Тема 13. Виправна (пенітенціарна) психологія

Виправна (пенітенціарна) психологія — галузь юридичної пси­хології, яка вивчає умови й особливості виправлення і перевихован­ня правопорушників, переважно у виправно-трудових закладах. Зо­крема, ця галузь юридичної психології досліджує інтелектуальні та особистісні властивості правопорушників, процес їхньої адаптації до перебування у виправно-трудових закладах, психічні стани, ви­кликані позбавленням волі, методи і прийоми виховної роботи з цією категорією осіб, формування позитивної установки на випра­влення та ін. Виправна (пенітенціарна) психологія вивчає як психо­логію окремих правопорушників, так і структуру формальних і не­формальних груп у місцях позбавлення волі, психологічні феноме­ни і механізми їх виникнення і функціонування. До завдань пенітенціарної психології належать також дослідження ефективнос­ті покарання, зміна психіки особистості засудженого в процесі від­буття покарання, формування особливостей його поведінки в умо­вах табірного і тюремного режимів.

У тісній взаємодії з кримінально-виконавчим правом, педагогікою, психологією праці і соціальною психологією виправна психологія роз­робляє практичні рекомендації щодо ресоціалізації засуджених (ціннісної переорієнтації особистості засудженого, формування і розвиток у неї міцних стереотипів соціально-позитивної поведінки), засо­би і прийоми психологічної корекції особистості правопорушників.

Суттєвою особливістю виправної психології є те, що вона має спра­ву з людьми, які скоїли злочин, і ставить завдання їх перевиховання, залучення до соціально корисної трудової діяльності, адаптації до нор­мального існування після покарання в суспільстві. Відомо, що переви­ховувати завжди складніше, адже цей процес пов'язаний з ломкою, певною мірою усталених в особистості поглядів на життя, його цінно­сті і способи досягнення мети.

1. Психологія засудженого, завдання і умови ресоціалізації

Перебування в місцях позбавлення волі дуже сильно відбиваєть­ся на психіці людини. Наявність режиму в тюрмі чи таборі, обме­ження біологічних і духовних потреб, різка зміна стереотипу жит­тя, який склався, переживання, викликані засудженням, — усе це впливає насамперед на психічний стан індивіда. Найтиповішим є стан нетерпіння, очікування змін (перегляд справи, розконвоювання, звільнення), що завжди характеризується підвищеною психіч­ною напруженістю. Туго натягнута струна, як відомо, з часом ло­пає. Так само відбувається і з людиною: підвищена психічна напру­женість призводить до зривів у поведінці засудженого. У багатьох розвивається стан приреченості і безнадійності, що викликає паси­вність у вчинках і діях людини. У деяких засуджених позбавлення волі спричиняє пригнічений стан, який є наслідком зневіри у мож­ливість знову повернутися після відбування покарання до нормаль­ного життя. Зрештою, дуже розповсюдженим психічним станом осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, є туга (за волею, за домівкою, за рідними людьми), під впливом якої можливий про­яв дратівливості.

Зазначений психічний стан найбільш гостро і глибоко виявляєть­ся в перші три-чотири місяці перебування в місцях позбавлення волі, що цілком зрозуміло: ломка сталого життя, відсутність ясної перспе­ктиви призводять до появи різних негативних емоцій, до постійної внутрішньої боротьби мотивів (насамперед боротьба між "потрібно" і "хочу").

Засуджений змушений примиритися зі своєю долею і пристосову­ватися до нових умов. Характеризуючи психологію засудженого, не можна не відзначи­ти один важливий психологічний феномен — переосмислення ба­гатьма особами минулих стосунків та інтересів. Унаслідок втрати ба­гатьох благ, різкого обмеження і зміни потреб людина починає зга­дувати своє життя до скоєння злочину, по-іншому цінувати колишні блага, взаємини з людьми, комплекс життєвих інтересів і т. п. Пере­оцінка свого підходу до життя, до людей, до особистих вчинків — це перші кроки до перевиховання.

Кожен юрист і працівники виправно-трудових закладів повинні добре розбиратися в основних поняттях виправної (пенітенціарної) психології — покарання і каяття.

