Культурно-історична теорія Л.С. Виготського.

Виготський розробив учення про вік як одиницю аналізу дитячого розвитку. Він запропонував розуміння ходу, умов, джерел, форм. специфіки й рушійних сил розвитку дитини; описав епохи. Стадії і фази дитячого розвитку та переходи між ними підчас онтогенезу; виявив і сформулював основні закони психічного розвитку дитини. Заслуга Виготського полягає в тому. що він перший застосував історичний принцип у галузі дитячої психології. (11)

Культурно-історична теорія вищих психічних функцій (Л.С.Виготський)

1. У процесі суспільно-історичного розвитку людина створила різноманітні знаряддя і знакові системи ( де найважливішими є інструменти для трудової діяльності, мова, система числення) і навчилася ними користуватися. Завдяки їм, особливо письму, юдина перебудовує свої психічні процеси. За історичний період людьми створено два типи знарядь: що впливають на природу (знаряддя праці, що впливають на людину (знакові системи).(9)

2. Застосування в практичній діяльності знарядь і знакових систем означає початок переходу людини від безпосередніх до опосередкованих психічних процесів, де засобами управління є названі знаряддя і знаки. Як наслідок, психічна діяльність людини перебудовується і зростає порівняно з тваринами.(9)

3. Навчання – це передача дитині досвіду користування знаряддями та знаками для управління власною поведінкою. (9)

4. Діяльність та поведінка людини є результатом взаємодії двох процесів – біологічного дозрівання та на учіння. Які доводять наявність єдиної лінії розвитку.(9)

5. Будь-яка психічна функція у своєму генезисі має дві форми: вроджену (натуральну) і набуту (культурну). Перша є біологічно детермінованою, друга – сформована історично, опосередкована та зумовлена використанням знарядь і знаків як засобів управління нею. Ідея інтеріоризації (психічна функція) з’являється двічі : спочатку на зовнішньому. потім на внутрішньому плані.(9)

6. Спочатку спосіб використання знарядь і знаків демонструється дорослими в спілкуванні з дитиною та спільній предметній діяльності. Отже, знаряддя і знаки є засобами управління поведінкою інших людей і поступово перетворюються для дитини для засіб самоуправління. Тоді міжособистісна функція управління перетворюється на внутрішньоособистісну. (9)

Обґрунту­вав теорію Лев Виготський (1896 – 1934), який виходив із твер­дження про визначальну роль праці у пристосуванні люди­ни до природи і природних сил. Розвиток особистості, за його словами, відбувається у процесі оволодіння знаряддя­ми праці, а також шляхом навчання. Тому навчанню нале­жить провідна роль в організації життя, психічному розвитку. Розвиток психіки не можна розглядати поза соціальним середовищем, оволодінням досвідом поперед­ніх поколінь.

Л.С.Виготський розглядав вік як епоху, ступінь, відносно замкнутий період розвитку, значення якого визначається його місцем в загальному циклі розвитку, а загальні закони розвитку відрізняються своєрідністю прояву. При переході від однієї вікової ступені до іншої виникають новоутворення, яких не було в попередні періоди. І перебудовується весь хід розвитку.

Особливості віку визначаються сукупністю багатьох умов: системою вимог до дитини на даному етапі її життя, сутністю взаємовідносин з оточуючим, типом діяльності, якою вона оволодіває, способами оволодіння.

Виготський вводить також поняття вікової кризи, як цілісних змін особистості дитини, які виникають при зміні стабільних періодів як переломних точок на кривій дитячого розвитку., які відокремлюють один віковий період віл іншого.

Кризи зумовлюють виникнення основних новоутворень попереднього стабільного періоду, які призводять до руйнування однієї ситуації розвитку ( це система відносин, в якій знаходиться дитина та орієнтація в них), та виникнення іншої.

Поведінкові показники вікових криз – впертість, негативізм, конфліктність – Л.С.Виготський вважав необхідними і відображаючими єдність негативної та позитивної сторін кризи.

Л.С.Виготський вважає, що джерелом розвитку вищих психічних функцій є середовище. Вищі психічні функції виникають спочатку як форма колективної поведінки дитини, як форма співробітництва між дітьми, і лише потім стають індивідуальними (інтрапсихічними) функціями самої дитини.

Л.С.Виготський сформулював закони психічного розвитку дитини:

- дитячий розвиток відбувається нерівномірно в часі: рік життя немовляти за темпом розвитку не відповідає рокові життя, наприклад, підлітка;

- розвиток психіки являє собою ланцюжок якісних змін, процес, в якому ускладнення і кількісні зміни психічних функцій переносять в якісні, суттєві і призводять до стрибкоподібних, якісних новоутворень. Сприймання, пам'ять, мислення дитини відрізняються від дорослого не тим, що вони менш розвинені, вони просто якісно інші, ніж у дорослого. Закономірності, яким вони підлягають, в процесі розвитку видозмінюються, кількісні зміни переходять в якісні;

- нерівномірність дитячого розвитку: кожна сторона дитячого розвитку має свій оптимальний період розвитку;

- закон розвитку вищих психічних функцій, які, як уже зазначалось, виникають спочатку, як зовнішні, а потім переходять у внутрішні, інтрапсихічні. Вищі психічні функції характеризуються опосередкованістю, усвідомлюваністю, довільністю. Системністю, формуються за життя в результаті оволодіння знаряддями, засобами та розв’язуються у в звязку з навчанням.

Виготсь­кий обґрунтував поняття «зона найближчого розвитку» («перспектива найближчого розвитку»).

