Проблема значення. Значення і смисл.

Значення є об’єктом лінгвістичної семантики й суміжних із нею галузей

мовознавства, а також логіки, філософії, психології, соціології і т. ін. Проблема значення є однією з найбільш складних і дискусійних у гуманітарних галузях науки.

Свого часу Л. Виготський стверджував, що для офіційної науки значення є такою ж невідомою величиною, як зворотний бік Місяця, а за влучним висловом Е. Бенвеніста, «що тільки не робилося з метою не брати до уваги значення [...], марні сподівання. Воно, як голова Медузи, скрізь у центрі мови зачаровує тих, хто його спостерігає» [Бенвенист 1965, 443]. В. Звегінцев порівнював значення з Попелюшкою, яка перетворилася на можновладну принцесу, до якої сьогодні в міру власних сил приносять знаки поваги всі сучасні лінгвісти [1976, 60]. У. Вейнрейх у своїй книзі назвав параграф про значення «Станом нашого невігластва» [1970]. Л. Блумфілд узагалі вважав, що лінгвістична наука не може надати опису значенню за критеріями науковості [1968]. Скептицизм щодо можливості виокремлення фіксованого значення слова висловлює Дж. Ейтчисон: «значення слів - це не мертві комахи, які можна приколоти шпильками, а живі метелики, що невловимо кружляють біля нас, або риби, які вислизають із рук, коли здається, що їх спіймали» [Aitchison, 1993]. У психолінгвістиці, на думку О. Залевської, шлях до інтерпретації цього складного і багатовимірного феномена прокладається «через подолання численної кількості купин, ям, вибоїн; він пройдений лише частково» [2000, 97].

На сьогодні визначились різні тлумачення поняття значення залежно від теоретичних засад дослідження:

онтологічний, що проектує значення на предмети реального світу (у «Лінгвістичному енциклопедичному словнику» значення кваліфікується як «зміст слова, що відображає у свідомості й закріплює в ній уявлення про предмет, ознаку, процес, явище» [1990, 261]; подібний аспект тлумачення значення поділяли В. Виноградов, В. Звегінцев, Т. Ломтєв, В. Гак, М. Жинкін

та ін.). У представників німецької школи «Слів и речей» цей аспект набуває

крайньої форми: «У кожний окремий статичний момент позначення збігається зі словом, тоді як його значення - з річчю»;

гносеологічний, що пов’язує значення зі сферою уявлень, ідей, думок,

понять як результатів інтеріоризації світу носіями певної мови (Г. Пауль кваліфікував узуальне значення як всю сукупність уявлень, що складають для

члена мовної спільноти зміст слова [1960, 94]; М. Нікітін розглядає значення

«як концепт, що актуалізується у свідомості як інформаційна функція іншого

концепту, який актуалізує саме цей» [1988, 65]);

логічний із властивим йому прирівнюванням значення до поняття за умови встановлення істинності шляхом логічного числення (О. Смирницький

трактував значення як «поняття, оформлене відповідно до системи мови, простіше - як поняття в мовному оформленні» [1955]);

реляційний,що пов’язує значення з акустичним образом мовного знака

(згідно з концепцією Ф. де Соссюра) або з відношенням слова-знака до інших

слів-знаків у мовленні (Л. Вітгенштейн вважав значення його вживанням у мові, В. Звегінцев розглядав його під кутом зору потенційної сполучуваності

(валентності) з іншими словами, що підпорядковане правилам діючої норми

[1957, 132]; В. Левицький вносить до цього аспекту когнітивну складову: значення - «це набуті на підставі досвіду (у процесі діяльності) знання (виділено мною - О.С.) про сукупність мовних і немовних ситуацій вживання слова» [2006, 68]);

семіотично-реляційний аспект орієнтує дефініцію значення на його

зв’язок із мисленням й інтеріоризованою дійсністю: лексичне значення як

відношення слова, знака до поняття, уявлення, предмета, референта, ситуації

його вживання, соціальної культури, типових компонентів ситуації та до

інших знаків (Р. Будагов, А. Шафф, Ю. Найда, Дж. Фьоре, Ч. Фриз);

