицемірства, духовної ницості, "здорового глузду".

Образ Наталки в повісті ''Царівна'' — це ''новітній тип мислячої жінки'', за визначенням самої О. Кобилянської. У цьому образі письменниця втілила свою програму жіночого руху, його провідну ідею — досягнути самостійності, суспільної незалежності шляхом праці і освіти. У цьому образі письменниця виділяє дві основні риси — почуття обов'язку перед народом та пристрасне прагнення до світла, добра, свободи, романтичне поривання до ідеалів майбутнього. Таким чином, героїня приходить до усвідомлення свого місця у світі, вона бажає активного життя, боротьби. І тоді життя приготувало для неї випробування. Молодий чоловік, який був не лише коханим, але й однодумцем, перестає ''бути героєм'', стає на слизький шлях промотування чесних грошей, перетворюється на ''буденного чоловіка''.
Наталка діє як справжня феміністка — вона не може бути поруч із чоловіком, що втратив її повагу. Напроти, те, що він — молодий, гарний, сильний і коханий, не допомагає. Він ''не герой'', навіть ''не рівня'' їй, він набагато тепер нижчий, слабший, ніж вона. Отже, Наталка хоче вирватися з міщанської залежності. Характер героїні, її внутрішній світ формується поступово, в складних обставинах життя. Виховувалася вона в типовому, егоїстичному середовищі, яке прагнуло нівелювати її як особистість. Всебічно розкриваючи еволюцію цього характеру, письменниця переносить основну увагу на ту обстановку, яка породжує в дівчині глибоке незадоволення існуючим життям, а потім приводить її до протесту. Від Івановичів, у яких вимушена жити, вона, сирота, ''накинена чужениця'' і яка зазнає приниження, докорів та глузування, дівчина хоче вирватись. ''Правда? Справедливість? їх нема! Нема для того, хто приневолений приймати їх з другої руки...'' — так характеризує своє становище дівчина. Наталка прагне знайти відповідь на питання, що цікавлять її. Найперше її бажання — мати можливість читати: ''...вона... не просила більше, як лише того, щоби в вільних хвилях і по домашній праці могла читати''. У душі Наталки повно мрій, образів і барв, вона чує ''...в собі проблиск якоїсь сили», таланту, тягнеться до багатобарвного життя. Але де, як застосувати свої сили, Наталка не знає, їй ні з ким порадитись, бо її оточують двоногі гієни''. Така самотність породжує глибокий сум і розпач у героїні. Наталка пристрасно любить життя, вірить у людей, у добро, прогрес. Тому вона не дає затоптати себе ''грубій, тупій, бездушній силі» і не впадає в пітьму, бо пізнала світло правди''.

7. '' В неділю рано зілля копала''

Одним із найцікавіших у сюжетному та художньому плані творів О. Кобилянської є повість '' У неділю рано зілля копала ''. У його основу покладено мотив романтичної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Цей твір зачаровує читача своїм яскравим народнопоетичним струменем, фольклорною поетикою, силою образів, взятих із самої гущавини народного життя.

Сюжет твору розгортається за двома основними лініями, які перетинаються між собою. Перша лінія — це трагічна доля циганки Маври, яка покарана за подружню зраду, розлучена зі своїм незаконнонародженим сином. Покарав колись непокірну циганку її батько, музика Андронаті, який, відібравши у дочки сина й занісши його у село, зник кудись з табору. Друга лінія — зображення романтичного кохання Гриця, рідного сина циганки, до двох зовсім різних дівчат — пристрасної і запальної Тетяни і спокійної, як тиха вода, Настки. Друга лінія заснована на сюжеті народної пісні, а перша поглиблює її, сплітаючись органічно з канвою фольклорного сюжету.

Наслідуючи сюжет народної пісні, О. Кобилянська уникає притаманної їй мелодраматичності, вималювавши характери своїх героїв з усією життєвою силою, правдивістю та емоційністю. Кожен із персонажів наділений яскравими індивідуальними рисами характеру. Так, Грицько, талановитий і пристрасний, не має цільної натури, через що й робить нещасними двох дівчат, через що й карається сам. Твір починається народною піснею «Ой не ходи, Грицю», що є своєрідним прологом, який у свою чергу готує читача до сприйняття певної сюжетної колізії.