Покарання — негативна соціальна санкція, що виникає як наслі­док допущеного індивідом правового порушення і полягає в обме­женні його можливостей чи зниженні його соціального статусу. З морального погляду покарання має на меті виправлення правопо­рушника, запобігання скоєнню ним нових злочинів. Відповідно в місцях позбавлення волі повинні бути створені певні умови для ви­правлення винного. На жаль, організація життєдіяльності у випра­вно-трудових закладах і професійна підготовка їх працівників да­леко не завжди сприяють перевихованню засуджених.

Таке ставлення до засуджених викликане не лише низьким профе­сійним рівнем багатьох працівників виправно-трудових закладів, а й розумінням ними суті покарання як залякування, помсти за скоєне зло, превентивне покарання для повчання інших.

Каяття — щирий самоосуд винним своєї вини, своєї причетності до скоєного зла, готовність нести покарання, глибокий самоосуд осо­бистістю своєї антисоціальної поведінки. Каяття зі змістового боку становить собою психічний акт самооцінки своєї поведінки, визнан­ня своєї провини, щиросердного самоосуду. Каяття є основою, фун­даментом виправлення засудженого в майбутньому, без нього немо­жливо здійснити ціннісну переорієнтацію особистості. Будь-яке рі­шення приймає сама людина, зовнішні впливи і умови лише сприя­ють (чи не сприяють) цьому процесу. Прояв сорому і совісті, самоаналіз і самоосуд — це та вихідна позиція, з якої починається ви­правлення злочинця.

Саме відсутність каяття, самоосуду відрізняє злісних, стійких злочинців. Вони уникають аналізу антисоціальної суті злочину і ви­знання своєї провини. Для них відсутнє поняття морального самодокору. І якщо вони себе дорікають, то лише в тому, що "попали­ся" правоохоронним органам. Наявність такого стійкого бар'єра морального самоаналізу є перешкодою на шляху ресоціалізації злі­сних, невиправних злочинців. Тому закоренілий злочинець — це, з фактичного боку, особа, яка багаторазово засуджувалася за злочи­ни, а з психологічного — особистість, яка ніколи не відчуває каяття з приводу своїх злодіянь, яка втратила здатність до адекватної мо­ральної самооцінки, яка втратила сферу сорому і совісті і котра не думає про катарсис (духовне очищення).

З метою перевиховання засуджених у виправно-трудових закла­дах використовується навчання, праця, спілкування, котрі поєдну­ються з режимом — особливою організацією діяльності виправно- трудового закладу. Дотримання режиму засудженими забезпечується через:

• охорону і нагляд за ними;

• використання заходів заохочення і стягнення;

• застосування у суворо визначених випадках заходів безпеки (зброї, наручників та ін.).

Основною базою дії режиму як фактора перевиховання злочинця є жорсткість і непохитність виконання його вимог. Режим по-різно­му сприймається і переживається засудженими.

Суб'єктивне сприйняття і переживання режиму залежать від йо­го виду, індивідуальних психологічних особливостей засудженого, ставлення до вироку, строку перебування у виправно-трудовому за­кладі, сімейного і соціального стану та інших факторів. Працівни­кам виправно-трудових закладів дуже важливо з'ясувати, як кожен засуджений сприймає режимні обмеження, які переживання в нього виникають, наскільки вони глибокі, як впливають на його психіч­ний стан і т. д.

Режим у місцях позбавлення волі має цілком самостійну вихов­ну функцію, оскільки передбачає чіткий розпорядок дня, високу ор­ганізованість життя і побуту засуджених. Сувора регламентація життєдіяльності злочинців безпосередньо впливає на їхній характер і поведінку. І якщо в засудженого виникає справжнє бажання по­кінчити зі злочинним світом і виробити в себе якості, необхідні для життя на волі, то вимоги режиму допомагають йому виховати в со­бі дисциплінованість думки і дій, обов'язковість, акуратність, зібра­ність та інші позитивні інтелектуальні, вольові та емоційні риси ха­рактеру.

Але свій позитивний вплив на психіку засуджених режим ви­правно-трудового закладу справлятиме лише в тому разі, коли правила режиму психологічно виправдані і обґрунтовані, відпо­відають головному завданню виправно-трудового закладу — ві­дірвати злочинця від умов його криміналізації, зруйнувати його злочинні зв'язки і настанови. Це означає, що режим повинен оп­тимально розподіляти навантаження, створювати таку напруже­ність психіки ув'язнених, щоб вона не призводила до зриву їхньої психічної діяльності, а була сприятливою для розвитку особис­тості.

