Прочитайте уривки із творчості Лесі Українки та Олеся Гончара. Визначте, які мовні функції в них реалізуються. Встановіть засоби вираження мовних функцій.

ТЕМА 1

ОСНОВИ ЗНАНЬ ПРО МОВУ І МОВОЗНАВСТВО

План

1. Мета і завдання курсу «Вступ до мовознавства». Об’єкт і предмет мовознавчої науки. Проблематика мовознавства.

2. Основні етапи розвитку мовознавчої науки.

3. Загальне і конкретне (окреме, часткове) мовознавство. Теоретичне і прикладне мовознавство. Мовні універсалії.

4. Аспекти вивчення мовних явищ. Синхронія та діахронія.

5. Мовознавство в системі природничих і гуманітарних наук.

6. Функції мови.

Анотований зміст

1.Навчальний курс «Вступ до мовознавства» розпочинає лінгвістичну підготовку студентів, готує їх до засвоєння інших мовознавчих дисциплін. У рамках цього курсу розглядаються важливі проблеми мовознавства, різні рівні мови та їх системна організація, а також пояснюються лінгвістичні терміни. Лінгвістика має свою розгалужену систему термінології, без знайомства з якою неможливо оволодіти цією та суміжними з нею науками. Курс «Вступ до мовознавства» стосується передусім загальних закономірностей людської мови. Водночас регулярно й широко в ньому розглядаються факти не тільки мови, якою викладається курс, тобто української, а й інших слов’янських та індоєвропейських, передусім англійської, російської, французької, іспанської, німецької, польської тощо.

Наука про мову називається мовознавством, або лінгвістикою і є складовою частиною філології. Іншими складовими філології є літературознавство та фольклористика. Курс «Вступ до мовознавства» передбачає вивчення такої проблематики: – об’єкт, предмет і завдання мовознавства; – основні етапи виникнення і розвитку мовознавчої науки; – функції мови; – аспекти вивчення мовних явищ (синхронія та діахронія); – основні методи і прийоми дослідження мовного матеріалу; – співвідношення мови та мовлення; – проблеми природи і сутності мови; – основні проблеми походження мови (глотогенезу) у зв’язку із походженням людини (антропогенезом); – співвідношення мови і мислення; – організація мовної системи як складного структурного утворення; – знакова теорія мови; – класифікації мов світу: генеалогічна (за походженням) і типологічна (за будовою); – основні етапи розвитку письма тощо.

У сучасній науці розмежовуються поняття об’єкта та предмета вивчення. Мова є об’єктомвивчення у різних галузях знання, а не лише в мовознавстві. Н-д, фізіологи та медики зацікавлені у вивченні психофізіологічних механізмів породження мови для того, щоб знати, як лікувати мовні вади й розлади, що виникли внаслідок фізичного (інсульт) або нервового (заїкання) захворювання. На відміну від фізіологів чи інших учених, мовознавці вивчають про мову все: її походження, функції, історичний розвиток, структуру тощо. Мова також є предметом дослідження для лінгвістів тоді, коли вони розглядають лише якусь частину мовної системи (н-д, звукову будову чи лексичний склад).

Отже, предметом мовознавства є мова як притаманний тільки людині засіб спілкування й окремі конкретні мови в їх реальному функціонуванні, статиці й динаміці, в їх теперішньому й минулому, в усіх їх взаємозв’язках і взаємодії з іншими соціальними феноменами (культурою, етносом, свідомістю тощо).

2.Мовознавство – давня й водночас молода наука. У сучасній науці існує два погляди на проблему, коли ж виникло мовознавство. Згідно з першим, наука про мову виникла разом із появою письма, оскільки розробка графічної системи потребувала наукового осмислення організації в єдине ціле різноманітних елементів, із яких складається мова (слів, складів, окремих звуків). Відповідно до другого, сучасна лінгвістика починається з кінця XVIII – поч. ХІХ ст., коли в працях європейських науковців Франца Боппа (1791–1867), Расмуса Раска (1787–1832), Якоба Грімма (1785–1863) та російського мовознавця Олександра Христофоровича Востокова (1781–1864) було сформульовано засади порівняльно-історичного методу.

У давніх державах світу, насамперед у давніх шумерів (Месопотамія) та єгиптян вже існували початкові знання про мову. Єгиптяни мали складне ієрогліфічне письмо вже в ІІ тисячолітті до н.е. У ті часи існували школи писарів, де навчали основних відомостей про мову, а також укладання різних державних документів тощо. Проте спеціальних мовознавчих досліджень давні шумери та єгиптяни принаймні на письмі не зафіксували.

