Зародження, етапи розвитку та чільні представники феміністичної критики. Гендерні студії

Феміністична критика — течія постмодернізму, виявляється в різних інтердисциплінарних варіантах, передусім французькому, зосередженому на обґрунтуванні концепції «інакості» жінки, жіночого письма, бісексуальності та критиці фалоцентризму, а також англо-американському, перейнятому ідеями деконструктивізму. Проте якоїсь однієї школи тут не існує. Патріархальна культура, проти якої феміністки бунтують, на їх погляд, пронизана цінностями «чоловічої» ідеології, «чоловічим шовінізмом», владою Логоса-Бога.

Формуючись у 60-ті XX ст. під впливом екзистенціалізму в редакції Ж.-П. Сартра, радикально переглянутої теорії психоаналізу, студентських бунтів 1968, феміністична критика спиралася на основи розробленої Сімоною де Бовуар концепції («Друга стать», 1949), де підкреслювалося, що «жінкою стають, а не народжуються». Запроваджувалися поняття «інший» та «автентичний» щодо потлумачення жіночої особистості.

Феміністичні групи ставили собі за мету визволення від патріархального гноблення, нагальної зміни ціннісної ієрархії патріархального суспільства на матріархальну, чужу чоловічому світоуявленню. Особливої актуальності такі тенденції набули на теренах літературознавства, де спостерігаються сублімовані форми теоретичної рефлексії при «міфологічності» наукового мислення. Власне цим феміністична критика різниться від руху емансипанток на межі XIX—XX ст., коли жінки не протиставляли себе патріархальній культурі, а домагалися правових, політичних, соціальних свобод, прагнули вписатися в неї на рівних правах, динамізувати себе відповідно активному маскулінному життєдіянню. Досить впливовою була очолена Антуанеттою Фук група «Психоаналіз та політика», яка вважала, що філософія та психоаналіз здатні забезпечити їх емансипацію. До неї приєдналися Юлія Кристева, Люс Ірігаре, Елен Сіксу, поділяючи її позицію, авторитетну серед американських інтелектуалок, та прихильність до концепцій Ж. Деріди і Ж. Лакана.

Представниці феміністичної критики у своїх топосах трактували чоловіче начало як статичне, на відміну від жіночого, яке проголошувалося динамічним. Натомість близькі до поглядів Сімони де Бовуар французькі феміністки (Крістіна Дельфі, Ан Трістана, Моніка Плаза) запідозрювали групу у байдужості до історичної та соціальної долі жінки, тому не шкодувала інвектив на її адресу. Неофройдистки Люс Ірігаре («Хірургічне люстро, про іншу жінку», 1974; «Ця стать, що не одна», 1977), Сара Кофман («Загадки жінки: Жінка у текстах Фройда», 1980), які критикували фройдівську концепцію жінки як неповноцінного чоловіка, доводили, використовуючи настанови деконструктивізму, що теорія психоаналізу з її пріоритетом маскулінної сексуальності суперечить сама собі.

Елен Сіксу («Інвективи», 1979) протиставляє «фалічній моносексуальності» жіночу «бісексуальність», котра, мовляв, дає письменниці переваги на теренах літератури, адже достеменне письмо, на її переконання, наділене жіночою природою. Вона протиставляла невротичній закомплексованості чоловіка на «фалоцентричній моносексуальності» привілейовану «бісексуальність» жінки на теренах письменства, наділеного жіночими властивостями. Дослідниця намагається подолати сувору бінарність маскулінного та фемінного протистояння, обстоює потребу множинного, розмаїтого письма. Сара Кофман вдалася до деконструктивістського аналізу «жінконенависницьких» поглядів Зигмунда Фройда, наголошуючи на пріоритетах жіночої природи.

Формувалася тенденція нового міфу, активну участь в якій взяла Юлія Крістева («Революція поетичної мови», 1974), обстоюючи існування фігури «оргазмічної матері», «матері насолоди», що поєднувала в собі жіночий та сексуальний аспекти.

В. Лейч виділяє сім феміністичних критик (екзистенціалістська, читацької реакції, мовних кодів, деконструктивістська, юнгіанська міфокритика, антиколоніальна критика третього світу). Така класифікація засвідчує відсутність програмової єдності феміністок. Переважна їх більшість зосереджена на проблемі вродженого специфічно жіночого читацького досвіду, якому випадає постійно долати стереотипи чоловічої свідомості, що трактує читання як «сексуально закодовану» стратегію (Аннет Колодни), нав'язану жінкам патріархальною культурою (Елейн Шовалтер). Жінка-реципієнт звертає першорядну увагу в художньому тексті не на проблеми героїні, а на обставини, в яких вона опинилася, що доводила Маріанна Адамс, аналізуючи «Джен Ейр» Шарлотти Бронте. Деякі дослідниці (Дж. Феттерлі) запідозрили американських письменників, зокрема В. Ірвінга («Легенда про сонну долину») та Е. Хемінгуея («Прощавай, зброє!»), у «підступах проти жіночого характеру».

