Особистість і характер: типологічний підхід
План
Класифікація як науковий метод.
Властивості і типи.
Особистісні типи.
Функціональна типологія: поведінкові стратегії індивідуальності.
Психологічні типи К.Г. Юнга.
Клініко-екзистенціальна типологія характеру.
Психоаналітична діагностика Ненсі Мак-Вільямс.
Класифікація як науковий метод
Складання типологій і класифікацій – один з найдавніших загальнонаукових методів пізнання світу. В рамках нашої науки психологічне значення типу (класу), що виділяється, полягає в тому, що якщо в деякій групі людей стійко спостерігається поєднання яких-небудь ознак, це поєднання розглядають як “типове” для групи, як симптомокомплекс, і кожну людину, у якої він відмічається, починають відносити до цієї групи. Як характеристика людини при цьому виступає назва відповідного типу (наприклад, “істероїд”), а зміст розкривається описом типового, усередненого представника.
Вище ми вже зверталися до типологічного узагальнення. Ми вивчали типи темпераменту і характеру (а надалі говоритимемо про типи особистості, спрямованості і т. д.). Вище ми пояснили, в чому полягає основна відмінність між узагальненням рис і типів особистості.
Типологічний підхід припускає розуміння особистості як цілісного утворення, що не зводиться до комбінації окремих рис. Тобто узагальнення здійснюється на основі угруповання випробуваних. Найвідомішими є типологічні описи особистості, запропоновані Юнгом, Леонгардом та іншими психологами, в основному орієнтованими на практику [1; 3; 4; 5; 6; 8; 10; 17].
Типології – це економічний спосіб пізнання, який дає швидкий і виразний результат, проте слабким місцем типології є нехтування особливим, індивідуальним у кожній людині: адже все те, що не відноситься до симптомокомплексу, залишається за рамками розгляду. Тому в людині підкреслюється найтиповіше, але, цілком можливо, не найістотніше.
Типології можуть бути емпіричними і теоретичними. Емпіричні ґрунтувалися на спостереженнях дослідників, що володіють тонкою практичною інтуїцією, через що вони і виділяли суттєві ознаки, що лежать в основі кожного типу. Це можуть бути як однорідні, так і різнорідні ознаки – наприклад, особливості будови тіла, обміну речовин і темпераменту. Статистичній перевірці, як правило, емпіричні типології не піддавалися.
Наукові класифікації повинні задовольняти декілька вимог.
По-перше, її класи повинні вичерпувати всю безліч об’єктів, що класифікуються. Тобто, наприклад, для класифікації характерів людини ознаки “нервовість” недостатньо: люди спокійні випадуть з розгляду, виявляться тими, що не належать до жодного класу, оскільки поняття “нервовість” може бути застосоване тільки до неспокійних, неврівноважених людей.
По-друге, кожний об’єкт повинен потрапити в один і лише в один клас, інакше почнеться плутанина. Наприклад, якщо ми хочемо розділити всіх людей на психічно хворих і здорових, треба наперед домовитися про те, куди віднести проміжні типи (невротиків, людей у межовому стані), інакше вони можуть потрапити в обидва класи.
По-третє, кожний новий підрозділ об’єктів у класифікації повинен проводитися на основі однієї ознаки. Наприклад, якщо в геології класифікують каміння, то їх спочатку слід розділити за кольором і тільки потім – за твердістю (або навпаки), але не за обома цими ознаками відразу. Ця вимога – не така важлива, як дві перших, але її невиконання теж звичайно приводить до плутанини.
Для узагальнення за групою випробуваних найчастіше використовують математичний метод автоматичної класифікації. Проте навіть цілком наукова класифікація може виявитися нецікавою і даремною.
