Методи встановлення регламентованих перерв на відпочинок

Регламентовані перерви на відпочинок — це перерви за рахунок робочого часу, які встановлюються в певні відрізки зміни і передбачають припинення роботи або підміну працівника. Проектування регламентованих перерв на відпочинок передбачає вирішення таких проблем:

• встановлення загального часу на регламентовані перерви;

• обгрунтування тривалості однієї перерви;

• розподіл перерв протягом робочої зміни.

При встановленні загального часу на регламентовані перерви реалізується декілька методичних підходів.

Одним з них є встановлення різних надбавок на відпочинок за­лежно від умов виконання роботи. На цьому принципі було розроб­лено методику, згідно з якою час на відпочинок встановлюється за­лежно від таких факторів: фізичне зусилля, нервове напруження, темп роботи, робоча поза, монотонність роботи, температура повітря, вологість, теплові випромінювання, забрудненість повітря, вироб­ничий шум, вібрація, освітлення. В залежності від величини кожного фактора і тривалості його дії встановлюється норма часу на відпо­чинок в межах від 1 до 9% оперативного часу. Наприклад, якщо тривалість прикладання фізичних зусиль на рівні 5—15 кг становить менше половини робочої зміни, то норма часу на відпочинок стано­вить 1% оперативного часу, якщо більше половини — то 2%. При зусиллях 31—50 кг цей показник відповідно складає 8 і 9%. При не­значному нервовому напруженні час на відпочинок становить 1—2%, при середньому — 3—4%, а при підвищеному — 5%. Аналогічно встановлюється норма часу на відпочинок по інших факторах.

Загальний час на відпочинок визначається як сума процентів, встановлених по кожному фактору. Ця методика використовується на виробництві, хоча має суттєві недоліки. Основним з них є недо­статня обгрунтованість надбавок і довільна градація різних факторів умов праці.

Загальний час на відпочинок може встановлюватися емпіричним методом.

У процесі виробничого експерименту порівнюється ефект різних режимів, які відрізняються кількістю і тривалістю перерв. Критері­ями оцінки служать продуктивність праці, процент браку, ознаки втоми працівників, травматизм. Цей метод трудомісткий і не може застосовуватися в масштабах всього народного господарства.

Визначення часу на відпочинок на основі фізіологічних характе­ристик. В основу цього методу кладуться різні принципи. Так, одні дослідники пропонують припиняти роботу, як тільки досягається певний рівень напруження конкретної фізіологічної функції. Найча­стіше використовується такий показник, як частота пульсу. Вважає­ться, що кількість надлишкових ударів пульсу не повинна переви­щувати 60—100. Як тільки досягається такий рівень, робота повинна припинятися.

Більш прийнятним критерієм гранично допустимого рівня наван­таження на організм можна вважати середню частоту пульсу за зміну, включаючи періоди роботи і відпочинку, на рівні 100 ударів/хв. Середньозмінний пульс, ударів/хв:

де П_р — пульс під час роботи, ударів/хв; П_в — пульс під час відпо­чинку, ударів/хв; t_р — питома вага часу роботи в змінному фонді робочого часу, %; t_в — питома вага часу відпочинку в змінному фонді робочого часу, %.

Леман Г. для встановлення додаткової тривалості відпочинку при важких роботах запропонував використовувати показник енер­гозатрат. При цьому затрати енергії за хвилину на рівні 4 ккал роз­глядаються як оптимальні. Якщо затрати енергії за хвилину пере­вищують 4 ккал, то додатковий час на відпочинок обчислюється за такою формулою:

де t_в — час на додатковий відпочинок, %; Q — загальні затрати ене­ргії за одну хвилину, ккал/хв.

Ще один метод встановлення часу на відпочинок базується на врахуванні часу відновлення фізіологічних функцій до вихідного рівня.

Застосування цього методу ускладнюється тим, що різні функції повертаються до вихідного рівня неодночасно. Тому деякі автори пропонують враховувати зміни окремої фізіологічної функції. Так, залежно від змін статичної витривалості час на відпочинок:

де Н — статична витривалість за першу годину роботи, с; К — ста­тична витривалість за останню годину роботи, с.

