Національно-патріотична тематика у творчості Василя Стефаника.
Важким для Василя Стефаника був 1914 р., коли померла дружина, а потім вибухнула війна. Всенародна трагедія стала новим імпульсом у творчій діяльності: він пише низку новел («Діточа пригода», «Вона — земля», «Марія», «Сини»), в яких відбито криваве лихоліття, порушено гострі проблеми національної долі українців. Під враженням подій Першої світової війни, яка впродовж кількох років несла смерть і мирному населенню Галичини, слово Стефаника знову ожило (після п'ятнадцятирічної перерви), теми і мотиви його творів залишилися "сільськими". Проте настрій і тон новел, прагнення персонажів стали іншими.
У 1916 році Стефаник пише новелу «Марія», яку присвячує пам'яті Франка.
В ній знайшли художнє втілення роздуми письменника про долю народу, про його складні шляхи до визволення з-під колоніального гніту.
У його новелі виведено образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина. Думи Марії зосереджені навколо синів — міцних і здорових від народження, дітей, що були її невимовним щастям. Пригадує їхнє дитинство, коли з чоловіком брали їх на ніч у поле, коли, повертаючись ранком додому, «гралася ними, як дівка биндами». Уява переносить матір у часи юності хлопців, коли їздила до Львова визволяти їх з-під арешту й була щасливою, що відчула себе рівною з іншими матерями, сини яких боролися проти кривди.
Марія пишається синами, в гості до яких приїжджали приятелі, і хата наче б ширшала від молодечого гомону. «Співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до простого народу», і люди до них горнулися. Тяжким випробуванням для неї стала війна. Просиділа ніч у головах синів, прощаючись з ними, і посивіла. Сподівалися юнаки, що впадуть, розваляться імперії, які гнітили наш народ, і прийде нарешті жадане визволення. Кидаються сини у вир визвольної боротьби, створюють національні з'єднання, над якими замайоріли рідні прапори, загримів «спів про Україну».
Ті хвилини національного пробудження навіки увійшли в пам'ять матері. Минув час, а вона й досі карається, що в ті дні просила в синів, аби залишився з нею хоч найменший. І відчула, образила своїм проханням усіх трьох, відштовхнула від себе, адже йшлося про найсвятіше — про Україну, яка покликала своїх дітей. Тільки одна ніч минула після тієї розмови з синами, та Марія відчула свою провину.
Стефаник передає ті дні патріотичного піднесення галицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але характерні деталі дають відчути урочистість моменту, створюють настрій. Гриміла над лавами стрільців «січова пісня», єднала юнаків. І мати відчула неповторність моменту, його історичне значення в житті всього народу. І крикнула найменшому, якого тримала біля себе: « — Біжім, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці, простять. Я не знала добра, я не винна, що моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти...»
У такому незвичному для нашої прози, справді новаторському аспекті розвивається в новелі патріотична тема, пов'язана із зростанням національної свідомості селянки. Спогади Марії зливаються з сприйманням сучасності, а вона невесела, бо російська армія, вступивши в Галичину, нищила осередки українського національно-культурного життя. Марія вже зустрічалася з рушниками, які називали себе «козаками». Але трапилися цього разу інші козаки — українці в царській солдатській уніформі. Вони з теплотою озвалися до жінки, прикрасили вишиваними хустками портрет Шевченка, і зрозуміла мати, що це ті брати з Великої України, про яких з любов'ю говорили колись її сини.
Вона береже портрет
Шевченка - як найдорожчий скарб єдине, що залишилося на згадку про синiв, ïхня часточка; вона
тiлом його закриває, а окупанти "кроïли тiло пугами". Шевченкова пiсня лiкує
Марiïну душу, переносить ïï до синiв, i вона вже бачить, як
збувається мрiя ïï дiтей: "Блискотять рiки по всiй нашiй землi i падають
з громом у море, а народ зривається на ноги. Наперед ïï сини, i вона з
ними йде на ту Украïну".
Новеліст знаходить такі яскраві образи, які, розкриваючи патріотичну тему, створюють емоційний настрій. Коли козаки заспівали, рідна пісня, отеплюючи серце Марії, повернула її до щастя минулих років. Пісня виймала з душі матері «все чарівне і ясне», розгортала перед нею її життя, і «надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні».
Так новеліст сягає вершин художньо-філософського узагальнення.
Пісня гоїть серце жінки, вона відчуває, як сини єднаються з нею, вона чує їхні патріотичні кличі «за Україну». Перед Марією постають панорамні обшири рідного краю, що піднявся проти поневолювачів: «Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми: хоче, щоби були всі вкупі».
44. Володимир Винниченко. Три періоди творчості.
Володи́мир Кири́лович Винниче́нко (14 (26) липня 1880[1], Єлисаветград, Херсонської губернії — 6 березня 1951, Мужен,Франція) — український політичний та державний діяч, а також прозаїк, драматург та художник.
