Фази сепарації-індивідуації.

В перший місяць життя дитина знаходиться на стадії нормального аутизму. Малюка в цей період можна описати, як нарцистичного – інтерес до зовнішнього світу у нього поверхневий, він більше зайнятий своїм внутрішнім світом. Фактично, у дитини ще немає концепції зовнішнього світу, зовнішні об’єкти, наприклад матір, не сприймаються нею як такі, і їх присутність може розумітися туманно, як супровід задоволення власних потреб. Можливо, малюк вважає, що достатньо лише його бажання для того, щоб з’явилась мама і задовільнила всі його потреби.

Основним завданням цієї фази є досягнення гомеостатичної рівноваги організму в умовах нового середовища через соматопсихічні і фізіологічні процеси, які виразно переважають над психічними.

З другого-третього місяця життя малюк починає більше цікавитись навколишнім, проте ще не може розрізнити свої власні зусилля, направлені на задоволення потреб, і реакцію матері на його потреби. Ця стадія носить назву нормального симбіозу – малюк вже може сприймати зовнішні імпульси, особливо ті, які пов’язані з матір'ю, але він не сприймає її, як окрему людину. Іншими словами, малюк відчуває себе злитим з матір’ю і вважає себе і її - єдиною могутньою системою з спільними границями щодо оточуючого світу: коли мама годує його, він вважає материнські груди чимось, що належить йому, частиною свого власного тіла, що годує себе. Таким чином, коли матір не задовольняє потреб малюка, він сприймає своє “Я” як травмуюче і зле.

Базовим негативним переживанням цього періоду є страх втрати об’єкту, а основним механізмом психологічного захисту є конфлюєнція (злиття).

Деякі теоретики об’єктних стосунків вказують на те, що психотична структура організації особистості з характерними для неї порушеннями меж власного “Я” та проблемами з розрізненням “Я” від оточуючого світу відповідає власне цій фазі.

Приблизно в п’ятимісячному віці починається фаза власне сепарації-індивідуації. Першою субфазою цього процесу є диференціація, яка триває приблизно з п’ятого по десятий місяць життя дитини і пов’язана з появою відчуття тілесного відділення від матері – внаслідок своєї діяльності малюк починає усвідомлювати, що він і мама фізично розділені. Проте це усвідомлення провокує тривогу у дитини і вона постійно старається переконатись, що мама поруч.

З десятого по чотирнадцятий місяць життя дитини триває наступна субфаза – тренування, або практики (practicing), яка полягає в надбанні моторних навичок, що сприяє подальшому відділенню від матері. Пік цієї субфази відноситься до періоду, коли дитина починає ходити – вона відчуває себе всемогутньою, оскільки перед нею відкривається цілий світ внаслідок вміння пересуватись. Але навіть це почуття всемогутності є сильно прив’язаним до почуття присутності матері, як об’єкта, що забезпечує безпеку.

Субфаза відновлення звязків, чи повторного зближення (Rapprochement) триває з чотирнадцятого по двадцять четвертий місяць життя дитини. Деякі види психопатології, включаючи межовий розлад особистості та харчові розлади, такі як булімія, беруть початок в цей період.

Під час повторного зближення дитина починає краще усвідомлювати свою окремість від матері, і в міру цього розуміння в неї зникає відчуття власної всемогутності. Визнання дитиною факту, що вона і мама – окремі люди супроводжується відчуттям власного безсилля, беззахисності та страхом втрати любові.

Коли дитина починає створювати образ матері як окремої людини, вона стикається з дуже суперечливою інформацією: мама хороша – джерело задоволення, нагороди і підтримки, мама погана – джерело покарання, критики, фрустрації і заборони. Дитині важко усвідомити, що хороша і погана мама - це одна і та сама людина, тому вона розщеплює образ матері надвоє – коли мама хороша, в дитини створюється образ хорошої матері, якій не притаманні жодні негативні якості, коли ж мама погана, їй не властиво нічого доброго. Таким самим чином дитина розщеплює і свій образ на два – “Я-хороший” і ”Я-поганий”. Коли мама хвалить дитину, дитина відчуває себе повністю хорошою, а коли критикує – повністю поганою.