Крім того, однією з важливих умов позитивного впливу режи­му, який існує в тюрмі чи таборі, на засуджених є психологічно грамотна діяльність працівників виправно-трудових закладів. Справжніх вихователів у цих закладах явно не вистачає, їхні знання в галузі психології і педагогіки недостатні, через що вони, як правило, не задумуються над тонкощами людської психіки за­судженого, сприймають всіх "на один кшталт", допускаючи сто­совно ув'язнених дії, які принижують гідність особистості. До речі, такі дії порушують вимоги встановленого, наприклад, у тюрмі режиму і викликають у засуджених у відповідь злість і агресивні дії.

До факторів ресоціалізації особистості засудженого, безумовно, відноситься праця, що є специфічною людською діяльністю, безпосе­редньо формує особистість, виховує в ній риси характеру, розвиває здібності, інтереси, мислення, впливає на потреби, почуття, оцінки і т. д. Правильно організована суспільно корисна праця ув'язнених у виправно-трудовому закладі сприяє розвитку в них фізичних і розу­мових якостей, справляє перетворювальний вплив на особистість за­судженого. Вона формує і закріплює в людині позитивні моральні й етичні норми, моральні та правові вимоги до поведінки в умовах спі­льної діяльності людей.

Проблема використання праці як особливого фактора ресоціалізації засуджених полягає в тому, що багато з них дуже негативно ставляться до трудового процесу, мають викривлене розуміння про цінності і важливості суспільно корисної праці внаслідок закорені­лої у їхній свідомості утриманської психології. Змінити ставлення засуджених до праці, виявити інтерес до роботи, викликати захоп­леність трудовим процесом — завдання адміністрації виправно-трудових закладів. І тут теж не обійтися без знання індивідуально- психологічних особливостей засудженого: одна справа, коли він не має ніяких трудових навиків, інша — якщо він тривалий час пра­цював за певною спеціальністю. Слід враховувати фізичні можли­вості людини (яке виховне значення може мати завдання, з яким засуджений явно не справиться?), його інтереси, накопичений досвід та ін. У цьому разі праця дійсно може сприяти зміні спрямування особистості засудженого, допомогти йому витерпіти всі труднощі перебування у виправно-трудовому закладі і знайти після відбуван­ня строку своє місце в житті, стати повноправним членом суспільс­тва.

Основні напрями ресоціалізації особистості засудженого:

Ø психологічна діагностика його особистісних властивостей з метою виявлення конкретних дефектів загальної і правової соціалізації і дефектів психічної саморегуляції;

Ø розробка індивідуальної програми психолого-педагогічної корекції особистості;

Ø необхідні заходи щодо психотерапії, зняття психологічних проявів і різноманітних психологічних бар'єрів;

Ø створення нормальних умов для участі в трудовому процесі з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей особистості;

Ø раціональний режим у виправно-трудових закладах, його корінна гуманізація, зміна погляду на особистість засуджено­го і на покарання;

Ø розширення порушених соціальних зв'язків особистості (практика відпусток, частіші зустрічі з родичами та ін.) Створення груп (колективів) засуджених із позитивною спрямованістю Реадаптація звільнених до життя на волі;

Ø психолого-педагогічна підготовка працівників виправно-трудових закладів.

У будь-якому виправно-трудовому закладі (тюрмі, таборі, коло­нії для неповнолітніх злочинців) вплив на особистість засудженого здійснюється через соціальну групу (колектив). Тому суттєвим фак­тором перевиховання особистості ув'язненого є створення малих груп (колективу), що пов'язано з вивченням кожного члена групи і ретельним відбором. Зазвичай виділяють групи активу, резерву, па­сиву і важковиховуваних.

Група активу — засуджені, які щиросерд­но покаялись у скоєному і твердо стали на шлях виправлення, беруть активну участь у соціально корисній трудовій і громадській діяльно­сті і своїми діями і поведінкою сприяють перевихованню інших.

Гру­па резерву — це засуджені, які також прийняли рішення виправити­ся, активно виконують трудові завдання, але не проявляють ініціати­ви у перевихованні інших.

Група пасиву — засуджені, які ще не прийняли остаточного рішення про стратегію своєї поведінки, їхні вчинки і дії значною мірою залежать від створеної ситуації.

