Так на завершення 19 ст. початок 20 ст. почався другий етап розвитку юридичної психології, а саме етап: «Оформлення юридичної психології як науки»
На кінець 19 ст. разом з формуванням криміналістики завершується формуватись і юридична психологія, поки що в основному у вигляді кримінальної.
Засновник західноєвропейської школи криміналістики Г. Гросс створює фундаментальну працю «Кримінальна психологія», в якій юридичну психологію розглядав як прикладну галузь загальної психології. «Щоб знати правила, які керують психологічними процесами у судовій діяльності, необхідною є спеціальна галузь прикладної психології, що займатиметься всіма психологічними факторами, які можуть враховуватись у ході встановлення й обговорення злочину» — писав Гросс. У цій праці ним використано багатий матеріал експериментальної, в основному патологічної, психології (із досліджень В. Вундта, Г. Еббінгауза, Г. Рібо, А. Біне та ін.) і показано значення для криміналістики.
Багато вчених — психологів того часу прослідковували появу загально-психологічних моментів у сфері юридичної практики. Так, А. Біне у своїй роботі «Навіюваність» в окремому розділі розглядає вплив навіювання на свідоцькі показання, особливо неповнолітніх. Окрім цього він у співавторстві з Г. Гроссом видавав журнал «Доповіді з психології» (Лейпциг, 1903—1906 рр.), вже одна назва якого засвідчує їх спільний науковий інтерес.
Німецький психолог, засновник гештальтпсихології HYPERLINK "http://darwin-library.com/b1_3.html" \l "footnote_3" \o "Гештал (образ, цілісна форма, структура, конфігурація) — напрям у психології, який ставить у центрі вивчення категорію образу, який розглядається безвідносно до мотиваційних факторів його побудови, поза предметною діяльністю індивіда, що й було помилковим, оск"[3] Макс Вертхеймер проводив на початку 20 ст. глибокі дослідження (із залученням таких відомих психологів В. Келлера, К. Коффки з їх ідеєю — гіпотезою інсайту (раптового осяяння) щодо «діагностування неправдивих показань».
Інтерес до причин виникнення й механізму кримінальної поведінки призвів до виникнення (у другій половині 19 ст.) антропологічної школи права. Засновником цієї школи був італійський психіатр та кримінолог Чезаре Ломброзо (1835—1909), який запропонував біологізаторське трактування природи злочинної поведінки.
У книзі «Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини і тюремознавства» (1876) Ломброзо намагався знайти матеріальний субстрат злочину. На його думку, злочинця не можна виправити, як не можна приручити і зробити хижака домашньою твариною. Він не заперечував психофізіологічних і моральних факторів злочинності, але біологічні чинники вважав провідними. Так чи інакше, таке трактування злочинної поведінки як патологічного явища призвело до того, що кримінальна психологія на завжди поєдналась з судовою, а отже юридичною психологією, ставши її галуззю.
Послідовники Ч. Ломброзо Е. Феррі, Р. Гарофало, переглянувши окремі положення теорії свого вчителя, доповнили перелік біологічних чинників злочину і злочинності ще й соціологічними. Однак це не сприяло їм відійти від концепції антропологічної школи.
Причини злочинності були предметом наукового інтересу й інших вчених соціологів та психологів, зокрема, Г. Тарда, Е. Дюркгейма, М. Вебера, Л. Леві-Брюля та ін. У той же час, психологія стала приваблювати юристів і як наука, що сприяє зрозуміти закономірності не тільки злочинців, а й інших учасників судочинства. Саме тому багато наукових праць початку 20 ст. були присвячені проблемі психології свідоцьких показань. Серед них: «Психологія свідоцьких показань» О. Гольдовського (1904); «Про вплив питань без навіювання на достовірність свідоцьких показань» А. Елістратова (1904); «До питання про достовірність свідоцьких показань» А. Елістратова та Д. Завадського (1904); «До питання про психологію свідка» М. Хомякова (1903); «Психологія свідоцьких показань і судове слідство» Г. Португалова (1903) та ін..