Цей метод дещо обмежений у своєму застосуванні, оскільки навряд чи коректно на всіх видах робіт орієнтуватися на одну фізіоло­гічну функцію.

Найбільш обгрунтованим видається метод встановлення загаль­ного часу на відпочинок за показниками втоми і умов праці. Дослід­женнями [25] була встановлена залежність загального часу на рег­ламентований відпочинок від показника втоми. У діапазоні величини показника втоми -10 : -55 відн.од. ця залежність практично лінійна і описується рівнянням

tв=-0,58 В,

де t_в — час на відпочинок, хв; В — показник втоми.

Встановлення кореляції між показником втоми та умовами праці дозволило розробити простіший метод визначення часу на регламен­товані перерви. Він не вимагає проведення трудомістких фізіологіч­них досліджень і може використовуватися у виробничих умовах. Для цього кожний фактор умов праці оцінюється за відповідними критеріями 1—4 балами, а потім отримані бали підсумовуються. Час на відпочинок обчислюється за емпіричною формулою

Tв = 1,14х-7,85,

де х — сумарний показник умов праці, бали.

Тривалість регламентованих перерв на відпочинок зумовлюється хвилеподібним характером відновлювальних процесів. На різних фазах відновлення працездатності неоднакове. При цьому не вигідні як надто короткі, так надто довгі перерви. В першому випадку недостатньо відновлюється працездатність, а в другому — порушується робоча установка. Однак при фізичній роботі повільніше втрачається робоча установка, ніж при нервово-напруженій. Тому при фізичній роботі оптимальна тривалість перерви становить 7... 15 хв, на роботах середньої важкості — 5... 10 хв. В особливо несприятливих умовах тривалість перерв перевищує 10 хв. В переважній більшості випад­ків тривалість перерви становить не менше 5 хв.

Щодо моментів призначення перерв на відпочинок єдиної думки не існує. Багато авторів вважають, що перерви слід призначати при перших ознаках втоми. Інші, навпаки, вважають що невелика втома справляє позитивний вплив на витривалість організму, компенсується резервами. Існує також думка, що перерви на відпочинок по­винні повністю знімати втому. Однак на практиці цього немає, на­віть обідня перерва не ліквідує повністю відчуття стомлення.

Регламентовані перерви покликані зменшити втому, згладжувати найбільш гострі її симптоми, створити психологічну установку на відпочинок і активізувати вольові зусилля для підтримання продук­тивності праці.

При розподілі перерв на відпочинок протягом робочої зміни не­обхідно виходити з того, що втома в другій половині значно більша, ніж в першій, тому ЗО—35% часу на відпочинок доцільно надавати до обіду, а 65—70% — після обіду.

Першу перерву на відпочинок працівникам, рівень втоми яких не перевищує — 55 відн.од., доцільно надавати через 2...2,5 год від початку роботи. Другу перерву назначають через 1...1,5 год після обіду, а останню — не пізніше, ніж за 1... 1,5 год до закінчення ро­боти. Час на природні потреби працівника встановлюється окремо і становить 10 хв за зміну.

Залежно від характеру трудового процесу і умов праці можливі деякі відхилення в періодичності надання і тривалості регламентова­них перерв на відпочинок. Так, для працівників за пультами управ­ління доцільно надавати 10-хвилинні перерви на відпочинок через кожну годину роботи. Для працівників творчої праці рекомендуються 15-хвилинні перерви через кожні дві години роботи і за 1,5 год до її закінчення. На роботах з великими фізичними навантаженнями і не­сприятливими умовами перерви на відпочинок тривалістю 8...10 хв надаються через кожну годину роботи, а в особливо несприятливих умовах — по 15 хв. На особливо важких роботах необхідно поєдну­вати роботу протягом 15... 20 хв з відпочинком такої ж тривалості. В цих випадках слід застосувати підміну людей, які працюють почер­гово, і суміщення робіт та професій. Часті перерви по 5, 10 хв засто­совуються при роботах з великим нервовим напруженням, високому темпі і підвищеній монотонності.