Лекція 3. Сельбищна територія

План

3.1. Загальні визначення

3.2. Структурні елементи розпланування

3.3. Система громадського обслуговування

3.4. Житлова забудова

3.5. Структура розпланування житлового району і кварталу

3.6. Озеленення і облаштування території

3.7. Транспортна і пішохідна мережа

3.8. Просторова композиція житлових утворень

Загальні визначення

У структурі розпланування будь-якого міста чільне місце належить сель-бищній території. Сельбищна територія міста призначена для розташування житлової забудови, громадських центрів і зон відпочинку населення, а також вулично-дорожньої і транспортної мереж.

Завдання містобудівної організації сельбищної території визначаються розумінням житла як розвинутої просторової системи, в межах якої відбувається невиробнича діяльність населення, тобто організовується його побут і короткочасний (щоденний) відпочинок.

Житлове середовище є предметом проектування на всіх рівнях містобудування. В районному розплануванні здійснюється вибір територій для житлового будівництва, у генеральному плані міста визначається комплексна організація сельбищної зони поселення (міста чи села), у проектах детального планування і забудови опрацьовуються архітектурно-планувальні пропозиції щодо формування житлових комплексів, просторової організації забудови, визначаються типи житлових і громадських будинків.

Структура розпланування сельбищної території міста повинна бути підпорядкована раціональній організації і взаємному розташуванню її елементів. Ця структура залежить від величини міста, природних умов місцевості, народногосподарського профілю міста, темпів росту міста, будівельної бази тощо.

Загальним принципом формування сельбищної території є забезпечення соціально-культурних потреб при раціональному використанні міських земель. При організації сельбищної зони насамперед враховуються чинники організації функціональних процесів у житловому середовищі, тобто щоденних побутових потреб і відпочинку, різноманітних форм обслуговування та господарських функцій. Необхідно забезпечити зручну транспортну і пішохідну доступність місць прикладення праці (як в межах сельбищної території, так і поза нею), територій відпочинку, зупинок громадського транспорту. Слід формувати сприятливе для перебування людини санітарно-гігієнічне середовище, починаючи з вибору відповідних територій. Важливе значення мають також естетичні ознаки житлового середовища, його приємний і привабливий вигляд.

Архітектурно-планувальна організація сельбищної території здійснюється у взаємному пов’язанні з іншими значними видами міської території: виробничою і ландшафтно-рекреаційною. У межах сельбищної території передбачається формування зон громадських центрів, житлової забудови, озеленених територій загального користування, нешкідливих місць прикладення праці, а також мережі вулиць загальноміського, районного та місцевого значення.

Розміщення нового житлового будівництва у поселеннях міського або сільського типу передбачається на вільних (незабудованих) територіях, а також на забудованих територіях, які реконструюються, тобто перебудовуються.

3.2. Структурні елементи розпланування

У межах сельбищної території, залежно від величини міста, в поселеннях міського типу України передбачаються такі структурні елементи: житловий квартал (житловий комплекс), мікрорайон (збиіьшений квартал), житловий район, сельбищний район (житловий масив).

Теоретичні положення ієрархічної структури розпланування сельбищної території були опрацьовані на початку 1930-х років в Англії і США. Американські містобудівники виходили з постулату, що основною проблемою формування житлової території міста XX ст. є організація умов проживання і побуту населення всередині територій, обмежених транспортними магістралями (міськими вулицями і дорогами).*

В основу просторової організації мікрорайону (в англ. термінології -“житлового сусідства”) були покладені процеси сімейного побуту і бажання забезпечити дітей закладами виховання і навчання у безтранспортній зоні. Тому розрахунки щодо визначення чисельності населення і території мікрорайону ґрунтувалися на вмістимості шкіл.

Тогочасна стандартна вмістимість шкільних будинків становила 800, 1000 і 1500 учнів, отже, оптимальна кількість мешканців мікрорайону мала становити від 4800 до 6000 мешканців. З іншого боку, необхідність забезпечити пішохідну доступність до ділянки школи без перетину транспортних вулиць обумовила розташування школи в центрі території мікрорайону при радіусі доступності до 800 м.

