Алпатов В. М. История лингвистических учений. €

Поняттєве мислення притаманне тільки людині. У розумовій діяльності людини всі три типи мислення переплітаються. Як довів І. П. Павлов, звичайне нор­мальне мислення може протікати лише за безпосеред­ньої участі як першої, так і другої сигнальної системи. У різних людей рівень участі кожної з цих сигнальних систем різний: сигнали другої сигнальної системи мо­жуть і не покривати сигналів першої системи, тобто в свідомості можуть бути наявними образи дійсності, які не осягнеш словом [Павловские средьі 1949: 232]. Що ж стосується глухонімих, то вони використовують жес­ти двох типів: одні еквівалентні словам звукової мови, і їхня пальцьова азбука розроблена людьми, які чу­ють. Інші, власне жестові знаки, не зіставляються з одиницями звукової мови. Такий жест може нагадува­ти позначувану річ (іконічний жест), але може бути зовсім невмотивованим (ієрогліфічний жест). Чим більше невмотивованих жестів, тим складніше пере­вести їх у слова [Попова 1987: 45].

Теорія мови

Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти:

1) мислення характеризується певною самостійніс­тю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предме­тів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо);

2) мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мис­лення — ідеальне;

3) мова — явище національне, мислення — інтер­національне;

4) будова і закони розвитку думки і мови неоднако­ві. Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфе­ми, лексеми, словосполучення, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиво­ди. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і значення слова, речення й су­дження. Так, зокрема, значення слова не зводиться до поняття, хоча має його передумовою. Поняття — це лише ядро мовного значення. Обсяги значення і понят­тя перехрещуються, але не збігаються. Значення слова ширше від поняття, поняття глибше від значення сло­ва. Значення може мати різні конотації, тобто емоцій­но-оцінні й експресивні відтінки. Крім того, існують слова (вигуки), які не передають поняття, а лише емо­ції. Нарешті, слова та їх значення — категорії націо­нальні, тоді як поняття — загальнолюдські.

Щодо співвідношення судження і речення правиль­ною залишається традиційна сентенція, що будь-яке судження є речення, але не кожне речення є судження. Так, зокрема, слова-речення не є судженнями. Структу­ра суджень і речень є різною. У складному реченні мо­же бути декілька суджень. Якщо судження складаєть­ся з трьох компонентів (суб'єкта, предиката і зв'язки), то в реченні може бути і один член, і два, і більше трьох.

Синтаксичне й актуальне (логічне) членування ре­чення не накладаються одне на одного. Структурні типи речень значно багатші й різноманітніші, ніж логічні су­дження. До того ж суб'єкт судження не завжди відпові­дає граматичному підметові, оскільки він може виража­тися не тільки підметом, а й додатком (Музика написа­на композитором) і просто закінченням (Читаю).

Складні зв'язки існують між логічними і граматич­ними категоріями (пор. граматичну категорію роду і поняттєву категорію статі). Деякі граматичні категорії

Мова і мислення

відображають не відмінності в об'єктивній дійсності, а різні відношення людини до цієї дійсності (категорія стану, модальності, способу). Граматичні категорії в різних мовах не збігаються (вид, відмінок тощо).

Як бачимо, між категоріями мови і логіки немає пов­ного паралелізму, але немає й розриву. О. Єсперсен пи­сав: «Установити всі ці синтаксичні поняття і категорії можна не виходячи за межі граматики. Однак як тільки ми запитуємо, що ці категорії і поняття відображають, тут же зі сфери мови потрапляємо у сферу зовнішнього світу або у сферу мислення» [Есперсен 1958: 56]. Далі це положення Єсперсен розкриває на прикладах категорій числа і часу. На думку вченого, «відповідність між зов­нішніми і граматичними категоріями ніколи не буває повною; всюди ми знаходимо дуже дивні і несподівані перехрещення і взаємоперетини» [Есперсен 1958: 57].

Говорячи про зв'язок мови і мислення, потрібно звернути увагу на їх генетичний аспект. У генетично­му плані виникнення мислення передує появі звукової мови як в онтогенезі (в історії окремої особи), так і в філогенезі (в історії виду).

Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні; вони нерозривні, але не злиті в одне, певною мірою автоном­ні і мають свої специфічні риси, які вимагають спеці­ального вивчення.

Психофізичні основи зв'язку мови і мислення. Внутрішнє мовлення і мислення

Центри, що керують мовленнєвою діяльністю лю­дини, розташовані в мозковій корі лівої півкулі. За­лежно від специфіки розумової діяльності людини її мислення може протікати в різних зонах кори голов­ного мозку. Так, зокрема, з правою півкулею пов'язане чуттєво-образне, конкретне мислення, а з лівою, де роз­ташовані мовленнєві зони, — абстрактне мислення. У задніх відділах великих півкуль здійснюється при­ймання, перероблення і зберігання інформації.

Зона Брока, яка знаходиться в задньому відділі нижньої лобної звивини, керує усним мовленням. Зо­на Верніке, що розташована в першій висковій звивині, забезпечує сприйняття й розуміння усного мовлення. Тім'яно-потилична частина лівої півкулі керує логіко-граматичними зв'язками мови, забезпечує дотримання семантики мовлення.

Теорія мови

Пошкодження певних центрів мозку, пов'язаних з мовленнєвою діяльністю, призводить до мовленнєвих розладів, які називають афазією. Залежно від того, яка зона головного мозку ушкоджена, розрізняють такі ви­ди афазії:

1) моторна, що полягає в утраті здатності виража­ти думку в усній формі. Моторна афазія пов'язана з ушкодженням зони Брока;

2) сенсорна, яка полягає в утраті здатності розумі­ти усне мовлення; зумовлюється ушкодженням зони Верніке;

3) динамічна, що виявляється в утраті здатності зв'язного мовлення, головним чином у порушенні гра­матичних зв'язків; спричиняється ушкодженням лоб­них доль лівої півкулі;

4) семантична, яка виражається в утраті здатності знаходити в пам'яті потрібні слова для називання знайо­мих предметів, пов'язана з ушкодженням тім'яно-по­тиличної ділянки лівої півкулі.

Дослідження різних форм афазії (в чистому вигляді вони трапляються рідко) засвідчують, що мисленнєва і мовленнєва діяльності людини перебувають у складних і водночас нежорстких зв'язках. Науку, що вивчає взає­мозалежність стану мовлення від стану різних ділянок мозкової кори, називають нейролінгвістикою.

Важливою підмогою в розкритті механізму мислен­ня є внутрішнє мовлення. Дослідження М. І. Жинкіна і А. Н. Соколова показали, що внутрішнє мовлення буває двох типів: 1) беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, однак звук відсутній) і 2) зреду­коване, максимально скорочене фрагментарне мовлен­ня (мовлення майже без слів). Якщо перший тип лег­ко перекладається на зовнішнє мовлення, то другий тип такій трансформації не піддається. Озвучене внут­рішнє мовлення другого типу залишилось би не зрозу­мілим для співбесідників.

Роль внутрішнього мовлення полягає в тому, що воно матеріально закріплює думку. Слухач використо­вує внутрішнє мовлення для узагальнення й запам'ято­вування зовнішнього, звучного мовлення (людина запам'ятовує не всі слова, а зміст мовленого). Внутріш­нє мовлення, таким чином, є проміжною ланкою між мисленням і зовнішнім (звучним) мовленням (див.: [Жинкин 1958; Соколов 1968]). Однак внутрішнє мов-

Мова і мислення

лення — не єдиний засіб, за допомогою якого відбува­ється формування й вираження думки. Деякі розумові процеси відбуваються без внутрішнього мовлення з ви­користанням, наприклад, лише зорових чи моторних образів. Досить часто доводиться стикатися з випадка­ми, про які можна сказати: «На язиці вертиться, а ска­зати не можу».