Уявлення про себе-хорошого пов`язане з уявленням про хорошу маму, і так само, уявлення про себе-поганого пов`язане з уявленням про погану маму. Умовно існують дві системи – “Я-хороший”-“об`єкт-хороший” і “Я-поганий” -“об`єкт-поганий”. Зв`язки в них підтримуються за рахунок емоцій, які мають характер дуже примітивних і які водночас є надзвичайно інтенсивними. Система “Я-хороший”-“об`єкт-хороший”, яка зміцнюється за рахунок позитивного досвіду, в подальшому стає основою для побудови цілісного “Я”, а система “Я-поганий”-“об`єкт-поганий” допомагає в навчанні розрізняти “Я” від “Не-Я”.

Схильність до використання розщеплення властива дитині на протязі всього процесу сепарації, проте якщо в даний період в дитини надто мало позитивного досвіду для того, щоб в подальшому інтегрувати образ себе та образ об’єкту в цілісні образи, то розщеплення може залишитись як переважаючий механізм психічного захисту і в подальшому житті.

До кінця цього періоду з’являються початки усвідомлення дитиною статевих відмінностей та початки статевої ідентифікації.

Емоційно стабільне та цілісне сприйняття дитиною себе та об’єкту досягається під час останньої підфази процесу сепарації-індивідуації, яка триває на протязі другого-третього року життя дитини і яку називають підфазою консолідації. Спочатку відбувається розділення часткових образів “Я-хороший” та “об`єкт-хороший”, і дещо пізніше, “Я-поганий” і “об`єкт-поганий”. Далі з вже відділених часткових образів інтегрується цілісне “Я”, та цілісний образ об`єкту як моделі оточуючого світу.

В подальшому на основі зінтегрованого образу “Я” та “об’єкту” відбувається формування психічних структур Ід, Его, Супер-его. Ід формується в результаті усувань із свідомості репрезентацій стосунків з об’єктом, які загрожують інтерперсональному досвідові. Супер-его формується одночасно з Ід в основному з нереальних, ідеальних образів себе та об’єкту, а також з інтерналізованих загальнолюдських норм. Базовим механізмом психічного захисту стає витіснення.

Цілісне та реалістичне уявлення про себе та об’єкт є основою для побудови гармонійного внутрішнього світу, що в свою чергу дає можливість приймати зовнішні події такими, якими вони є, чітко розмежовуючи внутрішні події від зовнішніх.

СЕЛФ-ПСИХОЛОГІЯ

Основною одиницею дослідження селф-психології є не індивід, як окрема система, а поле взаємодій, в межах яких індивід виростає, прагне налагодити взаємостосунки і виразити себе. Розум складається з конфігурації стосунків: переживання людини в будь-який момент – це завжди наслідок її минулого і стосунків з тим, з ким вона спілкується в даний момент. Навіть тоді, коли людина знаходиться сама, її переживання в своїй основі складаються із стосунків, а це означає, що людина емоційно самою ніколи не буває. Зміст, який надає людина тій чи іншій своїй дії, завжди витікає з її минулих і теперішніх взаємодій і все, що робить, вона завжди співвідносить з іншими, важливими для себе людьми, навіть, якщо їх поряд немає.

Засновником селф-психології вважають Хайнца Кохута. Спочатку його роботи розглядались як продовження розробки моделі Фрейда, та й сам Кохут намагався включити потяги до своєї розробки теорії “Я”. Проте з часом Кохут дійшов висновку, що особистість розвивається по двох напрямках: один веде до зрілості Его, так як розумів цей термін Фрейд, а другий - до зрілості власного “Я” (селф), - області, що не має чіткого визначення. Деякі аналітики і раніше вдавались до психологічних досліджень “селф” з різних позицій, проте Кохут додав один визначальний момент до цих досліджень – він показав, що вроджений нарцисизм є важливою частиною селф і описав його у вигляді окремої лінії розвитку всередині особистості.

Кохут розвинув аспект фрейдівської концепції нарцисизму, що власне і дозволило йому остаточно відійти від теорії потягів і висунути концепцію “селф”. До Кохута нарцисизм вважався патологічним станом, при якому людина, наче міфічний Нарцис, котрий милувався своїм відображенням у лісному озері, розглядає своє тіло і свою індивідуальність як центр всесвіту і як єдиний критерій цінності.

