Тема 2. Етапи виникнення інженерної психології,  методи та перспективи її розвитку

Возникновение инженерной психологии
Как самостоятельная наука инженерная психология начала формироваться в 40-х годах XX века. Ее развитие как науки прошло ряд этапов от накопления и анализа данных о человеческом факторе до системного подхода к проектированию и эксплуатации сложных человеко-машинных комплексов.

В СССР интенсивное развитие инженерной психологии началось в 50-е годы XX столетия. В 1959 году при Ленинградском Государственном университете была создана первая в стране научно-исследовательская лаборатория инженерной психологии. В 1963 году была издана первая в стране монография по инженерной психологии (Б.Ф. Ломов. Человек и техника. Л.: Издательство ЛГУ, 1963 г.), в которой были систематизированы и обобщены достигнутые к тому времени результаты исследований.

Системний підхід, що використовується для опису та дос­лідження інженерно-психологічних явищ і процесів, має свої специфічні риси.

По-перше, психологічні явища розглядаються як багатомірні та багаторівневі системи. Багатомірність виявляєть­ся в тому, що психічні процеси аналізуються в сукупності різних характеристик — інформаційних, операційних, мо­тиваційних тощо, кожна з яких має свій рівень, — це і за­безпечує багаторівневість.

Так, наприклад, процес прийняття рішення може роз­глядатися з різних боків: і як нейрофізіологічний акт, і як окрема дія, і як творчий процес знаходження або відкриттячогось нового, і як соціально-психологічне утворення зі сво­їми параметрами. При цьому структура і механізми прий­няття рішень будуть неоднаковими на різних рівнях психіч­ної регуляції діяльності, а також залежатимуть від технічно­го та технологічного її забезпечення.

По-друге, складність і специфіка СЛМ, а також обстави­ни, в котрих вона функціонує, зумовлюють відмінність струк­тури діяльності оператора, яка впливає на її властивості.

Природні особливості нервової системи, здібності, риси характеру, рівень розвитку когнітивної, емоційно-комуніка­тивної та регулятивної сфер, готовність до діяльності — всеце властивості різного порядку, і їх необхідно враховувати при вирішенні проблеми оптимізації СЛМ. Так, зокрема, при оцінці надійності СЛМ, яка функціонує в умовах дефі­циту часу, в аварійних ситуаціях, на перший план виступа­ють природні властивості людини, пов'язані з особливостя­ми її нервової системи.

По-третє, система психічних властивостей людини по­стійно змінюється, розвивається, що потрібно брати до ува­ги при інженерно-психологічному проектуванні СЛМ. Це можливо за використання основних положень концепції ба­гаторівневої взаємної адаптації людини і машини.

По-четверте, всі види СЛМ — цілеспрямовані системи, в яких людина вибирає або формулює мету, визначає задачі та способи їхнього вирішення. Тобто мета є «системо утворювальним фактором» (П. К. Анохін) організації всієї сис­теми психічних процесів, що забезпечують діяльність опе­ратора, при цьому зовнішній вплив на людину опосередко­вується всім внутрішнім психічним складом особистості.

Таким чином, людина-оператор організовує систему для досягнення обраної нею мети, забезпечуючи СЛМ плас­тичність її функціонування. Технічна система розглядається як засіб досягнення заданого результату, яким користується людина, виконуючи свої дії та отримуючи інформацію про результати їх виконання.

В даний час при дослідженні, описі і проектуванні СЛМ можуть використовуватися чотири загальних методологічних принципи: функціональний, структурний, структурно-функціональний і системний. Сутність функціонального принципу зводиться до виділення структури об'єкта як деякого інваріанта з наступним функціональним описом цієї структури. У структурному принципі, навпаки, основне навантаження несе поняття структури, а функціональна сутність її компонентів виступає в якості однієї з вихідних передумов. При структурно-функціональному підході проектують не елементи об'єкта і не систему в цілому, а розчленовану систему в статиці. Системний підхід полягає в тому, що об'єкт розглядається з погляду наявності в ньому діючих елементів. Конкретизацією такого підходу є з'ясування чи форми і способи взаємодії елементів визначають об'єкт як ціле. Таким чином, при системному підході центральною ланкою є система з такими елементами як структура, організація, зв'язок, елемент і т.д.

Стосовно ергономічного забезпечення, системний підхід дозволяє на одній основі (понятійній, критеріальній) описати і проектувати взаємодію людини з технічною частиною системи при рівнокомпонентному представленні об'єкта як цілісного утворення системи людина -- машина -- середовище. Таке очевидне розширення вихідної понятійної бази дає визначені переваги системному підходу і дозволяє одержати більш узагальнене представлення про цілісність об'єкта.

На підставі загальних методологічних принципів визначимо приватні принципи ергономічного забезпечення:

комплексності і рівнокомпонентності, що означає, що людина і техніка розглядаються як ланки (елементи) однієї загальної системи й описуються з єдиних позицій з використанням порівняних (чи взаємозалежних) показників (критеріїв) оцінки;

групованості, що передбачає розподіл задач (функцій) ергономічного забезпечення по окремих етапах їхньої реалізації в часі і просторі;

безперервності і послідовності, що характеризує ітеративність процесу обліку ергономічних вимог на етапах і стадіях розробки системи;

циклічності, що передбачає наявність багатокрокових процедур обліку можливостей людини при проектуванні;

ієрархічності, що характеризує взаємозв'язок інтегральних і диференціальних ергономічних показників і їхній вплив на системотехнічні, вихідні (прагматичні) показники;

адекватності і відповідності функціональних і фізичних параметрів системи можливостям і властивостям людини;

допустимості, що підтверджує, що будь-яка система існує лише у визначених границях зміни її властивостей у тому числі і ергономічних.