І. Килимець. СКОВОРОДА (вінок сонетів)
... Кинь Коперникові сфери,
Глянь в сердечнії печери
У душі твоїй глагол...
Григорій Сковорода.
1.
Нема вже слова у сповитку -
розпукло з луски язика,
дитинне ще - як не плекай -
своє лепече нам на збитки.
Та прийде щедрий час політку,
з’ядріє суть його важка:
воно і милосердя, й кат,
безтіле мрево й злота злиток.
Не май до слова співчуття,
як вгледиш з нього тільки мощі,
бо гомонить гінке життя
у кожній найдрібнішій зморшці.
Воно невинне, хоч і твір
зужитих значень, зжитих мір.
2.
Зужитих значень, зжитих мір
відходить світ. Яке начало
на чалих конях наскач мчало,
де вершник - молодий кумир?
Розвінчано поверглий мир,
а розмир не збавляє чвалу.
Вже й голову мені звінчало
самому вершнику навзір.
І я пойнявся шалом гону,
усе в мені як на коні,
оругвою полоще гомін
в натхненні ночі, рвійні дні.
Тоді мовчанню вперекір
під словом видзвенить папір.
3.
Під словом видзвенить папір -
ти чуєш бо, душе, - готово!
І, заворожена раптово
замри, немов у диві звір.
Настав для мене медозбір,
прудке перо в нектарі слова.
Але отямся - відрухові
ти збився на чужий манір.
Далися узнаки сонети,
коли ж неспутаний верлібр
обіцює оману лету
коли, душе, до всеньких фібр
бриниш нестримно і нескрито,
як лід під срібляним копитом.
4.
Як лід під срібляним копитом
віддасть, мов лук, високий згук,
уста розімкнуться від мук
і для проклять, і для молитви.
О, ще не все, не все убито
медвяністю лукавих рук!
Та що це знов? Лункий каблук
мені відцокує щомиті.
Де дітися? А що коли
свого коня назад погнати,
і голос, що у серце влип,
заперти за сонетні грати,
стриножити? - а він як вітер
сягне луною краю світу.
5.
Сягне луною краю світу
республіки пісенний герб.
І знов, німу поправши смерть,
увійдемо в нові завіти.
Його кував у димній кліті
як дань богам безхитрий смерд
в часи, коли ще пісню й серп
було водою не розлити.
Від стріхи до високих сцен
омелодійнена завія -
і щирозолотим вінцем
той герб обвила Соломія.
Сягне луна верхів і прірв -
І звуком станеться ефір.
6.
І звуком станеться ефір...
А як з ним малось до прологу,
коли було божисте слово,
а не було землі, ні зір?
Тепер всі вуха на позір -
кричать антени у пологах,
і до космічних перелогів
приссався люд, немов вампір.
Що чути доброго, що злого
і на землі й на небесі?
Чи є ще Бог і що від Бога,
чи наша мова - Божа сіль?
Сум’яття лусло, мов пузир:
вже Слово - віщий проводир.
7.
Вже Слово - віщий проводир:
Боян прихильний і Митуса -
до бунта вічного спокуса.
Кому хвала? Кому докір?
Ведеться герць до наших пір -
гірку усмішку скрий у вуса.
У панцир вкута, наша муза
плекає кобзи перебір.
А хто той раб, що рве окови
і нам впокорює Парнас
і ставить визволене Слово
при нас німих, при ницих нас?
І тою славою вповиті,
ми вже лицарство родовите.
8.
Ми вже лицарство родовите.
Невже у Бога за дверми
нам тихомир’я? Як це ми
з боїв вертаємося ситі!
Невже нам просвіток не світить
крізь непорушні очі тьми?
Чи ми змогли б за смерті мить
зістатися вовіки мітом?
Та й інших сумнівів впоряд
та інші букви заповітів
примарним полум’ям горять
в їдкому мороці досвітнім:
як однодневі впасти в тон?
як висловити блудний сон?
9.
Як висловити блудний сон,
тремтінням вуст напіврозкритих,
в очах - метаморфозу криги
у млосне марево осонь?
В’язкі слова, немов із сот,
від губ відбитися безкрилі.
Хоч ми себе від себе крили,
та звучимо вже в унісон.
І графіку кохання ліній
змиває акварельна лінь.
Горнусь в молінні на колінах
до сяйв оголених колін.
Повсюди тлін, моя промінна,
і як вповісти про нетлінне?
10.
І як вповісти про нетлінне,
коли чатує небуття,
коли не знаєм до пуття,
про що благати нам уклінно!
Вогке зайнялося поліно,
тріпоче ватри ясен стяг,
коли б далося нам знаття,
що і себе вогонь поглине,
і наші Бог прийме дими,
неначе авелеву жертву, -
то не героями - людьми,
бодай людьми позволить вмерти.
Скінчиться сумніву полон:
який буття святий резон?
11.
Який буття святий резон?
Чому вдаєшся до химери:
покинь копернікові сфери,
забудь фотону марафон.
Один для світу камертон:
не зупиняйся в переддвер’ї -
до серця глянь - в його печерах
відшукуй злагоди закон.
Господнє царство в середині,
любові осяйний престол,
і озивається правдивий,
стоправедний її глагол:
нема ні меж, ні пут, ні впину
по всій вселенній зореплинній.