Роль мови у процесі пізнання

Розмірковуючи над природою мови, людина спо­чатку розкривала в ній категорії мислення, тобто встановлювала вплив мислення на мову. Однак уже у XVIII ст. Джеймс Монбоддо і Готфрід Гердер у своїх працях розглядають цю проблему різнобічно. Особ­ливу увагу ролі мови в процесах пізнання приділив В. фон Гумбольдт. За Гумбольдтом, вивчення нової мови рівнозначне набуттю нового погляду на попе­реднє світосприйняття. Люди, що розмовляють різни­ми мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ. Оскільки, за Гумбольдтом, мова — це орган, який утворює думку, то сприйняття й діяль­ність людини залежать від мови, зумовлюються мо­вою.

Ще далі в питанні про вирішальну роль мови в процесах пізнання пішли американські вчені Едуард Сепір і Беджамін Уорф — автори так званої гіпоте­зи лінгвальної відносності. Вивчаючи своєрідність культури і мов американських індіанців, вони дійш­ли висновку про глибокий вплив мови на становлен­ня світоглядних категорій. На думку Сепіра, мова є не стільки засобом передачі суспільного досвіду, скільки способом визначення цього досвіду для всіх, хто роз­мовляє тією мовою. Вона «нагадує математичну систе­му, яка відображає досвід у справжньому значенні цього слова тільки в найелементарніших своїх почат-ках, але з плином часу перетворюється на систему по­нять, яка дає змогу передбачити всі можливі елементи досвіду відповідно до певних прийнятих формальних правил».

Б. Уорф твердить, що мова «не просто передаваль­ний інструмент для озвучених ідей, а скоріше сама тво­рець ідей, програма і керівництво для інтелектуальної

Теорія мови

діяльності людських індивідів [...]. Ми досліджуємо природу за тими напрямками, які вказує наша рідна мова». За Уорфом, мова визначає мислення; людина в своєму мисленні і в поведінці йде за мовою. Відкриття Ньютона, на думку Уорфа, не є результатом його дос­ліджень чи інтуїції, а взяті з мови. Якби Ньютон гово­рив мовою хопі, то його поняття простору, часу й мате­рії були б іншими.

Висновки авторів теорії лінгвальної відносності та їх послідовників (Лео Вайсгербера та інших представ­ників неогумбольдтіанства) про перетворювальну силу мови не є правомірними. Різні мови справді представ­ляють далеко не однакові картини світу, але цю обста­вину правильніше формулювати в зворотному поряд­ку: дійсна й об'єктивна картина світу відображена в мовах неоднаково. Мова не має тієї керівної сили, яку їй приписують згадані вище вчені. Різні мови неоднако­во членують реальний світ (структура лексико-семантич-них полів різних мов не збігається) з огляду на нетотожні умови матеріального і суспільного життя людей, але зміст мовлення не є простою сумою мовних одиниць. Крім того, одне й те ж можна виразити не тільки словом, а й слово­сполученням (укр. залізниця, рос. железная дорога) і опи­сово цілим реченням. Через те перехід з однієї мовної системи на іншу доречно порівняти з переходом від однієї системи мір до іншої (з кілометрів на милі, з футів на метри, з термометра Фаренгейта на термометр Цельсія).

Отже, без мови неможлива сама пізнавальна діяль­ність, але мові в жодному разі не можна приписувати властивість змінювати дійсність. Розглядаючи цю проблему, обов'язково слід враховувати три феномени в їх взаємозв'язках і впливах (між мовою й об'єктив­ною дійсністю знаходиться мислення):

дійснтгггт^> миглтттття <>> МОВА

Не можна реальні предмети, явища і їх співвідно­шення проектувати безпосередньо в мові, оминувши мислення. Потрібно також розрізняти зміст мислення і техніку мислення. Мова впливає на техніку мислен­ня, а не на його зміст.

Роль мови в процесах пізнання полягає в тому, що: 1) мова закріплює результати пізнавальної діяль­ності. О. О. Потебня справедливо зауважував, що «мова відноситься до всіх інших засобів прогресу, як перше й основне» [Потебня 1976: 211];

Мова і мислення

2) мова є основним інструментом пізнання. Засвоюю­чи мову, людина оволодіває й основними формами та законами мислення. Водночас мова дала змогу людині вийти за межі безпосередніх чуттєвих сприймань, які для тварин є основним джерелом інформації про зов­нішню дійсність. Не всі, наприклад, бачили айсберг чи ліани, але знають, що це таке, на основі того, що прочи­тали у словниках чи інших книжках.