Нареш­ті, найскладніша соціальна група — група важковиховуваних засуд­жених, до якої належать особи, які не лише не стали на шлях виправ­лення, а й не беруть участі у трудовому процесі, чинять протидію по­зитивному виховному впливу як адміністрації, так і групі активу. Члени цієї малої групи привносять у життєдіяльність засуджених конф­лікти, нездорове суперництво, а часом чинять насильство над невгод­ним їм засудженим.

Роль групових (колективних) норм, цінностей, звичок поведін­ки дуже дійова. Тому працівники виправно-трудових закладів по­винні мати чітке уявлення про структуру малої групи, її психоло­гічні ознаки, способи впливу на окрему особистість, про групові психологічні явища і враховувати ці знання в роботі із засудженими.

2. Психологічні аспекти організації життєдіяльності засуджених

Вище зазначалося, що важливим фактором впливу на психіку засу­дженого є режим відбування покарання. При цьому кожному виду ув'язнення відповідає свій режим — загальний, суворий, особливий. Режим слід трактувати не лише як фактор покарання, а й як фактор ресоціалізації особистості засудженого. Оскільки режим виправно-трудового закладу визначає щоденну життєдіяльність ув'язненого, остільки сама життєдіяльність засудженого повинна відповідати завданню його залучення до умов соціальної норми.

В існуючих в'язницях, таборах, колоніях тюремний режим більшою мі­рою виконує каральну функцію, обмежуючи засудженого у задоволенні найнасущніших потреб. Взяти, наприклад, норму житлової площі для ув'язненого — 2 м². При такій "нормі" він обмежений у задоволенні навіть кисню. Але й ця "норма" не дотримується не лише у тюрмах і ко­лоніях, а й навіть у слідчих ізоляторах, де під слідством знаходяться осо­би в очікуванні вироку суду. Що ж стосується тюрем, таборів і колоній, то в них часто має міс­це примусове утримання ув'язнених у барачних умовах із порушен­ням елементарних санітарно-гігієнічних вимог.

З психологічної точки зору недопустимим є спільне утримання ув'язнених незалежно від рівня їхньої морально-психологічної ураже­ності. Розпусний вплив закоренілих злочинців отримує в цих умовах додаткові стимули, формуючи сприятливі для цієї категорії осіб звичаї і традиції поведінки. Мікроклімат у таких групах, як правило, важкий, що пов'язано з частими конфліктними ситуаціями. Адже саме мікро­клімат, головною складовою якого є характер взаємин у групі, суттє­во впливає на формування поведінки засудженого як всередині самої малої групи, так і з персоналом виправно-трудового закладу. Особли­во жорстоко травмується психіка молодих людей, які потрапили під вплив запеклих злочинців. Практика показує, що в таких умовах не­стійка психіка юнака може мати незворотні психічні деформації.

У тюрмах, таборах і колоніях зароджується і функціонує кримі­нальна субкультура, яка обслуговується особливою кримінальною філософією виправдання і возвеличення злочинної поведінки, маску­ванням низьких спонукань високими кримінальними мотивами. Ця субкультура має свою систему цінностей, до якої можна віднести кру­гову поруку, відданість "братству" і злодійським традиціям, суворе дотримання "законів" злочинного світу тощо. Багато проявів кримі­нальної субкультури виявляються значущими для слабосоціалізова- ної частини молоді, суттєво впливаючи на її поведінку. Зокрема, ба­гато засуджених саме в місцях позбавлення волі отримують "уроки" цинізму, жорстокості, зухвалості, оволодівають блатним жаргоном і мовою умовних жестів, притаманних злочинному світу.

Найстійкіші стереотипи тюремної поведінки виражені у таких правилах:

а) для стійко привілейованих прошарків:

Ø по можливості не працювати, примушувати працювати за себе "чушків" і "ображених";

Ø якщо працювати, то лише на престижних місцях (днювальним, черговим в їдальні, санчастині, бібліотеці);

Ø не брати участі у будівництві інженерно-охоронних споруд;

Ø не прати білизни; не прибирати за собою, перекладаючи ці обо­в'язки на низькостатусних засуджених;

б) для нестійко привілейованих ("шісток"):

Ø працювати, але без перевиконання норми;

Ø ухилятися від будівництва охоронних споруд;

Ø виконувати будь-яку роботу за завданням "авторитетів" (мити підлогу, прасувати одяг, прибирати);

в) для стійко непривілейованих ("ображених"):

Ø добре працювати;

Ø виконувати будь-яку роботу як за завданням "авторитетів", так і за завданням адміністрації.