Уся повість побудована на одній глибинній основі — відчуття провини і кари за неї. Так, покарана циганка, що зрадила свій рід і покохала чужака. Покараний і її син, що перейняв підсвідомо гріхи свого роду. Причому звернемо увагу, що вже в самій зовнішності Гриця немов закладена роздвоєність натури: герой має блакитні очі і чорне волосся, тобто взаємовиключні риси зовнішності. Таким чином, синьоока Настка і чорноброва Тетяна-Туркиня немов символізують дві сторони Грицевої душі.

Одну з головних причин роздвоєності натури Гриця авторка вбачає в циганській ''душі '', тій, що '' вітрова '', що '' блукає, хитається ''. Другою ж причиною- єумови життя та виховання. Не пестунчиком зріс хлопець, бо '' господиня- мати '', хоч і любила його, а все таки нерідко докоряла йому ('' Пройдисвіте!- накинулася на нього…..і, не надумуючи довго, вдарила його широкою долонею по щоці ''). Гриць боляче відчував, що він чужий для батьків. Тому й шукав розради біля ласкавої й ніжної Насті, забуваючи з нею всі докори, справедливі та несправедливі. З іншого ж боку, Гриць- палка, лірична натура, яка прагне '' душі подібної собі ''. Він відшукав таку душу в Тетяні. Але біда в тому, що його душа ''тіки дотикала, але в цілковиту гармонію злитись не могла ''. Занадто в нього ''слабкий, похитливий характер ''. Саме в цьому трагедія головного персонажа. Досить було Насті рішуче заявити про свої права на нього, як Гриць вирішив підкоритися, вважаючи, що Тетяні багатство може замінити любов, а він проживе із Насткою. Герой повісті є волелюбною натурою. Від діда він успадкував любов до музики. Мрії його сягнули вище ідеалу нареченої ( бути багатою гадзинею в його хаті) та зберігти ті прагнення хлопцеві не вдалося. З роками все більше на нього впливало батьківське виховання. Якщо раніше він обурювався, коли господар казав, що '' не до скрипок виховав '' його, то потім уже погоджувався, що правда на стороні батьків, '' але заразом і його ''. Так Гриць двоїв душу між повчаннями названих батьків, метою яких було зробити з голодранця замужнього хазяїна, та особистим пориванням '' до красного, до любові, до свободи ''.

Волелюбна Тетяна, що не знала ніякого примусу, полонила Гриця своєю гордістю, красою та щирістю, і він наполовину відірвався від берега сірої буденщини ( '' наскучи-лося межи горбами''). Туркиня поєднала в собі таємничість навколишньої природи з пристрастями людської натури, з гордістю справжньої особистості, і тому зацікавила Гриця, якого тягне підсвідомо у вічні мандри, бо за народженням він циган. Саме тоді, коли Гриць вирушає в дорогу в пошуку незвіданого, гнаний бажанням пізнати світ, він зустрічає її — своє палке й пристрасне кохання, ніби втрачену половинку себе самого, тому що дівчина повертає його до власних коренів, вчить бути самим собою, розуміти свою натуру. Якщо парубкові притаманні такі риси характеру, які притаманні циганові, то це тому, що він народжений циганкою. Якщо Тетяна увібрала в себе відвічні циганські гордість, волелюбність, навіть свавільність, то це через виховання, яке дала їй Мавра. Тому і здалися вони одне одному такими рідними, немов дві половинки одного єства. Та батьківські повчання занадто глибоко пустили коріння у його душу- Гриць зрікається тієї омріяної свободи.