Європейське мовознавство пов’язане передусім із досягненнями граматистів античної Греції та давньої Індії. Проте, якщо в давній Індії наука про мову мала переважно навчальний, практичний характер, в античній Греції лінгвістичні знання слугували насамперед пізнавально-філософським та узагальнено-філологічним (ораторським) завданням. Із потреб перекладу священних християнських книг розвинулося практичне європейське мовознавство. Порівняння різних мов світу в їхньому історичному розвитку стало можливим наприкінці ХVIII – на поч. XIX ст., коли європейські мовознавці ознайомилися з мовознавством давньої Індії. Вільям Джонс (1746–1794), англійський сходознавець і юрист, уперше інтуїтивно сформулював основні положення порівняльної граматики індоєвропейських мов. Священна мова індійців – санскрит – виявила багато спільного в лексиці та граматиці з такими європейськими мовами, як давньогрецька і латина. Усе це спричинило висновки про існування спільної мови-джерела (праіндоєвропейської мови), яка не збереглася.

Вітчизняне мовознавство почало формуватися наприкінці ХVI – на поч. XVII ст., коли були створені перші слов’янські граматики Лаврентія Зизанія та Мелетія Смотрицького. Лаврентій Зизаній надрукував свою «Граматику словенську» (1596) за часів польсько-литовської Речі Посполитої у Вільно (Вільнюсі), додавши до букваря церковнослов’янсько-український словник «Лексис». Науковий доробок М. Смотрицького («Граматика слов’янська», 1619 р.) належить одночасно українському і білоруському народам. Значний вплив мала граматика М. Смотрицького на лінгвістичні традиції різних слов’янських народів, зокрема на «Російську граматику» (1755 р.) Михайла Васильовича Ломоносова (1711–1765).

Український лінгвіст Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) був яскравим представником психологізму в мовознавстві. Навчаючись у Берлінському університеті, він засвоїв ідею Вільгельма фон Гумбольдта (1767–1835) (визначний німецький вчений, лінгвіст, літературознавець, дипломат, засновник загального та типологічного мовознавства, ідеї якого сприяли формуванню сучасної антропологічної лінгвістики) про те, що різні мови – це різні способи бачення світу, і став палким захисником етнічної своєрідності.

Вагомий і багато в чому революційний внесок у розвиток світової мовознавчої науки зробив швейцарський вчений Фердінан де Соссюр (1857–1913). Він порушив нові проблеми, визначив коло першочергових завдань мовознавства, спрямованих на виявлення специфіки мови та її структури. Однак, найбільша заслуга Ф. де Соссюра в тому, що він змінив науково-лінгвістичну парадигму, запропонувавши світовій мовознавчій спільноті розуміння мови як складного знакового системно-структурного утворення.

Величезний вплив на розвиток мовознавчої науки справив Ян Ігнаци Нецислав (Іван Олександрович) Бодуен де Куртене (1845–1929), визначний польський та російський лінгвіст, засновник Казанської, Петербурзької та Варшавської лінгвістичних шкіл.

Маємо також згадати ім’я Івана Огієнка (1882–1972), першого міністра освіти в українській історії (УНР), а після прийняття чернечого сану в еміграції відомого як митрополит Іларіон. Він відомий як україніст, історик мови, лексикограф і фольклорист. Свою філологічну освіту здобув у Київському університеті імені Св. Володимира, де в 1915–1917 рр. викладав русистику.

В українському мовознавстві відоме ім’я Андрія Олександровича Білецького (1911–1995), ученого-енциклопедиста, роботи якого пов’язані з проблематикою загального, зіставного, порівняльно-історичного, романського та германського мовознавства, класичних мов і літератур. Глибокі знання давньогрецької, латинської та інших мов, давньої та нової історії дали можливість А.О. Білецькому дешифрувати старовинні грецькі та латинські написи на території України: в давній Ольвії та на мозаїках Софії Київської.

Українська філологічна наука пишається також ім’ям професора Станіслава Володимировича Семчинського (1931–1999), який тривалий час (з 1978 по 1999 рр.) очолював кафедру загального мовознавства та класичної філології Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Він є автором одного з небагатьох українськомовних підручників із загального мовознавства. На сьогодні в Україні з’явився лише один підручник із загального мовознавства після появи підручника С.В. Семчинського, автором якого є професор Михайло Петрович Кочерган (1936).

Отже, умовно можна виділити 4 періоди в розвитку світової мовознавчої науки.

