Сутність та етапи перекладацького аналізу фахового тексту

ЗМІСТ

Вступ ………………………………………………………………………………4

1 Теми та погодинний розклад лекційних занять ………………………………6

2 Перелік тем лекцій ……………………………………………………………...7

Лекція 1. Фахова мова як об’єкт лінгвістичних і перекладацьких досліджень...........................................................................................................7

Лекція 2. Фаховий текст. Сутність та етапи перекладацького аналізу фахового тексту ……………………………………………………………...11

Лекція 3. Прагматична спрямованість фахових текстів …………………..18

Лекція 4. Лінгвістичні й перекладознавчі особливості фахових текстів ...21

Лекція 5-6. Лексичні, стилістичні й граматичні проблеми перекладу фахових текстів. Специфічні проблеми перекладу фахових текстів …….23

Список літератури ………………………………………………………………35

ВСТУП

Курс лекцій з дисципліни «Перекладацький аналіз фахових текстів» призначений для студентів-магістрів V курсу спеціальності «Переклад» і є одним з теоретичних курсів, що закладають основи для належного формування навичок адекватного перекладу текстів різних жанрів з урахуванням їхніх семантико-стилістичних параметрів.

Курс вивчається у IX семестрі і складається зі 120 годин, до яких входять 10 годин лекцій, 20 годин практичних занять, 90 годин індивідуальної та самостійної роботи. Вивчення курсу завершується заліком.

При розгляді лекційних тем студенти отримують наукове уявлення про підвалини перекладацького аналізу фахових текстів з урахуванням їх функціонально-стилістичних характеристик, закономірності практичної роботи з текстами різних жанрів, відповідні техніки й методики, які пов’язані з перекладом та діями перекладача під час перекладу фахових текстів. Разом з темами, що виносяться на аудиторне та самостійне опрацювання, вони становлять органічну єдність.

До кожної теми подається список літератури, яку необхідно доопрацювати або доповнити розглянутий матеріал.

У результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен знати:

- теоретичні засади перекладу, актуальні проблеми сучасного перекладознавства;

- методику лінгвістичного та перекладознавчого аналізу текстів різних типів та жанрів;

- принципи перекладацької діяльності залежно від сфери реалізації;

- концептуальний та термінологічний апарат галузі, в який перекладач здійснює свою діяльність.

вміти:

- застосовувати теоретичні перекладацькі моделі у процесі здійснення перекладу фахових текстів;

- використовувати загально-лінгвістичну та професійно-перекладацьку компетенції для забезпечення адекватності перекладу;

- здійснювати лексико-семантичний, граматичний та стилістичний аналіз тексту з обґрунтуванням запропонованих способів перекладу;

- письмово перекладати фахові тексти з англійської мови зі швидкістю 2000 друкованих знаків за 1 академічну годину;

- письмово перекладати фахові тексти з рідної мови на англійську із застосуванням словника обсягом 800 друкованих знаків за 1 академічну годину.

Курс лекцій може бути також використаний при вивачені таких исциплін як «Теорія та практика перекладу» та «Лексикологія англійської мови», при підготовці до відповідних семінарських та практичних занять, при написані рефератів, курсових та дипломних робіт.

ТЕМИ ТА ПОГОДИННИЙ РОЗКЛАД ЛЕКЦІЙ

№ п/п	Тема	Денна форма навчання
К-сть год. лекцій
	Фахова мова як об’єкт лінгвістичних і перекладацьких досліджень
	Фаховий текст. Сутність та етапи перекладацького аналізу фахового тексту
	Прагматична спрямованість фахових текстів
	Лінгвістичні й перекладознавчі особливості фахових текстів
	Лексичні, стилістичні й граматичні проблеми перекладу фахових текстів
	Специфічні проблеми перекладу фахових текстів
	Усього годин за семестр

ПЕРЕЛІК ТЕМ ЛЕКЦІЙ

Лекція 1. Фахова мова

Як об’єкт лінгвістичних і перекладацьких досліджень

План

1. Місце фахових мов у системі загальнонаціональної мови.

2. Визначення та ознаки фахової мови.

3. Перекладач як посередник фахового спілкування.

