Переваги та недоліки системного підходу до управління підприємством
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЦТВОМ В АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ
Сутність, складові та принципи формування системи управління виробництвом в аграрних підприємствах
Як відомо, управління відіграє значну роль в діяльності будь-якої виробничої організації чи організації сфери послуг, оскільки має забезпечувати постійну конкурентну перевагу виробів, що випускаються, або наданих послуг при зміні кон’юнктури ринку. Більшість негараздів підприємств, особливо в Україні та Росії, пов’язані саме з поганим функціонуванням системи управління виробництвом, корені якого є як внутрішніми, що залежать від даного виробництва, так і зовнішніми, зумовленими державною політикою та загальною економічною ситуацією [25, с. 116].
Група авторів у складі М. X. Мескона, М. Альберта, Ф. Хедоурі стверджує, що існує чотири підходи до управління виробничою діяльністю: підхід на основі виділення різних шкіл, процесний, системний та ситуаційний [58, с.189].
Серед усіх підходів менеджменту до управління підприємством, системний можна визначити як повний та комплексний підхід. З погляду системного підходу, система – це впорядкована сукупність елементів, між якими існують певні зв'язки, а зв'язки – це такі поєднання елементів, що впливають на поведінку елементів і системи в цілому. Види елементів і зв'язків можуть бути найрізноманітнішими. Система може складатися з різних окремих систем (субсистем, підсистем) і в той же час бути елементом, підсистемою іншої або навіть багатьох систем (суперсистеми, зовнішньої системи). Елементи системи можна розглядати як системи (підсистем), коли досліджується їх структура. Таким чином, під системами розуміють цілеорієнтовані цілісні структури, якими є підприємство [62, с.240].
Сутність системного підходу до управління полягає в наступному: формулювання цілей та встановлення їхньої ієрархії до початку будь-якої діяльності, пов'язаної з управлінням; отримання максимального ефекту, тобто досягнення поставлених цілей шляхом порівняльного аналізу альтернативних шляхів та методів досягнення цілей та здійснення вибору; кількісна оцінка цілей та засоби їх досягнення, заснована на всебічній оцінці всіх можливих і планованих результатів діяльності [80, с. 241]. Проте теорія систем сама собою не доводить, які ж саме елементи організації як системи особливо важливі. Вона тільки говорить, що підприємство складається з численних взаємозалежних підсистем і є відкритою системою, яка взаємодіє із зовнішнім середовищем. Ця теорія конкретно не визначає основні змінні, що впливають на функцію управління. Не визначає вона і того, що в довкіллі впливає на управління і як середовище впливає на результат діяльності підприємства. Очевидно, що керівники мають знати, які змінні підприємства як системи необхідні для того, щоб застосовувати теорію систем до процесу управління. Це визначення змінних і їх впливу на ефективність діяльності підприємства є основним внеском ситуаційного підходу, що логічно продовжує теорію систем (табл. 1.1) [80, с. 243].
Таблиця 1.1
Переваги та недоліки системного підходу до управління підприємством
| Управління як система (Системний підхід) | |
| Авторська думка щодо підходу: | |
| Переваги | Недоліки |
| 1. Визначення цілей та критеріїв управління та підпорядкування встановлених критеріїв загальній меті 2. Розглядання всіх елементів системи у взаємозв'язку 3. Застосування на різних рівнях — від якогось підрозділу до всього підприємства. У кожному випадку об'єкт управління розглядається як цілісна система 4. Спрямування на слабо структуровані проблеми, пошук оптимального варіанта їх вирішення | 1. Потребує високого професіоналізму персоналу 2. Використання дорогих технологій, автоматизованих систем управління 3. Не передбачає розкладання на взаємопов'язані процедури як на «вході» з по- стачальниками , так і на «виході» з покупцями і замовниками |
Джерело: [80, с. 243]
У своїй праці Василенко В.О. висвітлює, що «управління - система заходів впливу на колективи людей, зайнятих у процесі виробництва, і через них на матеріальноречові елементи праці в напрямку підвищення ефективності їх діяльності» [17, с. 124].