Кохут зрозумів, що такий стан являє собою аберацію (викривлення) по суті нормального процесу, і що проходження через етап нарцисизму - це здоровий і необхідний етап зростання. Кожному малюкові необхідно на певний час відчути себе центром всесвіту, інакше внутрішня пустота приведе до нарцистичної жаги визнання, котра пізніше переросте в дефект особистості.

Кохут вважав, що нормальний нарцисизм формує ядро “селф”.

В перший рік життя малюк відчуває себе фрагментовано і неузгоджено. На другому році життя через реакцію важливих для нього вихователів він починає виробляти організоване ядерне відчуття себе. Вихователь породжує це відчуття, виконуючи функції, які сам малюк виконати не може. Найважливіший спосіб підтримки дитини в період становлення – емпатія. Матір своїми реакціями дає зрозуміти дитині, що її “Я” – унікальне і неповторне, яке слід розуміти і на яке слід реагувати. Матір також підтримує розвиток “селф” у дитини, допомагаючи їй регулювати напруження, забезпечуючи основні її потреби.

Кохут акцентує увагу на трьох нормальних нарцистичних процесах, які є вирішальними в розвитку “селф”. Перший з них – віддзеркалення, при якому малюк дивиться на матір і бачить себе відображеним в її погляді. При стосунках віддзеркалення дитина ніби говорить: “Ти бачиш мене чудовою. Значить, я - чудова”. Спостерігаючи свої позитивні якості в материнських очах, дитина відчуває свою самоцінність.

Другий нормальний нарцистичний процес – ідеалізація, котрий починається з впізнавання дитиною своїх батьків, чи інших близьких людей. В цьому випадку властивості власного “селф” – доброта, досконалість, всемогутність, значимість – проектуються на близьку людину так, що дитина ніби говорить: “Я бачу тебе чудовою і знаходжусь поряд з тобою, значить я існую, і також чудова.” Якщо дитину розвиває і заспокоює людина, яку вона ідеалізує, то це укріплює в дитині відчуття власного ”Я” і самоповагу.

Третій процес – уподібнювання. Дитина має велику потребу в відчутті подібності з іншими людьми, і в відчутті приналежності до них. Ставши дорослими, ми переживаємо цю потребу, коли з задоволенням будуємо дружні стосунки з людьми, в яких знаходимо подібні до власних риси.

Спочатку ці три процеси забезпечуються близькими людьми, яких Кохут назвав селф-об`єктами. Але ці люди не завжди можуть здійснювати нарцистичну регуляцію. Так, недостатності емпатичного відображення не уникнути – матір може бути зайнята, а батько втомлений і вони не зможуть приділити достатньої уваги. З іншого боку, якщо матір буде завжди безперестанно забезпечувати емпатичне відображення, то дитина ніколи не навчиться брати цю функцію на себе. При оптимальному розвитку періодична фрустрація дозволяє дитині навчитись забезпечувати себе самопідтримкою. Інколи, коли матір відсутня, дитина може змоделювати емпатичну реакцію матері і “поговорити” внутрішньо сама з собою, ніби з матір'ю. Використовуючи термін Кохута, можна сказати, що відбувається “перетворююча інтерналізація”, при якій функція підтримки перебудовується всередину і стає частиною "селф".

З часом дитина, інтерналізувавши стосунки з селф-об`єктами, вже може сама забезпечувати процеси віддзеркалення, ідеалізації, та потребу в подібності. Таким чином формуються три полюси “селф” – дзеркальний, ідеальний та альтер-полюс. Кохут зв'язував ці полюси “електричною дугою” базових навичок і талантів за допомогою яких індивід намагається протягом свого життя підтримувати баланс між прагненням до індивідуальних цілей і життям в згоді з суспільними ідеалами і цінностями, які визначають сенс життя.

Кохут стверджував, що успішний розвиток “селф” може забезпечуватись будь-яким з полюсів. Наприклад, якщо матір не змогла забезпечити достатнього емпатичного віддзеркалення, то здоровий ідеалізуючий процес з батьком все ж може забезпечити такий прояв відчуття селф, що буде достатнім для виникнення відчуття реальності і мотивацій. Якщо один полюс функціонує нормально, то дефекти іншого можуть бути виправлені пізніше. Якщо ж всі полюси мають дефект, то наслідком можуть бути симптоми, які і спостерігав Кохут на практиці, - відчуття нереальності, спустошення, відсутність сенсу життя, - оскільки в цьому випадку відсутня внутрішня структура ”селф”, котра може забезпечити відчуття самооцінки.