Ідеї Л. Виготського розвинули його послідовники, які доводили, що розвиток і становлення особистості молодої людини, яка засвоює соціальний досвід, відбувається не автоматично, а завдяки зміні її внутрішнього світу, вну­трішньої позиції (Л. Божович), що опосередковує всі вихов­ні впливи. Позиція особистості розглядається як сукупність мотивів діяльності, в яких виявляються її потреби, ідеали, оцінки та самооцінка, сформовані в результаті виховання. Вона робить особистість відносно незалежною від зовнішніх впливів, які переломлюються через внутрішні умови.

На сучасному етапі вчені розрізняють поняття «ріст» і розвиток», які включають кількісні і якісні зміни будь-якого явища. На фізіологічному рівні ріст організму, мозку (кількісні зміни) нерозривно пов’язаний зі зміною їх структури та функцій (якісні зміни). Нагромадження кількісних та якісних змін в організмі, психіці зумовлює перехід від одних стадій розвитку до інших, якісно вищих.

Причини і рушійні сили розвитку містяться у процесі життя дитини, в його умовах, стосунках дитини з навколишім середовищем (буття).

Багатоманітність процесів навчання, виховання і розпитку особистості на різних вікових етапах, за різних соціальних, історичних, географічних умов, у різних ситуаціях налаштовує психологів на пізнання його специ­фічних особливостей, загальних закономірностей, у про­цесі яких продукуються нові висновки, концептуальні положення, теоретичні відкриття.

Обґрунтував її Л. Виготський, який виходив із твердження про визначальну роль праці в пристосуванні людини до природи і природних сил. Праця, виробництво знарядь праці змінюють тип поведінки людини, зумовлюють формування її відмінності від тварини. Ця відмінність полягає в опосередкованості її діяльності, оскільки між людиною і предметом праці є знаряддя праці. Опосередкованість притаманна і процесу внутрішньої (психічної) діяльності, адже людина в своїй внутрішній діяльності користується знаками (словом, цифрою, символом, нотою тощо) подібно до того, як у зовнішній практиці вона використовує знаряддя праці.

За функцією подібність між знаряддями і знаком полягає в тому, що вони надають діяльності опосередкованого характеру. Відмінність між ними виявляється в їх різній спрямованості. Якщо знаряддя праці спрямоване назовні (зумовлює зміни в об'єкті, є засобом зовнішньої діяльності), то знак спрямований всередину, змінює не зовнішнє, а внутрішню природу суб'єкта діяльності. Використання знаків, перехід до опосередкованої діяльності перебудовують психічну діяльність людини, природне функціонування її' органів, сприяють розширенню можливостей психічної активності особистості.

Розвиток особистості відбувається у процесі оволодіння знаряддями праці, а також знаками шляхом навчання. Тому навчанню належить провідна роль в організації її життя, психічному розвитку. Розвиток психіки не можна розглядати поза соціальним середовищем, у якому відбувається засвоєння знакових засобів, що забезпечує оволодіння досвідом попередніх поколінь.

У теорії Л. Виготського втілена ідея про соціальну сутність людини, сформульований загальний генетичний закон культурного її розвитку, відповідно до якого "будь-яка психічна функція в культурному розвитку дитини з'являється на сцену двічі, у двох планах, спершу - соціальному, потім - психічному, спершу між людьми як категорія іятерпсихічна". Кожна вища психічна функція у своєму розвитку обов'язково долає зовнішню стадію, оскільки вона з самого початку є соціальною функцією.

Для ілюстрації цього положення Л. Виготський проаналізував розвиток жесту. Наприклад, на перших порах він реалізовувався дитиною як спрямований на предмет невдалий хапальний рух і як важливий етап в оволодінні дією. На цьому етапі дитячій руці допомагає дорослий, який сприймає жест як вказування на предмет, що зацікавив малюка. Так вказівний жест із невдалого хапального руху перетворюється на жест для інших, які вбачають у ньому зміст вказування. Жест стає знаком хапання - вказуванням. Після цього дитина починає ставитися до свого руху як до вказування, тобто жест (знак) для інших стає в ЇЇ свідомості жестом (знаком) для себе. Так відбувається усвідомлення дитиною свого жесту. Його значення спочатку створюється ситуацією, а потім - людьми, які її оточують.

Аналогічно відбувається зі словом у процесі засвоєння дитиною мови. Спершу воно виражає її ставлення до речі. Цей об'єктивний зв'язок між словом і предметом дорослі використовують як засіб спілкування з дитиною.

Усі вищі психічні функції людини, за твердженням Л. Виготського, генетично пов'язані з її соціальними відносинами. Йдеться про те, що вищі психічні функції спочатку виникають у стосунках між людьми і тільки потім стають психічними (внутрішніми) функціями дитини. Процес становлення особистості виявляється в тому, що вона стає тим, ким вона є, через те, чим вона є для інших. За характером використання знаків можна зробити висновок про інтелектуальний розвиток особистості. У цьому сенсі Л. Виготський обґрунтував поняття "зона найближчого розвитку", хоч більш вдалим щодо цього є поняття "перспектива найближчого розвитку".

Ідеї Л. Виготського розвинули його послідовники, доводячи, що розвиток і становлення особистості молодої людини, яка засвоює соціальний досвід, відбуваються не автоматично, а шляхом зміни її внутрішнього світу, внутрішньої позиції, що опосередковує всі виховні впливи. Позиція особистості розглядається як сукупність мотивів діяльності, в яких виявляються її потреби, ідеали, оцінки та самооцінка, сформовані в результаті виховання. Вона робить особистість відносно незалежною від зовнішніх впливів, які переломлюються через внутрішні умови.