Тема 1. Психологія як наука. Предмет, методи та завдання. Особистість. Психологія особистості
Предметом психології є психіка (від грецького psichikos - душевний) людини і тварини, тобто психічні явища, притаманні людині і тварині. Факти психології - це непредметні речі, а різні за змістом, інтенсивністю, тривалістю, пов'язані між собою процеси, що перебувають у розвитку та належать певній людині.
Психологія вивчає внутрішній світ людини, психічні процеси, стани, властивості, закони виникнення, розвитку і перебігу психічної діяльності, становлення психічних властивостей людини, життєве значення психіки.
Внутрішній світ людини розглядається як живий, неперервний процес, що формується і розвивається, породжує деякі продукти чи результати.
Психологічна наука розглядає:
* психічні процеси – це форми суб’єктивного відображення об’єктивної реальності за допомогою яких здійснюється пізнання світу, засвоєння знань, навичок і формування умінь. Серед них виділяють пізнавальні (відчуття, сприймання, запам'ятовування, мислення, уяву, увагу) та емоційно – вольові, почуття;
* психічні стани – характеризують тимчасову динаміку психічної діяльності, яка істотно впливаю на поведінку та діяльність особистості ( схвильованість, апатія, стрес, тривожність, напруженість тощо);
* психічні властивості - це індивідуально – психологічні особливості, що дають змогу розрізняти людей, знати їх вчинки і мотиви діяльності (спостережливість, чутливість, розумові,спрямованість, темперамент, характер, здібності).
Психіка пов'язана з активним відображенням людиною об'єктивного світу та створенням у свідомості людини його картини, із знаходженням свого Я у об'єктивному світі, з адаптацією до середовища.
Структура психіки має три рівні: свідомий, підсвідомий, несвідомий.
Психологія - це наука про закономірності формування і розвитку психіки як особливої форми життєдіяльності. Вона вивчає психічне життя людини в його суб'єктивних та об'єктивних вимірах.
Психіка - властивість високоорганізованої матерії (НС), що полягає у здатності відображати впливи навколишнього середовища. У людини носієм психіки і свідомості є головний мозок.
Психіка є властивістю мозку відображати довкілля й регулювати поведінку та діяльність людини.
Мозок працює рефлекторно. Рефлекс - це відповідь живого організму на той чи інший вплив,який здійснюється через НС, центральним органом якої є головний мозок. Відповідаючи на зовнішні впливи, організм пристосовується до зовнішнього світу. Вперше положення про те, що всі акти психічного життя за своєю структурою і динамікою є рефлекторними, висунув І. М. Сєченов(1829 - 1905). У праці "Рефлекси головного мозку" (1863) він назвав психічні процеси "середньою ланкою" рефлекторного акту. Розрізняють два види рефлексів: безумовні, з якими народжуються люди і тварини та умовні, які виробляються в процесі життя. Безумовні, рефлекторні дії, поступово ускладнюючись, набувають форми інстинктів. Інстинкт - ланцюжок безумовних рефлексів, природжена, видова форма поведінки тварин. У своїх дослідженнях І. Павлов довів, що великі півкулі головного мозку відіграють провідну роль у життєдіяльності організму. Кора великих півкуль головного мозку, забезпечуючи потреби організму, разом з найближчими підкорковими нервовими центрами здійснює
складну аналітико - синтетичну діяльність. У ній утворюються найскладніші тимчасові нервові зв'язки, за допомогою яких регулюються відносини між організмом та зовнішнім середовищем, а також діяльність самого організму. Цю діяльність великих півкуль головного мозку І. Павлов називає вищою нервовою діяльністю. Основними процесами НД є збудження і гальмування. Збудження - це відповідь клітин головного мозку на отримані фізичні, хімічні та психічні подразники(задзвонив дзвінок). Гальмування є двох видів: зовнішнє, що настає внаслідок дії сильного стороннього подразника(Пр.: виділяється слина у собаки коли засвічується лампочка та припиняється, якщо почне діяти сильний звук); внутрішнє гальмування настає, коли умовний подразник (Пр.: світло), на який вироблено умовний рефлекс, час від часу не підкріплюється безумовним подразником (Пр.: їжею) , тоді утворений зв'язок гальмується і рефлекс згасає. За певних умов збудження та гальмування поширюються, іррадіюють по корі великих півкуль, викликаючи збудження чи гальмування інших ділянок кори чи знову зосереджуються, концентруються в пункті свого виникнення.
Психіку мають як люди так і тварини. Свідомість же виникла на певному історичному етапі становлення психіки людини і є результатом і продуктом її трудової діяльності.
Свідомість – вища, інтегрована, керована форма психіки, складається під впливом суспільно – історичних умов у трудовій діяльності людини, та її спілкування за допомогою мови з іншими людьми.