Поняття «фахова мова» (нім. «Fachsprache») вперше з’явилося в німецькій лінгвістиці. Німецький лінгвіст Лотар Хоффман визначає фахову мову як сукупність усіх мовних засобів, які використовуються у спеціально окресленій комунікативній сфері з метою досягнення порозуміння між усіма фахівцями галузі. На переконання цього дослідника, з окремих фахових мов складається загальнонаціональна мова.

У британській та американській лінгвістиці для позначення фахово маркованої лексики використовують термін «language for specific purposes» (LSP) – мова спеціального призначення, який увійшов у вжиток на кінці ХХ століття. Під спеціальним призначенням розуміють сфери суспільних відносин (наука, освіта, економіка, право, реклама, юриспруденція, мистецтво, медицина, спорт, високі технології тощо). Із виникненням нових галузей науки та знань та бурхливим розвитком технологій, виникає потреба створення спеціальної лексики та термінологічних систем, що і стають основою формування та зародження нових фахових мов.

Фахова мова – це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між комунікантами, які працюють у цій сфері (фахівцями). Її особливості зумовлюються метою, ситуацією професійного спілкування й особистісними рисами комунікантів (їх мовною компетенцією, віком, гендером, освітою, рівнем інтелектуального розвитку тощо). Як наголошує Т.Р. Кияк, функціонування певної фахової мови забезпечується винятково чітко встановленою термінологією. Основною функцією фахової мови є забезпечення взаєморозуміння, інформаційного та когнітивного обміну знаннями у визначеній професійній сфері чи дискурсі.

Фахова мова є функціональним різновидом літературної мови, який слугує основою до пізнання та визначення фахових об’єктів дослідження, а також для специфічних комунікативних потреб фаху. Це засіб для оптимального порозуміння фахівців щодо їх професійних проблем. Для неї характерні специфічна фахова лексика і спеціальні норми вибору, застосування і частотність загальномовних лексичних та граматичних засобів. Вона існує не як самостійна форма прояву мови, а актуалізується у фахових текстах, які, окрім шару фаховомовного, містять завжди і загальномовні елементи. Отже, як додаткова лексична система, фахова мова, не маючи власних специфічних фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.

На сьогодні існує декілька рівнозначних термінів для поняття «фахова мова» – «мова для спеціальних цілей», «спеціальна мова», «підмова», «субмова», «технолект» тощо. ЇЇ визначення включає кілька семантичних фрагментів, насамперед:

а) засіб оптимального розуміння між фахівцями в окремій професійній сфері;

б) наявність специфічної фахової лексики та окремих норм відбору, застосування та частоти загальновживаних лексичних і граматичних засобів;

в) актуалізація у фахових текстах, які, крім прошарку професійної лексики, містять загальномовні сегменти, отже, фахова мова не може мати статус відокремленого від загальнонаціональної мови суб’єкта;

г) приналежність до фахових текстів професійного мовлення, у той час як до загальномовних елементів як частини системи мови належать літературна мова, розмовна мова або діалект.

Виходячи з такого дефінування, лінгвісти нараховують сьогодні близько 300 фахових мов. Їх безоглядне застосування слід обмежувати рамками вузької спеціальності, оскільки їх повне запровадження у сфері суспільного спілкування призводить до т. зв. «комунікативних бар’єрів», викликає непорозуміння й може спекулятивно використовуватися з метою певної зверхності, елітарності.

Фаховій мові властиві певні ознаки. Окрім того, кожна з них виявляє певні притаманні їй особливості, пов’язані не лише з фахом, а й з мовним вираженням, оскільки воан має власні традиції, що склалися історично. Виокремлюють такі ознаки фахової мови:

· тісний зв’язок з певною науковою галуззю;

· специфічний набір мовних одиниць;

· вибір та використання мовних структур загальновживаної лексики в межах фахової мови;

· дотримання норм літературної мови на рівні морфології, лексики, синтаксису й організації тексту;

· міжрегіональний характер фахових мов;

· наявність писемної та усної форм.