1 період – описовий. Історія мовознавства давніх часів починається з V-VIII ст. до н.е. на Сході – початок нашої ери. Давні граматики, в яких превалює філософський підхід, описують стан мови (н-д, граматика Паніні; Платона та Аристотеля; Александрійська школа створила найповнішу класифікацію частин мови).

2 період – мовознавство – система наукового знання XVII-XVIII ст. Мовознавство – наука; філософська концепція (раціоналізм). Основа будь-якої мови – універсальність, раціональність. Усе описується з позицій логіки (н-д, Рене Декарт (1596-1650) і Ґотфрід-Вільгельм Лейбніц (Ляйбніц) (1646-1716) створювали ідеальну мову (кожне слово – 1 значення); граматика Пор-Рояля описувала системи різних мов за основним принципом побудови речення: суб’єкт – те, про що розповідається, і предикат – ознака чи характер предмета – Яблоко є зелене).

3 період – порівняльно-історичне мовознавство XIX – поч. XX cт., розвиток якого триває й у наші часи. Як хибно вважали вчені, найдавнішою мовою є санскрит, оскільки має багато коренів, спільних із більшістю європейських мов. З’ясовані та опрацьовані методики встановлення спорідненості, зокрема через метод часткової подібності – регулярних фонетичних відповідностей, з метою реконструювати архетип, встановити праформу. Генеалогічна класифікація мов (А. Шлейхер), а також розвиток мов у динаміці.

4 період – структуралізм у 20-х рр. ХХ ст., коли бурхливо розвиваються точні науки. Мова – система знаків, в якій кожен елемент має бути описаним через відношення цієї одиниці з іншими одиницями тієї самої мови, тобто через її місце в системі (Ф. де Соссюр).

3.Усі мовознавчі дослідження розподіляють між двома підрозділами цієї науки – конкретним (окремим, частковим) і загальним мовознавством.

Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, русистика, богемістика, полоністика) або групи споріднених мов (славістика, германістика, романістика тощо).

Узагальному мовознавстві досліджуються загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структура й закономірності функціонування всіх мов світу, природа мови, її походження, загальні закони її розвитку, розробляються методи аналізу мовного матеріалу. Конкретне і загальне мовознавство взаємопов’язані: усе нове, виявлене при вивченні окремих мов, з часом входить до теорії загального мовознавства і, навпаки, кожне теоретичне досягнення використовується в практиці дослідження конкретних мов. Виділяється три основні розділи теорії мовознавства: 1) інтралінгвістика (від лат. intra – усередині) – вивчає внутрішню систему мови, її одиниці, рівні, структуру. Основні розділи: фонологія, морфологія, лексикологія, синтаксис; 2) екстралінгвістика (від лат. extra – зовні), або зовнішня лінгвістика, поєднує науки, що вивчають суспільні й мисленнєві функції мови, мовленнєву діяльність (соціолінгвістика, психолінгвістика, когнітивна лінгвістика); 3) компаративістика (від лат. comparativus – порівняльний) – займається порівнянням мов (порівняльно-історичне мовознавство, зіставне мовознавство, типологічне мовознавство, лінгвістика універсалій).

Загальне мовознавство встановлює та формулює мовні універсалії, тобто положення, дійсні для всіх мов світу (абсолютні універсалії) та переважної більшості мов (статистичні або відносні універсалії).

Прикладне або практичне мовознавство розв’язує проблеми, які стосуються якоїсь однієї конкретної мови, та завдання, які ставляться при аналізі матеріалу будь-якої мови: – вироблення принципів створення та вдосконалення письма; – створення сучасних методик для навчання читати та писати; вироблення новітніх методик навчання рідної та іноземних мов; ‑ створення систем автоматичного перекладу; – розробка інформаційно-пошукових систем як найважливіший напрям комп’ютерної лінгвістики; ‑ з’ясування основних принципів формування і функціонування дисциплінарної парадигми Інтернет-лінгвістики; – встановлення сутності перекладу як виду мовної діяльності; – виявлення специфіки двох аспектів вимовної норми – орфоепії та орфофонії; –вивчення лексикографії як розділу мовознавства та науки про складання словників, зокрема специфіки комп’ютерної лексикографії; – дослідження понять лінгвістичної термінографії (терміна, терміносистеми); – характеристика методу нейропсихологічного аналізу, який є основою нейролінгвістики, зокрема виявлення специфіки нейролінгвістичного програмування (НЛП); ‑ визначення предмета і завдань політичної лінгвістики, медіалінгвістики, юрислінгвістики, ґендерної лінгвістики тощо.