психологічний аспект, у якому значення трактується як складне психічне (духовне) явище, що має дві сторони - індивідуальний зміст і колективний досвід, - або як складна психічна сутність, феномен, пов’язаний із чуттєво сприйнятим символом (X. Кронассер, Л. Вайсгербер, С. Ульманн, Г. Стерн, О. Смирницький, Т. Григорьева й ін.);

інформаційний, що ототожнює значення з інформаційною функцією мовних одиниць (М. Холідей, О. Селіверстова, М. Степанова, Ф. Джордж);

енциклопедичний, який розмежовує мовний статус значення й енциклопедичне (концептуальне) знання або ототожнює перше з енциклопедичними знаннями.

Узагальнюючи наявні семантичні теорії, Л. Васильєв пропонує два напрями тлумачення значення: 1) як психологічної сутності, що співвідноситься із предметами, уявленнями, емоціями, поняттями; 2) як реляційної сутності, відношення знака до предмета (денотативне значення), поняття (сигніфікативне), акту мовлення (прагматичне), ситуації вживання (стилістичне) і до інших мовних знаків (структурне) [1990, 67]. Дослідники розглядають ці два напрями як відображальний і реляційний.

Однією з проблем визначення природи значення є складність розмежування його мовно-системного й мовленнєвого характеру. Ще Л. Виготський відзначав, що думка не виражається у слові, а здійснюється у ньому [1982]. Л. Вітгенштейн небезпідставно вважав, що значення слова є його вживанням (таке тлумачення значення було поширеним у позитивістськи орієнтованих лінгвістичних дослідженнях). О. Потебня писав, що значення слова можливе лише в мовленні: вилучене зі зв’язку слово є мертвим, не функціонує й не виявляє ані своїх лексичних, ані формальних властивостей, оскільки їх не має. Але в мовленні значення представляє лише певний фрагмент концепту, а інші фрагменти залишаються неактуалізованими. У цьому й полягає протиріччя, яке розв’язується шляхом обгрунтування природи знака в мовленні (актуального, а не віртуального). Актуальний знак зв’язує формою той зміст, якого потребує його контекстне оточення й ситуація мовлення.

У такому випадку виникає проблема розмежування значення і смислу, актуальна для багатьох дослідників, яка розглядалася ще І. Бодуеном де Куртене. Лінгвісти вбачали відмінність значення і смислу 1) у віднесенні першого до мови, а другого - до мовлення; 2) в ототожненні значення з поняттям, смислу – з концептом; 3) в обмеженості значення й необмеженості смислу; 4) у кваліфікації значення як способу, а смислу як мети; 5) у протиставленні узагальненого аспекту значення індивідуальному аспектові смислу; 6) у трактуванні значення як системної, уніфікованої, нормативної, соціально-історичної постійної величини, мовної категорії, а смислу - як категорії мовленнєвої семантики, ситуаційно й контекстуально зумовленої (див.: [Бондарко 1978, 40; Алефиренко 2005а; Сулейменова 1989, 10]) і т. ін. На думку О. Леонтьева, значення – це узагальнене відображення дійсності, що стало частиною моєї свідомості; особистісний смисл - це відображення дійсності залежно від мотивів, інтенції комуніканта [1999, 50]. Значення, на відміну від смислу, прив’язане до мовних одиниць, є елементом мовної системи, конвенційним для всіх носіїв мови, хоч реалізується й у мовленні та становить ядро індивідуальних смислів. Подібний погляд поділяв й О. Лурія, який вважав смисл індивідуальним значенням слова, залежним від ситуації спілкування [1979]. У сучасній семантиці існує кілька напрямів дослідження специфіки значення індивіда: асоціативний, параметричний, ознаковий, прототипний, ситуаційний тощо.

