Алпатов В. М. История лингвистических учений. €

IV період (70—80-ті роки). Відзначається не лише розвитком порівняльно-історичного мовознавства, а й творенням Сумнівних прогнозів, що видавалися за соціо­лінгвістику [Українська мова: Енциклопедія 2000: 648].

V перший період було засновано Інститут українсь­кої наукової мови Всеукраїнської академії наук (1921), створено кафедри української та інших мов у вищих навчальних закладах. Інтенсивно велися мовознавчі дос­лідження, укладалися перекладні й термінологічні слов­ники, зокрема «Російсько-український словник» за ре­дакцією А. Кримського (т. 1—3, 1924—1933). З'явилися підручники і посібники з української мови (М. Грунсь-кого і Г. Сабалдиря в 1920 р., О. Синявського в 1923 р.,

Мовознавство в СРСР

М. Наконечного в 1928 р.; за редакцією Л. Булаховсько-го в 1929—ЗО рр.), з історії й діалектології («Нариси української мови та хрестоматія з пам'ятників письмен-ської староукраїнщини XI—XVIII вв.» О. Шахматова й А. Кримського в 1922 р., «Нарис історії української мо­ви» П. Бузука в 1927 р., «Курс історії українського язи­ка» Є. Тимченка в 1927 р.). Розпочалась робота над укладанням «Історичного словника української мови» (вийшло два випуски першого тому в 1930 і 1932 роках). Видано десятки термінологічних словників.

Крім української, досліджують інші слов'янські мови, а також германські, романські, тюркські й араб­ську мови (помітним явищем не тільки в українсько­му, а й у світовому мовознавстві є дослідження з орієн­талістики А. Кримського).

На початку 30-х років інтенсивний розвиток україн­ського мовознавства було призупинено. Розпочалась бо­ротьба офіційної комуністичної політики проти україн­ської мови й культури. Широкого масштабу досягли репресії щодо провідних діячів української науки, літе­ратури, мистецтва. Безпідставно були репресовані В. Ган-цов, М. Гладкий, О. Курило, С. Смеречинський, М. Су-лима, К. Німчинов, О. Синявський, О. Ізюмов, М. Йоган-сен, Н. Малеча, Н. Солодкий, Б. Ткаченко, Г. Сабалдир, згодом А. Кримський та ін. Адміністративно насаджу­вали марризм. Хто не поділяв маррівського вчення, по­трапляв до числа буржуазних мовознавців. Розгорнувся масовий пошук «помилок» у працях лінгвістів поперед­ніх років. З'являються публікації з критикою мово­знавців. Самі назви статей у журналі «Мовознавство» засвідчують жорстокий терор на лінгвістичній ниві: «Добити ворога» (С. Василевський), «Проти буржуазно­го націоналізму й фальсифікації» (Г. Сабалдир), «На­ціоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору» (П. Горецький), «Національне шкідництво в синтаксисі сучасної української літературної мови» (П. Горецький, І. Кириченко), «Термінологічне шкід­ництво і його теоретичне коріння» (О. Фінкель), «Націо­налізм в етимології» (Н. Ліперовська). У 1934 р. опублі­ковано брошуру К. Німчинова «Проти націоналістично­го шкідництва в синтаксисі української літературної мови». Серед авторів «викривальних» статей є й ті, хто згодом був репресований і розстріляний.

Автори замовлених і часом не зі своєї волі написа­них статей вдавалися до далеко не наукової лексики і

Історія мовознавства

фразеології з явними ознаками стилю судового вироку. Так, С. Василевський у статті «Добити ворога» пише: «Кримський, Курило, Тимченко, Сулима та інші сумлін­но виконували замовлення свого умираючого класу — буржуазії, [...] за «чистою наукою» Тимченка, Кримсь­кого та інших ховалися фашистські інтервенціоністські плани», а Г. Сабалдир у статті «Проти буржуазного на­ціоналізму і фальсифікації» виносить такий присуд: «Нариси» С. Смеречинського — «твір ворожий, що його негайно треба з н и щ и т и, бо важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мо­вознавстві [...], де так чітко й войовниче сформульова­но ідеї українського фашизму в мовознавстві». Ці стат­ті, звичайно, не мають жодного стосунку до науки.

