Природній» розвиток психолога
Багато з теперішніх психологів зорієнтовані на ту чи іншу психологічну школу і пройшли професійну підготовку під керівництвом досвічених наставників, які належать до тих чи інших шкіл. Це, однак, не є загальним правилом: по-перше, сучасна психологічна освіта не завжди грунтується на ідеях конкретної психологічної школи, що ставить перед студентом завдання орієнтації та самовизначення у просторі різних психологічних підходів; по-друге, в нашій країні організація вищої освіти, як правило, не дає можливості повноцінного наставництва для всіх студентів. У зв'язку з цим (і не тільки з цим) виникає проблема необхідності самостійного, відносно вільного розвитку психолога-професіонала. Проблема тим більше значуща, бо нерідко студенти-психологи проявляють своєрідний негативізм, прагнучи відразу йти своїм шляхом, заперечуючи авторитети.
Звичайно, багато психологів стали добрими професіоналами без значної допомоги. Часто вони самі стають для самих себе і вчителями, і наставниками. Багато класиків психології, творці базових напрямів (В.М. Бехтерев, Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейна З. Фройд, М. Вертгеймер, А. Маслоу, К. Роджерс, Г. Костюк і багатьох інших) не мали безпосередніх вчителів у психології, яку вони створювали. Це, зрозуміло, не означає відсутність впливу на них філософів і психологів. Вони не продовжували ідеї якої-небудь наукової школи, а самі створили школу. У 80-ті роки ХХ ст., коли ще в тодішньому СРСР практична психологія (у значенні власне психологічної практики) була рідкістю, у потенційних «вчителів» і «наставників» ще у самих не було достатнього досвіду для цілеспрямованого навчання майбутніх психологів. Це була ситуація «вільна від наставництва», а формування психолога відбувалося природним чином.
«Природний» розвиток психолога-професіонала навіть має деякі переваги:
1) психолог сам визначає вектор свого професійного та особистісного розвитку, виступаючи фактично реальним суб'єктом професійного самовизначення та саморозвитку;
2) у нього швидше формується відчуття соціальної і професійної відповідальності за результати своєї роботи;
3) у психолога, що самостійно розвивається, більше шансів для того, щоб залишити після себе значний слід, щоб бути першопроходцем і першовідкривачем з багатьох психологічних проблем і у багатьох напрямах, адже ніхто йому не вказує, що можна (слід) робити, а що небажано.
На жаль, за «природного розвитку» (саморозвитку) у психолога виникає безліч проблем:
1) вектор професійного та особистого розвитку може бути вибраний невдало, і нікому вчасно застерегти, підстрахувати;
2) нерідко психологи, що вільно “розвиваються”, ризикують втратити специфіку своєї праці і просто “губляться” у оточенні суміжних професіоналів, забувши про те, що вони колись вважалися психологами;
3) відсутність зовнішнього професійного контролю і підтримки частіше призводить до професійних деструкцій, навіть до неякісної роботи: просто не має кому кваліфіковано оцінити роботу, що породжує у психолога спокусу працювати з прохолодою чи перетворити професійну діяльність в суцільну розвагу для себе і своїх клієнтів тощо.
Але, якою мірою такий привабливий на перший погляд вільний розвиток справді вільний? Мабуть, ця привабливість – лише наслідок недооцінки того, що стоїть за самостійністю великих? Справді, багато хто з них, йдеться не тільки про учителів-фундаторів, але і про більш пізніх авторів, не мали психологічної освіти взагалі. Але всі вони мали прекрасну, особливо за сучасними стандартами, освіту, і часто не одну. Так, вони не були прямими послідовниками ідей якогось одного вченого, але в більшості випадків чудово орієнтувалися не тільки у психології, але і у філософії, фізіології, медицині, педагогіці, історії та ін.. Так, багато з них приходили до психології через інші наукові або практичні простори – через естетику, як Л.С. Виготський, через філософію, як З.Л. Рубінштейн, через історію і релігію, як К. Роджерс, через медицину, як В.М. Бехтєрєв або З. Фройд, через фізику, як М. Вертгеймер. У цих сферах вони черпали фундаментальні принципи, що багато в чому визначили їх інтерес і підхід до психології як такий. Вчителем виступала не конкретна людина, з якою вони спілкувалися, а культура, пов’язана з духовними та інтелектуальними особистостями минулого або теперішнього часу для наслідування або протистояння.
Іноді ж такою особою виступав цілком конкретний автор, живе спілкування з яким з різних причин було неможливе, але ідеї якого визначали творчий шлях психолога. Наприклад російський філософ і психолог Р. П. Щедровицький, зізнавався, що він, вивчаючи ідеї Л.З. Виготського, переписав його роботу «Мислення і мова» і зрозумів: «Ось мій вчитель!». Крім того, видатні психологи, мабуть, не мали прямих попередників у психології, проте вказували, як правило, на тих вчених, у спілкуванні з якими формувалися їх оригінальні ідеї, іноді називаючи їх своїми попередниками або тими, кому зобов'язані створенням власних нових напрямів. Наприклад, З. Фройдназивав такими Й. Брейєра і Ж. Шарко, хоч сам психоаналіз не зводиться до ідей того й іншого, навіть разом взятих. Іноді ж сам автор з тих чи інших причин не зізнається про цей вплив, але це виявляється при аналізі його життя і творчості. Наприклад, Л.С. Виготський не посилається на Р. Р. Шпета, чиї лекції слухав і ідеї якого багато в чому творчо відтворював у своїх працях. Учителем зовсім не обов'язково є той, хто пропонує ідеї щодо наукового і професійного розвитку. Вчителем може бути і той, в спілкуванні з якимформується ставлення до світу в цілому, до предмету науки, формується спосіб мислення та наукова позиція, не обов'язково така, що співпадає з позицією вчителя. Так, В. П. Зінченко, в першу чергу відзначає саме видатну роль Р. І. Челпанова, творця Психологічного інституту вітчизняної психології. Його називали своїм вчителем філософи Н.А.Бердяєв, А.Ф Лосев, його учнями були Р. Р. Шпет, П. П. Блонський, Д. І. Корнилов (останні двоє, на жаль, з політико-філософських причин сприяли у післяреволюційні роки усуненню вчителя від науки). Таким чином, наставництво – в особливих формах – було наявним і у класиків.