Творчість Винниченка розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написаних (із 1902) до наступу реакції після революції 1905 . До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року. Але Микола Зеров цілком резонно виділяв третій період останньої еміграції (1920-1951) письменника як окремий етап творчої еволюції письменника, має свої істотні особливості.
Перший період творчості (1901-1906).
Тут переважають твори малих форм, насамперед соціально-психологічні оповідання.
Як уже мовилося, Винниченко дебютував1902 р. в журналі «Киевская старина» повістю, яку він сам називав оповіданням, «Сила і краса» (згодом назву змінив на «Краса і сила»), незабаром побачили світ у різних часописах ще кілька творів, а 1906 р. з’явилася перша прозова збірка «Краса і сила».
І все ж у ранніх творах помітне ще тільки накопичення життєвого й творчого досвіду, спостереження поки що переважає над узагальненням, осмисленням. Перед нами постають вихоплені з повсякдення цікаві сцени, епізоди, колоритні постаті з добре знаних авторові середовищ — селянського, солдатського, босяцького, робітничого («Краса і сила», «Біля машини», «Суд», «Голота», «Салдатики», «Темна сила», «Студент» та ін.).
Попри певне учнівство перших творів, уже в них проступають деякіприкмети згодом самобутнього Винниченкового стилю.
• Передовсім це відмова від збаналізованих традиційстарого народницького романтизму й реалізму. Так, уже в дебютному оповіданні «Краса і сила» бачимо полеміку із заснованою на фольклорних штампах давньою народницькою манерою змальовувати дівочу красу: «То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі»».
Натомість Винниченко віддає перевагу точному реалістичному малюнку, намагаючись залишатись об’єктивним, безстороннім спостерігачем.
• Особлива увага до деталей(найчастіше — портретних), які поступово стають психологічними.
• Серцевинний психологізм.Уже в ранніх творах Винниченка захоплюють спостереження над характером, вдачею героя. Згодом розкриття механізму людської душі стане основним творчим зацікавленням письменника.
Яскравим зразком ранньої творчості Винниченка є оповідання (повість) «Краса і сила» (1902). Уже тут порушено проблему, яку потім письменник досліджуватиме в багатьох творах: людям надзвичайно складно поєднувати протилежні первини.
В оповіданні йдеться про людей, викинутих на дно життя. Серед голодранців і п’яниць, серед люду, що «не боїться ні тучі, ні грому»,вирізняються Ілько та Андрій — молоді злодії. Ілько— вродливий, добрий, але безвольний, Андрій, навпаки, — негарний, жорстокий, але завзятий. Міська-сільська дівчина Мотря намагається прихилитися чи до «краси» (Ілько), чи до «сили» (Андрій). Проте і «краса», і «сила» обплутані злодійством і розбишацтвом, тому у фіналі твору вони опиняються за бортом життя: Ілько потрапляє до губернської в’язниці, «звідкіль уже не вертався»,а Мотря з Андрієм хоча й побралися, але «виїхали на поселення, куди присудили Андрія за «покушенії на убійство»».
Такі твори як: «Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень», майже повністю позбавлені народницького підходу і забарвлення; без ідеалізації, художньо показані в боротьбі батраки, селяни і їх вороги. Автор гаряче, майже публіцистично виявляє своє ставлення до цієї боротьби, наповнюючи оповідання революційністю, художньо втілюючи класову солідарність. Саме оформлення цих творів («мала форма» — стисло, коротко, популярно) розраховане на масове споживання, на революційну функціональність. Недарма деякі з оповідань випускалися як агітброшури. Але виявляючи революційну потенцію і безперспективність батраків, селян-бідняків, Винниченко кличе до них не міський пролетаріат, який був зрусифікований і відірваний від села, а «революційну» інтелігенцію.
Водночас в інших своїх творах Винниченко гостро, яскраво і влучно висміює міщанські захоплення, життєві «ідеали» («Заручини»), боягузливе українофільство і шалений націоналізм («забирайтеся, кацапи, із наших українських в'язниць!» — в оповіданні «Уміркований та щирий»), національне «народництво» і «культурництво» («Антрепреньор Гаркун Задунайський», пізніше — комедії: «Молода кров», «Співочі товариства»), розкриває зміст ліберальності «рідних» поміщиків і буржуазії («Малорос-європеєць»), псевдореволюційність деяких елементів інтелігенції. До революційних творів Згодом Винниченко пише низку оповідань про революційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі («Промінь сонця», «Талісман», «Студент», «Зіна», а також — «Чудний епізод», «Історія Якимового будинку», «Дрібниця», «Тайна»).
Окрема сторінка у творчості митця — оповідання про дітей і для дітей.Ранні: «Федько-халамидник», «Кумедія з Костем», «Бабусин подарунок», пізніший цикл «Намисто» — усі вони вражають дивовижним знанням дитячої душі, трепетною любов’ю до дітей і болем за їхню тяжку, нерідко трагічну долю в жорстокому, бездушному світі дорослих.