Серед нечисленних вартісних праць ЗО—40-х років мо­жна назвати «Історію форм української мови» М. Грунсь-кого і П. Ковальова (1931), «Історичний коментарій до російської літературної мови» (1936) і «Російська літера­турна мова першої половини XIX ст.» (т. І, 1941) Л. Бу-лаховського та «Вступ до мовознавства» М. Калиновича (1940). Власне наукові проблеми досліджували мово­знавці, які опинилися в еміграції: Є. Онацький, П. Ко­вальов, Ю. Шевельов, І. Огієнко, В. Чапленко та ін.

У 50-ті роки після дискусії щодо маррівського «но­вого вчення про мову» наступило деяке пожвавлення в українському мовознавстві. З'являються дослідження з порівняльно-історичного мовознавства. Помітним явищем став вихід двотомного «Курсу сучасної україн­ської мови» за редакцією Л. Булаховського (1951) та «Історичної граматики української мови» О. Безпаль­ка, М. Бойчука, М. Жовтобрюха, С. Самійленка й І. Та-раненка (1957) та двотомного «Курсу історії українсь­кої літературної мови» (1958—1961).

У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вивчен­ня пам'яток української мови, зокрема було видано «Граматику» І. Ужевича, «Лексикон» П. Беринди, «Лексис» Л. Зизанія, лексикографічні праці Є. Слави-нецького, А. Корецького-Сатановського, «Словник укра­їнської мови» П. Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті роки.

Знаменними подіями в українській лексикографії було видання шеститомного «Українсько-російського словника» (1953—1963), тритомного «Російсько-укра­їнського словника» (1968), двотомного «Словника мови Т. Г. Шевченка» (1964).

Мовознавство в СРСР

На 50—60-ті роки припадає зародження українсь­кої лінгвостилістики й інтенсивні дослідження діалек­тів української мови, що згодом вилилося в укладення «Атласу української мови».

Із «хрущовською відлигою» 60-х років посилилася увага мовознавців до культури української мови (з 1967 р. став виходити міжвідомчий збірник «Культура слова»), до нових напрямів дослідження мови (струк­турна і математична лінгвістика, пов'язана зі школою В. Перебийніс). У 60—80-ті роки активізувалося дослідження міжмовних контактів (Ю. Жлуктенко, В. Акуленко, В. Семчинський, О. Ткаченко), розвиваєть­ся славістика (О. Мельничук, В. Русанівський), герма­ністика і романістика (Ю. Жлуктенко, Б. Задорожний, Г. Почепцов, О. Чередниченко), досліджуються балтій­ські (А. Непокупний), тюркські (О. Гаркавець), фінно-угорські (П. Лизанець, О. Ткаченко) та інші мови, за­кладаються підвалини української акцентологічної школи (В. Скляренко, В. Винницький).

Важливими подіями в українському мовознавстві 70—80-х років є вихід «Словника української мови» в одинадцяти томах (1970—1980), «Етимологічного слов­ника української мови» в семи томах (вийшло чотири томи, 1982,1985, 1989, 2003), «Атласу української мови» у трьох томах (1984, 1988, 2001), а також п'ятитомного курсу «Сучасна українська мова» (1969—1973), в яко­му узагальнено здобутки досліджень на той час усіх структурних рівнів української мови. Негативним моментом українського мовознавства цього періоду є псевдосоціолінгвістичні дослідження, в яких у час то­тальної русифікації українського етносу і стрімкого звуження суспільних функцій української мови ствер­джувався її «нечуваний розквіт».

Найвидатнішими постатями українського мовознавст­ва 20—80-х років є А. Кримський, М. Грунський, М. Ка-линович, Є. Тимченко, Л. Булаховський, О. Мельничук.

