Загальні інтелектуальні здібності

Термін “інтелект”, крім свого наукового значення (яке у кожного теоретика своє), обріс, як старий крейсер черепашками, нескінченною кількістю життєвих і популяризаторських тлумачень. Реферування робіт авторів, які в тій або іншій мірі торкалися цього предмета, зайняло б не одну сотню сторінок. Тому проведемо короткий огляд і виберемо найбільш прийнятне трактування поняття “інтелект” [36].

Основним критерієм виділення інтелекту як самостійної реальності є його функція в регуляції поведінки. Коли говорять про інтелект як про певну здібність, то передусім спираються на його пристосувальне значення для людини і вищих тварин. Інтелект, як вважав В. Штерн, є деяка загальна здатність пристосування до нових життєвих умов. Пристосувальний акт (за Штерном) – це рішення життєвої задачі, здійсненої за допомогою дії з уявним (“ментальним”) еквівалентом об’єкта, за допомогою “дій в умі” (або ж, за Я.А. Пономарьовим, “у внутрішньому плані дії” [30]). Завдяки цьому розв’язання деякої проблеми суб’єкт здійснює тут і тепер без зовнішніх поведінкових спроб, правильно й одноразово: спроби, перевірка гіпотез здійснюються у “внутрішньому плані дії”.

Згідно з Л. Полані [29], інтелект належить до одного із способів здобування знань. Але, на погляд більшості інших авторів, здобування знань (асиміляція, за Ж. Піаже) виступає лише побічною стороною процесу застосування знань при вирішенні життєвої задачі. Важливо, щоб задача була дійсно новою або, принаймні, мала компонент новизни. З проблемою інтелектуальної поведінки тісно пов’язана проблема “трансферу” – перенесення “знань–операцій” з однієї ситуації на іншу (нову).

Але в цілому розвинутий інтелект, за Ж. Піаже, виявляється в універсальній адаптивності, в досягненні “рівноваги” індивіда з середовищем [28].

Будь-який інтелектуальний акт припускає активність суб’єкта і наявність саморегуляції при його виконанні. На думку М.К. Акімової, основою інтелекту є саме розумова активність, тоді як саморегуляція лише забезпечує необхідний для вирішення задачі рівень активності. Таке бачення поділяє Е.А. Голубєва [15], вважаючи, що активність і саморегуляція є базовими факторами інтелектуальної продуктивності, й додає до них ще й працездатність.

У погляді на природу інтелекту як на здібність міститься раціональне зерно. Воно стає помітним, якщо подивитись на цю проблему з погляду відносин свідомого і несвідомого в психіці людини. Ще В.Н. Пушкін розглядав розумовий процес як взаємодію свідомості та підсвідомості. На різних етапах вирішення проблеми провідна роль від однієї структури переходить до іншої. Якщо на стадії постановки задачі й аналізу домінує свідомість, то на стадії “інкубації ідеї” і породження гіпотез вирішальну роль відіграє активність несвідомого. В момент “інсайту” (несподіваного відкриття, осяяння) ідея проривається у свідомість завдяки “короткому замиканню” за принципом “ключ – замок”, що супроводжується яскравими емоційними переживаннями. На стадії ж відбору і перевірки гіпотез, а також оцінки розв’язання знов домінує свідомість [20].

Можна зробити висновок, що при інтелектуальному акті домінує, регулює процес розв’язання свідомість, а підсвідоме виступає як об’єкт регуляції, тобто в субдомінантному (підпорядкованому) становищі.

Інтелектуальна поведінка зводиться до прийняття правил гри, які системі, що володіє психікою, нав’язує середовище. Критерієм інтелектуальної поведінки є не перетворення середовища, а відкриття можливостей середовища для адаптивних дій індивіда в ній. Принаймні, перетворення середовища (творчий акт) лише супроводжує доцільну діяльність людини, а його результат (творчий продукт) є “побічним продуктом діяльності”, за термінологією Пономарьова, який усвідомлюється або не усвідомлюється суб’єктом.