Смисл, як вважають деякі лінгвісти, об’єднує значення з немовним змістом: образами, енциклопедичними, ситуативними екстралінгвальними знаннями, мовленнєвими конотаціями [Слюсарева 1967, 282]. Структура смислу, як зазначають деякі психолінгвісти, є подвійною. Вона містить об’єктивно-суспільний і суб’єктивно-особистісний смисл: перший привласнюється індивідом, а другий формується у процесі спілкування й реалізується в певному контексті та ситуації [Зимняя 1976]. Г. Гійом у своїй психосистематичній теорії подає синтез системного й функціонального підходів: у мовленнєвій діяльності інтегруються ознаки семасіологічного (системного) та смислового (мовленнєвого) значень [1992] (пор. положення 1892 р. Г. Фреге «ідеальне у тексті складається не лише зі значень, а й зі смислів»), М. Алефіренко також кваліфікує мовленнєвий смисл як особистісно орієнтоване використання системного значення в мовній свідомості комунікантів [2005а, 86]. Казахська дослідниця Е. Сулейменова надає смислові такі ознаки: 1) відсутність прямого вияву; 2) інваріантність; 3) актуальність, ситуативність і суб’єктивність; 4) вербальну та паравербальну репрезентацію;

5) відсутність повної експлікації; 6) неможливість адекватного та повного сприйняття; 7) універсальний, надмовний характер; 8) динамічність, що виявляється у відбитті всіх змін у концептуальній системі [1989, 145-146].

На думку О.О.Селіванової, проблема розмежування значення і смислу не може бути однозначно розв’язаною, що зумовлене розбіжністю загальних теоретичних засад дослідників при розгляді ними співвідношення мови та свідомості, значення й концепту, знака та значення тощо.

Узагальнивши наведені вище причини та підходи до значення і смислу, можна сказати, що значенняяк конвенційно закріпленої за певною мовною формою інформації, набутої на підставі колективного й індивідуального пізнавального та мовного досвіду носіїв мови, що в мовленні репрезентує відповідний фрагмент, актуальний для конситуаційного оточення. Смисл відрізняється від значення особистісним інформаційним додатком, що формується у свідомості окремої людини в результаті її життєдіяльності. Смисл актуалізується при сприйнятті мовного знака: від слова до тексту - і

має дифузний, розмитий характер.

Структура лексичного значення (денотат, сигніфікат, конотат)

У науковій літературі існує розгалужена диференціація складників лексичного значення. В. Левицький зазначає, що в сучасній лінгвістиці значення слова трактується як структура, що складається з кількох ієрархічно пов’язаних між собою субструктур, як багатошаровий комплекс, конституентами якого є семантика (інформація чи знання про позначені словом предмети та явища зовнішньої дійсності), прагматика (інформація и знання про умови комунікації), синтактика (інформація чи знання про правила вживання знака) [2006, 69]. Ці складники відповідають рівням семіозису, запропонованим Ч. Моррисом.

У логічному аспекті семантична структура слова складається з денотата, сигніфіката й конотата. Денотат (від лат. denotatum - позначене) є терміном логіки, транспонованим до логічної семантики як відповідник значення, позначеного (за Г. Фреге, Б. Расселом). Уживається також у значенні об’єкта чи фрагмента дійсності або ментального світу, позначених певною мовною

одиницею (відповідник референта в концепції К. Огдена й А. Ричардса). Термін набув і більш широкого значення поняття взагалі, фіксованого мовним знаком. На противагу сигніфікату як інтенсіоналу, тобто змісту поняття, денотат є відповідником екстенсіоналу - обсягу поняття (за Дж. Міллем і Р. Карнапом).

У семантиці денотат кваліфікується по-різному: як клас предметів, що має однакові ознаки [Апресян 1974], або як сукупність ознак класу предметів

[Колшанский 1976], що ототожнює його з відповідним значенням сигніфіката. На відміну від конотата, денотат розглядається й як понятійне ядро значення, позбавлене суб’єктивних відтінків: оцінки, емотивності, експресивності, функціонально-стилістичної забарвленості, - хоч не завжди межа між ними є чіткою та прозорою.