Агатангел Юхимович Кримський (1871—1942) — видатний сходознавець, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик, письменник і перекла­дач. У 1918 р. обраний академіком УАН. З 1921 до 1929 р. був директором Інституту української наукової мови. Володів майже 60 мовами. Опублікував до 1000 наукових праць, найголовнішими з яких є «Нарис з історії української мови», написаний у співавторстві з О. Шах-матовим (1922, 1924), «Українська мова, звідкіля вона

Історія мовознавства

взялася і як розвивалася» (1922), «Нарис історії україн­ського правопису до 1927 р.» (1929), «Українська грама­тика...» (1907), «Історія Персії та її письменства» (1923). У працях «Філологія і погодінська гіпотеза...» (1904), «Де­які непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (1906), «Давньокиївський го­вір» (1906) спростував псевдонаукову шовіністичну тео­рію Погодіна — Соболевського про російський етнічний склад населення Києва і Київщини за часів Київської Русі та неавтохтонність на цій території українського ет­носу. Досліджував українські говори. Низку праць при­святив розвитку й нормалізації української мови. Був науковим редактором «Російсько-українського словни­ка» у трьох томах (1924—1933). Кримського по праву вважають основоположником української орієнталісти­ки. Написав багато праць зі сходознавства (досліджував історію, мову, літературу семітів, арабів, персів і тюрків). У 1941 р. був репресований, помер у в'язниці.

Микола Кузьмич Грунський (1872—1951) — про­фесор Київського університету (у 1919—1920 рр. був ректором). Досліджував походження старослов'янсько­го письма, мову давніх пам'яток старослов'янської пи­семності, історію слов'янських мов. Відомими є такі його праці: «Пам'ятки і питання давньослов'янської писем­ності» у двох томах (1904—1906), «Нариси з історії роз­робки синтаксису слов'янських мов» у двох томах (1910— 1911),«Білоруська мова в її минулому та сучас­ному вивченні» (1930), «Граматика давньоцерковносло-в'янської мови» (1906), «Українська граматика» (1918),«Вступ до слов'янського мовознавства» (1941),«Україн­ська мова» (1926; у співавторстві з Г. Сабалдирем) та ін. У статті «Основи та проблеми сучасної лінгвістики» зро­бив критичний огляд тогочасних мовознавчих концеп­цій з позицій порівняльно-історичного мовознавства.

Михайло Якович Калинович (1888—1949) — відо­мий мовознавець, літературознавець і перекладач, ака­демік АН УРСР з 1939 р., професор Київського універ­ситету. Викладав вступ до мовознавства, порівняльну граматику індоєвропейських мов, санскрит, готську мову, історію давньої індійської літератури. У 1930—1944 рр. очолював Інститут мовознавства Академії наук і відділ загального мовознавства в цьому ж інституті до 1949 р. Найбільше прислужився українському словникарству: був головним редактором «Російсько-українського слов­ника» (1948), автором багатьох публікацій з теорії та

Мовознавство в СРСР

історії лексикографії. У «Вступі до мовознавства» (1940, перевидано 1947) вніс багато нового в теорію сло­ва, використавши матеріал різних європейських і пів-денноазіатських мов, чим заклав підґрунтя зіставної лексикології в нашому мовознавстві. Іншим об'єктом зацікавлень ученого була проблема походження мови («Походження мови», 1946).

Євген Костянтинович Тимченко(1866—1948) — один із організаторів Української академії наук, її дійс­ний член із 1919 р., член-кореспондент АН СРСР з 1929 р. Об'єктом його зацікавлень були питання української літературної мови, її історії. В «Українській граматиці» (1907, 2-е доповнене видання — 1917) детально описав фонетику, морфологію та словотвір української мови, а в «Курсі історії українського язика» (1927, 2-е доповнене видання — 1930) широко залучив матеріал слов'янсь­ких та інших індоєвропейських мов, діалектні дані і на цьому тлі розглянув історію української мови. Цінними є його дослідження з синтаксису відмінків української мови, результати яких викладено у працях «Функції ге­нітива в південноруській мовній області» (1913), «Льо-катив в українській мові» (1924), «Номінатив і датив в українській мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в українській мові» (1926), «Акузатив в українській мові» (1928). Досліджував учений і проблеми діалектології, якій присвятив кілька праць, зокрема «Причинки до української діалектології» (1908) і «Одна діалектна особливість вживання морфеми ся* (1948).

Чи не найбільше відомий Тимченко як лексико­граф. Він є співавтором і редактором першого «Істори­чного словника українського язика» (випуск 1, 1930; випуск 2, 1932), уклав «Русско-малоросский словарь» у двох томах (1897—1899), брав активну участь у підго­товці «Словаря української мови» за редакцією Б. Грін-ченка (1907—1909).