Властивості і типи
Кажучи про властивості індивідуальності, в першу чергу згадують про те, яким чином ці властивості детермінуються. Генетичні підстави деяких особистісних властивостей дозволяють говорити про них як про еволюційно-видові характеристики. Певні компоненти конституціонального чинника, наприклад, вроджені формально-динамічні програми поведінки, зумовлюють частину поведінкового патерну, виявляючись у вигляді материнського інстинкту або стратегії наближення–відсторонення. Інші спадкові впливи не такі специфічні й виявляються як компоненти в таких складно організованих психологічних властивостях, як соромливість або привабливість. Нам відомо, що варіативність ознак є істотною частиною еволюційного механізму, вплив якого тягнеться аж до специфіки організації когнітивно-особистісних конструктів. Хоча дуже широкий набір властивостей характеризує індивідуальність будь-якої людини, інтенсивність прояву їх різна й залежить не тільки від вродженої схильності, але й від життєвого досвіду, сформованого під впливом переважно (але не повністю!) соціальних дій. За певними законами, що лежать в основі механізмів компенсації і оптимізації особистісних структур, яскраво виражені у даної людини властивості утворюють кластери, зв’язки, зчеплення, синдроми, стаючи стійкими симптомокомплексами, що дають можливість дослідникам говорити про типи і типології [8, c. 356–357].
Проведемо межу між поняттями первинної класифікації і типології. Під первинною класифікацією розумітимемо перелік ряду явищ, що характеризуються якою-небудь загальною видовою ознакою, наприклад, класифікація емоцій, видів уваги або пам’яті, ознак агресивності тощо. Іншими словами, класифікація у диференціальній психології є первинним способом розбиття ознак на групи без виділення структурних підстав (або, як виняток, характеризуючись наявністю слабо структурованої підстави).
Відмітною ознакою типології є, по-перше, наявність чіткої структурної підстави, за якою проводиться виділення типів, і, по-друге, ідентифікація сукупностей (кластерів) ознак, що складають сутність даних типів.
У сучасних наукових типологіях, як правило, представлений один кластер (симптомокомплекс) ознак, які залежно від ступеня вираженості кожного з них, характеру зв’язку між ними і стійкості “щеплення”, або “злитості”, утворюють кінцевий перелік відповідних типів.
Більшість дослідників виділяють два основні напрями у диференціальній психології, які можна умовно назвати “аналітичним” і “синтетичним” (Теплов, 1986). Перший базується на аналізі кількісних характеристик певних властивостей (вага і зріст, гострота зору, чутливість і пластичність, швидкість запам’ятовування тощо). Другий пов’язаний із групуванням суб’єктів за типами на основі якої-небудь однієї або декількох класифікаційних ознак – будови тіла, темпераментальної організації, й інших – аж до типів особистості.
Початком створення наукової бази для розробки типологічної проблематики в психології можна вважати роботи І.П. Павлова і його школи, присвячені вивченню типологічних властивостей нервової системи (або типів вищої нервової діяльності) у тварин і людини.
Для нас важливо відзначити два основні моменти в темі про типи:
1) потрібно підкреслити необхідність розрізнення контекстів у використанні поняття “тип”, що позначає як певні комплекси властивостей, так і характерний зразок, картину поведінки (Теплов, 1985);
2) розвиток учення про властивості нервової системи як базові характеристики, що лежать в основі людської типології не означає, що всі часткові психологічні типології в своїй експериментальній і концептуальній основі повинні виходити з аналізу цих властивостей, які є необхідними передумовами формування багатьох індивідуальних рис, але не можуть підмінити собою всього різноманітного змісту психічної реальності.
Найтісніше пов’язаний з розробкою типологічної тематики номотетичний підхід у психології, завдання якого полягає у виявленні універсальних рис і патернів, властивих всім людям. Цей підхід неминуче повинен доповнюватися ідіографічним (який зазвичай чомусь протиставляється номотетичному) аспектом вивчення індивідуальності, що акцентує увагу на аналізі внутрішньої структури суб’єкта з метою підкреслити неповторність і унікальність її організації [8, с. 358–359].