Розкриття образу Настки дається у плані протиставлення її Тетяні - протиставляються їхні погляди на щастя, їхні вчинки. Настка значно буденніша. Настка спокійна і любить спокійно. Вона знає лише «своє серце і красного Гриця» - це її ''велика, глибока, поважна правда, яка їй вистарчає ''. Якщо Настка вважає, що Гриць повинен бути її тільки тому, що вона знає його раніше, то Тетяна людяніше підходить до вирішення цього питання. '' І Настка не винна. І в Настки щастянема ''. Тетяна не дозволила Маврі йти просити за неї, Настка ж сама посилає старого Андронаті до Туркині.У листі до Лесі Українки О. Кобилянська дає Настці таку характеристику: '' Настка після мене повинна б перед красою Туркині заніміти, але що в неї перше право до Гриця, вона (крім того ще і матеріалістка) не відступає від свого постановлення звінчатися з Грицем''. Письменниця відчувала, що такі натури, як Настка, більш зрозумілі для людей, ніж Тетяна. Звідси доброзичливе ставлення до неї і Андронаті, і Маври. Схиляється перед її практичністю та розумом Гриць, бо ''йому добре з її супокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лише любить''.Настка є втіленням звичайного сільського способу життя, світосприйняття впорядкованого, поміркованого. Це життя чуже для Грицевої душі, воно не бажане для нього. Та хлопця виховували в цьому суспільстві, він звик до сільського життя, закорінився в ньому через любов до названих батьків.

Гриць неспроможний обрати для себе якийсь спосіб життя, як неспроможний він обрати якусь одну дівчину. Хлопець, наслідок материного гріха, теж несе в собі його печатку і несе нещастя всім, з ким зв’язує його життя. Гріх Маври скалічив життя двох її дітей — рідного Гриця і названої дочки Тетяни, коло провини й покути замкнулося на них. Трагічність ситуації загострюється ще й тим, що син помирає саме тоді, коли мати віднайшла його, і помирає від руки її вихованки. Замість кохання у світі запанувала смерть, розірвався зв’язок між поколіннями, і призвело до цього '' подвоєне '' кохання Гриця.

Здається, в розгортанні сюжету письменниця іде за народною піснею, однак ми помічаємо одну суттєву відмінність: Тетяна труїть Гриця не випадково, а з бажання боротися за своє кохання, із бажання помститися, щоб коханий не дістався суперниці: ''…Вона його уб’є, шаліє в її мізку, щоб його нігде не було, в жоднім закутку світу. Ні в неї, ні в Гриця, ні в Настки. Нігде не було. Тоді буде добре''. Тетяна не може примиритися з втратою коханого, душа її обійнята нестримним шалом, дівчина не схильна скорятися, як зробила б інша, оскільки Мавра виховала її циганкою, хоч і не була вона нею від народження. У такому стані Тетяна здатна на будь-що, ні перед чим не зупиниться. Своїми руками руйнує вона себе, коханого, весь цей світ, що став для неї незатишним, світ, перейнятий зрадою. Принесла зраду у цей маленький світ їхнього життя саме Мавра, і вона не може зупинити дію законів життя. Але що штовхає Гриця зробити вибір не на користь своєї душі, не на користь Тетяни? Хто штовхає його на цей вибір? Цікавим моментом є те, що хлопець отримує пораду саме в маленькій хатині невпізнаної ним матері, тут він чує слова: '' Не люби, синочку, чорні очі… Бо тут чорні з синіми не укладаються в пару, віщують смуток. Душу колибають. Люби такі, як твої, буде доля ясна''. Отже, Мавра, знову того не знаючи, рухає сюжет далі, своїми руками руйнує життя своїх дітей — Гриця і Тетяни.
Тетяна теж чує перше повідомлення про зраду саме тут, у маленькій хатині Маври, і сюди ж приходить Настка у пошуку розради. Усі лінії сюжету замикаються на Маврі, почавшися від неї. І сюжет замикається вже після смерті Гриця, коли Андронаті просить дочку повернутися назад до циган. Коло завершилося, почавшися в той момент, коли молода циганка пішла від свого племені, і закінчившися тоді, коли стара вже жінка після багатьох втрат знову повертається до рідних людей. Таким чином, повість Ольги Кобилянської '' У неділю рано зілля копала '' — це не просто переспів народної пісні, не просто розповідь про трагічне кохання хлопця до двох дівчат, а й глибоко філософський роздум про долю людини, про її відповідальність за свої вчинки, про наслідки наших вчинків, про їхній вплив не тільки на наше життя, але й на життя наших близьких.