Кохут встановив, що дефекти “селф” стають помітними в психоаналітичному процесі при трьох ситуаціях переносу, що і є практичним підтвердженням теорії. При дзеркальному переносі пацієнт вважає, що терапевт в захваті від нього, і таким чином компенсує свій дефект самооцінки. При ідеалізуючому переносі пацієнт бачить аналітика майже ідеальним, а згодом починає відчувати власну цінність, як результат стосунків з терапевтом. При близнюковому переносі пацієнт фантазує, що він і аналітик, в деякій мірі, є рівноправними партнерами, які разом вирішують проблеми.

ЕГО-ПСИХОЛОГІЯ

Продуктивна робота Анни Фрейд привела до того, що предметом дослідження стала та частина психіки, яка відповідає за переробку конфліктів. Це, звичайно, призвело до зміщення уваги з неусвідомлених потреб (трібів), зокрема, сексуальних та агресивних. Анна Фрейд разом з Хартманом, Крисором і Левенштейном продовжила розробку теорії, що була вперше висвітлена в статті Фрейда “Я і Воно”, де розглядалась структурна теорія Воно, Я і Супер-Я.

В Его-психологї “Его” – це структура, завданням якої є посередництво і досягнення компромісу між потребами реальності і потребами психічних структур. Его функціонує згідно із принципом реальності. Це структура, яка відповідає за вторинний процес мислення – послідовного, логічного, орієнтованого на пізнання реальності. Его має як свідомі, так і безсвідомі аспекти. Свідомий – це те, що ми називаємо “власним Я”, а безсвідомий включає в себе, здебільшого, захисні механізми.

Захисні механізми, які були вперше широко описані Анною Фрейд прийняті в психоаналітичних колах без особливих заперечень, – це значна і невід`ємна частина функціонування Его. Вони забезпечують його цілісність, борючись із тривогою, яка виникає внаслідок конфліктів “Ід” – “Супер-Его” – “реальність”.

Таким чином, Его має дуже широкий діапазон дій – від глибоко безсвідомих (наприклад примітивні емоційні реакції на події, які блокуються потужними первинними захистами) до повністю усвідомлюваних. Умовно можна назвати свідому і раціональну його частину “спостерігаючим Его”, а більш внутрішню і чуттєву - “переживаючим Его”. Ці два поняття витікають, швидше, з розуміння того, що відбувається в психоаналітичному процесі, ніж з теоретичних розмірковувань. Проте, вони дають можливість ввести поняття его-синтонний і его-дистонний, які характеризують відношення людини до певних частин “власного Я”. Так, одні люди можуть переживати свою проблему, як таку, яка не заслуговує уваги і яку не варто розглядати критично (его-синтонно), тоді як інші мають потребу в позбавленні від проблеми і переживають її, як щось чуже (его-дистонно). Такі дві позиції визначаються ступенем розвитку “спостерігаючого Его”.

Его розвивається протягом цілого життя. В новонародженого воно відсутнє і диференціюється тільки під впливом зовнішнього середовища. В процесі розвитку досягається певна “сила Его”. Під цим терміном розуміється вміння приймати реальність навіть тоді, коли вона дуже неприємна, не застосовуючи примітивних захистів, таких як заперечення.

Функції Супер-Его концентруються навколо моральних цінностей. Самокритика і формування ідеалів – це прояви його функціонування. Супер-Его в собі носить засвоєні стандарти суспільства, куди входять батьківські настанови в інтерпретації дитини і ідеали, які формуються в самої людини.

Супер-его є нащадком батьків не тільки як джерело погроз і покарань, а і як гарант захисту і любові. Хороше чи погане його ставлення є так само важливим, як в минулому - ставлення батьків.

З заснуванням у дитини Супер-Его зазнають змін різні психічні функції. Тривога частково трансформується в почуття провини. Замість очікування небезпеки ззовні (втрата любові, страх кастрації) з`являється внутрішнє представництво цих загроз. Функція підтримки нарцистичної рівноваги шляхом задоволення чи незадоволення нарцистичних потреб також переходить до Супер-Его.