Вихідним положенням сучасної феміністичної свідомості є твердження, що панівною культурною схемою, „культурним архетипом буржуазного суспільства Нового часу слугує „патріархальна культура".

Інакше кажучи, феміністична теорія ґрунтується на думці, що вся свідомість сучасної людини, незалежно від її статі, наскрізь просякнута ідеями та цінностями „чоловічої ідеології", з її „чоловічим шовінізмом", пріоритетом чоловічого начала, логіки, раціоналізму. Цим аксіоматичним фактом сучасної культури й пояснюється необхідність феміністичного перегляду традиційних поглядів, а також необхідність створення історії жіночої літератури й відстоювання суверенності жіночого начала, що не вкладається в рамки чоловічої логіки. Таким чином, феміністичні студії мають широку проблематику: реконструкція жіночої історії і жіночої літературної традиції, ревізія патріархальних канонів та стереотипних уявлень, проблема андрогінії і пошуку нових гендерних ролей, природа жіночого тексту та сприйняття тексту жінкою-реципієнтом, руйнування патріархальних зразків мови, проблема жінки в постколоніальній ситуації та в умовах культурного імперіалізму та ін. Така широкий спектр питань засвідчує, що в основі феміністичної критики закладений принцип методологічного розмаїття.

В своєму історичному розвитку напрям запозичив багато елементів з різних сучасних шкіл: психоаналізу, структуралізму, постструктуралізму, деконструктивізму, тобто фактично знаходиться під впливом ідей Ж. Дерріди, Ж. Лакана, М. Фуко. Саме Ж. Дерріда охарактеризував головну тенденцію західноєвропейської культури, її основний спосіб мислення як „західний логоцентризм", тобто як прагнення у всьому знайти порядок і сенс, відшукати першопричину і таким чином нав’язати сенс й чітку впорядкованість всьому, на що спрямована думка і діяльність людини. Як і Лакан, він ототожнює „патріархальний логос" з фалосом як його найбільш репрезентативним символом і вводить до широкого обігу термін „фалологоцентризм", що був підхоплений феміністичною критикою. Специфіка феміністичної критики й полягає в тому, що логоцентризм – основний предмет критики постструктуралістів і деконструктивістів, вона розглядає як фалологоцентризм або як фалоцентризм. Цю проблему конфронтації з логосом патріархальної культури феміністична критика в залежності від своєї філософсько-теоретичної орієнтації здійснювала по-різному, але фактично завжди виходячи з положення про особливий інтуїтивно-безсвідомий жіночий спосіб осягнення світу. Ця спільність підходів не свідчить, проте, про єдність методологічної практики цієї течії.

Складність феміністичної критики підтверджують спроби її класифікації. „У книзі „Феміністичні літературні дослідження: Вступ" (Ruthven; 1984) К. Рутвен нараховує сім різних типів представниць феміністичної критики: „соціофеміністки", „семіофеміністки", „психофеміністки", „марксистські феміністки", „соціо-семіо-марксистські феміністки", „лесбійські феміністки" і „чорні феміністки." Феміністична критика – не монолітне явище, як правило, „феміністичні практики" характеризуються набором й комплексом прийомів й підходів, що виключає всяку можливість якоїсь деталізації й класифікації. Така різноманітність дозволяє зробити висновок сучасній дослідниці Нілі Зборовській, що „вона (феміністична критика – Т. С.) передбачає постійні пошуки нових способів аргументації, оновлення літературного аналізу, перегляд попередніх поглядів, що повинно забезпечити їй динамічність, актуальність та гостроту". Але така еклектичність спричиняє постійні дискусії щодо феміністичної методології, аж до закидів в плагіаті.

В сучасному літературному феміністичному дискурсі розрізняють дві провідні школи – французьку та американську.

Розвиток першої пов’язують з ім’ям Сімони де Бовуар, завдяки якій французький фемінізм довгий час перебував під впливом екзистенціалізму та психоаналізу. У своїй праці „Друга стать" (1949) авторка дала екзестенційні формулювання понять „інакшість" та „автентичність" жіночої особистості й висунула популярну у світі фемінізму ідею, що поняття „фалос" як вираження трансцендентного перетворення „Я" жінки в „об’єкт", в „іншого". В 1970-х рр. представники французької феміністичної критики будують свої теоретичні концепції керуючись ідеями постструктуралізму, деконструктивізму - ідеями Р. Барта, Ж. Лакана, Ж. Дерріди та ін. (Л. Ірігерей, Ю. Крістева, Г. Сіксу). Французькі феміністки висунули та розвинули концепцію „інакості жінки", концепцію материнського, критику фалоцентризму, концепцію жіночого письма та бісексуальності.

