Опозиція «космос / хаос у міфології. Космогонічні сюжети й мотиви

В основі космогонічних міфів лежать сюжети про походження космосу в цілому та його частин, про перетворення хаосу в космос, про структуру космосу. Такі сюжети у світовій міфології типологічні і розгортаються як опозиційний концепт «хаос - космос», що реалізується як низка архетипів, таких як «зима - літо», «жінка - чоловік», «множинне

одиничне», «ніч - день», «темрява - світло», «чорне - біле» тощо. За допомогою архетипних образів міфи описують часово-просторові параметри Всесвіту, зокрема, структуру світу - його складові частини, їх зв’язок та функції, кількісні параметри: «минуле - теперішнє», «божественне - людське», «космічне - природне», «космічне - культурне», «космічне - соціальне» тощо.

Бінарні опозиції фіксують крайні точки творення космосу - його початок і кінець. Початок сягає первинного - хаосу. Уявлення про хаос у міфології та українському фольклорі детальніше були розглянуті нами у спеціальному дослідженні [12, с. 97-113]. У міфології різних народів хаос - це «стан без свідомості і думки», «коли всі творіння, і людина також, були духами» (Індія); це «видіння, мара, привид, ілюзія, сон» (Америка); це «нерухомість, мовчання» (Африка), безодня, океан, болото, море (Україна). Давньогрецькі філософи окреслювали його у часовому і просторовому вимірах. Це безодня, паща, позіхання, потенція, твірне начало, дірка, вода, космічний океан, заповнений простір, розлите повітря, місце розділення стихій, місце між небом і землею, нерозділена брила тощо. Платон під хаосом розумів «той невидимий і неосяжний, позбавлений всяких фізичних якостей початок, який отримується після виключення із фізичного тіла всіх його реальних ознак, те, чому неможливо навіть дати ім’я, оскільки кожне ім’я предмета приписує йому ту чи іншу якість. Це - чиста матерія, сам факт існування тіла, який не залежить ні від яких його реальних властивостей» [4, с. 580].

У міфологічній та ранньофілософській традиції Всесвіт розумівся як єдність бінарної опозиції хаосу і космосу. Перехід від хаосу до космосу складає основний зміст міфів у всіх народів. Причому космос як одна із протилежностей проявляється в часі шляхом перетворення ряду інших протилежностей: тьми у світло, пустоти - у заповнене, аморфності - в порядок, безперервності - в дискретність, невидного - у видиме тощо. Космос у багатьох народів уявляється як субстанція, включена в середину хаосу, який його оточує. Космос твориться шляхом невпинного поділу первинної єдності хаосу. Розширюючись, він витісняє хаос на периферію. Таким чином, точка початку космосу утворює сакральний центр і відмежовує від нього профанну периферію, а час початку космосу складає сакральний час, який відтворюється у ритуалі і фольклорі. Міфологічна опозиція «хаос - космос» має статус універсального культурного коду. Вона стала головним матеріалом для становлення філософських форм мислення в неміфологічній традиції. Опозиція «хаос - космос» складає основу ментальної традиції у східній та західній культурі, основу усної літератури тощо.

Онтологічний статус головної космогонічної опозиції втілюється не лише у космогонічних, айв антропогонічних міфах, які складають нижчий рівень парадигмальної моделі. «Сфера космологічного і космогонічного для міфопоетичної свідомості надто широка, оскільки вона ототожнює (або пов’язує, найчастіше однозначно) природу (макрокосм) і людину (мікрокосм): людина створена із елементів всесвіту, або навпаки, - всесвіт походить із тіла людини» [10, с. 6]. У міфології та архаїчному фольклорі суб’єктного синкретизму [9, с. 21], який передує епосу, автор невіддільний від героя і бога. Тобто, опозиція «хаос - космос» тотожна принаймні на трьох парадигмальних рівнях: макрокосму, мікрокосму і психокосму. Це підтверджує, наприклад, зведення складових частин світу до частин тіла Першолюдини. Зображення Пуруші у гімнах «Рігведи» (х. 90), створені в період розвитку трипільської культури, засвідчують нероздільність бога і людинихсВід цієї (першо)причини, яка невидима, вічна, реальна й нереальна одночасно, утворився на світ той муж (Пуруша), який славен в цьому світі як Брахман». Пуруша у ведійській міфології - всесвітня душа, «я», а також першолюдина. Він створений із Всесвіту і сам творить Всесвіт: «Із духу його був народжений місяць, із ока - Сур’я-сонечко, боги Агні і Індра - із рота, Вайю - з подиху. Пупок його став повітрям і небом - голова його, ступні - землею, простором - слух».