Визначення фахової мови як інструментарія комунікації між людьми, які працюють у певній галузі знань, передбачає, що комунікація має місце виключно серед експертів якоїсь сфери, які поділяють спільний фонд знань, а отже, і терміносистему, якою цей фонд знань послуговується. Проте, слід наголосити, що досить часто на практиці відбувається також комунікація між представниками різних, почасти несуміжних сфер знань, у тому числі й міжкультурна, де часто-густо посередником між комункінтами є перекладач. Тут доцільно вести мову про певну «відкритість» фахової мови, яку забезпечує розроблена терміносистема, що відповідає можливим модусам комунікації стосовно цієї сфери знань, і яка дає доступ непрофесіоналам до участі у фаховій комунікації. Як приклад можна навести фахову мову медицини, де такими зацікавленими особами інколи виступають пацієнти, які досить часто не володіють фаховою лексикою, а отже, і відповідним фондом знань. Крім того, така відкритість допускає збагачення мови лексичним фондом інших суміжних фахових мов.

З урахуванням зазначеного вище, варто говорити про фахову компетентність перекладача – експертну систему, яка не є автоматично притаманною будь-якому білінгву, а потребує особливого формування, що відбувається у процесі спеціально організованого навчання. Відповідні складові, що входять до її струткруної моделі, називаються компетенціями, які, у свою чергу, розпадаються на певні елементи – субкомпетенції, а саме:

· білінгвальна компетенція включає мовну (тобто знання двох мов, у тому числі, у контрастивному плані), а також мовленнєву (володіння ними у тих видах мовленнєвої діяльності, які задіяні у перекладі) субкомпетенції. Кожна (мовна та мовленнєва) із згаданих субкомпетенцій може, у свою чергу, бути розчленованою на відповідні складові;

· екстралінгвістична компетенція включає усі знання, що виходять за межі лінгвістичних та перекладознавчих, тобто сюди відносяться будь-які фонові (енциклопедичні, тематичні, соціобікультурні тощо) і предметні (інформація щодо поняттєвого складу певної галузі людської діяльності та міжпоняттєвих зв’язках) знання;

· перекладацька компетенція включає знання загальних принципів перекладу, а також навички та уміння його здійснення – як базові (тобто необхідні перекладачу для здійснення усіх видів перекладу), так і ті, яких потребують лише один або кількох видів перекладу текстів відповідних стилю та жанру. До перекладацької компетенції доцільно також включити ті субкомпетенції, що мають безпосереднє відношення до процесу перекладу, тобто інструментальну (використання документальних та технологічних ресурсів, що мають відношення до роботи перекладача) та дослідницьку або пошукову (здатність швидко знайти інформацію, необхідну для розв’язання перекладацьких завдань);

· особистісна компетенція включає психофізіологічний компонент (когнітивні, психомоторні та поведінкові механізми – пам’ять, увагу, психологічну стійкість, критичне відношення тощо), морально-етичну субкомпетенцію (почуття відповідальності за якість власної праці; об’єктивність та надійність; скромність, ввічливість, дотримання конфіденційності), субкомпетенцію самовдосконалення (готовність та потреба у постійній самоосвіті та розвитку), а також фахово-соціальну субкомпетенцію (прийоми та норми спілкування у професійному середовищі, уміння пропонувати свої послуги на ринку праці, укладати договір на виконання перекладу, співпрацювати з фахівцями у відповідній галузі тощо).

· стратегічна компетенція розглядається як надкомпетенція, інтегроване уміння перекладати, що ґрунтується на координації решти компетенцій у процесі здійснення перекладацької діяльності.

Таким чином, переклад фахових текстів та їх якісний лінгвістичний і перекладацький аналіз є комплексними явищами, які передбачають не лише роботу з текстом оригіналу, а й вимагає залучення додаткових понять, серед яких чільне місце посідають дискурс, фахова мова, текст тощо, та відповідні фахові знання і вміння з боку перекладача.

Література: [2; 3; 8; 11; 16; 22; 23].

Лекція 2. Фаховий текст.

Сутність та етапи перекладацького аналізу фахового тексту

План

1. Дискурс і текст.

2. Фахові дискурси.

3. Перекладацький аналіз фахового тексту.