Усі прогресивні діячі того періоду за наслідками російської судової реформи 1864 р. починають використовувати знання психології та соціології, демонструвати пізнання в психології людської поведінки. Так, А. Ф. Коні, Ф. М. Плєвако, В. Д. Спасович та ін., виступаючи як адвокати, значну частину своїх промов присвячували психології особи підзахисного. А. Ф. Коні читав курс лекцій «Про злочинні типи», видав чимало змістовних робіт з судової психології. Саме він запропонував запровадити на юридичних факультетах курс психології і психопатології.
Все більше значення в теорії та практиці того періоду набули експериментальні дослідження в сфері юридичної психології. Під керівництвом В. М. Бехтерєва і за його ініціативою О. Л. Щегловим було здійснено перше експериментальне дослідження малолітніх правопорушників та неповнолітніх злочинів, результати якого викладені у праці «Про розумову працездатність неповнолітніх злочинців» (1903).
Одним із об'єктивних джерел доказів, які повинні були мати ще більше процесуальне значення ніж свідоцькі показання, на думку тогочасних вчених, повинен був стати висновок судових психологів за результатами судово-психологічної експертизи. Ним, як правильно вважали вже тоді, можна оцінювати не лише особу злочинця, причини злочинів, але й достовірність показань всіх інших учасників процесу (потерпілого, свідків тощо). Хоча треба зазначити, що в класичному (чистому) вигляді тоді ще судово-психологічна експертиза не призначалась і не проводилась. Психологічні питання ставились на вирішення психіатричної експертизи.
Розробка й успішне застосування методів психологічної діагностики, зокрема асоціативного експерименту, запропонованого К. Г. Юнгом, системи жестів А. Біне і А. Сімона, психотехнічних проб Р. Куве, сприяли застосуванню їх у практику судово-психологічних експертиз. Хоча як і тоді, так, на жаль і зараз, спостерігаємо більш ніж скептичне ставлення до можливостей психологічних тестів, візуального, а тим паче, інструментального діагностування поведінки та показань допитуваних осіб.
З'являються в той час і праці, присвячені використанню в кримінальному судочинстві феномену навіювання та гіпнозу. Так, з участю В. М. Бехтерєва наприкінці 1896 р. був застосований гіпноз до підозрюваної у вбивстві свого чоловіка Марії Румянцевої, яка вчинила злочин внаслідок сугестії (навіювання), виконаної фельдшером І. Хрисанфовим, її коханцем і «домашнім лікарем».
Неабиякого резонансу набувають дослідження з френології HYPERLINK "http://darwin-library.com/b1_3.html" \l "footnote_4" \o "Френологія — вчення про зв'язок психічних якостей людини з формою будови її черепа."[4], графології HYPERLINK "http://darwin-library.com/b1_3.html" \l "footnote_5" \o "Графологія — вивчення почерку з погляду його зв'язку з характером і психічним станом людини."[5], фізіономіки HYPERLINK "http://darwin-library.com/b1_3.html" \l "footnote_6" \o "Фізіономіка — вчення про пізнання людини за особливостями будови обличчя та його елементів тощо."[6]. Зрозуміло, що через недостатню розробленість, відсутність науково апробованої методики, названі напрями у дослідженні особи людини не отримали подальшого широкого застосування. Однак, треба пам'ятати, те що сьогодні незрозуміле, ще не означає, що воно неправильне і непотрібне
Говорячи про цей другий етап розвитку юридичної психології, не можна залишити без уваги, що саме в цей період вже згадуваний практик — науковець А. Ф. Коні (1844—1927) у своїх працях, узагальнюючи свій великий досвід, крім як проведення психологічних узагальнень щодо свідків, потерпілих чи обвинувачених (підсудних), значну увагу приділяв аналізу психології судді, прокурора, адвоката-захисника тощо. Розглядаючи суддю головним фігурантом процесу, він вимагав від нього не лише знання права чи судової практики, але й історії, філософії, психології, мистецтва та літератури — тобто високої культури та ерудиції.
Для того, щоб займати суддівське крісло, як вважав А. Ф. Коні, необхідно володіти рисами характеру, що сприятимуть судді встояти від стороннього впливу і тиску, не піддаватися намовлянням, проханням, що маскуються під голос «суспільної думки» тощо.