Пізніший англо–американський варіант фемінізму (К. Міллет, Е. Шовалтер, С. Губар), який спочатку послуговувався переважно соціологічними методами, захоплюється тенденціями французького літературознавчого фемінізму. На сьогодні ми можемо констатувати наближення методологічних стратегій цих шкіл.

Специфічність американського жіночого прочитання текстів ґрунтується на авторитеті психолого-біологічного й соціального „жіночого досвіду" й жіночого сприйняття літератури, тобто на своєрідності жіночого переживання естетичного досвіду. Цей досвід спонукає до усвідомлення сексуальних кодів тексту, які розуміються дуже широко – як ознаки духовно-біологічного розрізнення жіночої і чоловічої психіки. При цьому згідно з уявленнями, в рамках яких працюють ці критики, духовне начало визначається й практично цілком ототожнюється зі статевим. Більшість феміністичних критиків акцентують увагу на ствердженні специфіки жіночого читацького досвіду, якому доводиться долати в самому собі нав’язані йому традиційні культурні стереотипи чоловічої свідомості і, відповідно, чоловічого сприйняття. У зв’язку з цим постають рецептивні проблеми жінки-читачки чоловічих і жіночих текстів.

Елейн Шовалтер, яка є однією з основних постатей американського літературного фемінізму, належить авторство терміну „гінокритика", яка відрізняється від феміністичного аналізу. Феміністична критика, на думку Е. Шовалтер, зосереджує увагу на жінці, як читачеві чоловічих текстів, і має обмежені можливості для створення своєї теорії. Гінокритика зосереджується на постаті жінки-письменниці та шукає конструктивні засоби для аналізу жіночої літератури: „Існує два види феміністичної критики... Перший вид – ідеологічний: він цікавиться феміністами і пропонує феміністичні способи читання текстів, які розглядають образи і стереотипи жінок у літературі, неправильне уявлення про жінок у критиці на жінку-як-знак у семіотичній системі".

Е. Шовалтер критикує ідеологічну феміністичну критику за обмеженість методологічної бази, а саме за використання тієї ж чоловічої критичної теорії. Перегляд патріархальних текстів з точки зору феміністичної критики є не чим іншим, як ще однією спробою інтерпретування та переінтерпретування, тобто новим видом прочитання, який є відмінним від чоловічого, але обмеженим його методологією. Ревізія, перегляд якої лише „відновлює образу" і робить жіночу критику залежною від раніше вибудуваних критичних моделей, що „затримує наш прогрес у розв’язанні наших теоретичних проблем" [1, 683]. Чоловічою критичною теорією Е. Шовалтер називає концепцію творчості, історію літератури та літературну інтерпретацію, які повністю ґрунтуються на чоловічому досвіді і „подаються як універсальні".

Е. Шовалтер закликає прихильників феміністичної критики „знайти власну тему, власну систему, теорію і власний голос". Тобто розбудовувати своєрідну феміністичну методологію, не озираючись на чоловічу критичну традицію. Знову ж таки закликаючи послухати одна одну і звернутися не до ревізії старого, а до пошуку власного нового, вибудовуючи свою традицію у цьому контексті, Е. Шовалтер бачить якнайпродуктивнішим другий різновид феміністичної критики, якому вона дала назву „гінокритики". Таким чином, Е. Шовалтер окреслює зміщення від андроцентричної до гіноцентричної феміністичної критики: „Другим видом феміністичної критики... є вивчення жінок як письменниць і його суб’єктами є історія, стилі, теми, жанри і структури жіночого писання: психодинаміка жіночої творчості, траєкторія індивідуальної або колективної жіночої кар’єри, еволюція і закони жіночої літературної традиції". За твердженням дослідниці, гінокритика пропонує значно ширші теоретичні можливості. Але в той же час неустаткованість такої „жіночої" методології спричинила розмови про кризу феміністичної критики у західному літературознавстві, коли сучасні гендерні студії ще не здатні вийти поза межі лише ревізії та перегляду традиційних національних концепцій в галузі літератури та культури. Тому можна сказати, що західна феміністична критика ще тільки окреслює шляхи переходу на третю стадію розвитку жіночої літератури та літературного фемінізму за Е. Шовалтер (дослідниця вирізняє три стадії розвитку жіночої літератури та літературного фемінізму: імітація панівної традиції; протест проти патріархальних стандартів і вартостей; врешті, відкриття самих себе, пошуки ідентичності).