Перехід від контролю батьків до Супер-Его є основою для встановлення незалежності. Самоповага регулюється вже не стільки схваленням чи звинуваченням ззовні, а здебільшого - відчуттям правильності, чи неправильності зробленого. Узгодженість з потребами Супер-Его приносить таку ж насолоду, яку в минулому дитина отримувала від зовнішніх об`єктів любові.

Супер-Его є близьке по значенню поняттю “совість”, сприймається нами як окрема структура, але це - частина Его, точніше, деякий його варіант з більш вузькою сферою функціонування. Внаслідок більш пізньої інкорпорації в Супер-Его зовнішнього світу, воно зберігає наближеність до нього – часто люди керуються в своїй поведінці не тільки тим, що вони самі вважають правильним, а і тим, що на їх думку про це подумають інші. Супер-Его і об`єкти, які репрезентують вимоги, не завжди чітко розрізняються. Функції Супер-Его легко переносяться на нові авторитети (ретроекція).

Так само, як і Его, Супер-Его має свідому і несвідому частини. Свідома частина входить до областї “власного Я”. Значна несвідома його частина – це джерело ірраціональної, неузгодженої з реальністю суворості.

Ід – частина психіки, яка містить примітивні бажання, імпульси, ірраціональні потреби, комбінації “страх-бажання” і фантазії. Вона шукає тільки швидкого задоволення і абсолютно “егоїстична”, функціонуючи згідно з принципом задоволення. В когнітивному плані вона є довербальною і виражає себе в символах і образах. Ід – дологічне, не має уявлення про час , мораль, обмеження і про те, що протилежності не можуть бути реалізовані одночасно. Воно функціонує в рамках первинного процесу мислення.

Ід - повністю безсвідоме, але його існування і влада виявляється в дериватах думок, дій і емоцій.

7. Рівні розвитку організації особистості

Сутність структури характеру не може бути усвідомлена без розуміння двох різних і взаємодіючих один з одним вимірів – рівня розвитку особистісної організації і захисного стилю всередині цього рівня. Перший вимір відображає рівень індивідуації пацієнта чи ступінь патології (психотичний, межовий, невротичний, “нормальний”); другий - визначає тип характеру людини (параноїдний, депресивний, шизоїдний і т. д.) .

Хоча більшість аналітичних діагностів зараз розглядають етапи розвитку дитини з меншим акцентом на драйви (потяги), відрізняючись цим від Фрейда, психоаналітики ніколи серйозно не піддавали сумніву три його положення: (1) існуючі психологічні проблеми є відображенням своїх новонароджених попередників; (2) взаємодії в ранні роки створюють шаблон більш пізнього сприйняття життєвого досвіду і ми несвідомо розуміємо його у відповідності з категоріями, які були важливі в дитинстві; (3) ідентифікація рівня розвитку особистості – це кардинально важлива частина нашого розуміння характеру людини.

Класичний поділ психічних порушень Е. Крепеліна на неврози і психози не витримав перевірки часом. Не дивлячись на певні протиріччя, сучасні психодинамічні підходи дозволяють розглядати людей, схильних до психотичних форм реагування як психологічно фіксованих на ранній симбіотичній фазі онтогенетичного розвитку; людей з межовим рівнем організації слід описувати в термінах їх стурбованості проблемами сепарації-індивідуації, а людей з невротичною структурою можна зрозуміти в термінах едіпової стадії розвитку. Відмінності між невротичним, межовим і психотичним рівнями організації характеру будуть приведені в декількох аспектах: захист, якому надається перевага, рівень інтеграції ідентичності, адекватність тестування реальності, здатність спостерігати свою патологію, природа основних конфліктів і особливості переносу і контрпереносу, а також те, як ці абстракції проявляють себе в особливостях поведінки і спілкування в контексті первинного інтерв’ю чи в ході лікування. Про перенос ми говоримо в контексті відтворення людиною попереднього досвіду шляхом проекції назовні внутрішніх конфліктів з втягненням в них лікаря, що супроводжується емоціями, які часто не мають нічого спільного з реальною особою лікаря, а контрпереносом ми називаємо реакцію-відповідь лікаря на перенос пацієнта.