Сигніфікат (від лат. signification - позначуване) розглядається здебільшого як понятійний зміст мовного знака. Термін транспонований зі схоластичної логіки Середньовіччя (Дж. Солсберійський, XII ст.) до логічної семантики завдяки працям американського філософа Ч. Морриса (у 1938 р.) як зміст поняття, інтенсіонал, протиставлений екстенсіоналу - обсягу поняття. Дослідник протиставляв сигніфікат як зміст поняття денотату – предметній віднесеності знака. Г. Фреге розмежовував сигніфікат і денотат як смисл зі значенням. У. Куайн ототожнював сигніфікат зі значенням, А. Чьорч – із концептом, Ф. де Соссюр - із позначеним. У сучасній логічній семантиці сигніфікат протиставляється денотату як ідеальне матеріальному, системне - мовленнєвому, віртуальне - актуалізованому. Ототожнюють сигніфікат і з понятійним ядром значення (гіперонімічним аналогом). Дискусійними проблемами є наявність сигніфіката у речення, власних назв й індексальних знаків, розмежування сигніфіката з конотатом і т. ін. Найбільш прийнятним у сучасній семантиці є диференціація денотата як класу однорідних предметів й сигніфіката як сукупності ознак цього класу.

Конотат(від ср. лат. connoto - маю додаткове значення) - додатковий

компонент значення мовної одиниці, шо доповнює її предметно-логічний зміст суб’єктивними відтінками оцінки, емоційності, експресивності, функціонально- стилістичної забарвленості, а також відтінками, зумовленими соціальними, ідеологічними, культурними, ситуаційними аспектами комунікації. Конотація протиставляється денотації як предметно-логічному компонентові значення, хоч таке протиставлення є не завжди послідовним (особливо для емоційно-оціночної лексики різних стилів). Зв’язок денотата й конотата переважно розглядають як залежність другого від першого на підставі вторинності другого.

У сучасній семасіології виокремилися три підходи до визначення конотата. Перший, найбільш уживаний, диференціює в конотаті додаткові системно-зумовлені складники значення - оцінку, емотивність, експресивність та функціонально-стилістичну забарвленість (І. Арнольд, О. Іванова, В. Телія, Н. Лук’янова, С. Йохансента ін.). І. Арнольд і В. Телія вважають, що конотація може бути системно-мовною й мовленнєвою. У тексті конотація являє собою підтекст, що формує значення слова на базі експлікації прагматично значимої суб’єктивно-оцінної та стилістично маркованої інформації [Телия 1986, 134-135].

Другий підхід до розгляду конотації обмежує її лише тими елементами

змісту, які додаються в мовленні та пов’язані з характеристикою ситуації спілкування, відношенням її учасників до предмета мовлення, - асоціативними, контекстуальними, прагматичними, емотивними (Л. Єльмслев, Г. Колшанський, М. Комлєв, Е. Азнаурова, І. Стернін, 3. Попова, Т. Крючкова й ін.). Вважається, що конотат не входить до дефініції слова, а є семантичною асоціацією, що пов’язується з культурними стереотипами мовців (наприклад, віслюк асоціюється з упертістю, лис - із хитрістю, серце - із почуттями любові тощо). М. Комлєв не випадково виводить конотацію за межі власне семантики на рівень додаткових смислових компонентів, зумовлених характеристикою комунікантів, їхніми уявленнями, почуттями, культурою, світобаченням, знаннями [1969].

Третє, найсучасніше та найбільш широке розуміння конотації містить такі складники: ситуаційно-психологічний (іронічна, евфемістична, меліоративна, пейоративна, експресивна конотація), соціально-лінгвістичний (жаргонна, розмовна, книжна), лінгвістичний (новизни, запозичення, архаїзації, термінологізації), культурний (культурна конотація), ідеологічний (ідеологічна конотація) і т. ін. [Говердовский 1991]. Дискусійними залишаються питання щодо ступеня розширення сфери конотації, статусу компонентів конотативного значення (сем чи відтінків), системної або функціональної природи конотації.