У місцях позбавлення волі існує система "норм" стосовно відно­син з адміністрацією, стосовно режиму, сфери побуту (наприклад, не пробачати образи, спілкуватися лише у своєму колі, переслідувати осіб, які звернулися по захист до адміністрації та ін.).

Слід відзначити складність становища жінок у тюрмі чи таборі. Стан високої психічної напруженості, відсутність санітарно- гігієнічних умов, убогість обстановки, важка робота, конвой, ходіння строєм, примітивні звички, боротьба за виживання — все це звалю­ється на жінку і морально її вбиває. Спеціалісти зазначають, що пси­хічні втрати жінок у тюрмі більші, ніж у чоловіків. Це пояснюється тим, що сфера блокованих у них потреб ширша і глибша, самі втра­ти переживаються гостріше, особистіше самозбереження досягається складніше. Специфіка жіночої психології практично не враховується працівниками жіночих колоній, що викликано знову ж таки їхньою слабкою професійною підготовкою.

Найбільше травмується психіка неповнолітніх, які відбувають термін покарання в колонії. Потрапляючи в кримінальну субкультуру в най­більш вразливому до зовнішніх впливів періоді свого життя, підлітки відчувають глибинну особистішу перебудову, "навернення до нової ві­ри", прилучення до традицій, норм і цінностей злочинного світу. Рання криміналізація, випробування ритуалом "прописки" і на витривалість та інші випробування, які існують у місцях позбавлення волі, сприяють десоціалізації особистості підлітка. Не випадково, частина неповноліт­ніх, які скоїли злочин, виходить з колонії вже не випадковими, а закоре­нілими злочинцями, які оволоділи за час перебування в місцях позбав­лення волі всіма тонкощами кримінального ремесла. Цей факт свідчить про те, що виправно-трудові заклади далеко не в усіх випадках успішно вирішують завдання ресоціалізації особистості засудженого.

Жорсткі, а часом і жорстокі, методи впливу, режим у вигляді лише каральної функції, несприятливі умови життєдіяльності засуджених пе­ретворили тюрми, табори і колонії на "академії" злочинності, в стінах яких частіше формуються лише негативні якості — злість, нестрима­ність, нервовість, невір'я у справедливість як соціальну норму тощо.

Навіть праця, як один із вагомих факторів ресоціалізації особис­тості засудженого, через погану організацію може приносити ув'яз­неним лише тяжкі страждання. Виснажлива, одноманітна робота пе­рестає бути бажаною, а залякування працею викривляє саму її суть.

Життєдіяльність засуджених у виправно-трудових закладах має свою психологічну забарвленість залежно від певних періодів їхньо­го перебування в місцях позбавлення волі.

I період — період адаптації, який триває перші два-чотири місяці. Він характеризується найнапруженішим психічним станом засуджено­го. Особливо гостро відчувається обмеження потреб, зміна сформова­них раніше стереотипів життя і поведінки. Виникають різноманітні не­гативні емоції (стрес, афект, фрустрація і т. д.), почуття пригніченості, приреченості, часом страху. Саме в цей період засуджений потребує психологічно грамотного ставлення до нього персоналу, виявлення те­рпіння і педагогічного такту від вихователів.

II період пов'язаний з певною переорієнтацією ув'язненого, з роз­витком в нього інтересів у нових умовах життя (робота, яку виконує, навчання, створення мікрогрупи і т. п.). Розширюється сфера соціаль­но-рольової поведінки, з'являються позитивні емоції, які викликають психічну активність засудженого, змінюється його психічний стан.

III період характеризується появою мети в житті і виробленням шляхів її досягнення. У цей період відбуваються поєднання зовніш­нього впливу персоналу тюрми, табору, колонії з самовихованням, переоцінка ціннісних життєвих характеристик, змінюються погляди на деякі сторони побуту, стосунки з людьми і т. п.