Результати досліджень із теоретичного мовознавства широко використовуються для вирішення практичних завдань, викликаних суспільними потребами. Конкретні аспекти застосування досягнень лінгвістики: – створення й удосконалювання писемностей; – навчання мови, створення підручників і словників; – удосконалювання орфографії; – вивчення історії народу, його культури за даними мови; – дешифрування давніх текстів і як результат – відкриття древніх цивілізацій (відкриття в 1822 році давньоєгипетських ієрогліфів французьким ученим Шампольйоном); – розробка й удосконалення систем і засобів зв’язку, створення ефективної оргтехніки, мов радіообміну, систем машинного перекладу; – «навчання» комп’ютера розумінню й відтворенню мовлення людини; – підвищення ефективності мовного впливу в сфері реклами, масової комунікації; – діагностика певних захворювань, пов’язаних із порушенням мовлення, методика навчання осіб із вадами мовлення; – встановлення авторства тексту (у текстології, криміналістиці), хибності висловлення, вірогідності перекладу усної форми мовлення в письмову. Сфери застосування здобутків і досягнень мовознавства безупинно поповнюються.

4.У мовознавстві розрізняють стан мови та розвиток мови, оскільки мова – це одночасно і жива діяльність, і продукт минулого.Конкретне мовознавство може бути синхронічним, тобто описувати мовні факти в певний момент історії мови. Синхронія (від гр. su,n – через і o` cro,noj – час, тобто «одночасність») – 1) стан мови у певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).

Мовознавство може бути діахронічним(від гр. dia, – разом і o` cro,noj – час), тобто відстежувати розвиток мови протягом певного часового періоду з урахуванням змін, які відбулися в мові. Різновидом діахронічного мовознавства є порівняльно-історичне, яке шляхом порівняння мов встановлює їхнє історичне минуле, а також реконструює спільне джерело їх походження.

Синхронія, отже, це горизонтальний зріз (вісь одночасності), а діахронія – вертикальний зріз (вісь послідовності). Для мовців важлива синхронія, оскільки мову важливо знати такою, якою вона є нині. Щоб добре володіти сучасною мовою, не обов’язково знати історію мови – як змінювалися звуки, які з них зникли, а які з’явилися тощо. Для дослідника ж мови важливі обидва аспекти – синхронічний і діахронічний. Для того, щоб добре усвідомити сучасний стан мови, необхідно дослідити її історичний розвиток. Відповідно до двох підходів до вивчення мови розрізняють мовознавство синхронічне і діахронічне.

Результати синхронічного мовознавства використовують для створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж мовознавець хоче дослідити історію мови, закони її розвитку, він це може зробити лише за діахронічного підходу до вивчення мови.

Якщо ми визначимо морфемний склад слова подушка, то з погляду сучасного стану мови, в ньому можна виділити корінь -подуш, суфікс –к, закінчення –а. Колись це слово членувалося на морфеми по-іншому: префікс –под, корінь –уш, суфікс –к, закінчення –а. Мотивація слова була такою: «те, що кладеться під вухо». Нині ця мотивація забута і слово подушка не пов’язується живими словотвірними зв’язками зі словом вухо.

Не слід ототожнювати синхронію та діахронію зі статикою й динамікою. На будь-якому синхронічному зрізі, тобто в будь-який момент, мова не є статичною, а постійно змінюється.

5.Мовознавство є суспільною, гуманітарною наукою. Найтісніше мовознавство пов’язане з філософією. Філософія – наука про найзагальніші закони природи, суспільства й мислення. Для того, щоб зрозуміти, як людина мислить, треба з’ясувати, яку роль у процесі мислення відіграє мова. Чи може існувати думка без мови й мова без думки? На ці питання допомагають відповісти лінгвістичні дослідження.

Практично всі гуманітарні науки пов’язані з різними лінгвістичними науками. Отже, взаємодіють: історія з історією мови та етимологією, географія з ареальною лінгвістикою та діалектологією, етнографія з етнолінгвістикою, соціологія із соціолінгвістикою, педагогіка з методикою навчання мови.

Із природничими науками лінгвістику пов’язує насамперед чітка системність. Багато лінгвістичних теорій створювалися за аналогією до біологічних. Відомості з медицини й фізіології необхідні для логопедії й психолінгвістики. Мовознавство є тією гуманітарною наукою, яка першою стала використовувати не тільки інструментальні методи спостереження (у фонетиці) та експериментальні прийоми (у психолінгвістиці), але й систематично застосовувати математичні прийоми, зокрема й можливості комп’ютера, для дослідження мовного матеріалу.

