Донаукова психологія як вчення про душу

Конспект лекцій по загальній психології

ЗМІСТ

Лекція 1. Розвиток поглядів на предмет в історії психології

Лекція 2. Сучасний стан психологічної науки

Лекція 3. Психіка і мозок

Лекція 4. Виникнення і розвиток психіки у філогенезі

Лекція 5. Свідомість людини

Лекція 6. Несвідомі психічні явища

Лекція 7. Психологія особистості

Лекція 8. Індивідуально-психологічні особливості людини

Лекція 9. Основні принципи й поняття загальнопсихологічної

Теорії діяльності

Лекція 10. Операціонально-технічні аспекти діяльності

Лекція 11. Мотиваційно-особистісні аспекти діяльності

Лекція 12. Психологія мотивації

Лекція 13. Теорії мотивації

Лекція 14. Загальна характеристика емоційного відображення

Лекція 15. Теорії емоцій (способи інтерпретації емоційних явищ)

Лекція 16. Психологія волі

Лекція 17. Сенсорно-перцептивні процеси

Лекція 18. Сприймання

Лекція 19. Увага

Лекція 20. Пам’ять

Лекція 21. Уява

Лекція 22. Предмет психології мислення

Лекція 23. Теорії мислення

Лекція 24. Психологія інтелекту

Лекція 25. Мислення і мовлення

Список використаної літератури

РОЗДІЛ І. ВСТУП ДО ПСИХОЛОГІЇ

Вступ до розділу 1

Тема 1. Розвиток поглядів на предмет в історії психології

Тема 2. Сучасний стан психологічної науки

Тема 3. Психіка і мозок

Тема 4. Виникнення і розвиток психіки у філогенезі

Тема 5. Свідомість людини

Тема 6. Несвідомі психічні явища

Тема 7. Психологія особистості

Тема 8. Індивідуально-психологічні особливості людини

Лекція 1. Розвиток поглядів на предмет в історії психології

1.1. Донаукова психологія як вчення про душу.

1.2. Психологія – наука про свідомість.

1.3. Поведінка як предмет психології.

1.4. Психіка як відображення.

Донаукова психологія як вчення про душу

Psyche – душа, logos – вчення (гр.), отже психологія – наука про душу. Уперше термін “психологія” з'явився в 1732–1734 рр. у працях німецького філософа Християна Вольфа, який позичив термін “психе” із стародавніх міфів.

У грецькій міфології “психе” – це уособлення душі, дихання. Психе ототожнювалося з тією чи іншою живою істотою, з окремими функціями живого організму та його частинами. Дихання людини наближалося до повіву, вітру, вихору. Богиню психею зображали у вигляді метелика або дівчинки з крилами. Апулей створив поетичну казку про мандрування людської душі, яка бажає злитися з любов’ю. Амур (Ерот), син Зевса та Афродіти, покохав смертну жінку – Психею. Однак Психея порушила заборону ніколи не бачити обличчя свого загадкового коханця. Уночі вона запалила світильник і побачила юного бога, але крапля гарячої олії впала тому на шкіру, і він зник. Аби повернути до себе коханого, Психея змушена пройти багато випробувань, які створює для неї Афродіта, навіть спуститися до пекла за живою водою. Амур звернувся по допомогу до батька, Зевс дарував Психеї безсмертя й закохані були поєднані навіки. Цей міф був класичним зразком високого кохання, реалізації людської душі. Тому Психея – смертна, яка отримала безсмертя, стала символом душі, що шукає свій ідеал.

Давньогрецькі філософи вирішували питання про душу залежно від того, чому надавалася перевага: матеріалізму чи ідеалізму. Сутність розбіжностей можна виразити формулами:

а) 1+1=1 (душа і тіло єдині, монізм);

б) 1+1=2 (душа і тіло – дві різні сутності, дуалізм).

Демокріт( V ст. до н.е.) розробляв матеріалістичне уявлення про душу, розумів душу як причину рухів тіла. Душа матеріальна й складається із найбільш дрібних, круглих, гладких, незвичайно рухливих атомів, розсіяних по всьому організмові та подібних до атомів вогню. Коли дрібні частинки проникають у великі, вони, внаслідок того, що за своєю природою ніколи не бувають у спокої, рухають тіло, стаючи його душею.

