Властивості емоційних явищ

Розмаїттю емоційних явищ притаманні певні загальні властивості.

До них належать: якість, динаміка перебігу, амбівалентність, полярність, активність, інтенсивність, глибина, тривалість, їх можна проілюструвати витягами з праці Б. Спінози (1632—1677) «Про походження і природу афектів» де вони сформульовані у вигляді теорем та схолій

Полярність - вказує на можливість зміни будь-якої емоції, на її протилежність (задоволення - незадоволення; радість - горе; любов - ненависть).

Інтегральність- домінування відносно інших станів та реакцій, охопленість всього організму. Зв'язок із життєдіяльністю організму: з органами кровообігу, дихання, травлення, залоз внутрішньої та зовнішньої секреції.

Амбівалентність - одночасне переживання протилежних емоцій (сльози радості, муки творчості).

Інтенсивність - властивість, яка свідчить про ступінь вираженості емоційного явища.

Якість(модальність) емоційних явищ характеризується їх змістом і сигналізує про особливості ставлення індивіда до тих чи тих явищ дійсності. Це те, що відрізняє одну емоцію від іншої: кохання, наприклад, пережи­вається зовсім не так, як ненависть

Динаміка перебігумає закономірний вигляд і визначається особли­востями емоційних явищ, кожне з яких має власну логіку розвитку і згасання. Наприклад, «хто уявляє, що предмет його кохання отримав за­доволення або незадоволення, той і сам також відчуватиме задоволення або незадоволення, і кожен з цих афектів буде в люблячому тим більший

Тривалість емоційних явищ характеризується часом їх існування. Активність - здатність емоцій стенічним (підсилюючим) або астенічним (пригнічуючим) чином впливати на діяльність.

Глибина емоційних явищ залежить від того, якими подіями - пересічними чи життєво важливими - вона викликана, а також від того, в якому зв'язку між собою перебувають ці явища.

Емоції і почуття, так само як і психічні процеси, забезпечують відображення та пізнання навколишнього світу. Але, на відміну від сприймання, пам'яті, мислення, емоції і почуття відбивають реальну дійсність у формі переживань. Пізнаючи світ, людина по-різному сприймає предмети і явища. Одні події викликають захоплення, інші - печаль, гнів тощо. Захоплення, гнів, радість - все це прояви суб'єктивного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ, емоційні переживання її. Отже, емоції - це психічне відображення у формі переживання життєвого смислу явищ і ситуацій. В емоційних переживаннях відбивається життєва значущість інформації. Якщо предмети чи явища задовольняють потреби людини або полегшують їх задоволення, то в неї виникають позитивні емоції, якщо ні - негативні.

Стенічні емоції підвищують життєдіяльність організму; астенічні пригнічують життєдіяльність, знижують енергію суб'єкта.

Розрізняють прості (нижчі) та складні (вищі) емоції. Прості (нижчі) - переживання, пов'язані із задоволенням або незадоволенням фізіологічних потреб.

Характерна ознака складних емоцій полягає у тому, що вони виникають у результаті усвідомлення об'єкта, що викликав їх, розуміння їх життєвого значення.

Природа і функції волі

Вперше раціональну природу волі заперечив А. Шопенгауер. Він трактував волю як темну, несвідому, ірраціональну силу, яка є в основі світу. Така воля (тобто воля до життя) більш відповідна хтивій частині душі за Платоном. Тому від неї людина повинна звільнитись, щоб мати якусь надію в житті.

Інше філософське питання про волю стосується свободи волі. Є два його розв'язання: детермінізм (свободи волі нема) та індетермінізм (сво­бода волі є).

У радянській психології була поширена тенденція розуміти волю як засіб підпорядкування індивідуальних мотивів вищим суспільним цілям. Звідси виводилася вольова природа індивідуальних цінностей особистості, що їх розуміли як засвоєні суспільні ціннісні надбання.

Волю в психології найчастіше визначають:

• через ВОЛЬОВІ ЯКОСТІ особистості - ініціативність, самовла­дання, витримку, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість тощо;

• через ДОВІЛЬНУ РЕГУЛЯЦІЮ поведінки, психічних процесів;

• через ВОЛЬОВІ ДІЇ, які визначають за такими ознаками: усвідомленість, цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії, наявність вольового зусилля, відсутність залежності від актуальної потреби.