8. Кабальна влада землі в повісті '' Земля ''

Вибір проблематики у повісті ''Земля'' Ольги Кобилянської був не новим для української літератури. Вічна біда селянина та його залежність від землі, від майнової забезпеченості хвилювала багатьох письменників. Але цей твір написаний з такою пристрастю та силою, що мимоволі замислюєшся над тим, чим же була земля для селянина. Земля ж була годувальницею. Вона вимагала рук, розуму, дбайливості і віддячувала за це сторицею. Добрий господар шанував і відчував її, як живу істоту, що вміла радіти і сердитися. ''…Шкода лиш, що не говорила..''Але разом з тим вона була найбільшим гнобителем. Заради землі люди відмовлялися від нормального життя. Показова доля родини Івоніки та Марійки. Вони обмежували себе у їжі, одязі, копійку до копійки збирали, капітал, який дав би їм змогу придбати для дітей ще шматочок поля. ''Наша доля — працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця'', — каже Івоніка. Цим і вичерпувалася життєва програма кожного селянина.

Правда, земля мала ще одну важливу функцію: вона була мірилом людської значущості. Багатий господар був шанованим чоловіком, з ним рахувалися, до його думки прислухалися, якщо у нього був нетямущий чи непривабливий син, він все одно вважався бажанимнаречений, таким як Тодорика Жемчук чи «дурний Ілія».І кожна мати прагла віддати свою донечку за ті горезвісні ''морги'' поля, бо самою любов’ю ситим не будеш, а земля- то сила, то запорука кусня хліба на кожен день, захист від скитання світом та наймів. А що не коханий, то не так страшно як голод та холод, до тогож ''зтерпиться, злюбиться''. І таку мораль на селі зрозумів би кожний.

Земля ж штовхала і на злочини. Не так сама земля, як прагнення її мати будь-яким чином. Так трапилося із молодшим сином Івоники та Марійки, який дуже хотів привести господинею на свої землі Рахіру, а старі батьки стояли на перешкоді. Вони не хотіли приймати такої невістки і погрожували, що в разі непослуху віддадуть всі землі тільки Михайлові. І Сава зважився на злочин. Він убив рідного брата. Убив за землю Вражає сцена похорону Михайла. Приголомшені горем батьки прощаються з сином. Вони роздають людям добро, бо починають усвідомлювати, що тепер їм нічого не треба. Один син мертвий, другий -— убивця, нема для кого дбати. Та ж земля поглине Михайла- доброго господаря, лагідного сина, вірного чоловіка та старанного працівника. Раптом старий Івонікавибухає плачем і гнівом : ''Не для тебе вона була, синку, а ти для неї!''

Але влада землі над цими нещасними людьми ще не закінчилася. Вони поховали сина і знову почали працювати. Хоча, здавалося б, це їм вже зовсім без потреби, але земля вимагала догляду, і вони обробляли її. Над ними все одно тяжів неписаний селянський закон, згідно з яким людина без землі автоматично вважалася людиною без прав. Яскравим доказом цього у повісті є доля Анни. Вона була панською наймичкою, рідня кривдила її гірше за чужих людей. У неї не було ні землі, ні посагу, проте дівчина мала добре серце та золоті руки. Але бідність переважала всі її чесноти. Сільські жінки відчували, що вона краща за них, і не могли їй цього пробачити, глузували з неї. Анна не мала товаришок і не сподівалась вдало вийти заміж. Але в неї закохався найшановніший у селі ґаздівський син Михайло Федорчук.Її ж не цікавило його багатство — вона любила його самого. Але жорстока влада землі не обминула їх чистого почуття. Навіть якби Михайло не загинув так безглуздо і встиг сказати батькам про свої почуття до неї, то й тоді невідомо, чи прийняла би його мати бідну наймичку в невістки. І вже тим більше ніхто не зважав на неї після його смерті. Село ще довго не могло пробачити їй, що перший красень, багач та найдобріший парубок в селі Михайло зупинив свій вибір на ній і знехтував десятками інших дівчат із заможних родин.Героїня залишилася вірною собі у прагненні звільнитися від гніту землі. Минув час, вона вийшла заміж за іншого парубка і народила дитину. Порадившись з чоловіком, Анна вирішила з часом віддати дитину в науку, не прив’язувати її до землі, бо ''вона іноді лише самого горя наносить! Нема що до неї приростати! Вона не кождого щастям наділяє!''