Антропогонічні міфи утворює одна із системних архетипних опозицій «Творець - творіння», що входить до концепту «хаос - космос» і на нижчому рівні розвивається за моделлю вищого концептуального рівня, але у вужчому, земному масштабі.

Із усвідомленням людиною себе як окремої ланки всесвіту відкривається вже інша серія міфів, пов’язана з діяннями культурного героя як творця. Основна суть космогонічних міфів полягає в переході від хаосу до космосу, антропогонічних - у переході від народження до смерті і навпаки. Але їх зв’язок спостерігається навіть у пізніх текстах - фольклорних. Наприклад, в найдавніших билинах народження героя - це космологічна подія: «А и на небЪ просвЪтя свЪтелъ мЪсяцъ, А в ЮевЪ родился могучъ богатырь, Какъ бы молодой Волхъ Всеславьевичъ: Подрожала сыра земля, Стряслося славно царство ИндЪйское, А и сине море сколебалося Для-ради рожденья богатырскаго Молода Волха Всеславьевича» [7, с. 378 - 379].

В сюжетах антропогонічних міфів окрім порубіжних понять або бінарних опозицій доцільно виокремити місце народження героя. Воно тотожне точці творення в часі і просторі як межа всередині хаосу або між хаосом і космосом. Така загальна для обох парадигматичних рівнів модель творить тернарну опозицію: «смерть - народження - життя», як «хаос - сакральний центр - космос»: Народився Вольга Святославович у стольному місті Києві. Він ріс, мужнів та вчився багатьом премудростям: плавати рибою щукою в глибоких морях, літати птицею соколом попід хмарами, гасати сірим вовком у чистих полях. Отже, модель опозиційного концепту на рівні макро- та мікрокосму можна розцінювати як статичну.

Первісна людина не відділяла себе від природи і соціуму. Розповідь про народження та подвиги героя будувалася за схемою народження Всесвіту. Тому міфологічний дуалізм «велет - бог», «герой - трікстер» повторює модель висхідного концепту - «хаос - космос».

Культурний герой і його комічний дублер трікстер - центральні образи не лише архаїчної міфології як такої, але й фольклору в цілому [5, с. 27]. На відміну від культурного героя, який здобуває або вперше створює для людей різні предмети культури, вчить їх мисливству, землеробству, ремеслам, упорядковує початковий хаотичний стан світу, трікстер - розумний, хитрий, лукавий деміург, антропоморфний або зооморфний персонаж, здатний до метаморфоз, який лише псує творіння героя, впускає до світу всі нещастя (єгипетський Сет, грецький Прометей, скандінавський Локі, український Змій чи лукавий тощо). Трікстер як негативний варіант культурного героя часто зображається його братом-близнюком або старшим братом чи братами, що засвідчує початкову єдність цих опозицій. В деяких міфологіях рисами трікстера наділяється сам герой. Вони тлумачаться як його помилки або прояви його іншої сутності. З часів зрілого середньовіччя трікстер у літературі викликає значно більші симпатії, аніж герой (соціально- побутові казки, фабліо, шванки, тваринний епос, пікарескний роман тощо).

За законами бінарного протиставлення, окрім мікро- та макрокосму, у міфології будується мезокосм ( мезо - серединний) - структура людського суспільства, соціальних установок, яка існує лише в сакралізованому світі і діє за загальними міфічними аналогіями. Первісна соціальна структура (плем’я, рід, патріархальна сім’я) асоціюється із Всесвітом і будується за законами бінарного протиставлення «хаос - космос».