Таким чином, душа розуміється як продукт розподілу атомів у тілі. Коли складні тіла розпадаються, маленькі виходять із них, розсіюються в просторі та зникають. Отже, душа смертна й знищується разом із тілом. Коли ми дихаємо, ми втягуємо в себе частинки душі, які знаходяться у великій кількості в повітрі, видихаючи, ми викидаємо якусь частину нашої душі. Так душа безупинно матеріально оновлюється з кожним подихом. Демокріт уважав, що душа належить усім, навіть мертвому тілу, тільки в нього дуже мало душі. Це вчення має назву панпсихізм – усе має душу, і рослини, і каміння.

Платон(427–347 рр. до н.е.) вважав, що душа – це самостійна субстанція, яка існує поряд із тілом і незалежна від нього. Душа й тіло знаходяться в складних відносинах. За своїм божественним походженням душа покликана керувати тілом, направляти життя людини. Однак іноді тіло бере душу у свої окови. Тіло керується різними бажаннями та пристрастями. Воно піклується про їжу, зазнає недуг, страхів, піддається спокусам. Війни та сварки відбуваються через потреби тіла. Воно також заважає чистому пізнанню.

Платон стверджує споконвічне існування світу ідей, який існує поза матерією й індивідуальною свідомістю. Індивідуальна душа – образ світової душі. Вона має потрійний склад:

1) стадо – нижчий рівень – спільне в людині, тварині й рослині. Це нерозумний рівень, саме цією частиною душі людина закохується, відчуває голод, спрагу та буває охоплена іншими прагненнями. Це найбільша частина душі кожної людини;

2) пастух – розумний рівень, протиборствує прагненням першого;

3) собака – лютий дух, який допомагає пастуху.

Оскільки душа – найвище, що є в людині, вона повинна піклуватися про її здоров'я набагато більше, ніж про здоров'я тіла. Після смерті душа розстається з тілом, і залежно від того, який спосіб життя вела людина, її душу чекає різна доля: вона або буде блукати поблизу землі, обтяжена тілесними елементами, або відлетить від землі в ідеальний світ.

Арістотель (384–322 рр. до н.е.) створив трактат “Про душу” – перший спеціальний психологічний твір, що протягом багатьох століть залишався головним посібником із психології. Арістотель заперечував погляд на душу як на речовину. У той же час не вважав за можливе розглядати душу у відриві від матерії. Для визначення душі використовував складну філософську категорію ентелехія, що означає “здійснення чогось”. “Якби око було живою істотою – то душею його був би зір”, – писав Арістотель.

Отже, душа є сутність живого тіла, здійснення його буття, так само як зір – сутність і “здійснення” ока як органа зору. Душа робить тіло живим, без неї воно було б трупом. У душі закладена мета активності живого тіла, вона – основа всіх проявів живого. Душа під впливом зовнішніх причин змушує тіло до діяльності певного типу, закладеної в організмі як ціль його розвитку: рослина прагне бути рослиною, тварина – твариною. Тіло й усі його органи є інструменти на службі в душі. Хоча душа безтілесна, її носієм є особлива органічна речовина – пневма, що виробляється в крові. Орган душі – серце. Мозок виконує допоміжну функцію, у ньому кров охолоджується до потрібної норми. Душа – функція тіла, що дозволяє живій істоті реалізувати себе.

Рене Декарт (1596–1650) доходить висновку про цілковиту різницю, що існує між душею й тілом, яка полягає в тому, що тіло за своєю природою завжди подільне, тоді як дух зовсім неподільний. Душа й тіло – дві абсолютно протилежні субстанції, кожна з яких не потребує для свого існування нічого, крім себе самої.

Існують суто матеріальні речі – уся природа, включаючи людину, і річ, або субстанція, уся сутність якої полягає в одному мисленні – це душа. Власні прояви душі – бажання й воля, вони не мають відношення до будь-чого матеріального.

Метафізичні гіпотези й досвід спостереження вступили у вченні Декарта в протиріччя. Він уводить поняття “тваринних духів”, що керують рухом, поняття рефлексу.

Міркування Декарта породили так звану психофізичну проблему: усе, що не може бути приписане тілу, належить до душі.

Засобом пізнання душі є внутрішня свідомість. Це пізнання ясніше й достовірніше, ніж пізнання тіла. Свідомість відкривається людині в самоспостереженні.