У її розвитку провідну роль відіграє спосіб життя, неоднаковий в умовах кожної з суспільно-економічних формацій. Оскільки свідомість є суспільним продуктом, то вона, природно, набуває нових властивостей залежно від специфіки суспільних умов життя людей, змінюючись услід за розвитком економічних відносин тощо. Так, в епоху первісного ладу свідомість людей визначалася тими відносинами, які виникли на основі суспільної власності. Потім вона змінилася під впливом приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на групи, класи.
Свідомість має суспільну природу, оскільки вона виникає і розвивається (як у філогенезі, так і в онтогенезі) лише в людському суспільстві.
Психологічна наука розв'язує три групи завдань:
- науково - дослідні (дослідження вікової динаміки окремих процесів, властивостей тощо);
- діагностичні (визначення конкретного завдання, добір, аналіз, інтерпретація зібраних даних,встановлення діагнозу);
- корекційні (виправлення дефектів у психічному розвитку, усунення причин, що призводять до них, розробка рекомендацій).
Психологія як наука має певні методи вивчення психічних явищ. Знання методів і вміння за їх допомогою вивчати вікові та індивідуальні особливості психічного розвитку особистості - шлях до глибшого пізнання психологічних особливостей особистості й використання цих знань у практичній діяльності. Основним принципом психологічного дослідження є його об’єктивність. Методами, які забезпечують об'єктивність розкриття досліджуваного психічного явища, є спостереження, експериментальне дослідження, аналіз продуктів діяльності (навчальної, трудової, спортивної), бесіда, інтерв'ю. Методи психологічного дослідження поділяються на основні та додаткові. До основних належать: спостереження та експеримент; до додаткових: бесіда, інтерв'ю, аналіз продуктів діяльності, інтроспекція (самоспостереження), анкетування, соціометричне дослідження, тести.
Метод спостереження полягає в тому, що експериментатор збирає інформацію, не втручаючись в ситуацію. Об'єктом спостереження є поведінка особистості в найрізноманітніших її зовнішніх виявах, коли реалізуються усвідомлювані та
неусвідомлювані внутрішні психічні стани, переживання, прагнення. За особливостями мовлення, виразними рухами - жестами, мімікою, виразами обличчя, пантомімічними актами (позами) тощо - можна виявити і простежити особливості уваги, розуміння змісту висловлювання, емоції та вольові якості, особливості темпераменту і риси характеру. Тому вміле спостереження за поведінкою людини дає можливість з високою вірогідністю робити висновки про їхні внутрішні, духовні особливості. Спостереження може бути звичайним (бачення, слухання) та інструментальним , коли бачене і почуте в поведінці людини фіксується за допомогою фото-, кіноапарата, магнітофона. Інструментальне спостереження дає можливість документувати все, що спостерігається, а тому і глибше аналізувати, порівнювати.
Експеримент є одним з основних методів психології. Особливість його полягає в тому, що дослідник створює умови, за яких досліджуване явище виникає неодмінно і закономірно. При цьому дослідник дістає можливість чітко визначити чинники, які діяли в момент виникнення і перебігу досліджуваного явища, розкрити причини, що його зумовили, а також у разі потреби повторити дослід з метою нагромадження додаткових відомостей для обґрунтування одержаних результатів.
Розрізняють експерименти лабораторний і природний. Перший проводиться у спеціальних психологічних лабораторіях за допомогою відповідної апаратури, другий - звичайних для піддослідного умовах діяльності (у класі, під час роботи). Природний експеримент, як і лабораторний, проводиться за певною програмою, але так, щоб людина не знала, що її досліджують, і розв'язував свої завдання спокійно, у звичному для нього темпі, з притаманними йому характерологічними особливостями.
Бесіда - це цілеспрямована розмова з піддослідним з метою з'ясування уявлення або розуміння ним явищ природи та суспільства, наукових питань,взаємозалежностей, причин і наслідків, переконань, ідеалів, ідейної спрямованості. Поставлені запитання мають бути чіткими і зрозумілими,спрямованими на психологічні явища.
Метод інтроспекції (самоспостереження) виступає як засіб вивчення, аналізу та синтезу власних вчинків та дій, порівняння своїх думок з думками інших людей. У процесі самоспостереження людина спирається на рефлексію, тобто на розмірковування та переживання щодо власних психічних станів і якостей особистості. Однак при цьому слід враховувати схильність до суб'єктивізму і додатково застосовувати інші методи.
Метод узагальнення незалежних характеристик - це об'єднання та узагальнення даних багатьох спостережень, виконаних незалежно одне від одного в різний час, за різних умов та у різних видах діяльності.
Метод аналізу продуктів діяльності ґрунтується на тому, що в результатах роботи людини виявляються її знання, вміння та навички, здібності, уважність, спостережливість, риси характеру. Отже, продукти діяльності дають можливість побачити в них найрізноманітніші психічні якості та властивості особистості, рівень їх розвитку.
Метод самооцінки виявляє рівень здатності особистості оцінювати себе загалом або свої окремі морально - психологічні якості - психічні процеси, стани та властивості, наприклад уважність, спостережливість, кмітливість, принциповість, культурність, ввічливість та ін.