За допомогою мови людина не тільки отримує уза­гальнені знання, а й членує явища дійсності на складо­ві елементи, класифікує їх. Членування явищ дійснос­ті відбувається за допомогою дискретних одиниць — слів, а класифікація — як за допомогою слів (родо­би дові відношення та ін.), так і за допомогою грама­тичних форм (частини мови, суфікси тощо).

Якщо процес пізнання здійснюється, як правило, від конкретного спостереження до абстрактного мис­лення, то мова дає можливість спочатку ознайомитися з абстрактними поняттями, а потім переходити до їх конкретизації, що прискорює процес пізнання й розу­мовий розвиток людини загалом.

Запитання. Завдання

1. Чому проблема співвідношення мови і мислення належить до од­нієї з найскладніших проблем мовознавства?

2. Які тенденції щодо питання про співвідношення мови і мислення існують у мовознавстві?

3. Які є підстави вважати, що мислення може здійснюватися без допомоги мови? За яких обставин це буває?

4. Доведіть, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності.

5. У яких співвідношеннях перебувають внутрішнє мовлення і мис­лення?

6. Яка роль мови в процесах пізнання?

Література

Основна

Семчинський С. В.Загальне мовознавство. -— К., 1996. — С. 219—255.

Общееязьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 367—418.

Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 87—122.

Березин Ф. М., Головин Б. Н.Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 71—89.

Кодухов В. И.Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 152—167.

Теорія мови

Додаткова

Вьіготский Л. С.Мьішление и речь. — М. — Л., 1934.

Жинкин Н. И.Механизмьі речи. — М., 1958.

Потебня А. А.Мьісль и язьік // Потебня А. А. Зстетика и позтика. — М., 1976. — С. 35—220.

Леонтьев А. Н.Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.

Панфилов В. 3.Взаимоотношение язьїка и мьішления. — М.,1971.

Панфилов В. 3.Язьік, мьішление, культура // Вопр. язьїкознания. — 1975. — № 3.

Колшанский Г. В.0 вербальности мьішления // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — М., 1977. — Т.36. — № 1.

Соколов А. Н.Внутренняя речь и мьішление. — М., 1968.

Горелов И. Н.Невербальньїе компонентьі коммуникации. — М., 1980.

Рубинштейн С. Л.К вопросу о язьіке, речи и мьішлении // Вопр. язьї­кознания. — 1957. — № 2.

Язьіки мьішление. — М., 1967.

3.3. Мова і мовлення

Проблему мови і мовлення вважають однією з най­важливіших і найскладніших у сучасному теоретич­ному мовознавстві. Дихотомія «мова — мовлення» є чи не найважливішим досягненням лінгвістики XX ст. Хоча нині необхідність розрізнення мови і мовлення визнає переважна більшість мовознавців, однак трак­тування цих понять і критеріїв їх розмежування вче­ними різне.

З історії вивчення проблеми мови і мовлення

Усе глибше проникнення у вивчення феномену мо­ви привело лінгвістів до необхідності розрізнення в ньому як мінімум двох об'єктів: власне мови і мов­лення.

Поширеною була думка, що поняття мови і мовлен­ня першим увів у науковий обіг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення порушена вже В. фон Гумбольдтом та багатьма іншими мовознавця­ми дососсюрівського періоду. Так, зокрема, Гумбольдт уважав, що «мова завжди розвивається тільки в сус­пільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим». Він наголошував, що «мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах народу» і що «в неупорядкованому хаосі слів і правил,

Мова і мовлення

який ми звичайно називаємо мовою, наявні тільки окре­мі елементи, відтворювані — й до того ж неповно — мовленнєвою діяльністю, щоб можна було пізнати суть живого мовлення і створити адекватну картину живої мови» [Гумбольдт 1960: 68—86].