6.Основними функціями мови є комунікативна (засіб спілкування) і когнітивна (засіб мислення і пізнання; або ментальна, гносеологічна, пізнавальна, номінативна). Розрізнення комунікативної та когнітивної функцій мови спонукало окремих мовознавців до розмежування комунікативних та когнітивних одиниць мови. Так, речення визначають комунікативною одиницею мови, а слово – когнітивною (або номінативною). Однак таке протиставлення відносне, адже в реченні використовуються слова, які одночасно виконують не тільки номінативну, а й комунікативну функцію. Отже, призначення мови – бути знаряддям спілкування людей, а функція обміну інформацією та її нагромадження визначає структуру мови. Завдяки ж когнітивній функції мови людина формує й організовує свої знання про навколишній світ і про себе саму.

Комунікативна та когнітивна функції існують у тісній єдності та взаємодії. Для того, щоб спілкуватися, потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів. Не випадково один із найвизначніших мовознавців ХІХ ст. Вільгельм фон Гумбольдт (1767–1835) назвав мову «органом, який творить думку», оскільки мислення (думка) не тільки виражається словом, але й здійснюється в ньому.

Інколи до базових зараховують ще емотивну функцію мови (засіб вираження почуттів і емоцій) і метамовну (засіб дослідження й опису мови в термінах самої мови). Проте, традиційно ці функції мови вважаються похідними від основних, або вторинними.

Протягом ХІХ-ХХ ст. розвивалося вчення про функції мови німецького психолога та лінгвіста Карла Бюлера(1879–1963), який розрізнював їх таким чином: 1) експресивна функція, яка безпосередньо пов’язана з мовцем і реалізується в лексиці, синтаксисі, інтонації; 2) функція звертання (апелятивна), яка стосується слухача; 3) функція повідомлення (репрезентативна), що співвіднесена з предметом або ситуацією, про які йдеться. Французький учений Андре Мартіне(1908–1999) постулює наявність трьох функцій мови, зокрема основної – комунікативної, а також експресивної та естетичної.

Російський і американський мовознавець, представник Празького лінгвістичного гуртка Роман Осипович Якобсон (1896–1982) виділив у мові шість функцій: референційну, емотивну, конативну, поетичну, метамовну і фатичну.

Референційна (від англ. refer – стосуватися чогось) функція в загальних рисах збігається з репрезентативною (від лат. repraesentare – наочно представляти), завдяки якій мова позначає об’єкти навколишньої дійсності.

Емотивна (від англ. emotion – душевне хвилювання) функція полягає у вираженні ставлення мовця до змісту повідомлення. Так, К. Бюлер, вивчаючи емотивну функцію, виявив спеціальні мовні засоби (емотиви), які передають емоційний стан мовця: порядок слів, еліпсис, інтонація, протяжне вимовляння звуків тощо.

Конативна (від англ. conation – здатність до вольового руху) функція в загальних рисах збігається з апелятивною (волюнтативною)(від лат. appellare – звертатися) в розумінні Карла Бюлера. Тобто апелятивна (імпресивна) функція має на меті вплинути на поведінку адресата, до якого звертається мовець.

Поетична (естетична – засіб вираження і виховання прекрасного) функція мови спрямована на те, щоб повідомлення за своєю формою і за змістом задовольняло естетичні почуття адресата.

Фатична функція мови (засіб встановлення контакту) спрямована на встановлення, підтримання і завершення комунікативного акту. Георгій Георгійович Почепцов (мол.) виявив велику кількість засобів вираження фатичної функції , н-д: Увага! Алло! – для встановлення контакту; Ось воно що! Здорово! Невже? – для підтримання контакту; Дякую за увагу! На все добре! Закінчую тощо – для завершення контакту.

Метамовна (тлумачна) функція допомагає описувати мову мовними ж засобами і використовується для з’ясування властивостей мови у процесі «паспортизації» її форм, величин, одиниць. Метамовна функція передбачає перевірку каналу зв’язку, зокрема з’ясовується, чи зрозумілою є мова, особливо в розмові з іноземцями. Метамовна функція реалізується, наприклад, у вступних кліше: «так би мовити», «як стверджують учені»; у тлумаченнях слів і повідомлень: «Ви розумієте, про що йдеться?», «Що ви хочете сказати?»; у висловлюваннях про мову, лекціях із мовознавства, в граматиках, словниках тощо.

Кумулятивна (історико-культурна) функція – «відповідає» за зберігання всього того, що виробила певна нація за свою історію в духовній сфері – національній самосвідомості, культурі, історії тощо).