Проблеми фахового перекладу привертали і продовжують привертати увагу багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців, про що свідчить значний обсяг наукових праць та публікацій, присвячених цій тематиці. Передусім слід згадати таких відомих українських та іноземних перекладознавців та вчених-мовознавців, як Р. Арнтц, К. Бауман, Г. Будін, Г. Вермеєр, В. Вільс, В. Карабан, Т. Кияк, Д. Лотте, К. Норд, К. Райс, Р. Штольце.

У сучасному перекладознавстві фаховий переклад визнається одним із головних чинників світового науково-технічного поступу у ХХІ столітті, а бурхливий розвиток суспільства розглядається як певний виклик для перекладача, оскільки новітні тенденції до дедалі вужчої спеціалізації у фаховій діяльності та науці призводять до того, що терміносистеми стають все більш спеціальними і вимагають від перекладача більших зусиль щодо опанування нового фахового і лексичного матеріалу.

Одним із завдань сучасного перекладознавства вважається забезпечити перекладача-практика надійним теоретичним підґрунтям для ухвалення перекладацьких рішень, а також науково обґрунтованими стратегіями розв’язання перекладацьких проблем.

За А. Д. Швейцером переклад це – «односпрямований і двохфазовий процес міжмовної та міжкультурної комунікації, де створюється вторинний текст (метатекст) на основі цілеспрямованого («перекладацького») аналізу первинного тексту. Цей метатекст заміняє первинний текст уже в іншому мовному та культурному середовищі. Такий процес характеризується установкою та передаванням комунікативного ефекту первинного тексту, частково модифікується відмінностями між двома мовними системами, двома культурами і двома комунікативними ситуаціями».

При цьому важливо з’ясувати місце і роль дискурсу у перекладацькій діяльності. Термін «дискурс» з’явився наприкінці 60-х років, і запровадження його пов’язують насамперед із французькими структуралістами, передусім з М. Фуко. З часом цей термін увійшов у лінгвістику тексту, а згодом поширився і серед решти соціальних наук – політології, соціології, історії. Головними джерелами, які стали класикою, є праці філософа Ю. Габермаса, мовознавця Т. ван Дейка, літературознавця У. Еко, роботи української школи дослідників дискурсу (А.Д. Бєлової, О.І. Морозової, І.С. Шевченко, А.Д. Приходька А. Д., Л.І. Сахарчук).

Поняття дискурсу на сучасному етапі мовознавчих студій є провідним у когнітивно-комунікативній парадигмі лінгвістики. Найцитованіше визначення дискурсу належить Н.Д. Арутюновій, згідно з яким він розглядається як мовлення, «занурене в життя». І.С. Шевченко та О.І. Морозова визначають дискурс як інтегральний феномен, когнітивно-комунікативну діяльність, що являє собою сукупність процесу і результату й містить екстралінгвальний та власне лінгвальний аспекти. В останньому, окрім тексту, виокремлюються пресупозиція і контекст (прагматичний, соціальний, когнітивний), які обумовлюють вибір мовних засобів. Такий підхід до тлумачення цього феномену дозволяє враховувати як діяльнісний аспект спілкування, так і його сталу складову – текст як продукт комунікації, «лінгвістичне втілення дискурсу». Трактуючи дискурс у такий спосіб, ми можемо говорити про три його рівнозначні компоненти, а саме комуніканти, дискурсивний контекст і текст, за відсутності будь-якого з них дискурсу не існує.

Людина у дискурсі постає як індивід, який спілкується, маючи певні знання про світ, думки, установки, цілі. Як наголошує М.Л. Макаров, хоча фізичний час і місце феномену спілкування і відіграють певну роль для дискурсивних розвідок, вирішального значення вони не мають: коли щось сказано, набагато важливіше знати, хто це сказав, кому, як, про що, з якою метою. Таким чином, дискурс постає як розумово-мовленнєва діяльність комунікантів, у рамках якої вони спілкуються (як вербально, так і невербально), впливають один на одного й реалізують різноманітні дискурсивні стратегії через певний набір тактик.