Основоположник психологізму Гейман Штейнталь розрізняв мовлення (= говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням, — це су­купність мовного матеріалу одного народу.

Засновник Казансько-Петербурзької лінгвістичної школи І. О. Бодуен де Куртене «комплекс певних складових частин і категорій, який існує іп роіепііа і в сукупності всіх індивідуальних відтінків», протис­тавляв «безперервно повторюваному процесові, що ґрунтується на факторі спілкування людини та її пот­ребах втілювати свої думки і повідомляти їх до неї подібним істотам» [Бодузн де Куртенз 1963а: 77].

Розмежування мови і мовлення, хоч і не завжди чітке та послідовне, спостерігається і в працях деяких інших представників дососсюрівського мовознавства — Ганса фон дер Габеленца, Франца Фінка та ін.

Погляди лінгвістів, що розмежовували мову і мов­лення ще до Ф. де Соссюра, значно різняться між собою. Якщо, наприклад, більшість із них протиставляють два поняття (мова — мовлення), то Габеленц розрізняє три поняття (Кесіе «мовлення», Еіп2ЄІзргасЬе «конкретна мова» і 8ргасЬуегти£еп «мовна здатність»). Водночас у їх судженнях є й спільні тенденції: а) усі вони на пер­ше місце висувають мовлення, трактуючи його як ді­яльність, акт, реалізацію; б) для всіх мова і мовлення є двома виявами одного об'єкта.

Представник молодограматизму Герман Пауль хоч не розрізняв понять мови і мовлення, проте звертав ува­гу на протиставлення узуального й індивідуального, психічного і фізичного, що пізніше Ф. де Соссюром було покладено в основу дихотомії «мова — мовлення».

Спроби попередників Ф. де Соссюра розмежувати поняття «мова» і «мовлення» довго залишалися не­поміченими. Вони привернули увагу лише в світлі вчення Ф. де Соссюра, який взяв дихотомію «мова — мовлення» за основу всієї своєї загальнолінгвістичної теорії.

Основні положення швейцарського вченого, викла­дені в «Курсі загальної лінгвістики», такі:

Теорія мови

1) слід розрізняти три поняття: лінгвальну діяль­ність (1ап£а£е), мову (1ап£ііе) і мовлення (рагоіе);

2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що по­в'язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мис-леннєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за до­помогою мови), поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення);

3) мова — це щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення включає індивідуальний аспект лінгвальної діяльності;

4) мова — форма, а не субстанція. Субстанція, тоб­то звуки і значення, належать до мовлення;

5) мова і мовлення тісно між собою пов'язані і пе­редбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було ефектив­ним, а мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення завжди пе­редує мові.

Усі положення і зауваження Ф. де Соссюра, його протиставлення мови і мовлення можна узагальни­ти так:

МОВА МОВЛЕННЯ

— психічне явище, — психофізичне явище, що міститься що знаходиться

в мозку людини у фізичному середовищі

— соціальне — індивідуальне

— системне — несистемне

— пасивне — активне

— потенційне — реальне

— стійке — нестійке

— довговічне — однократне

— синхронічне — діахронічне

— суттєве — побічне

Оскільки існує два об'єкти, то, природно, їх повинні вивчати дві різні науки — лінгвістика мови і лінгвіс­тика мовлення.

При всій, здавалось би, чіткості соссюрівської кла­сифікації очевидна її ескізність. Найменш чітко ви­значена лінгвальна діяльність: «має різнорідний харак­тер», «поняття мови не збігається з поняттям лінгваль­ної діяльності взагалі; мова — тільки певна частина, правда — найважливіша, лінгвальної діяльності» [Сос-сюр 1977: 47]. Недаремно пізніше в цей термін різні

Мова і мовлення

вчені почали вкладати далеко не ідентичний зміст, а більшість сучасних мовознавців не бачать необхідності в цьому понятті взагалі й аналізують тільки дихото­мію «мова — мовлення».