Науковці М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі стверджують, що «управління – це процес планування, організації, мотивації та контролю, необхідний для того, щоб сформулювати й досягти цілей організації» [58, с. 187].
На думку П. Друкера, «управління – це особливий вид діяльності, що перетворює неорганізований натовп на ефективну цілеспрямовану та продуктивну групу» [34, с. 156].
В.В. Россоха у своїх працях звертає увагу на те, що у виробництві важливу роль відігріє гармонійна система завдань, стратегій і страктура виробничого потенціалу, ступінь надійності підприємства та його гнучкість. Під надійностю він розуміє зусилля щодо вияалення і подолання ризику, тобто страхування справи, гнучкість означає можливість підприємства пристосуватися до змін так, щоб не втрачати можливих шансів на успіх і уникнути небезпек за умови чітко сформульованої мети і визначення способу поведінки [66, с. 149].
Д.П. Доманчук важає, що підходи до оцінки системи управління в аграрних підприємствах повинні ґрунтуватись на раціоналізації окремих складових – це організаційна структура, особистість менеджера, економічна ефективність виробництва, орендні відносини, матеріальне стимулювання праці та таке інше. Поряд із цим, управління нинішніми підприємствами і зокрема великотоварними, потребує врахування юридичних, організаційних та економічних аспектів [33, с.4].
В узагальненому вигляді поняття про підсистему управління виробництвом можна сформулювати наступним чином. Підсистема управління виробництвом являє собою сукупність взаємопов'язаних структурних елементів (інформації, технічних засобів її обробки, фахівців, підрозділів з управління, зв'язків і відносин між ними, відповідних функцій, методів і процесів управління), що забезпечують координацію при їх взаємодії і реалізацію виробничими підрозділами поставлених цілей [25, с.165].
Вирішальне значення в управлінні аграрними підприємствами має здатність системи управління не тільки вирішувати ключові проблеми аграрного сектору, а й нівелювати негативні вияви об’єктивних за характером та специфічних для нього чинників, а саме: суперечливість економічних інтересів виробників та соціальних інтересів споживачів сільськогосподарської продукції та продовольства; неможливість оперативного реагування виробників сільськогосподарської сировини на зміну обсягів попиту споживачів через сезонний та тривалий у часі процес агровиробництва; організаційна розрізненість сільськогосподарських виробників та складність у виробленні консолідованої позиції у захисті своїх інтересів порівняно із споживачами сільськогосподарської продукції – підприємствами переробної та харчової промисловості; територіальна розосередженість сільськогосподарських виробників, що визначає вплив зональних природно-кліматичних умов на формування економічних результатів діяльності; економічна нерівність різних за розмірами сільськогосподарських товаровиробників [45, с. 6].
Система управління виробництвом і її своєчасне впровадження на підприємстві дозволяє не тільки відповідати зазначеним вимоги, але і побудувати ефективний менеджмент. Основні завдання, які виконують сучасні системи управління виробництвом - це ліквідація рутинних операцій, які гальмують інтенсивність випуску продукції і інтеграція інформаційних потоків в режимі реального часу на основі інформаційної системи підприємства.
Виробничий менеджмент — сукупність принципів, методів, засобів і форм управління виробництвом, яка має на меті підвищення його ефективності та збільшення прибутку, тобто це управлінський процес, спрямований на формування комплексної системи виробництва на засадах оптимального використання ресурсів з метою забезпечення необхідного рівня прибутковості [32, с. 236].
Предметом виробничого менеджменту є не тільки основні виробничі процеси, а й різні допоміжні операції, виконання яких необхідне для якісного функціонування організації в цілому.