Для прокурора необхідними рисами, на думку того ж автора, є поміркованість, відсутність особистої озлобленості проти підсудного, акуратність прийомів обвинувачення, вміння тримати себе в руках у різноманітних складних ситуаціях тощо. Про захисника він казав, що той не є слугою свого клієнта, пособником у намаганні уникнути справедливого покарання, а його порадником і помічником. А. Ф. Коні рішуче засуджував адвокатів, які перетворювали захист у виправдання злочинця, міняючи місцями останнього з потерпілим.
У праці «Достоєвський як криміналіст» А. Ф. Коні показав неабияке значення вивчення суддями та слідчими психології та внутрішнього стану, сумління злочинця.
Третій етап: подальший розвиток і сучасний стан юридичної психології — 20—21 ст. Кінець 19—20 ст. характеризується соціологізацією кримінологічного знання, коли причини злочинності як соціального явища почали вивчати буржуазні соціологи, які відкинувши антропологічний підхід й застосувавши метод соціальної статистики показали залежність протиправної поведінки від соціальних умов життя суспільства.
Ці факти знайшли своє відображення у багатьох соціально-психологічних теоріях злочинності американських соціальних психологів цього періоду: Р. Мертона, Ж. Старменда, Д. Матса, Т. Сайка, Е. Глюка та ін. Зокрема: теорія «соціальної аномалії» Р. Мертона, побудована на гіпотезі про відмирання моралі за деліквентної HYPERLINK "http://darwin-library.com/b1_3.html" \l "footnote_7" \o "Деліквент — в англо-американському праві правопорушник."[7] поведінки (соціологія злочинності); теорія «нейтралізації» Д. Матса і Т. Сайка, які вважали, що злочинець у цілому сприймає загальноприйняті норми моралі, але одночасно виправдовує свою протиправну поведінку певними суб'єктивними потребами чи факторами.
На теренах нашої прадержави юридична психологія йшла дещо іншим шляхом. Крім як вивчення проблеми злочинності, інтенсивно вивчались шляхи і можливості використання психологічних знань під час дізнання, попереднього (досудового) слідства і в суді.
На I Всеросійському з'їзді з психоневрології в 1923 р. працювала секція кримінальної психології (керував С. В. Познишев). На з'їзді було прийнято рішення про необхідність підготовки криміналістів-психологів, а також про доцільність відкриття кабінетів для проведення криміналістично-психологічних досліджень. Як наслідок у багатьох містах колишнього СРСР — Москві, Ленінграді, Києві. Одесі, Харкові, Баку, Мінську було організовано судово-психологічні кабінети та кабінети науково-судової психологічної експертизи.
У 1925 р. в Москві створено перший у світі Державний інститут з вивчення злочинності і злочинця. За час його існування (до 1929 р.) було опубліковано близько 300 робіт, в тому числі з проблем юридичної психології. Їх авторами були К. Сотоні, С. В. Познишев, А. Є. Брусиловський, О. М. Ольгинський, А. В. Петровський, А. Р. Лурія, А. С. Тагер, С. Г. Геллерштейн, М. М. Гернет та ін.
У 1924—1930 рр. було здійснено масове психологічне обслідування різних груп злочинців — вбивць, хуліганів, сексуальних злочинів тощо. Активно досліджувались проблеми виправної психології.
У період сталінізму все пішло на спад, оскільки репресивний апарат партійної олігархії не цікавився психологічними тонкощами доказового процесу.
Все почало відроджуватись з 60-х років 20 ст. Сучасні результати пошуків з юридичної психології знаходять своє відображення в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях вчених і практиків: М. С. Алєксєєва, В. Л. Васильєва, Ф. В. Глазиріна, Ю. М. Грошевого, A. В. Дулова, М. І. Єнікеєва, В. О. Коновалової, М. В. Костицького, B. М. Кудрявцева, Г. М. Міньковського, В. Ф. Пирожкова, М. І.Порубова, А. Р. Ратінова, Л. Б. Філонова, А. М. Яковлєва, А. В. Ярмоленко, Ю. В. Чуфаровського та ін.
Серед сучасних закордонних психологів-правників доречно назвати Р. Луважа «Психологія і злочинність» (Гамбург, 1956), Г. Тоха «Правова і кримінальна психологія» (Нью-Йорк, 1961), О. Абрахамсона «Кримінальна психологія» (Нью-Йорк, 1961) та ін.