Мовлення Ф. де Соссюр визначає як «індивідуаль­ний акт волі й розуміння, в якому потрібно розрізня­ти: 1) комбінації, за допомогою яких мовець користу­ється мовним кодексом із метою вираження своєї осо­бистої думки; 2) психофізичний механізм, який дає змогу йому об'єктивізувати ці комбінації. Розділяючи мову і мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) соціаль­не від індивідуального; 2) суттєве від побічного і ви­падкового» [Соссюр 1977: 52].

Можливо, саме ця ескізність характеристик поро­дила пізніше неоднозначне розуміння і критику май­же всіх положень Ф. де Соссюра про мову та мовлен­ня. Так, зокрема, очевидна суперечність в наведеному визначенні: або мовлення лише індивідуальне, випад­кове, побічне, або це «комбінації, за допомогою яких мовець користується мовним кодексом», що вже не по­бічне, не випадкове і навіть не індивідуальне.

Найповніше Ф. де Соссюр визначив мову, наголошу­ючи на її соціальній суті. Мова — «соціальний еле­мент лінгвальної діяльності загалом, зовнішній щодо індивіда, який сам не може ні створити мову, ні її змі­нити».

Незважаючи на дещо неповну характеристику ви­ділених явищ (треба брати до уваги те, що праця же­невського мовознавця опублікована за лекційними конспектами його учнів Альберта Сеше і Шарля Бал-лі), можна погодитися з Луї Єльмслевом, який зазна­чав, що «Соссюр, по суті справи, відкрив мову як та­ку; одночасно він показав, що сучасна йому лінгвіс­тика вивчала не мову, а мовлення [...]» [Ельмслев 19606: 57].

Послідовники Ф. де Соссюра внесли істотні зміни в теорію швейцарського лінгвіста, неоднаково трактую­чи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення». Біль­шість із них (Женевська, Празька школи) приймають соссюрівську дихотомію «мова — мовлення», але й вони не цілком погоджуються з позицією Соссюра. Так, замість термінів мова і мовлення Л. Єльмслев вживає схема й узус, Н. Хомський — компетенція (сошреіепсе) і виконання (рег£огшапсе). Е. Бюйссанс замість двох понять протиставляє три: мова, дискурс,

Теорія мови

мовлення (1ап£ііа, йізсоигсе, рагоіе). Протиставляє три поняття і Л. В. Щерба: 1) мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння і розуміння; 2) мовний ма­теріалу тобто сукупність усього сказаного і написано­го; 3) мовна система (словники і граматики мов). Він зауважує, що це якоюсь мірою штучне розмежування, оскільки * мовна система і мовний матеріал — це ли­ше різні аспекти єдиної даної вдосвіді мовленнєвої діяльності» [Щерба 1974: 25]. На відміну від Ф. де Соссюра Щерба стверджує, що мова — це не конкрет­на, а абстрактна сутність, яка конструюється шляхом розумових операцій учених.

Подібну трихотомічну концепцію запропонувала М. І.Черемисіна: «мова — мовлення — текст» [Черемисина 1970]. Однак, на думку Ю. В. Фоменка, текст не можна розглядати як явище одного порядку з мовою і мовленням. Текст — поняття видове стосов­но родового поняття мовлення.

М. Д. Андреєв і Л. Р. Зіндер, розвиваючи ідеї Л. В. Щерби, запропонували чотириелементну побудову: мова, мовлення, мовленнєвий акті мовленнєвий матеріал. Під мовленнєвим матеріалом розуміється конкретна реалізація системи мови; під мовленнєвим актом — процес, породженням якого є мовленнєвий матеріал; під мовленням — система сполучень мовних елементів у тексті [Андреєв, Зиндер 1963].