Застосувавши, загальнонауковий метод моделювання та модель функціонування об’єкту дослідження за темою управління виробництвом побудували модель процесу управління виробництвом на рисунку 1.1
Об’єктом дослідження є процес управління виробництвом на підприємстві.
| Виробнича підсистема організації |
| працівники |
| матеріальні об'єкти |
| Знаряддя, предмети, продукти праці, а також технологія, організація виробництва. |
| Зайняті в підприємствІ сільськогосподарською діяльністю |
| Ресурси організаційної структури системи управління |
| Кадрові ресурси |
| Інформаційні ресурси |
| Технологічні ресурси |
| Технічні ресурси |
| Управління виробництвом на підприємстві |
| Розробка виробничої програми господарства |
| Заходи щодо зміцнення конкурентних переваг підприємства на основі впровадження концепції управління якістю |
| Впровадження нових технологій виробництва продукції |
| Застосування сучасних інформаційних технологій |
| Удосконалення системи мотивації праці |
Рис. 1.1. Модель процесу управління виробництвом аграрних підприємств
Джерело: узагальнено та систематизовано автором на основі [21, с.12].
Систему управління виробництвом треба аналізувати в горизонтальному і вертикальному планах. Перше дає змогу встановити склад виробничих підрозділів і навіть окремих виконавців (наприклад, кооперативів і їхніх працівників у складі асоціації), ефективність внутрішніх зв'язків, поділ праці, результативність новацій і водночас ефективність усієї системи управління з огляду зміни напряму діяльності, взаємодії складових частин [21, с.12].
Аналіз вертикального розрізу дає змогу встановити ступінчастість, ієрархію субпідрядності і субординацію управління. Тут виявляються причинно-наслідкові зв'язки між різними структурними одиницями ієрархії, ланками і працівниками апарату управління.
Між горизонтальними і вертикальними структурами системи управління неминуче виникатимуть суперечності, для згладжування яких необхідно максимально використати зацікавленість керівників і виконавців робіт у наслідках, інтерес власності і власників [25, с.162].
Отже, на основі проведених досліджень визначено, що розробка цілісної системи управління виробничою діяльністю передбачає врахування принципів, методів і функцій управління виробничою діяльністю підприємства (рис. 1.2).
Керуюча система складається з комплексу взаємопов'язаних підсистем, що виділяються за функціональними, елементними або організаційними ознаками, їх, своєю чергою, можна розглядати як самостійні, локальні системи, якщо вони мають вхід, процес (операції) і вихід, певну інформаційну сукупність, коло вирішуваних завдань. Вони становлять значний практичний інтерес, оскільки включають до свого складу економічний аналіз і споріднені з ним облік і звітність, прогнозування і планування, обробку економічної інформації тощо.
| ВХІД (виробничі, фінансові, трудові та інші ресурси) |
| КЕРУЮЧА СИСТЕМА |
| Формування принципів управління виробничою діяльністю |
| Формування методів управління виробничою діяльністю |
| Реалізація функцій управління виробничою діяльністю |
| Регулювання |
| Планування |
| Організування |
| Нормування |
| Координування |
| Мотивування |
| Контролювання |
| КЕРОВАНА СИСТЕМА |
| ВИХІД (продукт виробничої діяльності) |
  |
Рис. 1.2. Складові системи управління виробничою діяльністю підприємства
Керована система (об'єкт управління) включає сукупність ресурсів та організаційно-економічних умов, які супроводжують процеси відтворення на підприємстві, в колективі. До її складу входять як виконавці відповідних робіт, так і необхідні для цього обладнання, сировина і матеріали, продукція, енергія, а також підсистеми: технічна — сукупність засобів праці; операційно-технологічна — прийоми одержання продукції і використання технічних засобів; організаційна — різні форми організації і взаємини людей у них; економічна — сукупність економічних зв'язків між складовими системи, а також ергономічна, соціальна (рис. 1.3).