До XVII ст. психологія розвивалась як складова філософії, потім як самостійна галузь, а у XVIII ст. почався поділ психології на окремі галузі знань. Сучасна психологія являє собою цілісну систему, до якої входить понад три десятки галузей психологічних знань.
Загальна психологія вивчає закономірності психічної діяльності людини з нормальним розвитком. Це, зокрема, передбачає розгляд принципових, основних
понять, які стоять перед психологією в цілому, обґрунтування методів дослідження психічних явищ, формування психологічних закономірностей.
Загальна психологія досліджує:
- пізнавальні процеси (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява);
- емоційні процеси (емоції, почуття),
- вольові процеси (боротьба мотивів, прийняття рішень тощо);
- питання, пов'язані зі спілкуванням, діяльністю особистості, її характером і здібностями.
Вікова психологія вивчає психічний розвиток людини, формування її психічних процесів і станів та поділяється на дитячу психологію, психологію підлітка, юнака, дорослої людини, людини похилого віку.
Медична психологія - це розділ психологічної науки, що вивчає психічні явища та поведінку людини з метою попередження діагностування та лікування різних захворювань. Вивчає специфіку стосунків між медпрацівниками та хворими.
Соціальна психологія вивчає психічні явища, які виникають у процесі взаємодії людей у різних організаціях і соціальних групах, закономірності спілкування і взаємодії людей, діяльність малих і великих соціальних груп,процеси соціалізації особистості, розвиток соціальних установок тощо.
Генетична психологія вивчає психічний розвиток людини з перших днів життя і до смерті. Основна увага приділяється періодам, пов'язаним з кризами і напруженням, також внутріутробний розвиток дитини, як надзвичайно важливий етап її психічного розвитку.
Педагогічна психологія вивчає психологічні основи виховання та навчання, досліджує формування пізнавальної діяльності та суспільно значущих якостей особистостей.
Наука психологія створила чимало шкіл, напрямів, концепцій. Ставлення до них було різне, аж до заперечення.
Психоаналітичний підхід розробив З. Фрейд (1856 - 1939) наприкінці XIX - на початку XX ст. спершу для лікування психічних захворювань, а згодом застосував для побудови гіпотез та теорій з психології, зокрема для пояснення ролі несвідомого у житті людини. У анатомії особистості Фрейд виділив три взаємодіючих компоненти: "Воно", "Я", "Над - Я". Несвідоме "Воно", за З. Фрейдом, є успадкованим людською організацією глибинним шаром, "киплячим котлом інстинктів", невгамовних потягів людини. Свідоме "Я" є посередником між " Воно" і зовнішнім світом. "Я" виконує функцію впливу цього світу на несвідоме " Воно". " Над - Я" - це "інтерналізована версія суспільних норм і стандартів поведінки".
За З. Фрейдом, "Я" намагається підкорити собі "Воно", а якщо це не вдається, то "Я" підпорядковується "Воно", створюючи видимість своєї зверхності над ним. "Над - Я" теж може панувати над "Я", виступаючи в ролі совісті або несвідомого почуття провини. Отже, за З. Фрейдом, "Я" немов би стиснуте в лещатах багатьох суперечностей. "Я", зазначає Фрейд, перебуває під загрозою зовнішнього світу, з боку "збурення" "Воно" і суверенності "Над - Я".
Біхевіоризм (від англ. behaviour - поведінка) - напрям у американській психології, представники якого заперечують свідомість як предмет психології. Засновник цього напрямку Дж. Б. Уотсон (1878 - 1958) виступив проти розуміння психології як науки про безпосередні суб'єктивні явища. Натомість він запропонував вважати предметом психології поведінку. Поняття про образи, мислення, почуття тощо Дж. Уотсон замінив поняттям про м'язові та секреторні реакції. Уотсон запропонував схему "стимул - реакція" (S - R), яка означає, що в кожній ситуації стимулу S відповідає певна поведінка
чи реакція R. Стимулом є кожний фізичний, хімічний чи механічний агент, здатний подразнювати рецептори шкіри, ока, вуха, носа чи язика.
Гештальтпсихологія (від нім. Gestalt - цілісна форма, образ) -один із напрямів у психології 20 - 30-х років XX ст. , створений М. Вертгеймером, В. Келером, К. Коффкою та іншими німецькими психологами. Вони виходили з переваги цілого над частинами, форми над матеріалом. Початковим і основним елементом психіки гештальтисти вважають не відчуття, а цілісні образи - гештальти. Ці образи виникають внаслідок прагнення психічного поля свідомості індивіда утворювати прості, урівноважені, симетричні і замкнуті фігури, яким властиві константність і стійкість.
Гуманістична психологія виникла на початку 50-х років XX ст. Представники цього напрямку - американські психологи А. Х. Маслоу і К. Роджерс та ін. зосереджували увагу на автономності, самоактуалізації, самовдосконаленні, свободі вибору, відповідальності, прагненні людини до вищих ціностей тощо.