Леонід Арсенійович Булаховський(1888—1961) — видатний мовознавець, спеціаліст з українського, росій­ського, слов'янського й загального мовознавства, пер­ший голова Українського комітету славістів, дійсний член АН УРСР і член-кореспондент АН СРСР, дирек­тор Інституту мовознавства АН УРСР з 1944 до 1961 р.

У полі зору Булаховського були питання історії й теорії мовознавства; фонетика й лексика, морфологія й синтаксис, стилістика та історія української, російської та інших слов'янських мов, методика викладання мов.

Історія мовознавства

Дослідженням ученого притаманний синтез історії, мо­вознавства й літературознавства. Він написав майже 400 наукових праць. Перша друкована праця «До пи­тання слов'янської кількості й наголосу» з'явилася в 1910 р., коли Булаховський був ще студентом.

Свої загальнолінгвістичні погляди Булаховський виклав у підручниках «Вступ до мовознавства» (росій­ською мовою, 1953), «Нариси з загального мовознавства» (1955) і у праці «Виникнення і розвиток літературних мов» (1941—1947). Учений вніс багато нового у ви­вчення проблем семасіології і лексикології, в дослі­дження становлення і закономірності функціонування літературних мов. У численних публікаціях 50-х ро­ків Булаховський зробив вагомий внесок в утверджен­ня порівняльно-історичного мовознавства.

Чимало праць дослідник присвятив вивченню укра­їнської мови — лексики, морфології, синтаксису, сти­лістики, акцентології, орфографії, пунктуації, істори­чної граматики та історії літературної мови. Часто на матеріалі української мови вчений розв'язує загаль­нослов'янські проблеми. Його «Питання походження української мови» (1956), що відзначаються енцикло­педичністю відомостей, до нашого часу вважаються найсоліднішим і найнадійнішим джерелом із цієї про­блеми. Двотомний «Курс сучасної української літера­турної мови» (1951) за редакцією й участю Булахов-ського, дослідження мови українських письменників-класиків (Т. Шевченка, М. Рильського та ін.) дали підстави вважати вченого творцем лінгвістичної школи історії літературної мови і лінгвостилістики в Україні.

Неоціненний внесок його в русистику. «Курс росій­ської літературної мови» (1935) — оригінальна праця за способом викладу, новизною трактування проблем­них питань і за представленим у ньому матеріалом. Уперше у практиці вищої школи тут уведено розділ лексики, виділено в окремий розділ словотвір, наведено багатий матеріал з наголосу різних частин мови; в роз­ділі про синтаксис викладено вчення про надфразові єд­ності. Можна твердити, що саме Булаховський заклав основи синтаксису зв'язного мовлення.

Книжка «Історичний коментарій до російської лі­тературної мови» (1936) оригінальна тим, що автор ви­брав ретроспективний спосіб аналізу мовних явищ: факти сучасної російської мови отримують своє пояс­нення в близькому і далекому минулому. Ця праця

Мовознавство в СРСР

сприяла з'ясуванню історичного розвитку російської мови, осмисленню всіх сторін мовної структури.

У двотомній праці «Російська літературна мова пер­шої половини XIX століття» (1941) досліджено стиліс­тичні засоби (лексичні, фонетичні, морфологічні й син­таксичні) різних жанрів російської літературної мови. Ця праця вплинула на формування курсу російської літературної мови як окремої наукової дисципліни.

Булаховський досліджував й інші слов'янські мови: польську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, словенську і македонську. Широке визнання отримали такі його праці, як «Про деякі питання і завдання ви­вчення слов'янських мов», «До історії взаємовідно­шень слов'янських літературних мов», «Дослідження в галузі граматичної аналогії і споріднених явищ (сло­в'янські атематичні дієслова)», «Слов'янські наймену­вання птахів», «Граматична індукція в слов'янському відмінюванні», «Акцентологічний коментарій до поль­ської мови», «Акцентологічний коментарій до чесь­кої мови» та ін. Як зазначав російський мовознавець В. Ілліч-Світич, Булаховський «завершив побудову традиційної слов'янської акцентологічної концепції». Застосовуючи порівняльно-історичний метод, він праг­нув охопити мовні явища всебічно, у всій їх складності [Иллич-Свитьіч 1967].