Французький мовознавець Еміль Бенвеніст (1902–1976) виділив ще перформативну функцію і вказав на її засоби вираження: цю функцію виконують слова й вирази, вимовляння яких одночасно є їх словесною дією: обіцяю, вітаю, бажаю щастя, прошу вибачення тощо.

Російський лінгвіст Юрій Сергійович Степанов (1930–2012) на основі семіотичного принципу виділяє три функції мови: номінативну, синтаксичну (предикативну) і прагматичну (локативну), які реалізують універсальні властивості мови і відповідають трьом аспектам загальної семіотики (семантиці – номінація, синтактиці – предикація, прагматиці – локація).

Необхідно також зауважити, що кількісна і якісна характеристика мовних функцій у сучасній мовознавчій літературі є різноманітною та варіативною.

Ключові слова теми:

Укр.: мова, мовознавство (лінгвістика), загальне мовознавство, мовні універсалії, синхронія, діахронія, комунікативна функція, когнітивна функція.

Рос.: язык, языкознание (лингвистика), общее языкознание, языковые универсалии, синхрония, диахрония, коммуникативная функция, когнитивная функция.

Англ.: language, linguistics, general linguistics, linguistic universals, synchrony, diachrony, communicative function, cognitive function.

Цитати з першоджерел:

«Язык есть как бы внешнее проявление духа народа; язык народа есть его дух, и дух народа есть его язык – трудно представить что-либо более тождественное. Каким образом, они сливаются в единый и недоступный нашему пониманию источник, остается для нас необъяснимым. Не пытаясь определить приоритет того или другого, мы должны видеть в духовной силе народа реальный определяющий принцип и действительное основание различия языков, так как только духовная сила народа является жизненным и самостоятельным явлением, а язык зависит от нее. Если только язык тоже обнаруживает творческую самостоятельность, он теряется за пределами области явлений в идеальном бытии. Хотя в действительности мы имеем дело только с говорящими людьми, мы не должны терять из виду реальных отношений. Если мы и разграничиваем интеллектуальную деятельность и язык, то в действительности такого разделения нет. Мы по справедливости представляем себе язык чем-то более высоким, нежели человеческий продукт, подобный другим продуктам духовной деятельности; но дело обстояло бы иначе, если бы человеческая духовная сила была доступна нам не в отдельных проявлениях, но ее сущность была бы открыта нам во всей своей непостижимой глубине и мы могли бы познать связь человеческих индивидов, так как язык поднимается над раздельностью индивидов. В практических целях важно не останавливаться на низшем принципе объяснения языка, но подниматься до указанного высшего и конечного и в качестве твердой основы для всего духовного образования принять положение, в соответствии с которым строение языков человеческого рода различно, потому что различными являются и духовные особенности народов» [Гумбольдт 2000, 68–69].

«Какой же из этих двух способов исследования первичен, какой – произволен? Выше подчеркивалось, что без системного анализа не может быть исторического исследования. Однако верно и обратное: без изучения структуры развития нет системного анализа состояния объекта. Дело в том, что лишь учет реальных условий процесса развития позволяет выбрать из множества возможных моделей системы объекта ту, которая соответствует действительным его свойствам. Позволим себе не останавливаться на этом вопросе детальнее, ограничась лишь констатацией того тривиального факта, что то, что мы обычно называем синхронией, – это, в сущности, не срез, соответствующий речи сегодняшнего или вчерашнего дня, а констатация положения в языковом коллективе на протяжении некоторого произвольного отрезка времени. Какого? Такого, когда в языке не происходит сколько-нибудь заметных изменений, когда он осознается его носителями как неизменный. Время диахронии – время объективное; время синхронии – время в известном смысле субъективное» [Леонтьев 1969, 31].

«Кожна наука має свій предмет. Є власний предмет і в мовознавстві – це мова. Однак у наукознавстві нині висунуто як один з основних принципів необхідність розмежування об’єкта і предмета науки. Адже людською мовою цікавляться й інші науки, наприклад, психологія, логіка, літературознавство, кібернетика тощо. Отже, мова може бути об’єктом дослідження різних наук, у кожної з яких є свій предмет. Предмет науки завжди визначається передусім характером самого об’єкта і вже після цього також і рівнем розвитку людського знання, і характером людської діяльності. Деякі вчені визначальним у предметі науки вбачають якраз спосіб інтерпретації об’єкта. Останнім часом у наукознавстві висунуто тезу про неможливість існування єдиного предмета науки і про залежність останнього від так званої «наукової парадигми», що змінюється в часі (концепція Т. Куна). За такими поглядами предмет науки формується «колективним розумом» науковців і він може змінюватися не лише в залежності від розкриття в об’єкті нових, ще не пізнаних сторін, а й залежно від сформульованих ученими теорій» [Семчинський 1996, 6].