IV період — очікування скорого звільнення. Часто цей період про­ходить дуже важко: ув'язненого опановують думки про те, як він при­лаштується до життя в новому для себе світі і в новій якості, як скла­дуться стосунки з рідними і близькими, як буде розв'язана проблема працевлаштування та ін. По суті, перед тими, хто звільняється, постає завдання нової особистішої перебудови, що викликає гострі пережи­вання і призводить іноді до підвищеної збудливості індивіда. Найбільш глибокі переживання пов'язані з такими життєвими драмами, як розпад сім'ї, втрата житла, смерть когось з родичів і т. п. Виходять на волю люди з різними почуттями: одні з чистою совістю (це так звані випадкові злочинці, які розкаялися у скоєному), інші — озлоблені і мстиві (вони вважають, що їх засудження було несправе­дливим, а міра покарання — занадто жорстокою), треті взагалі не прощаються із зоною (це злісні, закоренілі злочинці, для яких злочин­ний спосіб життя виступає як єдино можливий).

Отже, чим краще організована життєдіяльність засуджених, чим більше режим виконує функції ресоціалізації особистості, чим вища професійна підготовка працівників тюрем, таборів, колоній, тим ви­щі результати перевиховання правопорушників.

3. Методи вивчення особистості засудженого і психологічного впливу на нього впроцесі перевиховання

Ефективність виховного впливу значною мірою визначається знан­ням індивідуальних особливостей особистості засудженого, його соці­альних орієнтацій і цінностей, інтересів і настанов. Тому одна з про­відних проблем виховної роботи у виправно-трудовому закладі — ви­вчення особистості засудженого. З цією метою можливе використання таких методів.

Метод вивчення матеріалів особової справи засудженого (автобіо­графія, характеристики, подані різними закладами і слідчим, зміст вироку та ін.) дає змогу виявити ціннісно-орієнтаційні і поведінкові особливості засудженого, його місце у злочинному світі, поведінку під час попереднього слідства і судового розгляду, встановити соціа­льні зв'язки, вид трудової діяльності, вік, рівень освіти, сімейний стан та ін.

Метод спостереження дає можливість отримати безпосередньо зов­нішні ознаки і прояви рис характеру, що сприймаються, в різних ситуа­ціях життєдіяльності засудженого (під час роботи, в години відпочинку, під час конфлікту і т. ін.), оцінити особливості його стосунків із іншими засудженими і адміністрацією, вивчити характер його пізнавальних, емоційних і вольових процесів, визначити референтні групи і місце цьо­го засудженого в них, а також його ставлення до праці тощо.

Діагностична бесіда — спосіб отримання інформації про засудже­ного з метою виявлення його позитивних якостей, з'ясування особи- стісних позицій і намірів людини, мотивів її поведінки і діяльності. У ході діагностичної бесіди можна уточнити відомі за підсумками ви­вчення матеріалів особової справи питання сімейного життя, роботи чи навчання, стосунки з родичами тощо.

Аналіз даних медичного обстеження надає адміністрації і вихова­телям виправно-трудових закладів інформацію про стан фізичного і психічного здоров'я засудженого, про його психічні особистісні осо­бливості (рівень інтелектуального розвитку, особливості емоційної і вольової сфери, специфіка психічної саморегуляції, схильність до афе­ктивної поведінки та ін.). Корисними бувають рекомендації спеціалі­стів з організації чи навчальної трудової діяльності і побуту засудже­ного, виходячи з особливостей його характеру.

Аналіз результатів різних виховних впливів як метод вивчення особистості засудженого передбачає дослідження особливостей інди­віда з метою створення індивідуального перспективного плану його ресоціалізації. Що цікавить людину, які вимоги вона категорично не сприймає, до чого залишається байдужою і на що реагує позитивно? У чому суть індивідуального підходу до перевиховання цієї особис­тості засудженого? На ці запитання і дає відповідь аналіз результатів різних виховних впливів, який повинен здійснюватися щодо засудже­ного кожним співробітником виправно-трудового закладу.

Діагностикою тенденцій особистісних змін засудженого є аналіз різ­них засобів впливу на його поведінку. Що змінилося в поведінці цього ув'язненого і в якому напрямі? Які корективи слід внести в систему ви­ховного впливу на основі аналізу динаміки особистості засудженого?

Перелічені методи вивчення особистості засудженого повинні за­стосовуватися в комплексі, лише тоді можна розраховувати на отри­мання відомостей, достатніх для повного знання особливостей кож­ного ув'язненого.

Досвід роботи багатьох виправно-трудових закладів показує, що при здійсненні виховного впливу на засудженого часто доводиться стикатися з негативним ставленням до цього впливу. Спроба вихо­вателів змінити погляди і спосіб життя, ставлення до праці і поведін­ки викликає опір і навіть агресію. Чим це пояснюється? Причин та­кої поведінки засудженого багато, виділимо серед них причини пси­хологічного характеру.