Олександр Савич Мельничук (1921—1997) — ака­демік АН України, член-кореспондент АН СРСР, видат­ний теоретик мовознавства. Автор праць із загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, укра­їнської та російської мов. Найважливішими з них є «Розвиток структури слов'янського речення» (1966), «Про роль мислення у формуванні структури мови» (1966), «Поняття системи і структури мови» (1970), «Про генезу індоєвропейського вокалізму» (1979), «Про мову Київського літопису XII століття» (1983). Крім цього, Мельничук є співавтором і редактором праць «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966), «Сучасна українська літера­турна мова. Синтаксис» (1972), «Сучасне зарубіжне мо­вознавство» (1983), «Історична типологія слов'янських мов» (1986) та ін. Керував підготовкою фундаменталь­ного семитомного «Етимологічного словника українсь­кої мови», створив школу українських етимологів. «У своїх дослідженнях він ішов шляхом дедалі ширших узагальнень від праць, пов'язаних безпосередньо з син-

Історія мовознавства

хронічною україністикою, до етимологічних і загаль-нолінгвістичних, від загальнославістичних до загаль-ноіндоєвропеїстичних для того, щоб закінчити, на пре­великий жаль, не вивершеною серією досліджень, у яких ставилося й аргументовувалося положення про спорідненість усіх мов світу» [Ткаченко 2001: 6].

Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема таких, як мова і мис­лення, система і структура мови, мова як знакова сис­тема. Багато уваги вчений приділив питанню розвит­ку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядає через призму її системності й доходить таких виснов­ків: 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподіб­но), не порушуючи рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує; 3) про­грес мови — це зростання її можливостей виражати новий зміст; 4) причини мовних змін можуть бути сві­домими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідоми­ми (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм; 5) потужним чинником розвитку мо­ви є мислення, при цьому роль мислення на різних ета­пах розвитку мови є неоднаковою: «[...] у процесі істо­ричної взаємодії між мисленням і структурою мови за­гальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється».

Будучи видатним теоретиком порівняльно-історич­ного мовознавства, Мельничук, як і Шлейхер, перекона­ний в реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до більш широких порівнянь не тіль­ки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйова­ні. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознав­ства і висунути ідею спорідненості усіх мов світу, їх­нього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагаль-ну спорідненість мов світу» (1991).

Учений сформулював п'ять принципів порівняль­но-історичного дослідження мов: 1) необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольова­ними приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можли-

Мовознавство в СРСР

вості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й фор­мами без них; 5) встаїновлення семантичних паралелей із урахуванням можливості розходження значень.

Видатним теоретиком був Мельничук і в галузі україністики та славістики. У монографії «Розвиток структури слов'янського речення» він детально просте­жив еволюцію речення в слов'янських мовах від най­давніших часів до наших днів, а в академічному підруч­нику «Сучасна українська літературна мова. Синтак­сис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування українського речення.

Запитання. Завдання

1.Чим характеризувався розвиток мовознавства в СРСР?

2. Дайте критичну оцінку «Нового вчення про мову» М. Я. Марра.

3. Що нового внесли вмовознавство 0. М. Пєшковський, Л. В. Щер-ба, Є. Д. Поливанов, 1.1. Мєщанинов, В. В. Виноградов, 0.1. Смирниць-кий,Ф. Н.Філін?

4. Як розвивалося українське мовознавство вСРСР? Назвіть ре­пресованих українських мовознавців.

5. Охарактеризуйте здобутки найвидатніших постатей вукраїнсь­кому мовознавстві 20—80-х років.

Література

Основна

Алпатов В. М.История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 227—265.

Русанівський В. М.Україністика// Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. — С. 648—652.

Додаткова

Жовтобрюх М. А.Нариси історії українського радянського мовознав­ства (1918—1941). — К., 1991.

Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.

Зиндер Л. Р., Маслов Ю. С.Л. В. Щерба — лингвист-теоретик и педа­гог. — Л., 1982.

Ларцев В. Г.Евгений Дмитриевич Поливанов. Страницьі жизни и дея-тельности. — М., 1988.

А. Ю. Кримський— україніст і орієнталіст. — К., 1974.