«Сучасний етап розвитку лінгвістичної науки характеризується докорінною зміною базисної наукової парадигми, поворотом до розгляду мовних явищ під антропоцентричним кутом зору. Визначилася настанова досліджувати мову в нерозривному зв’язку з мисленням, свідомістю, пізнанням, культурою, світоглядом як окремого індивіда, так і мовного колективу, до якого він належить. Формулювання принципів антропоцентричності й антропоморфності мови визначило не тільки новий аспект лінгвістичних пошуків: це привело до нового розуміння і трактування таких традиційних лінгвістичних понять, як знак, значення тощо. «Лейтмотивом» нового підходу до інтерпретації нових явищ стало усвідомлення того, що природна мова не «відрізняє» екстралінгвістичну реальність від психологічної та від соціального світу носіїв мови. У ХХ столітті в мовознавчій науці панував так званий інструментальний підхід до мови, який акад. Ю.С. Степанов звів до трьох основних поглядів на мову: – мова як семантичний код, знакова система для шифрування інформації; – мова як інструмент комунікації, засіб для оформлення і регулювання інформаційних потоків; – мова як інструмент мислення і пізнання, як «простір думки». Антропоцентричний підхід до мови, що сягає ідей В. фон Гумбольдта, передбачає більш масштабне осмислення функцій мови, вихід за межі вузькораціонального, прагматичного трактування її призначення. Мова як умістище духу народу, як результат неповторної розумово-оцінної діяльності певного етносу може відкритися не стільки інструментальному, скільки філософському погляду, здатному охопити й осмислити потаємну духовну сутність національної мови як унікального витвору етносу» [Голубовська 2004, 5].

Контрольні запитання:

1. Сформулюйте мету і завдання курсу «Вступ до мовознавства». У чому полягає проблематика загального мовознавства?

2. Надайте визначення поняттю «мова».

3. Охарактеризуйте об’єкт і предмет мовознавства.

4. Які мовознавці відіграли значну роль у розвитку мовознавчої науки?

5. Назвіть умовних 4 періоди в розвитку мовознавчої науки.

6. Яким чином диференціюються загальне і конкретне (окреме, часткове) мовознавство?

7. Охарактеризуйте інтралінгвістику, екстралінгвістику та компаративістику як основні розділи теоретичного мовознавства.

8. Як пов’язані між собою теоретичне і прикладне мовознавство?

9. Що таке мовні універсалії?

10. Яким чином мовознавство пов’язане з природничими науками? Як використовує мовознавство дані інших наук?

11. Охарактеризуйте зв’язок лінгвістики з гуманітарними науками.

12. Визначте об’єкт вивчення, проблематику і завдання прикладної лінгвістики.

13. Для вирішення яких практичних завдань використовуються досягнення мовознавчих досліджень?

14. Які основні напрями прикладної лінгвістики пов’язані з вивченням мови?

15. Які основні напрями прикладної лінгвістики пов’язані з практичними аспектами дослідження?

16. Які аспекти вивчення мовних явищ Вам відомі? У чому полягає відмінність між синхронічним і діахронічним мовознавством?

17. Назвіть основні й додаткові функції мови. Чи пов’язані між собою комунікативна і когнітивна функції мови?

18. У чому полягає специфіка фатичної функції мови?

19. За допомогою яких засобів, на думку Еміля Бенвеніста, реалізується перформативна функція мови?

20. За яким принципом Ю.С. Степанов виділяє номінативну, синтаксичну і прагматичну функції мови?

Література:

Основна:

1. Головин Б.Н. Введение в языкознание: учеб. пособие / Борис Николаевич Головин. – М.: Высшая школа, 1983. – С. 4–7; 189–205.

2. Дорошенко С.І. Вступ до мовознавства: навч. посібник / С.І. Дорошенко, П.С. Дудик. – К.: Вища школа, 1974. – С. 5–23.

3. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: підручник / Юрій Олександрович Карпенко. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – С. 5–15.

4. Кодухов В.И. Введение в языкознание / Виталий Иванович Кодухов. – М.: Просвещение, 1987. – С. 6–11; 16–20.

5. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства: підручник / Михайло Петрович Кочерган. – К.: ВЦ «Академія», 2002. – С. 7–35.

6. Маслов Ю.С. Введение в языкознание / Юрий Сергеевич Маслов. – М.: Высшая школа, 1987. – С. 4–6.