Дещо відмінну схему запропонував румунський мо­вознавець Еуджен Косеріу, який виділяє три рівні: рі­вень індивідуального мовлення, рівень норми і струк­турний рівень. Під рівнем індивідуального мовлення він розуміє реальний акт мовлення, що включає мовця і слухача з їх індивідуальними особливостями вимови і розуміння, та акустичні процеси, тобто акт, який сприймається органами чуттів. Рівень норми є більш абстрактним. Норма охоплює лише ті явища індивіду­ального мовлення, які є повторенням прийнятих у пев­ному людському колективі зразків. Так, до поняття норми не належать тембр голосу, жести, хрипла чи ше­пелява вимова звуків, але належить, наприклад, для української мови тверда вимова шиплячого [ч] перед голосними, крім [і], наголошування слів, їх сполучува­ність тощо. Норма має два аспекти — матеріальний (певні мовні явища, які вимовляються і сприймаються на слух, вважаються такими, що відповідають нормі) та

Мова і мовлення

ідеальний (нормативність встановлюється традиційно й умовно, і саме поняття правильності є відносним). Структурний рівень є найбільш абстрактним. Він охоплює лише ті явища рівня норми, які впливають на розуміння. Так, наприклад, у російській мові розріз­нення [у] фрикативного і [г] проривного належить до рівня норми ([глра] і [улра]), а не до структурного рів­ня, бо це не впливає на розуміння, тоді як розрізнення [г] і [к] належить до структурного рівня, бо впливає на зміст (пор. гора і кора). Абстрактність структурного рівня полягає в тому, що структуру мови неможливо безпосередньо бачити, чути, взагалі сприймати органа­ми чуття. ч

Оригінальною є теорія Л. Єльмслева, який розрізняє чотири аспекти: узус, акт мовлення, норму і схему. Узус — це прийняте в певному суспільстві вживання мовних засобів. Він реалізується в акті мовлення (акт мовлення здійснюється відповідно до узусу). Норма являє собою певну абстракцію, узагальнення правил, на основі яких здійснюється узус. Схема — це чиста структура відношень. Наприклад, якщо іноземець ви­мовляє по-російському фразу «Я иметь один сестра», то він порушує мовну систему (схему). Якщо ж цей же зміст він передає реченням «Я имею одну сестру», то порушує норму (нормативним у російській мові є «У меня (єсть) одна сестра»). У такому уявному оголо­шенні на залізничному вокзалі * Увага! Поїзд «Київ — Берлін» відправиться через 3 хвилини. Дякую» пору­шено узус, оскільки загальноприйнятим є певний сте­реотип: «Увага! До відправлення поїзда ... залишаєть­ся 3 хвилини» (пор.: в англійському узусі останнє сло­во дякую (іЬапк уои) є обов'язковим). Вважають, що в практиці викладання іноземних мов наведене вище розмежування аспектів має ефективне застосування, оскільки уможливлює чітке визначення межі й рівнів викладання мови: навчання системи, норми, узусу (див. про це: [Попова 1987: 39]).

Заслуговує на увагу і концепція російського мово­знавця О. І. Смирницького, який також розрізняє мо­ву і мовлення, але в мовленні виділяє декілька форм його існування: усне, писемне, мислене. Усну і пи­семну форми він відносить до зовнішнього мовлення, а мислену — до внутрішнього. Мову Смирницький визначає як сукупність усіх компонентів витворів

Теорія мови

мовлення і правил використання цих компонентів, які становлять певну систему [Смирницкий 1957: 10—12].

Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення

Терміни лінгвальна діяльність, мова і мовлення

і критерії їх розмежування та їхній онтологічний ста­тус донині не отримали однозначного тлумачення. Так, зокрема, Л. В. Щерба, Е. Косеріу, О. І. Смирницький услід за Ф. де Соссюром трактують мову як продукт, який виділяється з мовлення. По-іншому інтерпре­тують співвідношення мови і мовлення Т. П. Ломтєв, М. В. Панов, А. Є. Супрун, які вважають, що мовлен­ня є похідним від мови, тобто розглядають мову не як продукт лінгвістичної діяльності спеціалістів, а як об'єктивне явище, що реалізується в мовленні. Отже, мова, з одного боку, розглядається як механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлен­ня, а з іншого — як система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мов­лення.

Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлен­ня використовують переважно ті ознаки, які запропону­вав Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1) мова — психічне явище, а мовлення — психофізичне; 2) мова — соціальне явище, а мовлення — індивідуальне; 3) мо­ва — системне явище, а мовлення — асистемне.

Наши рекомендации