Локалізація мисленево-мовної функції

Артикуляція являє собою спільну роботу органів мовлення, що необхідна для продукування звуків. її регулюють мовленеві зони кори і підкіркові утворення (зорові бугри, гіпоталамус, таламус, лімбічна система, ретикулярна формація). Локальні ураження лівої півкулі різної природи у праворуких осіб при­зводять, як правило, до порушення функції мовлення в ціло­му, а не до випадання якої-небудь однієї мовленевої функції. Для правильної артикуляції необхідна певна система рухів органів мовлення, що формується під впливом слухового і кінестетичного аналізатора.

Аналіз і синтез у людини мовленевих звуків пов'язаний з фонематичним слухом, що забезпечує сприйняття і розуміння фонем певної мови. Функціонування фонематичного слуху без­посередньо пов'язано з таким "центром мовлення", що розташо­ваний у слухомовленевій зоні кори великих півкуль (задня тре­тина верхньої скроневої звивини лівої півкулі), як центр Верніке. Другим "центром мовлення" є зона Брока, яка забезпечує мотор­ну організацію мовлення (у більшої частини людей знаходиться в нижніх відділах третьої лобової звивини лівої півкулі).

Передбачається, що сприйняття і вимова слів має таку по­слідовність. Вкладена у слово акустична інформація обробляєть­ся в системі слуху і в інших "неслухових" утвореннях мозку (підкіркових областях). Надходячи в первинну слухову кору (зону Верніке), яка забезпечує розуміння змісту слова, інфор­мація перетворюється там для формування програми мовної відповіді. Для вимови слова необхідно, щоб "образ", чи семан­тичний код, цього слова надійшов у зону Брока. Обидві ці зони (Брока і Верніке) пов'язані між собою дугоподібним пучком нервових волокон. У зоні Брока виникає детальна програма артикуляції, що реалізується завдяки активації лицьової зони області моторної кори, яка керує лицьовою мускулатурою. Але, якщо слово надходить через зорову систему, то спочатку вклю­чається первинна зорова кора. Після цього інформація про про­читане слово спрямовується в кутову звивину, що зв'язує зо­рову форму даного слова з його акустичним сигналом у зоні Верніке. Подальший шлях, який призводить до виникнення мовленевої реакції, є таким самим, як і при винятково акустич­ному сприйнятті.

Права і ліва півкулі мозку відрізняються за своїми функці­ями при забезпеченні мовленевої діяльності. Функціонування лівої півкулі забезпечує здатність до мовленевого і немовленевого спілкування, розуміння усного і письмового мовлення, формулювання граматично правильних відповідей, регуляцію складних рухових мовленевих функцій. Завдяки роботі правої півкулі людина розрізняє інтонації мовлення, модуляції голо­су, людські обличчя, розпізнає складні образи, що не піддають­ся розкладанню на складові елементи, сприймає музику і тво­ри мистецтва як джерело естетичних переживань. Але при цих загальних закономірностях варто мати на увазі, що мовленеві функції локалізовані переважно в лівій півкулі у 95% правшів і 70% - лівшів, у 15% лівшів - у правій півкулі, і в 15% лівшів півкулі не мають чіткої функціональної спеціалізації за мовою.

Психофізіологія стресу

1.Синдром розумово-емоційного напруження — основа виникнення стресу в сучасних умовах життя.

2. Неспецифічні реакції організму на дію стресорів.

3. Зниження резистентності організму при тривалій дії стресора.

4. Біолого-психологічні та соціально-виробничі фактори ризику виникнення стану стресу.

5.Захворювання, пов’язані зі стресом. Засоби захисту від стресу.

Сучасний технічний прогрес, соціальні, політичні, екологічні умови зумовлюють запізнення темпів адаптації від життєвих вимог. У зв’язку з цим підвищується напруженість механізмів центральної нервової системи і гомеостатичних констант. Коли подразники стають особливо потужними, емоційна напруженість набуває хронічного характеру і у процес формування нового стану організму залучаються як коркові, так і підкіркові утворення. При цьому формується синдром розумово-емоційного (нервового) перенапруження. Такий стан може перейти у хворобу.

Короткочасні емоції переважно не є шкідливими. Лише тривалі впливи мають суттєве значення для виникнення нервового напруження.

Несприятливий вплив психофізіологічного напруження на здоров’я виявляється у таких формах:

· різні професійні захворювання;

· загальні захворювання, коли перенапруження стає основним фактором ризику (наприклад, розвитку серцево-судинних, нервово-психічних порушень);

· зниження резистентності організму до різноманітних впливів (наприклад, загострення хронічних хвороб).