Епоха первісного синкретизму - це епоха нероздільного автора - героя - бога. Слухач також - це бог; розповідь носить форму молитви, зверненої до бога, - слухача і глядача, «перед обличчям якого протікають події» [9, с. 25]. Обрядові дії уподібнюються до жертви, що приноситься на алтар, жертовної тварини або самого бога у пасивному стані, який приносить себе в жертву. Тому події епохи першотворення ритуально повторюються у календарних і родинних обрядах та обрядових творах. Порівняльні дослідження міфологічних сюжетів засвідчують, що українські календарні міфи будуються за сюжетними схемами космогонічних та героїчних, в яких хаос і космос, життя і смерть становлять єдність. Наприклад, Різдво святкується в честь творця Всесвіту - головного героя космогонічного міфу, в основі календарного свята Купала - есхатологічний міф, весільна драма включає рецепти героїчного міфу тощо. Інші міфи, які описують мезокосм як підсистему, в сучасних дослідженнях окремо не висвітлені. Опрацювання будови, основних законів мезокосму та їх генетики лише починається і пов’язане з соціологічними та семіотичними дослідженнями в культурології, зокрема працями К. Грушевської [1], російських вчених М. Бахтіна, Л. Пумпянського, О. Мейєра, Г. Почепцова [6] та інших.

Мезокосм у фольклорі осмислюється і пояснюється на основі міфологічної логіки, закладеної в космогонічних, героїчних, культово-біографічних, історичних міфах і будується на основі протиставлення «свій - чужий», «українець - татарин» тощо. Поняття «чужий» може включати ряди значень від найзагальніших - потойбічний світ або чужі народи - до найконкретніших - сусіди або родина дружини. Наявність чужого дає людині можливість первинної бінарної структурації світу на простір свого - доступного, що знаємо, чим володіємо, межі як медіатора і чужого - недоступного, того, що не знаходиться у нашому володінні. Детальніше ця проблема розглянута нами у науковій статті [11]. Досліджуючи історичну змінність образів чужого, ми можемо не лише робити висновки про приблизні часи виникнення тих чи інших фольклорних текстів, а й виявляти риси ментальності народу, фіксувати типові прояви реакції українця на чуже на різних ступенях історичного розвитку.

На концепт «хаос - космос», що реалізується у схемах «культурний герой - трікстер», «епічний герой - ворог», «свій - чужий», легко накласти інші бінарні поняття, такі як «тіло - душа», «присутнє - відсутнє», «пізнане - непізнане», «підвладне - непідвладне», «початок - кінець», «лад - безлад», «гармонія - дисгармонія» та інші. Їх можна виокремити як ще одну структуру, яку назвемо психокосмом або світом людської психіки. Він пов’язаний з індивідуальним підсвідомим та архетипами колективного підсвідомого, виокремленими свого часу К. Юнгом. Світ людської душі - психокосм - репрезентують міфи про Психею у грецькій міфології та дух, душу, тінь в українській. Дух в Святому Письмі має значення вітру, життєвого подиху людини та безплотних сутностей, наділених розумом і могутністю. Це душі померлих людей, а також Божий дух, який наділяє людей різними чеснотами і талантами. В язичницькій міфології опорним концептом для психокосму є опозиції «хаос - космос» та «герой - трікстер». У християнській міфології Бог, створивши першу людину - Адама - вдув у нього подих життя, тобто душу, істоту духовну і безсмертну, яка після смерті людини повертається до Бога, що дав її. Опозиція «тіло - душа» відповідає взірцевій онтологічній моделі «хаос - космос» у вузькому масштабі - на рівні окремої особистості. Міфи про душу в світовій міфології здебільшого описують її ознаки тінь, пташка, метелик, дихання) та розповідають про подорож душі, що цілком співпадає з символікою подорожі міфологічного персонажу і реалізується в чарівній казці. Правила пізнання людиною зовнішнього світу - Всесвіту - та внутрішнього світу - світу душі - аналогічні, а результати інтуїтивного пізнання виражаються в однакових архетипних образах, які незалежно від національної приналежності, віросповідання, віку та стану здоров’я людини мають бінарну структуру. Наприклад, символіка подорожі міфологічного персонажа, яка була описана Д. Кемпбеллом ще в 1949 р. у його дослідженні «Тысячеликий герой» [3] та В. Проппом у 1986 р. у розвідці «Исторические корни волшебной сказки» [8], цілком співпадає з образами шизофренічних фантазій, досліджених З. Фрейдом, К. Юнгом, іншими вченими-психологами, які довели, що психіці людини притаманні універсальні образи. У пізніших своїх працях Д. Кемпбелл висловив припущення, що «в примітивних мисливських народів міфічна символіка і обряди церемоніального життя засновані, головним чином, на психологічних переживаннях шаманів. Шаман - це людина (чоловік або жінка), що вже в ранньому дитинстві перенесла гостру психологічну кризу, яку зараз би назвали психозом» [2, с. 194]. Аналогічні образи, які залучаються з підсвідомості, переживає людина і під дією сильного почуття, гіпнозу, що активно використовується в методиці сучасних релігійних сект, наркотичних засобів тощо. Отже, потрібен не лише міфологічний, але й пов’язаний із ним релігійний та науковий підхід до розгляду психологічного спадку людства як монади духу.