Насамперед слід враховувати, що зовнішній вплив (тобто вплив ви­хователів) може принести бажаний результат лише через внутрішнє, через психіку самого засудженого. І якщо його психіка відкидає мето­ди впливу, які застосовуються співробітниками виправно-трудового закладу, то результатів у перевихованні практично не відчувається. Ін­акше кажучи, глобальний вплив, стандартні виховні заходи, які не то­ркаються інтересів засудженого, не дають бажаного результату. Більш ефективні методи психологічного впливу на особистість засудженого, використання індивідуального підходу у виховній роботі з ним.

Метод переконання спрямований на пробудження у засудженого почуття совісті і сорому, з одного боку, і створення в нього нового погляду на світ, нового ставлення до життя, праці, людей — з друго­го. Причому друге повинно переважати. Цей метод зазвичай реалізу­ється в індивідуальних бесідах із ув'язненими, в ході яких паралель­но йде процес вивчення особистості і впливу на неї. Засудженому під час бесід слід пояснити суть і кінцеву мету дій адміністрації виправ­но-трудового закладу, можливі шляхи дій самого ув'язненого для то­го, щоб полегшити відбування покарання і підготувати себе до жит­тя в суспільстві після звільнення. За допомогою методу переконання виявляється вплив і на інтелектуальну, і на емоційну, і на вольову сфери психіки особистості засудженого.

Регулювання міжособистісних стосунків вважається досить ефек­тивним методом психологічного впливу на осіб, які відбувають по­карання в місцях позбавлення волі. Мається на увазі регулювання міжособистісних відносин, які складаються у засудженого з іншими засудженими, з його рідними і близькими, з персоналом тюрми чи колонії. З емоційного погляду особливе значення має регулювання контактів із сім'єю і родичами (це і листування, і побачення з члена­ми сім'ї, родичами). Якщо побачення добре підготовлене (вихователь виправно-трудового закладу в бесіді з родичами в доброзичливій фо­рмі розповідає про ті зміни, які відбулися в психіці засудженого, про заходи з ресоціалізації, що проводяться, відзначає позитивні риси і підказує найдоцільнішу лінію їхньої поведінки під час побачення), то воно залишає глибокий слід в душі ув'язненого, викликає позитивні емоції і сприяє внутрішньому бажанню виправитися.

Метод навіювання як процес впливу на психіку людини заснований на некритичному сприйнятті повідомлюваної інформації. Навіювання досягається як вербальними (словесними), так і невербальними (мімі­ка, жести, інтонація та ін.) засобами.

Метод передачі інформації може сприяти надолуженню соціального досвіду засудженого, отриманню ним таких відомостей, які його хвилю­ють, тривожать, але яких поки що він не отримував. Досвідчені вихова­телі виправно-трудових закладів збирають інформацію про життя сім'ї засудженого, про навчання його дітей, про соціальну допомогу, яку їм надає колектив, де раніше працював засуджений, і т. п. Така інформа­ція, маючи позитивний емоційний заряд, впливає на психіку засуджено­го, на вироблення ним рішення гідно відбути покарання і повернутися до нормального життя.

Метод експерименту (мається на увазі психолого-педагогічний експеримент) дає змогу, з одного боку, найбільш повно виявити пси­хологічні якості особистості засудженого, а з другого — сформулю­вати чи розвинути його інтелектуальну, вольову та емоційну сфери психіки (наприклад, виробити в собі стриманість, цілеспрямованість, пізнавальну потребу і т. д.). Грамотно підготовлений і організований психолого-педагогічний експеримент дає вихователям узагальнену інформацію про засудженого (рівень інтелектуального розвитку, окремі дефекти його психічної саморегуляції, ступінь самоконтролю і т. п.), завдяки чому можливо цілеспрямованіше здійснювати стосо­вно цієї людини виховний вплив.

Метод впливу на особистість засудженого через групу, через мікросередовище виявляється досить ефективним за умови, якщо ця мала група (мікросередовище) прийняла такі цінності і норми, які близькі чи якоюсь мірою співвідносяться з основними соціальними цінностя­ми і нормами. Вплив групи ув'язнених (мікросередовища) на поведі­нку своїх членів величезний, контроль і санкції дуже жорсткі. Впливаючи на групу в цілому (до такого впливу адміністрації і вихо­вателів можна віднести: хорошу організацію праці, результати якої принесуть цій групі деякі блага; поліпшення побутових умов; заохо­чення трудової ініціативи; укріплення соціальних зв'язків із зовніш­нім середовищем та ін.), тим самим відбувається виховний вплив і на кожного її члена.