7. Реформатский А.А. Введение в языковедение: хрестоматия / Александр Александрович Реформатский. – М.: Аспект-Пресс, 2000. – С. 50–59.

8. Рожченко З.В. Основи знань про мову і мовознавство / Зоя Володимирівна Рожченко // Вступ до мовознавства: навч. посібник. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2007. – Ч.1. – С. 4–18.

Додаткова:

1. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов / Ольга Сергеевна Ахманова. – М.: Советская энциклопедия, 1966. – 608 с.

2. Березин Ф.М. История советского языкознания. Некоторые аспекты общей теории языка: Хрестоматия / Федор Михайлович Березин. – М.: Высшая школа, 1988. – C. 35–104.

3. Ганич Д.І. Словник лінгвістичних термінів / Д.І. Ганич, І.С.Олійник. – К.: Наука, 1985. – 360 с.

4. Голубовська І.О. Етнічні особливості мовних картин світу / Ірина Олександрівна Голубовська. – К.: Логос, 2004. – 284 с.

5. Гумбольдт фон В. Избранные труды по языкознанию / Вильгельм фон Гумбольдт. – М.: Прогресс, 2000. – 400 с.

6. Звегинцев В.А. Хрестоматия по истории языкознания ХІХ – ХХ вв. / Владимир Андреевич Звегинцев – М.: Учпедгиз, 1956. – 459 с.

7. Кочерган М.П. Загальне мовознавство: підручник / Михайло Петрович Кочерган. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – С. 7–18.

8. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность / Алексей Алексеевич Леонтьев. – М.: Просвещение, 1969. – 214 с.

9. Лингвистический энциклопедический словарь / [гл. ред. Ярцева В.Н.]. – М.: Советская энциклопедия, 1990. – 672 с.

10. Общее языкознание / Под. общ. ред. А.Е. Супруна. – Минск: Вышэйшая школа, 1983. – С. 11–15.

11. Общее языкознание: Формы существования. Функции, история языка / Отв. ред. Б.А. Серебренников. – М.: Наука, 1970. – С. 7–23.

12. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія / Олена Олександрівна Селіванова. – Полтава: Довкілля, 2006. – 716 с.

13. Семчинський С.В. Загальне мовознавство: підручник / Станіслав Володимирович Семчинський. – К.: «ОКО», 1996. – С. 6–25.

14. Сосюр Ф. де. Курс загальної лінґвістики / Фердінан де Сосюр. – К.: Основи, 1998. – С. 18–33.

15. Степанов Ю.С. Семиотическая структура языка: (три функции и три формальных аппарата языка) / Юрий Сергеевич Степанов // Известия Академии наук СССР. Серия литературы и языка. – М.: Изд-во АН СССР, 1973. – Т. XXXII. – Вып. 4. – С. 340–355.

16. Сусов И.П. Введение в теоретическое языкознание [Электронный ресурс]: электронный учебник / Иван Павлович Сусов // Режим доступа: http://lingvolah.chat.ru/library/susov.htm.

17. Тищенко К.М. Загальна структура лінгвістичних знань / Костянтин Миколайович Тищенко // Мовознавство. – 1989. – №6. – С. 47–52.

Вправи і завдання:

1. Прочитайте текст. Дайте відповідь на запитання, що довів «дослід» падишаха?

Розповідають, що понад 350 років тому індійський падишах Акбар вирішив перевірити твердження придворних мудреців про те, що кожна дитина сама собою починає говорити мовою своїх батьків. Падишах провів страшний «дослід». Кількох маленьких дітей разом із німим євнухом закрили в одній з кімнат палацу, ключі від якої Акбар носив у себе на грудях. Щоб діти ніколи не чули людського голосу, їх обслуговували німі. Сім років тривав цей дивовижний експеримент. Коли ж падишах відчинив двері кімнати, він почув незрозумілі крики, дике завивання й нявкання. Мудреці були осоромлені, а життя дітей покалічене.

Прочитайте уривки із творчості Лесі Українки та Олеся Гончара. Визначте, які мовні функції в них реалізуються. Встановіть засоби вираження мовних функцій.

1) Не зневажай душі своєї цвіту,

Бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший –

Всі скарби творить, а не відкриває (Леся Українка).

2) Нев’януча творчість Чехова, Коцюбинського, Горького, Стефаника переконує нас у тому, що тільки твори, сповнені глибоких і чесних думок, зігріті гарячою внутрішньою поетичністю, живуть довгим і плідним життям на радість своєму народові (Олесь Гончар).

Наши рекомендации