У процесі еволюції організм, стикаючись із труднощами, виробив такі основні типи реагування: активний (боротьба), пасивний (втеча), компромісний (терпіння). Незалежно від того, який тип реагування вибере організм, початкова реакція буде однотипною — мобілізація функціональних можливостей для подолання зрослих вимог.

Системна реакція організму на будь-який біологічний, хімічний, фізичний, психологічний вплив, яка має пристосовне значення, називається стресом (від англ. stress — тиск, напруження). Проте здатність до адаптації не безмежна. Коли інтенсивність впливу або його тривалість перевищують функціональні можливості організму протидіяти, стан стресу називається дистресом.

Стрес і дистрес — це стани організму, які розвиваються при зусиллях, стомленні, болю, жаху, приниженні, втраті крові, фізичній і розумовій роботі, навіть при раптовому успіху, який веде до змін всього життєвого укладу.

Будь-який з перелічених факторів може викликати стан стресу, але неможливо окремо про кожний з них сказати, що це і є стрес.

Фактори, які викликають стрес, називаються стресорами. Хоча стресори можуть різнитися, вони зумовлюють в організмі однакову за формою біологічну реакцію, яка є неспецифічною. Лише при певній тривалості впливу стресора організм визначає специфічну реакцію. Її спрямованість буде завжди однаковою при дії неприємних (негативних) і приємних (позитивних) факторів або ситуацій. Інакше кажучи, і горе, і радість супроводжуватимуться однаковою неспецифічною реакцією організму.

Стрес не завжди є результатом якогось порушення. Будь-яка нормальна діяльність — гра в шахи чи палкі обійми — може зумовити стан стресу, не завдаючи організмові шкоди.

Цілковита відсутність стану стресу на дію збуджуючих факторів означає смерть. Здатність організму до пристосування, адаптаційна енергія поступово втрачаються. Холод, м’язове зусилля, кровотеча й інші стресори можуть переноситись організмом протягом обмеженого часу.

Після первинної реакції тривоги, коли організм мобілізує свої зусилля на протидію стресору і змінює свої характеристики, він адаптується і чинить опір, причому тривалість опору залежить від спадкових особливостей організму і сили дії стресора. В цей період організм або окрема фізіологічна система виходять на новий, значно вищий від звичайного, рівень функціонування. Таке додаткове напруження поступово зменшує ресурси організму, знижує резистентність, знову з’являються ознаки реакції тривоги, відбувається виснаження організму. Воно незворотне і завершується загибеллю. Прикладом поступового виснаження ресурсів організму є процес старіння.

Розрізняють поверхову адаптацію, коли енергія витрачається швидко при дії стресора, і глибоку адаптацію, яка зберігається у вигляді ресурсів.

Неспецифічний ефект завжди однаковий, якщо на нього не накладається специфічна властивість подразника. Тобто дія кожного збуджуючого фактора на організм має як стресорні властивості, так і специфічні. Ступінь реакцій організму при цьому залежить від індивідуальної реактивності.

Коли механізм розвитку загального комплексу реакцій виснажується, починають з’являтися ознаки, які є перехідними від фізіологічних до патологічних.

Якщо психологи не ставлять мету вивчати фізіологічні механізми стресу, тому що цей стан вони співвідносять з психологічними характеристиками людини, то психофізіологи вивчають фізіологічні прояви, які супроводжують перенапруження або стрес.

Механізм стресу

Залежно від характеру і специфічності виникнення стресу фактори ризику його виникнення умовно поділяють на дві групи: біолого-психологічні і соціально-виробничі.

До біолого-психологічних факторів належать спадково-конституційні, які визначаються особливостями стану ендокринно-гуморальної системи. У разі схильності людини до якогось захворювання воно виникає при стресі майже завжди. Тому, знаючи цю схильність, можна передбачити засоби профілактики і заходи захисту в умовах дії стрес-фактора. Психологічні фактори частіше виникають в осіб, для яких властиві риси характеру, що сприяють формуванню нервового напруження (конфліктність, нетерпіння, непорозуміння між близькими людьми, зневіра в собі, агресивність, хронічна тривожність, внутрішня напруженість, інтимно-особистісні проблеми).

До соціально-виробничих факторів ризику виникнення стану стресу належать соціальні зміни (розлучення, смерть близьких), життєві труднощі, тривале емоційне перенапруження, постійне відчуття нестачі часу, хронічна стомленість, поквапливість, порушення режиму праці і відпочинку, втрата особистого престижу, тривале очікування в процесі ро-боти, відсутність взаємодопомоги і взаєморозуміння між співробітниками, хронічна гіпокінезія тощо.

До факторів ризику також належать порушення сну, статеві розлади, нераціональне і незбалансоване харчування, систематичне вживання алкоголю, наркотиків, куріння тютюну тощо.