Щодо проблеми типології дискурсу, то продуктивним можна вважати глобальне розподілення його типів на два основні на базі соціолінгвістичних ознак когнітивно-комунікативної діяльності за критерієм адресата і ситуації функціонування, а саме на:

· інституційний;

· персональний – побутовий (повсякденне спілкування) і буттєвий (художні твори).

Серед основних типів інституційного дискурсу в сучасному соціумі можна виокремити військовий, політичний, адміністративний, юридичний, педагогічний, релігійний, медичний, діловий, рекламний, спортивний, науковий, сценічний, масово-інформаційний тощо (перелаік залишається відкритим). В основі запропонованої типологізації лежить соціально-професійний критерій. Саме завдячуючи йому можна кваліфікувати такі дискурси як фахові.

Відмінною рисою фахового дискурсу є фахова зумовленість його складових: контексту, учасників комунікації – фахівців певної сфери та змістовного наповнення – фахової інформації.

Фаховий дискурс є одним із факторів перекладу фахового тексту, оскільки він стоїть не лише вище за текст, а й обов’язково є ширшим за нього: Термін → Терміносистема → Фахова мова → Текст → Дискурс.

У сучасному перекладознавстві багато науковців наголошують на необхідності попереднього перекладацького аналізу будь-якого тексту як першої ланки перекладацького процесу, що має створити усі передумови для детального розуміння вихідного тексту, і в такий спосіб стати надійною основою для ухвалення перекладацьких рішень. Тут слід зауважити, що на нинішньому етапі перекладознавчої науки, єдиної схеми перекладацького аналізу тексту не існує.

Наразі можна виокремити два підходи до попереднього перекладацького аналізу вихідного тексту та завдань перекладача. На думку Швейцера, вихідний текст відповідає певним функціональним параметрам і має викликати у реципієнтів комунікативний ефект, співвідносний з комунікативною метою автора. Завданням перекладача є забезпечити комунікативну еквівалентність первинного та вторинного текстів, тому під час попереднього перекладацького аналізу вихідного тексту слід враховувати: комунікативну інтенцію автора (тобто мету комунікації); функціональні параметри тексту; комунікативний ефект.

Дещо інше бачення зазначеної проблематики демонструє К. Норд, наголошуючи, що орієнтиром для перекладача в процесі перекладу мають бути не вихідний текст, його комунікативний ефект у вихідній мові чи його функція, визначена автором тексту, як це постулюється у перекладознавстві, орієнтованому на поняття еквівалентності. Вирішальну роль у цій ситуації відіграє ініціатор перекладу, який конкретизує для перекладача комунікативну функцію тексту перекладу. Цей принцип, як зазначає К. Норд, цілком відповідає «теорії скопосу» Райс та Вермеєра.

Значущими для перекладацького процесу К. Норд вважає наступні фактори та складники: автора вихідного тексту, адресанта вихідного тексту, вихідний текст, адресата вихідного тексту, ініціатора перекладу, перекладача, цільовий текст, адресата цільового тексту. Вона зауважує, що чим чіткіше та однозначніше буде охарактеризовано реципієнта цільового тексту, тим легше буде перекладачеві ухвалювати рішення. Переклад має здійснюватися з огляду на певну цільову ситуацію з відповідними факторами (реципієнт, місце та час рецепції тощо), яка може суттєво відрізнятися від вихідної ситуації, і саме тому завданням попереднього перекладацького аналізу вихідного тексту є з’ясувати, які елементи вихідного тексту можуть бути збережені, а які з них мають бути модифіковані задля реалізації скопосу.

За видами мовленнєвої діяльності доцільно виокремлювати: 1) перекладацький аналіз усного перекладу; 2) перекладацький аналіз письмового перекладу.

Особливістю усного аналізу є те, що він обмежується щільними часовими рам ками та вимагає швидкого реагування на специфіку реципієнта й визначення жанрової специфіки твору. Особливостями усного тексту, які можуть перебувати в полі зору перекладача чи редактора, насамперед можуть бути: простий/складний синтаксис, обмежена/надлишкова кількість підрядних структур, значна/незначна кількість власних імен, відсутність/наявність фахової лексики тощо. Слід зауважити, що зазвичай повноцінно проаналізувати усне висловлення неможливо (навіть незважаючи на значний досвід і вроджені таланти перекладача).