Рис. 1.3. Схема виробничої системи сільського господарства
1 — соціальна система; 2 — ергономічна підсистема; 3 — технічна підсистема; 4 — предметно-ресурсна підсистема; 5 — операційно-технологічна підсистема; 6 — продукційна підсистема; 7 — економічна підсистема; 8 — організаційна підсистема.
За дослідженнями М.І. Яцкова , вона об’єднує вісім підсистем. Основною серед них є економічна, яка покликана оптимізувати .весь ланцюг, внутрішньо протистояти деформаціям, що викликаються у цілісному організмі зовнішніми подразниками [14, с.23]. Вказана система є виробничо-економічною, відкритою і взаємодіє із зовнішнім середовищем через організаційну підсистему. Остання формує виробничий процес, керує ним іззовні, а економічна — оптимізує і керує зсередини.
Структура апарату управління виробництвом характеризує склад і взаємозв'язок його підрозділів і окремих посадових осіб. Апарат управління повинен будуватися з урахуванням складності структури виробничого потенціалу, яка визначається кількістю ланок (по горизонталі) і ступенів управління виробництвом (по вертикалі).
До ланок управління відносяться виробничі підрозділи і фахівці, керівники, координуючі діяльність кількох структурних підрозділів [10, с. 342].
Успішна діяльність організації залежить від скоординованої роботи його виробничих ланок. Ефективне функціонування кожної ланки можливе за умови зворотного зв'язку з іншими ланками організації. Значимість кожної ланки визначається його роллю в процесі діяльності організації.
Сходинки управління виробничою підсистемою відповідають таким в апараті управління організацією і характеризують послідовність підпорядкування одних ланок управління іншим знизу доверху (наприклад, майстер - начальник цеху - технічний керівник підприємства).
У виробничій діяльності підприємства серед усіх його підприємницьких функцій (а саме маркетинг, фінансове забезпечення, матеріально-технічне забезпечення, виробництво, збут, кадрове забезпечення,інноваційне забезпечення, управління) головною функцією є виробництво, а збут виробленого продукту є другорядною функцією.
В управлінському процесі, виробнича діяльність підприємств підлягає координації, планування, організації і контролю або з єдиного центру, або на конкретному управлінському рівні.
Виробництво продукції і послуг є основним змістом роботи виробничої організації. Управління цим процесом організовується в масштабі всієї організації (керованої і керуючої підсистемах), в кожному її підрозділі. Змістовною і найбільш відповідальною роботою з управління виробництвом є планування виробництва виробів, тобто формування для цехів, дільниць виробничих програм і створення необхідних умов для їх виконання. Ця робота відповідно до встановлених плановими періодами регулярно повторюється, виконується функціональними службами і лінійними керівниками виробничих підрозділів.
В умовах економічної кризи чи нестабільності, у якій перебувають сьогодні аграрні підприємства, тільки ефективне управління виробничою діяльністю підприємства, дотримання його принципів і функцій забезпечує «виживання підприємства».
Г. Емерсон запропонував свій підхід до трактування принципів управління виробничо-господарською діяльністю: чітко визначені ідеали, установлення загальної мети підприємства; здоровий глузд; компетентна порада; правдива угода; дисципліна; планування й визначення шляхів виконання роботи; норми та графік виконання роботи, її нормування; письмові стандартні практичні інструкції; винагорода за ефективність праці [8, с.113].
Засновник адміністративної школи управління А. Файоль [17, с. 6] виділяв такі принципи управління аграрним підприємством: поділ праці; влада; дисципліна; загальне розпорядництво; загальне керівництво; підпорядкування особистих інтересів загальним; винагорода персоналу; ієрархія; порядок; справедливість; постійність складу персоналу; ініціатива; сутність робітника.