На особливу увагу семасіологів заслуговує проблема семантичної структури полісемантів. Згідно з дихотомією мови та мовлення (Ф. де Соссюр), емічного й етичного рівнів (К. Пайк), основною одиницею лексичної підсистеми мови є лексема, а її реалізацією у мовленні - лексико-семантичний варіант (ЛСВ). Прибічники вчення про третій рівень мови, що, за висловом Е. Косеріу,«заповнює прірву між мовою та мовленням» (пор.: мовленнєва діяльність Л. Щерби,норма Е. Косеріу, колективна навичка А. Мартіне, тезаурус О. Реформатського,індивідуальне мовлення Ю. Степанова), установлюють одиницю третього рівня —семему [Соколовская 1990]. Семема дорівнює лексико-семантичному варіантув мовленні або визначається як «змістовий аналог, семантична функціясловоформ» [Васильєв 1990, 36]. Як мовна одиниця складної структури, вонаутворюється шляхом взаємодії ряду елементів мовної якості з елементамипозамовного характеру (відображені у значенні слова зв’язки з поняттям,предметом, граматичні характеристики тощо). Тим самим, оскільки семемарепрезентує слово як лексико-граматичну одиницю, яка об’єктивує мисленнєвийзв’язок із поняттям та референтом, вона не є одиницею лише семантичноїприроди. Безперечно, такий статус семеми виводить її за межі значення нановий рівень комунікації та індивідуальний рівень мовної особистості. Отже, саме семема може стати головним поняттям антропоцентрично орієнтованої семасіології.

У науковій літературі можна зустріти й інше тлумачення терміна «семема» як еквівалента JICB. Віртуальний спектр значення полісеманта отримує найменування семантеми, що складається з окремих ЛСВ. У мовленні ЛСВ реалізується у вигляді семеми.

Структуру значення представляють й у вигляді ієрархії сем, або семантичних множників (компонентів, маркерів, параметрів), або диференційних семантичних ознак, чи ноем. В. Левицький цілком слушно вважає, що термін семантичний множник «найбільш точно передає нелінійний характер відношень між компонентами у структурі значення, але він має більш обмежені дериваційні можливості, порівняно з термінами сема і компонент» [2006, 86]. І. Арнольд, навпаки, підкреслює, що вимогам прозорої мотивованості, яка вказує на належність до семантики як плану змісту, короткості, широкого словотвірного потенціалу, відповідає термін «сема» [1991, 50].

Сема (від гр. sema - знак) є елементарним компонентом значення як найменша розрізнювальна риса, об’єктивно притаманна денотату, а на думку

деяких дослідників, і конотату. Кожна сема відображає у свідомості носіїв мови диференційні ознаки, властиві денотату або привласнені щодо нього мовним середовищем, що є об’єктивними для кожного мовця [Гак 1971, 78-96]. Термін «сема» уведений Б. Потьє. Певні застереження висловлюють деякі дослідники із приводу неподільності семи, оскільки, на їхню думку, для багатьох загальноприйнятих сем можлива їхня подальша сегментація, наприклад у семі ’стать’ можна виокремити сему ’істота’, а межа членування того чи іншого значення на семи визначається поставленими в дослідженні завданнями [Арнольд 1991, 50].

Семний склад установлюється шляхом компонентного аналізу. У сучасній семантиці семний аналіз застосовує певну метамову, що являє собою набір певних семантичних множників (сем), як-от: класеми - найбільш узагальненої частиномовної ознаки; інтегральної семи (архісеми) - ознаки тематичної групи чи лексико-семантичного поля; диференційних (гіпосем) - ознак, що відрізняють значення певного слова від семантики слів того самого класу; потенційних (оказіональних), що виявляються в певних контекстах і суперечать ознакам лексичного класу.