В Україні згідно з Державними будівельними нормами (ДБН 360-92), первісним структурним елементом житлового середовища є житловий квартал

Найбільший внесок у і визначення проблеми “житлового сусідства” зробили один з засновників англійського міста-саду Лечворса Томас Адамс і Кларенс Перрі, проектант житлових утворень у США, який у 1929 р. опублікував ідеальну схему розпланування міського мікрорайону (згідно з А. В. Буніним і Т. Ф. Саваренською) (житловий комплекс) площею до 20 га з неповним переліком установ і закладів обслуговування місцевого значення.

Квартали такого типу зазвичай формуються у малих містах та селищах міського типу, а також в умовах складного рельєфу і при реконструкції існуючої забудови.

Мікрорайон (збільшений квартал) також є первісним структурним елементом житлового середовища площею до 50 га і характеризується наявністю повного комплексу установ і закладів обслуговування місцевого значення.

Квартали і мікрорайони обмежуються магістральними або житловими вулицями, природними межами (зламами рельєфу, зеленими масивами, водними просторами) тощо.

До значно більших за територією структурних елементів належить житловий район, який може займати площу від 80 до 400 га. В його межах формуються житлові квартали або мікрорайони, розташовуються установи і заклади з радіусом обслуговування не більшим за 1500 м, а також об’єкти загальноміського значення. Житлові райони можуть бути територіально відокремлені і формуватися як самостійні структурні елементи міста.

Межами житлового району зазвичай є магістральні вулиці, а також природні межі. Часто житловий район трактується як міжмагістральна територія, до якої входить декілька мікрорайонів.

Найбільшим структурним елементом сельбищної території міста є сельбищний район або житловий масив площею понад 400 га. В його межах формуються житлові райони і ця структурна одиниця характерна для значних і найзначніших міст. У межах житлового масиву формується розгалужена система установ і закладів обслуговування населення районного і загальноміського значення. Житлові масиви формують структуру сельбищної території Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси. У складі сельбищної території Львова існує один житловий масив - Сихівський - з населенням близько 110 тис. осіб.

Треба зауважити, що у окремих випадках планувальну структуру сельбищної території значних і найзначніших міст можуть формувати сельбищні райони та житлові райони, що не входять до їхнього складу. Така ситуація характерна, наприклад, для Донецька і Харкова, де планувальна структура міського розселення формувалася залежно від територіального розвитку великих промислових підприємств.

Характер і особливості розпланування сельбищної території обумовлюються загальною структурою розпланування території міста і геометрією містобудівного каркаса. Тому сельбища територія може мати компактну, розчленовану або розосереджену схему розпланування, пов’язану з центричною (моноцентричною або полі-центричною) чи лінійною (мереживною, решітковою) системами розвитку міста.

Розпланування мікрорайонів, житлових і сельбищних районів значною мірою визначається взаємним розташуванням житлових і громадських зон, територій відпочинку та організації зв’язків між ними.

Загальним принципом формування сельбищної території є просторове забезпечення побутових та соціально-культурних потреб населення при раціональному використанні міської території. При розплануванні сельбищної території основною метою вважається: раціональна організація функціональних процесів у житловому середовищі (побутові процеси, відпочинок, обслуговування, господарські функції, забезпечення зручних транспортних і пішохідних зв’язків з зонами праці, громадськими центрами, місцями відпочинку, доступності зупинок громадського транспорту, створення сприятливих санітарно-гігієнічних умов у житловому середовищі, формування естетично повноцінного середовища.

Для досягнення цієї мети застосовуються різні способи територіального формування сельбищної території залежно від величини та загальної структури розпланування міста. Загалом рекомендується формування планувальних (міських) районів, тобто великих містобудівних утворень, що складаються з сельбищних (мікрорайонів, житлових районів) та виробничих територій. Таке вирішення структури розпланування доцільне з погляду наближення місць проживання до місць праці і дає змогу економити час на щоденні трудові пересування, а у деяких випадках забезпечує пішохідну доступність до місць праці, тобто без використання громадського транспорту.

Розпланування сельбищної території з формуванням планувальних районів та повним набором структурних елементів (житловий квартал, мікрорайон, житловий район, житловий масив) існує у найзначніших, значних та великих містах України з кількістю мешканців понад 250 тис. осіб. При цьому планувальні райони можуть розташовуватися достатньо компактно і концентрично (Львів) або розосереджено (Харків, Донецьк).

У містах середньої величини сельбищна територія зазвичай складається з житлових районів і мікрорайонів, а у малих містах - здебільшого з житлових кварталів.