У центрі уваги гуманістичної психології - проблеми особистості, її розвиток. На противагу психоаналізу представники гуманістичної психології підкреслюють роль свідомості та самосвідомості в причинній зумовленності людини. Наприклад, К. Роджерс розглядає емпатію як основний метод "центрованої на клієнтові" психотерапії, в якій психолог вступає в глибокий емпатичний контакт із пацієнтом і допомагає йому усвідомити себе повноцінною особистістю, здатною взяти на себе відповідальність за розв'язаня власних проблем. Психологів цього напрямку цікавили провідні мотиви в житті людини, потреби особистості в позитивній оцінці тощо.
Особистість. Психологія особистості.
Одним із постулатів медицини є принцип «лікувати не хворобу, а хворого». Хвороба впливає не лише на органи людини, але також на особистість хворого.
У процесі спільної діяльності та спілкування в соціокультурному середовищі людина набуває особливої якості, яку позначають терміном ''особистість ".
У гуманістичних, філософських та психологічних концепціях особистість — це людина як цінність, заради якої здійснюється розвиток суспільства.
Особистість — одна з семи основних складових понять людини. Інші — це людина як індивід, людина як організм, людина як індивідуальність, людина як "Я", людина-роль, людина як фізичне тіло, підвладне всім законам механіки. Ці характеристики розкривають поняття "людина" з різних боків і не є тотожними. Вони утворюють єдине ціле, і водночас кожна має свої особливості.
Людина з'являється на світ повноправним членом суспільства і від народження, на відміну від тварин, яких іменують особинами, називається індивідом, тобто одиничним представником роду людського, виду Ното Sаріепs (людина розумна), продуктом тривалого розвитку і носієм індивідуально-своєрідних рис.
Кожна людина як одинична природна істота — це індивід; але така характеристика, звичайно, неповна, оскільки не дає уявлення про реальну людину, якою вона є в сім'ї та в суспільстві, яка відчуває і мислить, до чогось прагне. Живучи в суспільстві, кожна людина набуває особливої "надчутливої" якості, котру називають особистістю. Людину як індивіда характеризують її вік, професія, статева належність, зовнішність, освіта, звички, захоплення. Як особистість її розглядають у системі взаємин, що складаються в неї з іншими людьми: яке місце посідає серед ровесників, чи має авторитет, прагне бути лідером або воліє лишатися в тіні, що являють собою групи, членом яких вона є, тощо. Отже, особистість невіддільна від системи соціальних зв'язків, у які вона включилася.
Особистістю є соціалізований індивід, котрий утілює найсуттєвіші соціально значущі властивості. Особистістю є людина, яка має свою життєву позицію, що
утвердилася внаслідок тривалої і кропіткої свідомої праці; їй притаманні свобода волі, здатність до вибору, відповідальність. Така людина не просто вирізняється завдяки тому враженню, яке справляє на інших, вона свідомо виділяє себе з навколишнього світу. Глибина і багатство особистості зумовлені її зв'язками зі світом, з іншими людьми, уявленням про себе, про своє "Я".
Особистість кожної людини має сукупність рис і особливостей, яка властива лише їй і характеризує її індивідуальність. Індивідуальність — це поєднання психічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.
Індивідуальність людини виявляється в рисах темпераменту, характеру, звичках, інтересах, особливостях сприймання, пам'яті, мислення, фантазії, у здібностях тощо. Особистість людини неповторна у своїй індивідуальності. На земній кулі немає двох людей з однаковим поєднанням психічних особливостей. Індивідуальна кожна людина, але індивідуальність одних виявляється яскраво, інших — малопомітно.
Особистість — це відносно стійка система суспільно значущих рис, що характеризує індивіда як члена певного суспільства. Це особа, яка володіє свідомістю і самосвідомістю, індивідуально-психологічними особливостями та активно пізнає і перетворює навколишній світ відповідно до своїх вимог. Якості особистості включають рівень вольової регуляції поведінки, дотримання моральних установок, використання світогляду, схильностей і суспільних інтересів під час вибору системи вчинків.
Особистість у суспільних науках розглядають як особливу якість людини, яку вона набуває в соціокультурному середовищі у процесі сумісної діяльності та спілкування.
Основу особистості як носія свідомості та активної соціальної істоти складають здібності, темперамент та характер, особливості перебігу інших психічних процесів, сукупність почуттів та мотивів діяльності, що переважають, світосприйняття, наявність моральних установок та ін.
Формування особистості починається від народження, є складним і суперечливим процесом, який триває протягом усього життя в міру засвоєння соціального досвіду: засобів і знарядь виробництва, духовної культури, засобів чуттєвого пізнання, абстрактного мислення і т. ін. Життєвий шлях особистості поєднує унікальну
біографічну і історичну складові її розвитку, спирається на досвід попереднього покоління і здійснюється за певними умовними етапами, які складаються з подій, водночас автономних і взаємопов'язаних.