Перш, ніж прийти до створення власних теорій і практичних систем, великі психологи проходять тривалий і складний життєвий і професійний шлях, на якому спочатку часто більшою або меншою мірою виступають як чиїсь послідовники. На відміну від природних наук, де багато теорій або фундаментальних відкриттів належать достатньо молодим – а то і зовсім молодим авторам, наприклад, у математиці, психологічні теорії, особливо теорії особистості, створювалися людьми достатньо зрілими. Так, З. Фройд сформулював основні ідеї психоаналізу близько 50 років. Приблизно у цьому ж віці складається «об’єктивная психологія» В. М. Бехтєрєва; К.Г. Юнг, коли йому було біля 40, пережив розрив з З.Фройдом, після якого через декілька років виникла аналітична психологія. Після 50 К. Хорні визначилася як самостійний теоретик, яка теж багато в чому відійшла від класичного психоаналізу. Перша велика робота С.Л. Рубінштейна – «Основи психології» – була ним опублікована у віці 46 років. Відносним виключенням є Л. С. Виготській, що пішов з життя в 38 років, але й ідеї культурно-історичної теорії у відносно завершеному вигляді оформились у останні роки життя.
Слід зазначити, що в більшості випадків “природнього” професійного розвитку в даний час психологи часто орієнтуються на якісь зразки і стереотипи (на своїх колишніх викладачів, на образи відомих психологічних авторитетів і навіть на споживацькі образи «справжнього психолога»). Нерідко така орієнтація різко знижує можливості для творчості та імпровізації у плануванні власних професійних перспектив, оскільки психолог дуже боїться відійти від «зразка» та виявитися не схожим на «справжнього психолога». Але, якщо врахувати, що багато відомих психологів давнього та недавнього минулого мали добрих вчителів і наставників, тобто розвивалися не дуже-то «природно», то виникає запитання: а власне, кого і в чому намагаються наслідувати фахівці, що «вільно розвиваються»?... У результаті «природній» розвиток реально перетворюється у «псевдоприродній», «свобода» професійного самовизначення нерідко обертається «ілюзією свободи».
Оскільки у людей часто створюється ілюзія легкості освоєння психологічних знань і методів, то гострою виявляється проблема психологічного дилетантства. Із цього приводу добре написав Е. А. Клімов: «Психологічні методики мають право застосовувати тільки спеціально атестований працівник; і деяка нерозбериха в законодавстві (наприклад, те, що дозвіл – ліцензію на право, скажімо, займатися психологічною практикою дають за гроші органи, що не компетентні у психології) тут не може бути виправданням, принаймні, перед нащадками. Знахарство, дилетантизм у психології такі ж недоречні, як в медицині, педагогіці».
Одночасно, слід бути обережним з оцінкою кого-небудь з наших сучасників-психологів як дилетантів. Багато психологів, зорієнтованих на академічну науку, наприклад, серйозно не ставляться до психологів-практиків (“Що за психодраматисти, гештальтисти, психосинтетики і т. д.? Хіба це психологія?”). У свій час В. Вундт – перший, по суті, професійний психолог – розцінив книгу У. Джеймса «Принципи психології», що не втратила значення до сьогоднішнього дня, як блискучу роботу, але не має відношення до психології. Оцінки виставляє час.
І все-таки не можна повністю виключати варіант природного, вільного розвитку та саморозвитку психолога-професіонала. Але для такого розвитку (для вільного самовизначення та самореалізації) психолог ще повинен бути спеціально підготовлений. Професійне навчання фахівців-психологів і повинно бути спрямоване, перш за все, на формування такої готовності до професійного саморозвитку.
При цьому важливо уже на перших етапах налаштувати студентів на перспективу постійного самостійного професійного розвитку. Для цього важливо не тільки сформувати у них відчуття впевненості у своїх силах і можливостях (створити мотиваційну основу самовдосконалення), але і озброїти їх доступними внутрішніми засобами для такої роботи над собою (створити операційну основу саморозвитку).
Нарешті, важливо спонукати студентів (чи молодих фахівців-психологів) зробити перші кроки до самостійного розвитку себе як професіонала. Природно, на перших етапах такої роботи студент (чи молодий фахівець) повинен знаходитися під тактовною опікою і контролем більш досвідченого фахівця-наставника. За великим рахунком, психолог ще повинен заслужити право на самостійний розвиток.
Слава Богу, якщо хоч у частини психологів вже є такі наставники, але в більшості випадків все це залишається лише благим побажанням. Тому перед більшістю студентів і початкуючих психологів реально постає проблема самостійного набування досвіду професійного саморозвитку. Щоб розвиватися самому, слід якнайшвидше почати допомагати у професійному та особистому становленні комусь іншому. Відомо, що багато викладачів тільки тоді починають по-справжньому розуміти свій предмет, коли вони багато разів причитають його у різних аудиторіях, в чому самі неодноразово признаються.