А) Характеристика структури особистості невротичного рівня.

В континуумі рівнів особистісної організації “психотичний – межовий - невротичний” останній стосується найбільш емоційно здорових людей. В роки Фрейда цей термін застосовувався до більшості не органічних, не шизофренічних, не психопатичних і не маніакально-депресивних пацієнтів. Багато людей, яких Фрейд описував в якості особистостей, які мають невроз або його симптоми, були межової організації, а у деяких були періоди психотичної декомпенсації.

Люди, особистість яких зараз була б описана психодинамічно орієнтованими спостерігачами як організована на невротичному рівні, опираються в основному на більш зрілі захисти, або захисти другого порядку. При цьому вони використовують також і примітивні захисти, які не є дуже помітними на фоні їх загального функціонування і проявляються здебільшого лише в період надзвичайного стресу. Хоча наявність примітивного захисту не виключає діагнозу структури характеру невротичного рівня, відсутність зрілого захисту виключає його. Зокрема, було відмічено, що більш здорові люди використовують витіснення в якості свого основного захисту, віддаючи йому перевагу у порівнянні з менш диференційованими способами вирішення конфліктів, такими як заперечення, розщеплення, проективна ідентифікація і інші архаїчні механізми.

Крім того, особистості із здоровішою структурою характеру володіють високо інтегрованим почуттям ідентичності (Е. Erikcon, 1968). Їх поведінка є досить несуперечливою, а їх внутрішньому досвіду властива безперервність особистого “Я” в часі. Коли їх просять описати себе, вони не відчувають труднощів і відповідають без ускладнення. Вони здатні в загальному описати свій темперамент, цінності, смаки, звички, переконання, чесноти і недоліки разом з відчуттям своєї довготривалої стабільності. Коли їх просять описати інших важливих людей – їх батьків чи коханих – їх характеристики в більшості бувають багатогранними і повними.

Люди невротичного рівня зазвичай знаходяться в надійному контакті з тим, що більшість людей називає “реальністю”. Вони не тільки не знайомі із галюцинаціями чи маніакальними інтерпретаціями досвіду (за виключенням впливу органіки, хімії або посттравматичних ретроспекцій), але також вражають інтерв’юера чи терапевта порівняно невеликою потребою у неправильному з метою асиміляції, розуміння речей. Пацієнт і терапевт суб’єктивно живуть в одному і тому ж світі. Звичайно, терапевт не відчуває жодного емоційного тиску, який заставляє його заради задоволення життям дивитися на нього через викривлені лінзи. Деяка частина того, що привело невротичного пацієнта до необхідності звернутися по допомогу, розцінюється ним самим як дивне. Іншими словами, більшість психопатологій для людей з невротичною організацією є Его–дистонними або стають такими в процесі роботи.

Другий важливий аспект диференціального діагнозу між невротичними і менш здоровими людьми – природа їх труднощів. Історії пацієнтів, їх поведінка в ситуації інтерв’ю, як помічено раніше, свідчать про їх більш-менш успішне проходження перших двох стадій (по Е. Еріксону) - базової довіри і базової автономії – і показують, що вони зробили декілька кроків, прямуючи до третьої стадії: ними придбані відчуття ідентичності і ініціативності. Пацієнти шукають терапії не через проблеми, пов’язані з небезпекою чи з ідеями впливу, але через те, що є втягнутими в конфлікт між своїми бажаннями і тими перешкодами, які, як вони підозрюють, є справою їх власних рук. До даної групи застосовано наступні зауваження Фрейда: справжньою метою терапії є усунення перешкод до роботи і любові належних до цієї групи. Деякі пацієнти невротичного рівня, крім того, також хочуть розвивати свою здатність бути на самоті і здібність до гри .

Переживання в присутності людини, яка знаходиться на більш здоровому краю континууму патології характеру, є приємними. Відповіддю на наявність у пацієнта здорового спостерігаючого Его стає відчуття терапевтом міцного робочого альянсу. Нерідко з моменту першої зустрічі з невротичним клієнтом терапевт відчуває, що знаходиться з пацієнтом по один бік барикади, їх загальним ворогом є проблематична частина пацієнта.