Щодо перекладацького аналізу письмового тексту, то, беручи за основу темпоральний фактор, можна виділити три основні його види:

І. Передперекладацький (Pre-interpreting) аналіз тексту.

ІІ. Перекладацький (Interpreting) аналіз тексту.

ІІІ. Післяперекладацький (Post-interpreting) аналіз тексту.

Запропонований поділ дає змогу не тільки розмежувати в часі процеси аналізу, але й водночас розділити аналіз текстів оригіналу (І, ІІ види) та перекладу (ІІІ вид аналізу).

Передперекладацький аналіз містить у собі коротку жанрово-стильову характеристику іноземного тексту (із зазначенням специфіки текстів цього стилю), стислу інформацію про автора (якщо така наявна), наявність невербальних засобів комунікації (малюнки, схеми, таблиці тощо), аналіз екстралінгвальних чинників створення письмового повідомлення та інше.

Стосовно перекладу фахових текстів загалом перш за все необхідно визначити:

1. Яку функцію виконуватиме перекладений текст? Безумовно, чисті типи текстів трапляються не так вже й часто, приміром, інформативні можуть мати апелятивні чи експресивні моменти, однак завжди в наявності буде одна домінанта.

2. Вже з огляду на функцію тексту можна зрозуміти також потенційне коло адресатів, до яких цей текст звертатиметься, – науковці, співробітники певних закладів, фахівці, нефахівці тощо.

3. Функція тексту та коло адресатів (тобто, по суті, прагматика) визначають відповідним чином структуру, семантику, лексику, граматику, стиль тексту перекладу, а також відповідні перекладацькі стратегії та необхідність прагматичної адаптації елементів вихідного тексту. Вплинути на перекладацькі рішення можуть також інші ситуативні фактори, які перекладач неодмінно має брати до уваги, адже як вихідний, так і цільовий текст слід розглядати в контексті відповідної комунікативної ситуації.

Попередній аналіз тексту є обов’язковим етапом роботи перекладача, який дозволить уникнути небезпеки оцінки перекладу за невірними критеріями.

Перекладацький аналізтексту пропонуємо здійснювати на фонетичному, лексичному, граматичному та стилістичному рівнях. Одиниці зазначених рівнів та специфіку їх перекладу проаналізовано в численних працях як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, і виокремити їх не становить складнощів – достатньо відкрити зміст будь-якого підручника із зазначених філологічних галузей.

У межах післяперекладацького аналізутекстудоцільно виділити два вектора професійної діяльності: 1) редагування власного перекладу, для чого необхідні певні навички коректора та редактора, досконалий (або принаймні достатньо високий) рівень володіння мовою-реципієнтом та 2) компаративний аналіз тексту оригіналу та тексту перекладу з метою виявлення наявних в останньому перекладацьких трансформацій та визначення доцільності їх застосування автором перекладу. В процесі редагування, укотре звертаючись до тексту оригіналу, здійснюється і корегування стилютексту-реципієнта.

Результати перекладацького процесу можуть оцінюватися самим перекладачем або іншими особами. Завершуючи свою роботу, перекладач вирішує, задовольнитися створеним текстом чи внести до нього якісь зміни. Думку про якість перекладу виносять й інші: редактори, критики, замовники, викладачі перекладу, учасники міжмовної комунікації. При цьому текст перекладу може оцінюватися як стосовно ориґіналу, так і незалежно від нього. Відповідно критерієм оцінювання може бути ступінь близькості до ориґіналу, якість мовного оформлення тексту або здатність перекладу досягти поставленої мети. У будь-якому випадку об’єктивне оцінювання перекладу становить складне завдання, оскільки при цьому доводиться брати до уваги цілий ряд чинників – прагматичний потенціал тексту перекладу з урахуванням характеру передбачуваного рецептора, ступінь еквівалентності, жанрово-стилістична правильність перекладу, якість мови перекладача, відповідність поглядам на переклад, що зараз панують у суспільстві тощо.

Література: [1; 5; 7; 10; 11; 12; 14; 17; 19; 20; 21; 24]