Структура особистості (схема 1), що була запропонована К.І. Платановим, відображає складність її формування (сполучення біологічних та соціально-психологічних властивостей) у сукупності різних характеристик особистості:
Структура особистості
Індивідуальні якості вищої
нервової діяльності Соціально зумовлені особливості поведінки
Динамічна характеристика
індивідуальності (темперамент) Змістовна характеристика засобів реагування (характер)
* біологічно зумовлені якості (задатки, темперамент, патологічні зміни особистості);
* соціально зумовлені якості (духовні потреби, спрямованість, моральні якості);
* якості особистості, зумовлені досвідом (знання, навички, вміння, звички);
* якості, зумовлені індивідуальними особливостями психічних процесів (тип пам'яті, ступінь емоційно-моторної стійкості).
Окремі риси особистості нестійкі і змінюються залежно від умов життя, виховання, хвороби. Тож структура особистості є динамічною і має 3 головні складові:
Спрямованість особистості — стійка система мотивів, які орієнтують життєдіяльність особистості.
Залежно від сфери виявлення домінуючої спонуки розрізняють:
* морально-етичну спрямованість особистості;
* професійну спрямованість особистості:
* побутову спрямованість особистості.
Мотиви – спонукальна сила дій і вчинків людини.
Можливості особистості – психологічні передумови успішності її діяльності (задатки, здібності, схильності).
Психологічні особливості поведінки особи (темперамент, характер). . Темперамент — природжені динамічні особливості психічних процесів (інтенсивність, швидкість, темп, ритм). Є відносно стійким протягом життя. І. П. Павлов прирівняв темперамент до типу ВНД і виділив 4 сполучення основних властивостей ЦНС — сили, рухливості і врівноваженості процесів збудження і гальмування, які є основою індивідуальної різниці нервової діяльності.
Темперамент — це вроджені форми поведінки, які виявляються в динаміці, тонусі та врівноваженості реакцій на життєві впливи. Темперамент являє собою динамічну характеристику поведінки людини.
Психічний розвиток особистості проходить низку періодів. Кожний період являє собою певний ступінь розвитку особистості, відтинок її життєвого шляху. У межах кожного періоду виділяються стадії, а в межах кожної стадії — фази. Тому можна сказати, що онтогенез особистості має періодичний, стадіальний, фазовий характер.
Л. С. Виготський вважав, що існують кризові періоди, які чергуються із стабільними періодами. Кризові періоди виконують роль переломних пунктів у розвитку, знамену-ючи відмирання старого і народження нового. Кризи можуть виявлятися в негативних симптомах, фактах важкої виховуваності, тимчасового зниження працездатності. Вони відіграють не тільки негативну, а й позитивну роль у розвитку підростаючої особистості, яка таким чином розлучається з минулим. Проте існує думка, що кризи, конфлікти у дитячому віці не є обов'язковими, вони зумовлюються індивідуальною своєрідністю дитини та виховних ситуацій.
У вітчизняній віковій психології основні періоди психічного розвитку визначаються за психолого-педагогічними критеріями, які включають соціальну ситуацію, зміст і фор-ми навчання й виховання, провідну діяльність у її співвідношенні з іншими видами діяльності, рівень розвитку особистісних новоутворень, зокрема свідомості й самосві-домості особистості, провідну потребу, динаміку переходу від одного віку до іншого, шляхи подолання негативних моментів цих переходів.
Схема періодизації розвитку особистості впродовж усього її життя.
1. Фаза новонародженості як початкова ланка періоду раннього дитинства. В цей період створюються передумови становлення особистості. В момент народження відбувається перша криза, пов'язана з різкою зміною ситуації розвитку, з переходом від біологічного типу розвитку до соціального. Цей різкий перехід від утробного,
пренатального періоду існування до післяродового доцільно пом'якшувати, знижуючи контраст між комфортними умовами попереднього розвитку в череві матері і жорсткими умовами, з якими новонароджена дитина раптово стикається у перші хвилини своєї появи на світ. Є дані, що адекватне подолання цієї кризи подовжує життя людини у 1,5 раза.
Новонароджена дитина має психіку, вона здатна відчувати світло і темряву, різні звуки, пульс матері. їй притаманні первісні потреби в їжі, теплі, русі, у нових враженнях. Новонароджена дитина досить активна, здійснює смоктання та інші дії на основі природжених рефлексів.
Фаза новонародженості триває, за різними даними, від одного до двох місяців. Критерієм завершення цієї фази вважається утворення зв'язку «дитина — дорослий», коли з'являється позитивна емоційна реакція дитини («комплекс оживлення) на дорослу людину, починається становлення суто соціальної потреби — потреби у спілкуванні. В цей період виникають умовні рефлекси на окремі подразники, слухова та зорова зосередженість. А головне — формується диференційоване ставлення до фізичних предметів (зосередження) і до людини (усмішка). Суперечливість між початковими соціальними і фізичними стосунками в цей період є рушійною силою психічного розвитку дитини.