Об'єкт особливої турботи співробітників виправно-трудових за­кладів — особи зі стійким антисоціальним спрямуванням, злісні по­рушники режиму. Стосовно них у багатьох випадках цілком обґрун­тованими є каральні обмеження. В той же час практика показує, що позитивний результат у виховній роботі з ними досягається в тому разі, коли вдається знизити їхній груповий статус, "розвінчати" їхню життєву позицію, ставлення до праці та інших людей.

Отже, процес перевиховання правопорушників в умовах виправ­но-трудового закладу може бути дієвим лише тоді, коли вихователі добре вивчили індивідуально-психологічні особливості кожного за­судженого і грамотно в психолого-педагогічному плані використову­ють різноманітні методи впливу на особистість ув'язненого. Виховна мета покарання досягатиметься, якщо покарання не ламає волі засу­дженого, а сприяє зміні її спрямованості. Тому вимоги, примушуван­ня повинні поєднуватися з системою заохочень, яка зміцнює впевне­ність людини в своїх силах, викликає в неї почуття задоволення, спо­нукає до повторення позитивних вчинків і дій.

Розглядаючи коло завдань, які розв'язуються виправною (пенітен­ціарною) психологією, слід відзначити і таку важливу проблему, як реадаптація звільнених до умов життя на волі. Вся виховна робота у виправно-трудовому закладі має закінчуватися саме підготовкою за­судженого до життя в нових для нього, досить важких умовах.

Процес реадаптації до нормального соціального середовища після тривалого терміну позбавлення волі — явище складне, воно потребує значних вольових зусиль. Це зумовлено тим, що, як правило, людина, яка вийшла з тюрми, табору чи колонії, стикається з побутовою не­влаштованістю (часто не має житла), настороженим ставленням до неї рідних і знайомих, з труднощами працевлаштування і т. д. Все це впли­ває на психіку звільненого, і часом радість звільнення змінюється не­впевненістю в собі, озлобленістю до навколишніх і через безвихідь з'яв­ляється думка знову повернутися до асоціального способу життя.

Ось чому в умовах виправно-трудового закладу необхідно прово­дити виховну роботу з підготовки засуджених до життя на волі. Ця психологічна підготовка спрямована на активізацію психіки людини, її емоцій і волі для формування соціальної настанови на правильну поведінку в суспільстві, на входження її в нове соціальне середовище, на подолання майбутніх труднощів. Психологічна підготовка тих, хто звільняється з тюрми, табору, колонії, повинна актуалізувати внутрішнє бажання порвати зі злочинним світом.

Звичайно, зусиль адміністрації і вихователів виправно-трудових закладів у розв'язанні проблеми адаптації звільнених до умов життя на волі недостатньо. Необхідні соціальні програми адаптації таких осіб з урахуванням їхньої соціально-психологічної типології. Найваж­чий час для реадаптації — період від трьох місяців до одного року. Саме в цей період і необхідно проводити інтенсивну роботу щодо со­ціальної реабілітації звільненого з відповідним соціально-правовим забезпеченням. Мається на увазі організація контролю за його пове­дінкою в побуті і громадських місцях. Контроль як перевірка відпо­відності поведінки звільненої особи соціальним нормам необхідний, але він не повинен перетворюватися на адміністративний нагляд з елементами приниження особистості людини. Якщо звільнений з місць позбавлення волі не влаштовується на роботу, не має постій­ного місця проживання, порушує громадський порядок, необхідно спочатку з'ясувати причини такої поведінки і по можливості надати допомогу для зміцнення позитивних зв'язків з соціальним середови­щем. Наявність соціально корисних зв'язків звільненого від покаран­ня в основних сферах його життєдіяльності, відсутність суттєвих відхилень у поведінці може розцінюватися як показник успішної со­ціальної реадаптації.

Істотний внесок у відновлення в колишнього злочинця загально­людських норм і цінностей може зробити церква. Її миротворницькі зусилля здатні утримати людину від повторного злочину, не допус­тити "зриву" у своїй поведінці і стати на шлях виправлення.