Жодна з наведених ознак не є достатньою для визначення змісту волі, але разом вони відрізняють вольову дію в її специфіці.

ВОЛЯ - це свідоме управління людиною своєю діяльністю та поведінкою, що виявляється у прийнятті рішення, подоланні труднощів і перешкод на шляху досягнення мети, виконання поставлених завдань.

Загалом вольова діяльність особистості охоплює:

• вольові процеси, які мають місце у будь-якому вольовому вчинку,

• вольову діяльність, яка виражається у здійсненні довільних і мимовільних дій;

• вольові стани - це тимчасові психічні стани, які оптимізують, мобі­лізують психіку людини на подолання внутрішніх і зовнішніх перешкод. Часто такі стани проявляються у вольовому зусиллі, яке відображає силу нервово-психічного напруження, що мобілізує фізичні, інтелектуальні й моральні сили людини;

• вольові якості - відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення людини.

Вольова регуляція завжди починається з інтелектуального акту, з усвідомлення проблемної ситуації.

Воля виконує дві взаємопов'язаних функції - спонукальну й гальмі­вну.

Спонукальна функція забезпечує активність людини в подо­ланні труднощів і перешкод. Якщо в людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при цьому необхідність виконання її вона усвідомлює, воля створює допоміжне спонукання, змінюючи смисл дії (робить його більш значущим), зумовлюючи переживання, пов'язані з передбаченими наслідками дії.Основним виявом волі стає вчинок. Спонукання людини до дій створюють певну впорядковану систему - ієрархію мотивів — від природних потреб до вищих спонукань, пов'язаних із переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів.Гальмівна функція виявляється у стримуванні небажаних вия­вів активності. Ця функція найчастіше виявляється в єдності зі спонукаль­ною. Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, вико­нання дій, поведінку, які суперечать уявленням про зразок, еталон і здійснення яких може поставити під сумнів або зашкодити авторитету особистості. Вольове регулювання поведінки було б неможливим без гальмівної функції.

Феноменологія волі

Вольова регуляція - не завжди одномоментний акт, а часто активність, розгорнена у часі. Найвиразніше про це свідчать надзвичайні ситуації, в які може потрапляти людина, і які, до того ж, підкреслюють характерні риси вольової регуляції. Однією з таких ситуацій є перебування людини в концтаборі. В. Франкл, аналізуючи власний досвід ув'язнення в Освенцімі, наголошує, що найтяжчою обставиною була невизначеність терміну ув'язнення, бо «безстроковість існування в концтаборі призводить до переживання втрати майбутнього» За таких умов життя в очах в'язня неминуче втрачає сенс. Лише спрямованість на якийсь момент у майбутньому створює ту «внутрішню опору», яка допомагає долати жахливі випробування. За її відсутності в'язень виявляє реакцію регресії (лат. regressio - рух назад) - форму психологічного захисту у вигляді повернення до нижчих рівнів психічного розвитку. Він втрачає навички, набуті в результаті виховання, відмовляється від будь-якої активності, що неминуче веде до загибелі. Тому психологічною допомогою у цьому випадку була «апеляція до волі до життя, до продовження життя» [52, ISO],

Допомагаючи у такий спосіб в'язням, В. Франкл звертався до їх майбутнього. Це була саме та «внутрішня опора», яка виконувала функцію смислоутворювального мотиву. Звісно, таку опору не можна вигадати, її треба було знайти в минулому ув'язненого, причому в минулому, яке несе в собі стратегію життя - витоки майбутнього. Якщо це вдавалося, людина віднаходила смисл життя й жила, незважаючи на нелюдські умови. Більше того, у таборі були навіть такі, що «зазнавали прогресії ... в моральному і релігійному плані» [52, 144]. За свідченням В. Франкла, це були духовно багаті люди і вони легше зносили умови табору, ніж фізично сильніші за них. Вони й раніше орієнтувалися на духовні цінності й нехтували матеріальним благополуччям. Відтак, у концтаборі ці люди не пристосовувались, а жили, і їхнє життя було вчинком.