Можна дати первинне визначення інтелекту як певної здібності, що визначає загальну успішність пристосовування людини до нових умов. Механізм інтелекту виявляється в рішенні задачі у внутрішньому плані дії (“в умі”) при домінуючій ролі свідомості над несвідомим. Проте подібне визначення таке ж спірне, як і всі інші.

Дж. Томпсон також уважає, що інтелект є лише абстрактним поняттям, яке спрощує і підсумовує ряд поведінкових характеристик.

Оскільки інтелект як реальність існував до психологів, як і хімічні сполуки – до хіміків, остільки важливо знати його “буденні” характеристики. Р. Стернберг вперше зробив спробу дати визначення поняттю “інтелект” на рівні опису повсякденної поведінки. Як метод він обрав факторний аналіз суджень (думок) експертів. У кінцевому результаті виділилися три форми інтелектуальної поведінки: 1) вербальний інтелект (запас слів, ерудиція, вміння розуміти прочитане), 2) здатність вирішувати проблеми,
3) практичний інтелект (уміння добиватися поставлених цілей і т. п.) [20].

Услід за Р. Стернбергом Марина Олександрівна Холодна виділяє мінімум базових властивостей інтелекту:

1) властивості рівнів, що характеризують досягнутий рівень розвитку окремих пізнавальних функцій (як вербальних, так і невербальних), і презентації дійсності, що лежать в основі психічних процесів (сенсорна відмінність, оперативна і довготривала пам’ять, об’єм і розподіл уваги, обізнаність у певній змістовній сфері тощо);

2) комбінаторні властивості, що характеризуються здібністю до виявлення і формування різного роду зв’язків і відносин; в широкому сенсі слова – здатність комбінувати в різних поєднаннях (просторово-часових, причинно-наслідкових, категоріально-змістовних) компоненти досвіду;

3) процесуальні властивості, що характеризують операціональний склад, прийоми і відображення інтелектуальної діяльності аж до рівня елементарних інформаційних процесів;

4) регуляторні властивості, що характеризують забезпечувані інтелектом ефекти координації, управління і контролю психічної активності [36].

Проте можна довго блукати потемки субстанційних визначень інтелекту. На допомогу в скрутних випадках такого роду приходить вимірювальний підхід. Інтелект можна визначити через процедуру його вимірювання як здатність вирішувати певним чином сконструйовані тестові задачі.

Позиція В.М. Дружиніна полягає в тому, що всі психологічні теорії є не субстанційними, а операціональними (за М. Бунге). Тобто будь-який психологічний конструкт, що описує психологічну властивість, процес, стан, має сенс лише в поєднанні з описом процедури дослідження, діагностики, вимірювання поведінкових виявів цього конструкта. При зміні процедури вимірювання конструкта змінюється і його зміст [19].

Отже, міркування про те, що таке інтелект, потрібно вести в рамках операціонального підходу. Найяскравіше він виявляється у факторних моделях інтелекту.

Загальна ідеологія факторного підходу зводиться до таких основних передумов:

1) мається на увазі, що інтелект, як і будь-яка інша психічна реальність, є латентним, тобто він даний досліднику тільки через різні непрямі вияви при вирішенні життєвих задач;

2) інтелект є латентною властивістю певної психічної структури (“функціональної системи”), яка може бути виміряна, тобто інтелект є лінійною властивістю (одновимірною або багатовимірною);

3) кількість поведінкових виявів інтелекту завжди більша, ніж кількість властивостей, тобто можна придумати багато інтелектуальних задач для виявлення всього лише однієї властивості;

4) інтелектуальні задачі об’єктивно розрізняються за рівнем складності;

5) рішення задачі може бути вірним або невірним (або може як завгодно близько наближатися до правильного);

6) будь-яку задачу можна вирішити правильно за нескінченно великий час [20].

Наслідком цих положень є принцип квазівимірної процедури (квазі – з лат. ніби, майже, немовби; в складних словах – “несправжній, фальшивий”): чим важча задача, тим вищий рівень розвитку інтелекту потрібний для її правильного рішення.