П. Друкер визначив такі принципи управління: орієнтація менеджменту на людину; культурна природа менеджменту, тобто менеджмент є лише частиною загальної культури кожної країни; інтегрування інтересів працівників організації навколо загальних цілей; розвиток здібностей усіх працівників організації та їх ефективне використання на всіх рівнях менеджменту; поєднання комунікацій між працівниками і їхньою індивідуальною відповідальністю; уникнення спрощених підходів до визначення ефективності менеджменту за допомогою по- казників продажу, прибутку; відносини із зовнішнім середовищем на основі співробітництва. Основними принципами управління виробничою діяльністю промислового підприємства, що забезпечують конкурентоспроможність підприємства й досягнення ним високого рівня розвитку, є оптимальність, комплексність, об’єктивність, гнучкість, оперативність, адаптивність, організаційне новаторство [34, с. 158].
Закономірності управління внаслідок великої ролі суб'єктивного фактора і творчої активності в управлінні, а також фактора впливу на управління ситуаційних обставин проявляються по-різному. Одні з них виступають досить чітко, однозначно впливають на управлінські рішення, які приймаються, повторюються в значній кількості практичних завдань. Такі закономірності в управлінні називаються принципами. Дотримання або обов'язкове врахування принципів є необхідною умовою управління.
Принцип взагалі визначається як правило, від якого не відступають. У принципах управління узагальнені пізнані закони і закономірності, виправданий досвід управління. Вони визначають спосіб діяльності, взаємодії, виступають як правило і норма управлінської діяльності.Усі існуючі в природі принципи управління поділяються на загальні, дія яких поширюється на всю систему управління, і особливі, тобто ті, які відносяться тільки до окремих частин, елементів системи управління.
Пропонуються найефективніші постулати, які мають бути покладені в основу системи управління виробництвом: сталість та обґрунтованість в намірах; прийняття нової філософії; відмова від залежності від масового технічного контролю; відмова від замовлення постачання комплектуючих лише на підставі ціни; постійне вдосконалення процесів, виробів, послуг; постійне підвищення кваліфікації, освоєння нових знань; лідерство; усунення страху; усунення бар’єрів між відділами (виробничими одиницями); уникнення лозунгів, стандартних фраз, закликів тощо; відміна кількісних завдань працівникам і відмова від річних їх оцінок; зняття всяких бар’єрів, які зменшують задоволення працівників від праці; постійний розвиток системи; трансформація [69, с. 128].
Найважливіші проблеми в управлінні виробництвом, що приводять до негативних результатів, є незначними і невидимими. Кожна система повинна розвиватись і вдосконалюватись, а це робиться через підготовку її працівників, їх практичне цінування. Необхідне вивчення головних положень, концепцій, теорії управління, причин, для яких це потрібно, нових способів мислення. Питання полягає в створенні постійного внутрішнього джерела глибо- ких знань, кваліфікованих дорадників [3, с. 31].
Перешкодами управління виробництвом можна вважати орієнтацію на одержання миттєвого ефекту, припущення, що рутинне розв’язування проблем, автоматизація, нове устаткування та оснащення приведуть до трансформації промисловості, пошук прикладів розв’язань, копіювання, стара система підготовки кадрів, неправильне застосування статистичних методів аналізу виробництва, використання армійських підходів у керівництві [69, с. 129].
Управління виробництвом на будь-якому рівні - це, безумовно, складний процес. За межами підприємства керівник має передбачати зміну ринкової ситуації, виробляти продукцію вищої якості, забезпечувати поставку, визначати ціни з урахуванням умов конкуренції та, головне, навчитися формувати канали збуту виготовленої продукції. У внутрішній політиці управління підприємством будь-який керівник має прагнути до збільшення продуктивності праці шляхом поліпшення планування, більш ефективної організації та автоматизації виробничих процесів [30].
Вивчення та узагальнення поглядів учених на поняття «управління виробничою діяльністю» дає підстави викласти власне бачення на сутнісно-змістовне наповнення поняття, під яким слід розуміти цілеспрямований вплив на діяльність з упорядкування, налагодження роботи та впровадження функцій, направлених на виробництво продукції для досягнення мети функціонування підприємства, заснований на відповідних методах, функціях і принципах.