Чи не єдині з героїв твору ці двоє людей відбирають у землі право ламати їм життя і долю їхньої дитини, диктувати свою волю та обмежувати тим самим їх свободу. Земля безсила боротися з тими, хто вважає себе рівним їй, а не підвладним. Але пройде ще багато часу, поки виростуть люди, які зможуть відстоювати своє право вибирати власний шлях.

9. Волюнтаризм у романі '' Апостол черні ''

Роман ''Апостол черні'' – останній великий твір Ольги Кобилянської, письменниці, яка ввійшла в українську літературу визначним майстром психологічного реалізму, ''вишуканої інтелектуальної прози''. Написаний протягом 1921-1926 років, він не був опублікований в Україні в радянський час.

Волюнтар́изм (лат. voluntas — воля) — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності,фактором психічного життя людини всупереч розумові;соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.

Згідно з волюнтаризмом, вольові акти нічим не визначаються, але самі визначають хід психічних процесів. Властиву людині здібність до самостійного вибору мети і способів її досягнення, а також здатність ухвалення рішень, що виражають її особисті установки і власні переконання, волюнтаризм тлумачить як ефект дії, що стоїть за цими актами особливої ірраціональної духовної суті.

У романі ''Апостол черні'' письменниця ставить знову тему боротьби за соціальне і національне визволення народу, але охоплює значно ширше коло проблем, ніж у ''Царівні'' або ''Ніобі''.

Багатоплановий, з ускладненою фабулою, роман ''Апостол черні'' охоплює великий історичний час суспільно-громадського і культурного життя на Буковині. В ньому розповідається про долі людей трьох поколінь. Розпочинається роман описом життя трудової сім’ї годинникаря Максима Цезаревича. На протязі кількох передвоєнних десятиліть показується життябатьків і дітей Цезаревичів, ідейні шукання молодшого покоління. Наша уява переноситься до далекого минулого Буковини, коли з розвитком капіталізму почалося інтенсивне пограбування національних багатств краю невеличкою купкою німецьких промисловців разом з управителями та цілою зграєю інших колонізаторів. Показуючи розвиток капіталістичних відносин у гірській частині краю, письменниця принагідно торкається суперечностей, що існували між промисловцями, ''вищим світом'' та робочим людом. Говориться, що іноземні капіталісти та їх управителі позліталися, як круки, на Буковину, ставали ''королями міді''. Такими були німецькі заводчики брати фон Ганінгайми, Альбінський, який розпустив щупальця на весь край, поставив на свою службу державні установи.

Однак одразу ж зауважимо, що письменниця не розкриває глибоко тих суперечностей між трудящими і капіталістами, які уже назрівали, а іноді й проявлялися досить виразно. Тут немає тієї повноти зображення народного життя, як у кращих творах кінця XIX - початку XX століття, хоч проблема народу, його культурно-громадського і соціального життя, історичної долі в майбутньому не сходить з вуст кращих представників інтелігенції. Образи селян виступають в одному-двох епізодах роману і не мають самостійного ідейно-художнього значення. Вони підпорядковані розкриттю поглядів буржуазної інтелігенції і попівства на народ.

При зображенні життя вищого аристократичного світу головна увага приділяється критиці його морально-етичних, духовних основ. Вихідні ідейно-естетичні позиції письменниці порівняно з довоєнними роками лишаються такими ж.