2.Стадія немовляти. На цьому етапі психічного розвитку дитини провідною є потреба у спілкуванні, а провідною діяльністю — спілкувати. Немовля ще не володіє мовою як засобом соціального спілкування, однак у нього розвивається апарат тонкої емоційної чутливості відносно дорослих. Тому за своєю формою спілкування немовляти є безпосередньо емоційним. Суть такого спілкування — обмін емоціями між дитиною та дорослим.
Потреба у спілкуванні не є природженою, вона виникає за виконання двох головних умов — задоволення об'єктивної потреби немовляти у догляді та піклуванні дорослих і відповідної поведінки старшого партнера зі спілкування. На цій основі у немовляти в процесі власної діяльності та спілкування з дорослими формується певне психічне новоутворення, що є передумовою розвитку особистості, свідомості. Це цілісне утворення опосередковує його поведінку у відповідь на дію зовнішнього середовища, централізує психічне життя і суб'єктивно переживається як емоційне самовідчуття. Надалі це новоутворення диференціюється та збагачується.
3. Перехід до раннього дитинства. Наприкінці першого року життя дитини відбувається перехід від стадії немовляти до власне раннього дитинства. В зовнішньому плані він виявляється як різке зростання незалежності дитини від дорослого. Дитина оволодіває ходінням та предметними діями, стає більш активною. Дорослі мусять вчасно перебудовувати своє ставлення до дитини, надавати їй більше свободи та самостійності, допомагати оволодівати предметними діями та долати труднощі.
Соціальна ситуація розвитку дитини в цей час змінюється. Якщо зв'язок між немовлям і дорослим був безпосереднім, спілкування велося заради спілкування, то тепер ней зв'язок опосередковується предметами, і навпаки — зв'язок дитини з предметами опосередковується спілкуванням із дорослим, який демонструє зразок дії із суспільними предметами.
Центральна лінія психічного розвитку дитини у цей час визначається предметною маніпулятивною діяльністю, у річищі якої інтенсивно формуються інші види діяльності - пізнання, спілкування, праця у формі самообслуговування тощо. Форма спілкування у ранньому дитинстві стає ситуативно-діловою, тобто здійснюється в царині предметних дій, формування почуттєвих якостей предметів у процесі їх переміщення, деформації,
розділення на частини тощо. Доросла людина тепер спонукає дитину до спілкування своїми діловими якостями, а не емоційністю контактів, як то було раніше.
Період раннього дитинства триває до трьох років. На стадії від двох до трьох років у дитини виникає новоутворення, пов'язане з первісним усвідомленням власної "самості», усвідомленням себе окремою людиною, діячем. Дитина в цей час уже відносно багато знає і вміє, вона потребує самостійності і заявляє про це словами «Я сам!» Дорослі мають зважати на це і не перешкоджати розвиткові дитини. Протягом двох—трьох років зароджується самосвідомість особистості, з'являється «Я». Це системне психічне новоутворення кінця раннього дитинства є результатом збагачення, диференціації, становлення того цілісного психічного утворення, яке вперше постає ще у немовляти наприкінці фази новонародженості.
4. Дошкільне дитинство. Основна потреба цього періоду — брати участь у житті й діяльності дорослих. Але ця потреба не може цілком реалізуватися через недостатність фізичних сил, знань, умінь, навичок. Одначе вона виявляє тенденцію до негайного задоволення «дорослих» бажань. Не маючи можливості задовольнити їх, дитина намагається стати дорослою в уяві. Орієнтуючись на дорослого як на зразок, наслідуючи його, дитина бере на себе роль дорослого, вона діє як доросла людина, але у формі дій з предметами-замінювачами, тобто з іграшками, під час сюжетно-рольової гри.
Л. С. Виготський зазначав, що в цей час дитина реалізує новий тип діяльності — гру. Дитяча гра є специфічною формою творчої діяльності, в якій дитина поєднує в собі артиста і автора п'єси, декоратора і техніка. Гра як один із видів дитячої творчості є провідною діяльністю, в якій дитина активно засвоює багатства світу, моделюючи відношення в ньому. В процесі гри дитина оволодіває нормами суспільного життя, пізнає основні функції людей (на відміну від раннього дитинства, коли пізнаються властивості й функції предметів), орієнтується у значенні основних видів суспільної діяльності. Водночас відбувається і первинне самопізнання, усвідомлюється власний внутрішній світ, здійснюються перші спроби свідомого саморегулювання. Гра створює, як це вперше довів Л. С. Виготський, «зону найближчого розвитку», на основі якої формується готовність дитини до навчальної діяльності.
Як вважають деякі психологи, в дошкільному дитинстві особистість народжується вперше. Цей момент пов'язаний, на думку О. М. Леонтьева, насамперед із формуванням такого важливого психічного новоутворення, як механізм підрядності мотивів, коли суспільні мотиви вперше підпорядковують собі індивідуальні мотиви поведінки дитини. З цього часу починається складний процес утворення мотиваційної сфери дитини, її опосередковування свідомістю, який з відповідними змінами триває протягом усього життєвого шляху.