На думку окремих західних вчених, від первісної доби, де міфологія була основним засобом розуміння світу, до наших часів міфологічна логіка, позасвідомі форми людської психіки зовсім не змінилися. При такому підході міфологія дефінується як «сукупність знакових сигналів і афективних образів, які пробуджують і направляють енергію, що передається нашому потомству і повинна нести вказівні послання, які допоможуть дітям повнокровно вливатися в середовище, в якому їм судилося жити» [2, с. 203]. Починаючи з другої половини ХХ ст. психологи, фольклористи, етнографи та релігієзнавці Заходу працюють над реалізацією завдання - ознайомити суспільство з архетипами колективного підсвідомого, з основними людськими інстинктами, навчити особистість плавати в океані містичного досвіду і вибирати між дуальними кодами потрібний. Щодо подібних розвідок в українській фольклористиці, то вони лише розпочинаються. Схеми космогонічних міфів про походження Всесвіту в цілому та його частин, антропогонічних міфів про походження людини, обрядових ритуалів мають тотожну структуру, оскільки психіці людини, яка їх творила, притаманні універсальні образи. Їх ґенезою можуть бути інстинкти нашого виду, корені яких сягають будови людського тіла, нервової системи та мозку. Українська фольклористика має достатню кількість зібраного фольклорного матеріалу різних жанрів для теоретичного розгляду окресленої проблеми.

Єдиний підхід до аналізу міфології, усної літератури, етнографії, національної мови і психології може базуватися на розгляді онтологічних бінарних опозицій як головних концептів дуалістичних міфів. Дослідження реалізації бінарних концептів у космогонічних, антропогонічних міфах та архаїчному фольклорі підводить нас до системного осмислення аналогій і дозволяє схематично вирізнити окремі ланки міфологічних структур, що в українській фольклористиці були з об’єктивних причин втрачені. Отже, опозицію «хаос - космос» на рівні макрокосму - мікрокосму - мезокосму

психокосму можна зобразити у вигляді парадигматичного ланцюга як систему форм однієї і тієї ж моделі. Схематично їх можна змалювати як вертикальну структуру: макро-, мезо-, мікрокосм, пронизані четвертою субстанцією - психокосмом (це зображення у міфології відповідає світовому дереву), або як дві пари протилежностей, які пересікаються: верхній (макрокосм) - нижній (мезокосм); мікрокосм (тіло) - психокосм (душа), що відповідає древній символіці мандали або ж хреста. Якщо одна з ланок в процесі динаміки зазнає змін або десакралізується, то, за законами структури, її зміна повинна неминуче приводити до змін у інших ланках, оскільки всі структури діють у системі. Профанізація мезокосму може призвести не лише до суспільних катаклізмів, а й до психологічних проблем та світоглядного хаосу, і навпаки.

Одним з поширених сюжетів космогонічних міфів є народження світу зі світового яйця