При формуванні вимірювального підходу до інтелекту ми неявно спираємося на уявлення про певного ідеального інтелектуала або ж про “ідеальний інтелект” як деяку абстракцію. Людина, що має ідеальний інтелект, може правильно і самостійно вирішити розумову задачу (або безліч задач) довільно високої складності за нескінченно малий час і, додамо, незважаючи на внутрішні та зовнішні перешкоди. Звичайно ж люди думають поволі, часто помиляючись, стомлюючись, періодично вдаючись до інтелектуальної ліні й пасують перед складними завданнями.

У вимірювальному підході є певна суперечність. Річ у тому, що на практиці не використовується універсальна точка відліку – “ідеальний інтелект”, хоча її застосування і виправдане теоретично. Кожний тест потенційно може бути виконаний з 100% успішністю, тому випробувані повинні розташовуватися на одній прямій, залежно від величини свого відставання від ідеального інтелектуала. Проте на практиці сьогодні прийнята не шкала відносин, що припускає об’єктивну абсолютну точку відліку (“абсолютний нуль”, як у шкалі температур Кельвіна), а шкала інтервалів, у якій абсолютна точка відліку відсутня. На шкалі інтервалів люди розташовуються, залежно від рівня розвитку індивідуального інтелекту, по правий або лівий бік від умовного “середнього” інтелектуала.

Мається на увазі, що розподіл людей за рівнем інтелекту, як і більшість біологічних і соціальних ознак, описується законом нормального розподілу. Людина з середнім інтелектом – це індивід, який найчастіше зустрічається в популяції й вирішує задачу середньої складності з вірогідністю 50% або за “середній” час.

Основна суть вимірювального підходу – в процедурі і змісті тестових задач. Важливо визначити, які завдання спрямовані на діагностику інтелекту, а які – на діагностику інших психічних властивостей.

Акцент зміщується на інтерпретацію змісту завдань: чи є вони новими для суб’єкта і чи потрібний для їхнього успішного вирішення вияв таких ознак інтелекту, як автономні дії в розумовому просторі (в ментальному плані).

Операціональне розуміння інтелекту виросло з первинного уявлення про рівень розумового розвитку, який визначає успішність виконання будь-яких пізнавальних, творчих, сенсомоторних та інших задач і виявляється в деяких універсальних характеристиках поведінки людини.

Такий погляд спирається на праці А. Біне, присвячені діагностиці розумового розвитку дітей. Як “ідеального інтелектуала” Біне, імовірно, уявляв людину західноєвропейської цивілізації, що оволоділа деякими базовими знаннями і вміннями, і ознакою нормального розвитку вважав показники темпів інтелектуального розвитку дітей “середнього” класу.

До його першої батареї тестів увійшли такі завдання, як: “знайдіть риму до слова “чашка” (12 років), “полічіть від 20 до 1” (8 років) та інші (табл. 8.1).

З погляду сучасних уявлень про інтелект не всі завдання можуть бути хоч якось з ним співвіднесені. Але ідея універсальності інтелекту як здатності (здібності), що впливає на успішність розв’язання будь-яких задач, отримала підкріплення в моделях інтелекту.

Нагадаємо, що психологія інтелекту є складовою частиною диференціальної психології. Отже, центральними питаннями, на які повинні відповідати теорії інтелекту, такі:

1. Які причини індивідуальних відмінностей?

2. Яким методом можна виявити ці відмінності?

Причинами індивідуальних відмінностей в інтелектуальній продуктивності можуть бути середовище (культура) або нейрофізіологічні особливості, які визначаються спадковістю.

Методом виявлення цих відмінностей може стати зовнішня експертна оцінка поведінки, що спирається на здоровий глузд. Крім того, індивідуальні відмінності в рівні розвитку інтелекту ми можемо виявити за допомогою об’єктивних методів: систематичного спостереження або вимірювання (тестів).

Таблиця 8.1