Цей приклад свідчить про залежність вольової регуляції від досягнутого індивідом рівня психічного розвитку. Лише на рівні особистості така регуляція стає реальним чинником життя і виявляє її індивід, якому є для чого й заради чого жити.Удаючись до вольової регуляції, він звертається до можливих мотивів і обирає серед них той, який дає його небажаним діям додаткову спонуку у вигляді смислу. Однак само по собі це ще не породжує вольову дію, адже новий мотив у цей час співіснує з мотивом, що спонукає до діяль-

ності в попередньому напрямку. Регуляція діяльності виявляється роз-балансованою.Для подолання такого розбалансування потрібні пізнавальні процеси - насамперед мислення та уяви, які дають змогу індивідові оцінити і ситуацію вибору, і свої можливості, і наслідки своїх дій. Від цього значною мірою залежить, який мотив буде домінуючим, а отже, і смисло-утворювальним, - попередній чи той, що створюється довільно. Це ситуація боротьби мотивів і наступної перебудови - нового узгодження мотиваційної сфери індивіда.Розбалансування може стосуватися не лише мотивів, а й цілей діяльності. Наприклад, це має місце, коли мета ставиться не індивідом, а задається іззовні - іншою людиною чи соціальною організацією. У разі невідповідності цієї мети потребам виникає необхідність у зверненні до уявної ситуації, яка б спонукала небажану дію. Можливо, що дія виконуватиметься й за відсутності такої спонуки, проте це вже буде не вольова дія, а дія з примусу.У всіх цих випадках розбалансування діяльності охоплює також її виконавчий рівень, адже перехід до нових дій - це й перехід від одних способів діяльності до інших. Цьому перешкоджають операційні настановлення, що стабілізують перебіг діяльності в попередньому напрямку ІЗ), їх можна подолати за рахунок настановлень нової діяльності, адже настановлення «виникає в момент прийняття рішення і є підґрунтям вольової поведінки, створюється уявною, або такою, що мислиться, ситуацією» Отже, царина застосування волі - це діяльність індивіда в цілому, а не лише її окремі складники. Відтак головна функція волі полягає у подоланні розбалансування діяльності на різних рівнях її функціонування.

Процес волі

На відміну від довільних дій, вольова дія не має звичайної для них динаміки свідомості — переходу від потягу (тяжіння до певного предмета) ; та прагнення (усвідомлення відповідності предмета певній потребі) до бажання (актуалізованого прагнення). Вона здійснюється за відсутності таких явищ і навіть усупереч їм. Саме для цього індивід створює Новий мотив, який надає смисл небажаній дії. Коли людина ставить за мету вивчити іноземну мову, то, за відсутності відповідної пізнавальної потреби, одного лише усвідомлення необхідності такої дії замало. Вона буде змушена шукати, як підсилити спонуку до неї й подолати наявні перешкоди (відсутність того ж таки бажання). Можливою знахідкою буде створення образу майбутнього, в якому набуті знання з іноземної мови стануть необхідною умовою якихось досягнень. Це й буде тією ідеальною ситуацією, яка, зрештою, надасть діям, спрямованим на оволодіння мо­вою, особистісного смислу засобу збагачення майбутнього індивіда.

Але при цьому новий мотив може вступити в конфронтацію з іншими, що реально спонукають діяльність індивіда в цей час. Тому смислоутво-рювальний мотив є необхідною, проте недостатньою підставою вольової дії. Треба також подолати розбалансування діяльності, створивши нову ієрархію мотивів. Це можна здійснити за рахунок явища боротьби мо­тивів. Звичайно, таке розбалансування може бути подолане несвідомим або ж саморухом діяльності (наприклад, зсув мотиву на мету).

Необхідність вибору в ситуації боротьби мотивів нерідко призводить до складних переживань.Боротьба мотивів спричинює пошук ідеального мотиву, який би спонукав той чи той варіант вибору.Проте і здійснивши вибір, і здійснивши вольову дію, індивід нерідко повертається до ситуації вибору мотивів і прагне вже по-іншому пояснити свою поведінку. Скоєне призводить о до нового розбалансування