Л. А. Булаховский и современное язьїкознание. — К., 1987.

Ткаченко О. Б. Олександр Савич Мельничук як людина і вчений// Мо­вознавство. — 2001. — № 6.

Історія мовознавства

2.8. Мовознавство на сучасному етапі

Хоча мовознавство має більш ніж двадцятивікову традицію, однак найінтенсивніший його розвиток припадає на XX ст. За це століття змінилося три нау­кові парадигми: порівняльно-історична (генетична), системно-структурна (таксономічна) й комунікативно-функціональна¹. Така швидка зміна наукових погля­дів на мову дала Підставу російському мовознавцеві П. Б. Парпшну кваліфікувати ситуацію в мовознавст­ві XX ст. як пермайентні, тобто постійні, безперервні методологічні перевороти. Однак, незважаючи на змі­ни наукових парадигм, надбані у попередні періоди знання про мову не заперечуються, а лише набувають нової оцінки. Різні парадигми ніби накладаються од­на на одну і навіть співіснують, то ігноруючи одна одну, то зближуючись.

Отже, різні течії і напрями сучасного мовознавства перебувають у доповнювальних відношеннях.

Когнітивна лінгвістика

На зміну системно-структурній парадигмі (струк­туралізму), де мова інтерпретувалася як своєрідна су­воро організована система, в якій кожне явище має свою цінність залежно від місця в цій системі, і де було проведено чіткі межі між мовною синхронією і діахро­нією, мовою і мовленням, звуком і фонемою, морфом і морфемою, словом і лексемою, значенням і смислом, висловленням і реченням тощо, прийшла когнітивна лінгвістика, котра розглядає мову не як «систему в самій собі і для самої себе», а у зв'язку з людиною, без якої виникнення й функціонування цієї системи було б неможливим. Як зазначає Дж. Брунер, «рево­люціонери»-когнітивісти прагнуть повернути думку в

¹ Дехто як окрему парадигму розглядає генеративну, засновником якої є Н. Хомський — автор генеративно-трансформаційної теорії мови, основними принципами котрої є проголошення пріоритету гіпотетико-дедуктивного підходу до мови замість індуктивного, переміщення в центр досліджень синтаксису, визнання творчого (креативного) характеру мовної діяльності, вивчення мови як феномену психіки людини. Сучасний етап у мовознавстві можна назвати періодом постгенеративізму.

Мовознавство на сучасному етапі

науки про людину після «довгої холодної зими об'єк­тивізму» [Вгипег 1990: 1]. Таким чином, лінгвістика ніби повернулася назад, до тих парадигм, які розгля­дали мову як явище суспільне, явище, тісно пов'язане з історією народу, його культурою. Іншими словами, на сучасному етапі відбувається гуманізація мовознавства. Когнітивна лінгвістика виникла в 70-ті роки XX ст. (у 1975 р. в назві статті американських мовознавців Дж. Лакоффа та X. Томпсона з'явився термін когні­тивна граматика). Деякі вчені часом виникнення ког-нітивної лінгвістики вважають організований у 1989 р. Р. Дірвеном у Луйсбурзькому університеті (Німеччи­на) симпозіум, на якому було засновано журнал «Ког­нітивна лінгвістика».

Когнітивна лінгвістика (від англ. со£піііоп «знання, пізнання», «пі­знавальна здатність») — мовознавчий напрям, який функціонуван­ня мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, дія­льності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості до­сліджує через мовні явища.

Когнітивна лінгвістика є складовою частиною ког-нітології — інтегральної науки про когнітивні проце­си у свідомості людини, що забезпечують оперативне мислення та пізнання світу. Когнітологія досліджує моделі свідомості, пов'язані з процесами пізнання, з на­буттям, виробленням, зберіганням, використанням, пе­редаванням людиною знань, з репрезентацією знань і обробленням інформації, яка надходить до людини різними каналами, з переробленням знань, з прийнят­тям рішень, розумінням людської мови, логічним ви­веденням, аргументацією та з іншими видами пізнава­льної діяльності. Досліджуючи розум і розумові сис­теми, когнітивна наука розумну поведінку розглядає як певне обчислення. Існує навіть думка, що когнітивна парадигма може перерости в креативну, тобто творчу парадигму, яка використовуватиме когнітивні струк­тури для вироблення нових знань.