5.Молодше шкільне дитинство. Головною потребою цього вікового періоду є набуття певного суспільного становища, реалізація суспільно значущої діяльності, якою є систематична навчальна діяльність у школі.
Навчальна діяльність є провідною в цьому віці у тому плані, що організоване суспільством навчання веде за собою психічний розвиток дитини, спираючись на процеси дозрівання як фізіологічних, так і психологічних здатностей.
Навчальна діяльність як провідна опосередковує всю систему взаємин дитини з дорослими. Це стосується і відносин у сім'ї, що досі були визначальними. Неможливість реалізувати провідні тенденції цього віку може породжувати кризи. Для їх попередження доцільно звертати увагу на формування готовності дитини до школи. Центральним моментом у цьому процесі є усвідомлення свого нового місця в системі суспільних відносин. Дорослі мають сприяти таким психічним новоутворенням у дитини, як усвідомлення себе суб'єктом пізнання через прийняття ролі учня, усві-
домлення ролі й авторитету вчителя (як раніше авторитету батьків у сім'ї та вихователя в дитсадку), готовності виконувати шкільні вимоги.
6. Підлітковий вік. У цей період завершується дитинство, починається перехід до дорослості. Відбувається якісна перебудова особистості, змінюються стосунки з дорослими, підліток засвоює нові суспільні норми поведінки. Для перехідного періоду характерна невідповідність між новими потребами «напівдитини-напівдорослої людини» і застарілим («згори донизу») ставленням до неї оточуючих. У цей час виникає криза, що виявляється в різкому протиставленні себе дорослим, внутрішній дисгармонії, потягу до самостійності.
У підлітковому віці провідною потребою стає вибіркове спілкування з однолітками, які мають певні якості особистості. Спілкування знову, як і в немовляти, стає провідною діяльністю, замінюючи в цьому плані навчальну діяльність. Основним чинником становлення особистості є спілкування. Тому дорослі мають приділяти спілкуванню з підлітками велику увагу.
Центральним психічним новоутворенням підліткового віку є почуття дорослості. Підліток протиставляє себе дорослим, виявляючи при цьому «максималізм самостійності». Це суб'єктивно приводить його до відмежування від навколишнього світу, усвідомлення себе, відкриття власного «Я» і як наслідок — до зацікавленості власним внутрішнім життям та внутрішнім світом інших людей.
Інтенсивно формується власна особистість. Підліток стає суб'єктом саморозвитку, здійснює цілеспрямований процес самовдосконалення на основі обраного ідеалу, який може бути завищеним і нереалістичним, але він надає саморозвитку, самоорганізації особистості значного поштовху в «саморусі». Зміни в особистості підлітка є такими помітними і значущими, що свідчать про «друге народження особистості» (перше — у дитини двох—трьох років). У перехідний вік відбувається перетворення особистості підлітка на зрілу особистість.
7. Старший підлітковий вік. Соціальна ситуація психічного розвитку старшого підлітка визначається його потребою зайняти своє місце в дорослому світі, обрати напрям професійного становлення, підготуватися до професійної діяльності. Провідною діяльністю у цьому віці (15—17 років) є навчання, але таке, що забезпечує підготовку до майбутнього дорослого життя, засвоєння основ наук, які є базовими для майбутньої професійної діяльності. В навчальній діяльності як провідній домінують навчально-професійні чинники.
Майбутнє активно формується старшим підлітком у вигляді більш або менш конкретних життєвих планів. При цьому головними для підлітка є запитання «Ким бути?» і «Яким бути?», що характеризують два основних напрямки пошуків — професійного і морального самовизначення. Підліток ставить перед собою проблеми сенсу життя, безсмертя, формування світогляду тощо.
8. Перехід до юності. Цей період (17—18 років) характеризується суттєвою перебудовою особистості, пов'язаною із змінами в житті молодої людини (закінчення школи, вступ до вищого навчального закладу, початок трудової діяльності на виробництві тощо). Випускник школи має самостійно приймати і реалізовувати рішення, розробляти життєві перспективи, будувати власне життя. Він здійснює перехід від пізнання світу до його перетворення, від більш або менш автономного існування в сім'ї до самостійного творення себе і власної долі, до самоствердження власного «Я» у творчій професійній діяльності.
9. Юнацький вік. Юність —завершення перехідного стану від дитинства до дорослості, вступ у світ дорослих. У психологічному плані в цей час (18—23 роки) відбувається саморозвиток, свідоме самовдосконалення. Це остання стадія підготовки
до дорослості, до практичної професійної діяльності. Соціальну ситуацію розвитку можна визначити як поріг дорослого життя.
Час юності розподіляється на два підперіоди. В перший підперіод відбувається переважно особистісне самовизначення, Коли встановлюються дружні стосунки з оточенням, відбувається злиття «Я» і «Ти» у міжособистісному спілкуванні. У другий підперіод провідною діяльністю стає конкретне професійне самовизначення — вибір спеціальності, професійна підготовка у навчальному закладі, вибір місця роботи і трудова діяльність.