Центральна тема в цьому розділі диференціальної психології – співвідношення фізіологічних і психологічних структур у типології людини.
Особистісні типи
Спроби класифікувати людей, віднести конкретну людину до певної категорії або типу – що може бути більш захоплюючим за це завдання. У диференціальній психології важливо розрізняти між собою поняття риси і типу. Межа, яка їх розділяє, базується на відмінності димензіональних (континуальних) і дискретних змінних. Під типологією часто розуміють набір дискретних категорій, що дозволяють проводити розділення людей на групи. Визначаючи цю відмінність, Г. Оллпорт зауважував, що можна сказати про себе: “Я маю рису”, але не можна сказати: “Я маю тип”, говорять: “Я належу до типу...”.
Вдалих спроб розбиття людей на типи було не так багато. Найвідомішими продовжують залишатися типологія темпераментів Галена–Гіппократа і типологічна дихотомія екстраверсія–інтроверсія. Карл Юнг розглядав ці параметри як дискретні змінні, що розбивають все людство на два глобальні типи. В екстравертів енергія б’є через край, вони надзвичайно товариські, схильні до пошуку нових відчуттів і досвіду. Інтроверти більш соромливі й поглинені власними думками, більше контролюють свої почуття і поведінку, відрізняються інтроспективністю і схильні до всього готуватися наперед.
Не менш відомі і такі типологічні вимірювання особи, як психотицизм і нейротицизм (Айзенк), які як базові параметри включаються у багато особистісних моделей. Як приклад можна навести типологію А. Міллера, утворену трьома вимірюваннями, – когнітивними, афективними і конативними (Miller, 1988;1991). Як когнітивні риси автор моделі розглядає стильову дихотомію аналітичність–холістичність, яка описується як тенденція фокусуватися на частинах або цілому. Ця дихотомія, що виступає також в інших дослідженнях під назвами “аналітичність–синтетичність” й “артикульованість/глобальність”, лежить в основі багатьох проявів когнітивних контролів і стилів, таких як полезалежність–поленезалежність, ригідність–гнучкість, когнітивна складність і стильова концептуальність. Афективні риси пов’язані з екстраверсією і нейротицизмом, емоційною стабільністю/нестабільністю, яка визначається через інтенсивність емоційних реакцій. На полюсі нестабільності знаходяться ті, хто на будь-які значущі та незначущі життєві події реагує з однаковою силою. Такі суб’єкти легко приходять у стан збудження і їх реакції забарвлені, в основному, негативно.
Нарешті, конативні риси даної типології пов’язані з вольовою поведінкою суб’єкта, з усвідомлюваними аспектами мотивації і виражається дихотомією “об’єктивованою–суб’єктивованою” орієнтацією. Виражена суб’єктивована орієнтація пов’язана з пошуком емпатії й любові у стосунках; відповідно, об’єктивований полюс пов’язаний з прагненням до емоційного відчуження. Комбінації виділених ознак утворюють чотири типи, базових особистісних вимірювань, що локалізуються у просторі (мал. 6.1).
З наведених нижче коротких характеристик кожного типу, хоч і похідних від достатньо чіткої схеми, видно: характерна для більшості особистісних типологій розірвана опису, що дозволяє критикувати психологічні портрети, якщо не мають внутрішньої логічної зв’язності опису:
· редукціоніст (об’єктивовано-аналітичний) визначається як експериментуючий, пунктуальний, реалістичний, контролюючий, скептичний, такий, що нехтує нормами, особистісно відчужений;
· схематизатор (об’єктивовано-холістичний) характеризується як теоретик, особистісно відчужений, міркуючий, концептуальний, такий, що нехтує нормами, образний;
· гностик (суб’єктивовано-аналітичний) описується як особистісно залучений, артистичний, такий, що приймає норми, нераціональний;
· романтик (суб’єктивовано-холістичний) розглядається як особистісно залучений, такий, що приймає норми, образний [8, с.367].
Емоційна нестабільність