Когнітологія є комплексною наукою. Як зауважив К. Стеннінг, «складіть разом логіку, лінгвістику, пси­хологію і комп'ютерну науку — і ви отримаєте когні-тивну науку». Значення мови для когнітології є над­звичайно великим, бо саме через мову можна об'єкти-візувати розумову (ментальну, мисленнєву) діяльність, тобто вербалізувати («ословити») її. З іншого боку, ви­вчення мови — це опосередкований шлях дослідження

Історія мовознавства

пізнання, бо когнітивні й мовні структури перебувають у певних співвідношеннях. Саме тому когнітивна лінг­вістика стала провідною науковою дисципліною в межах когнітології. Вона досліджує, як пов'язані мовні фор­ми зі структурами людських знань, а також те, як вони представлені в голові людини. Зокрема, предметом ког­нітивної лінгвістики є проблема ролі мови у проце­сах пізнання й осмислення світу, в проведенні проце­сів його концептуалізації й катетеризації (підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику, кате­горію; утворення і виділення самих категорій, тобто членування зовнішнього і внутрішнього світу людини й упорядковане подання різноманітних явищ через зведення їх до меншого числа розрядів і об'єднань), проблема співвідношення концептуальних систем із мовними, наукової та звичайної (буденної) картин сві­ту з мовною.

Варте уваги й загальне спрямування когнітивіс-тів на дослідження мови у зв'язку з людиною, яка думає і пізнає: «Переваги когнітивної лінгвістики й когнітивного підходу до мови [...] в тому, що вони відкривають широкі перспективи бачення мови в усіх її різноманітних зв'язках із людиною, з її інтеле­ктом і розумом, з усіма мисленнєвими й пізнаваль­ними процесами, нею здійснюваними, і, нарешті, з тими механізмами та структурами, які лежать у їх основі» [Кубрякова 1999: 3].

Кожен новий напрям у мовознавстві пов'язаний із новим методом дослідження мови. Щодо методу ког­нітивної лінгвістики однозначної думки немає. Біль­ше того, невизначеність методу дослідження стала причиною заперечення когнітивної лінгвістики як окремої парадигми в мовознавстві. Зокрема, В. Касе-вич стверджує, що «хоча внесок когнітивістів у сферу, наприклад, семантики виразно позитивний, вони тим не менше не створюють ні нового об'єкта (точніше, предмета) дослідження, ні навіть мовного методу» [Касевич 1998: 20]. О. Кубрякова вважає, що когні­тивна лінгвістика опрацювала свій метод, який пе­редбачає «постійне співвіднесення мовних даних із іншими досвідними сенсомоторними даними [...] на широкому культурологічному, соціологічному, біоло­гічному і — особливо — психологічному тлі», і що «метод когнітивної науки полягає передусім у спробі поєднати дані різних наук, гармонізувати ці дані й

Мовознавство на сучасному етапі

знайти смисл в їх кореляціях та співвідношеннях» [Кубрякова 1999: 5—6].

Когнітивна лінгвістика є поліпарадигмальною нау­кою. Вона успадкувала набутки всіх попередніх мово­знавчих парадигм і розвиває успадковані від лінгвісти­ки, а також від філософії, психології класичні пробле­ми зв'язків між мовою та мисленням, однак розглядає їх у дещо іншому плані, а саме в таких категоріях: знання, його мовні різновиди, мовні способи репрезен­тації знань, мовні процедури оперування знаннями, мен­тальні структури та процеси у свідомості (пам'ять, сприйняття, розуміння, пізнання, аргументація, при­йняття рішення тощо). Головна ідея когнітивної лін­гвістики як нового напряму: мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності.

Для когнітивної лінгвістики характерні такі зага­льні принципові настанови, як експансіонізм (виходи в інші науки), антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія), функціоналізм (вивчення всього різноманіття функцій мови), експланаторність (пояснення мовних явищ). Якщо лінгвістику XX ст. можна представити як «як-лінгвістику» (як побудова­на мова), то когнітивну лінгвістику як «для чого/чо­му-лінгвістику», в основі якої буде примат пояснення [Кибрик 1995: 91].