12.
По всій вселенній зоре плинній
бринить гармонією сфер,
аж захват дух мені запер:
що кажу я, дрібна пилина?
Та суголос предвічний згине,
замовкне всесвіту концерт,
як тільки у кервавий терн
я вкороновую Людину.
Візьми спустош мене до тла
до решти подиху, до глини.
Хай не проститься зарод зла,
як не проститься зло руїни.
Мізерний гріш моїм мольбам:
хто ми і що судилось нам?
13.
Хто ми і що судилось нам?
Не возведімо вирок в віру -
візьмем свою стареньку ліру,
вернімося в самотній храм.
Бо наш псалом - не цвілий крам,
а для душі цілюще миро.
Не прийде люд смиренним миром
вклонитись праведним устам.
Бо люду ніколи. А потім
він освятить в закон оман,
торуючи пугі підлоті:
щоб світ ловив і щоб спіймав.
Нам пустинь бачиться одна:
до надр у суще, вглиб до дна.
14.
До надр! У суще! Вглиб! До дна!
До Божої й земної суті!
недвижна річ німа, в розкутій -
нуртує мова голосна.
Немає пісні в порохна,
зате стрімку травинку чути.
Скоріш пригублюсь до отрути,
ніж уподібнюся до пня.
Я цілю із словесних нетрів
не в заводь виплести - в бистрінь
на Слово вольне: хай в тенетах
не сходить кров’ю від терпінь.
Язик черствіє, бо в ужитку
нема вже слова у сповитку.
1. МАГІСТРАЛЬ
НЕМА ВЖЕ СЛОВА У СПОЖИТКУ
ЗУЖИТИХ ЗНАЧЕНЬ, ЗЖИТИХ МІР.
ПІД СЛОВОМ ВИДЗВЕНИТЬ ПАПІР,
ЯК ЛІД ПІД СРІБЛЯНИМ КОПИТОМ.
СЯГНЕ ЛУНОЮ КРАЮ СВІТУ -
І ЗВУКОМ СТАНЕТЬСЯ ЕФІР.
ВЖЕ СЛОВО ВІЩИЙ ПРОВОДИР
МИ ВЖЕ ЛИЦАРСТВО РОДОВИТЕ.
ЯК ВИСЛОВИТИ БЛУДНИЙ СОН
І ЯК ВПОВІСТИ ПРО НЕТЛІННЕ?
ЯКИЙ БУТТЯ СВЯТИЙ РЕЗОН
ПО ВСІЙ ВСЕЛЕННІЙ ЗОРЕПЛИННІЙ?
ХТО МИ І ЩО СУДИЛОСЬ НАМ?
ДО НАДР! У СУЩЕ! ВГЛИБ! ДО ДНА!
№34
Визначити конкретне враження і уявні картини в творі. Рух уяви авторки в часі: перспектива - ретроспекція. Філософський зміст предметних деталей. Як характеризують вони образ ліричної героїні?
Ліна Костенко
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить,
І раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди -
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.
ДОДАТОК
СХЕМА АНАЛІЗУ ЕПІЧНОГО І ДРАМАТИЧНОГО ТВОРІВ
1. Короткі відомості про автора (передовсім ті, що допоможуть краще зрозуміти специфіку даного твору)
2. Історія написання і видання твору (при потребі).
3. Жанр (роман, повість, оповідання; трагедія, комедія, власне драма тощо).
4. Життєва основа (ті реальні факти, які стали поштовхом і матеріалом для твору).
5. Тема, ідея, проблематика твору.
6. Композиція твору, особливості сюжету, їхня роль у розкритті проблем.
7. Роль позасюжетних елементів (авторських відступів, описів, епіграфів, присвят, назви твору тощо).
8. Система образів, їхня роль у розкритті проблем твору.
9. Мовостильова своєрідність твору (на рівні лексики, тропів, синтаксичних фігур, фоніки, ритміки).
10. Підсумок (художня цінність твору, місце цього твору в доробку автора та в літературі тощо).
СХЕМА АНАЛІЗУ ЛІРИЧНОГО ТВОРУ
1. Короткі відомості про автора (передовсім ті, що допоможуть краще зрозуміти специфіку даного твору).
2. Історія написання твору (при потребі).
3. Жанр твору (
4. Пафосна спрямованість (громадянська, інтимна, релігійна, пейзажна, філософська лірика тощо).
5. Провідний мотив твору.
6. Композиція твору (варто пам’ятати, що в ліричному творі сюжет відсутній, натомість увага зосереджується на певному почутті; виділяють такі композиційні етапи розгортання почуття:
а) вихідний момент у розвитку почуття;
б) розвиток почуття;
в) кульмінація (можлива);
г) резюме, або авторський висновок.
7. Ключові образи твору (звернімо увагу, що найчастіше визначальним у ліриці є образ ліричного героя – умовної дійової особи, думки і почуття якої розкриваються у ліричному творі).
8. Які мовні засоби сприяють емоційному наснаженню твору (йдеться про лексику, тропи, фігури, фоніку), як саме?
9. Віршування (види рим, спосіб римування, віршовий розмір, вид строфи), його роль у розкритті провідного мотиву твору.