10. Молодість. Це початковий період (24—ЗО років) зрілості. Перший стан молодості психологічно характеризується як час пошуків себе, вироблення індивідуальності, усвідомлення себе як дорослої людини з відповідними правами й обов'язками, формування конкретнішого уявлення про майбутнє життя, зустрічі з майбутнім подружжям, одруження тощо. В цей час відбувається перехід до другого, «осілого» періоду молодості. Перед особистістю постає завдання спеціалізації в обраній професії, набуття майстерності. Але можлива і свідома зміна професії, якщо попередній вибір не виправдав себе.
11. Перехід до розквіту. На цій стадії (близько 30 років), на думку деяких психологів, відбувається велика криза в житті людини, коли її уявлення про життя розходяться з дійсністю, життя перестає здаватися легким і зрозумілим, іноді руйнуються основи способу життя, перебудовується вся особистість. Це наслідок окремих помилок у попередній період, недостатнього розуміння складних процесів життя, неглибокого аналізу минулого та самоаналізу власної особистості.
12. Розквіт. Середина життя, «золотий вік» людини (31— 40 років) — період найвищої працездатності й віддачі. Особистість набуває багатого життєвого досвіду, стає повноцінним спеціалістом, сім'янином, досягає вершин творчості. Виникає потреба передати людям те найкраще, що накопичено, напрацьовано. Наприкінці цього періоду людина вперше замислюється над запитанням «Що залишається людям?»
13.Зрілість. У 40—55 років людина досягає вершини професійної майстерності, певного становища в суспільстві, накопичує професійний досвід спілкування з людьми. Потреба передати досвід реалізується в учнях, послідовниках, у колективній творчості, що набуває статусу провідної діяльності. В цей період знову постає питання сенсу життя, але у специфічній формі підбиття підсумків прожитого. Наприкінці періоду зрілості можлива криза, пов'язана зі змінами соціальної ситуації та віковою перебудовою організму.
14.Старість. Період старості починається десь із 55 років і являє собою природну і здорову частину життя, що має бути щасливою для людини й корисною для суспільства. Старість можна розділити на похилий вік (55—75 років), старечий вік (75—90 років) та довголіття (понад 90 років).
Провідна потреба похилого віку полягає в переданні молодому поколінню набутого досвіду. Вона реалізується у спілкуванні з іншими людьми. У людей похилого віку вияв-ляються також потреби в колективі, у повазі до себе, у самоствердженні.
Провідною для людини старечого віку є діяльність із самообслуговування. Вихід на пенсію часто викликає різні кризові перебудови як фізіологічного, так і психологічного характеру. Тому він не повинен бути різким, не супроводжуватися розривом усіх зв'язків з трудовим колективом та колом друзів. Накопичений упродовж життя досвід, сформовані раніше особисті якості, життєва мудрість — усе це має полегшувати адаптацію людей старечого віку до нової ситуації становлення особистості. Старіння — це не стільки розпад, згасання усіх рівнів життєдіяльності людини, скільки включення багатьох пристосувальних систем особистості до цієї вікової ситуації.
За останнє десятиріччя у психології спостерігається тенденція до цілісного розгляду особи з позицій різних теорій і підходів. Реалізацією цілісного підходу є теорія, яка належить американському психологу Е. Еріксону. Він виділив і описав вісім стадій розвитку особи і вісім життєвих психологічних криз, неминучих для кожної людини.
Перерахуємо описані Еріксоном етапи формування особи.
Ранній вік немовляти (від народження до 1 року). На цій стадії виникають передумови майбутньої товариськості або відстороненості від людей. Для цього етапу характерна «криза довіри - недовіри».
Пізній вік немовляти (від 1 року до 3 років). У дитини формується самостійність і впевненість у собі. Це стадія «кризи автономії на противагу сумнівам і сорому».
Раннє дитинство (від 3 до 5 років). Дитині властиве зацікавлене вивчення навко-лишнього світу, наслідування дорослих, включення до статево-рольової поведінки. Цій стадії відповідає «криза появи ініціативності на противагу почуттю провини».
Середнє дитинство (від 5 до 11 років). Відбувається розвиток пізнавальних і комунікативних умінь, етапу характерна «криза працелюбності на противагу комплексу неповноцінності».
Підлітковий вік і юність (від 11 до 20 років). Відбувається життєве самовизначення, формується тимчасова перспектива - будуються плани на майбутнє, «криза самовизначення особистості на противагу сірості та конформізму».
Рання дорослість (від 20 до 40 років). Характеризується прагненням до контактів з людьми, бажанням і здатністю присвятити себе людям. Цій стадії відповідає «криза інтимності і товариськості на противагу особистісній психологічній ізольованості».
Середня дорослість (від 40 до 60 років). Відбувається продуктивна і творча робота над собою та з іншими людьми. «Криза турботи про нове покоління на противагу зануренню в себе».
Пізня дорослість (понад 60 років). Властиві постійні роздуми про минуле, його зважена оцінка. Це стадія «кризи задоволеності життям на противагу відчаю».