Гендерні дослідження (ґендерні студії) — комплекс міждисциплінарних досліджень (соціології, психології, економіки, політології, педагогіки та ін.), присвячених феномену статі в її соціальних вимірах. Центральними категоріями є гендер та опозиція маскулінність і фемінність, через призму якої досліджуються різні аспекти соціальних відносин — класові, расові, національні, політичні, рольові

Кінець ХХ ст. ознаменувався переходом від вже стандартного визначення „феміністичні дослідження" до „гендерних". Поняття „ґендер" на Україну прийшло приблизно після 1995-го року. Ґендер – це соціальна стать, на відміну від біологічної, тобто поведінкові норми, які ми приписуємо представнику тієї чи іншої статі, а саме сприйняття статі в нас формує суспільство, а не природа. „В західному дискурсі „ґендер" з’явився перше, щоб відійти від традиційної статевої дихотомії „чоловіка/жінки", зняти напруження, яке утворилось завдяки радикальним феміністичним теоріям" [9, 508]. А також, щоб розвинути компаративні тенденції в дослідженні чоловічого і жіночого начала у літературі та культурі. Таке розуміння поняття майже не спостерігається у країнах колишнього СРСР. Тут фактично „ґендер" ототожнюється не з двома статями, а з однією – жінка, а синонімом до ґендерних студій неодмінно є жіночі. Наприклад, сучасний дослідник М. Моклиця, говорячи про цей підхід у літературознавстві, зазначає, що він „передбачає врахування статевої приналежності автора і пошук тих якостей, які зумовлюються статевою приналежністю – це ґендерний аналіз або феміністична критика". Фактично вчений має на увазі не якусь абстрактну стать, а конкретно звертається до представниць жіночої. Хоча деякі з сучасних дослідників, зокрема Ніла Зборовська, розмежовує ці поняття, наголошуючи, що ґендерний підхід передбачає показ особливостей жіночого і чоловічого письма, „а феміністична інтерпретація передбачає ідеологію, спрямовану на деконструкцію патріархальної системи, деконструкцію традицій", більшість науковців, не заперечуючи факту ґендерної специфіки письма, переносять саме поняття ґендер у сферу суто феміністичної критики. Ми зупинимось на синонімічному використанні назв: „ґендерний аналіз" і „феміністична критика", адже ці дуже близькі поняття стосуються однієї галузі методологічних узагальнень.

Особливе місце для теоретичного визначення феміністичної критики в українському літературознавстві займають дефініції вітчизняних науковців, викладені в таких основоположних працях Соломії Павличко: „Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа?", „Фемінізм як можливий підхід до аналізу української культури", Ніли Зборовської „До проблеми ґендерного підходу та феміністичної критики в українському літературознавстві", Віри Агеєвої „Ґендерна літературна теорія і критика" тощо.

Зокрема, Соломія Павличко у зазначеній вище статті „Фемінізм як можливий підхід до аналізу української культури" так визначає предмет феміністичного прочитання: „ним можуть бути всі художні тексти, а саме: 1) література, з акцентом на те, як вона написана авторами – чоловіками (чоловічі фантазії про жіночі ролі, в яких втілені глибинні психологічні структури); 2) література, написана письменницями, котра, за влучним визначенням Вірджинії Вульф, показує „відмінність погляду, відмінність стандарту"; нарешті 3) спосіб читання художньої літератури жінками" [10, 31]. Як бачимо, зберігається поділ за Е. Шовалтер на власне феміністичну критику, гінокритику і рецептивний погляд на читача, як носія певної статі.

Ніла Зборовська, аналізуючи сучасні тенденції феміністичної критики в українському літературознавстві, визначає мету феміністичної критики як „емансипаційна спрямованість на звільнення від панівного традиційно-патріархального погляду. Аналіз має виявити суперечності між традиційно-патріархальним і феміністичним опануванням літератури, скомпрометувати різні стереотипи традиційної культури як культури ідеологічно маскулінної" [6, 16]. Тобто за Е. Шовалтер, ми перебуваємо на другому етапі розвитку феміністичного літературознавства (на відміну від літератури, де вже давно робляться спроби пошуку власне жіночих голосів). І тому, якщо говорити про певну кризу феміністичної теорії, пов’язану з виходом на третю стадію і намаганням виробити власну „жіночу" мову, то українське суспільство і українське літературознавство тільки намагаються досягти того рівня жіночої свободи, яке має західний соціум.

З цього приводу Соломія Павличкоговорить, що „феміністичне читання тексту враховує специфіку національної культури в її найширшому суспільному контексті". А отже така методологічна еклектична теорія, як феміністична критика, не може мати абсолютних постулатів, особливо це стосується специфіки феміністичного прочитання різних національних шкіл. Це дає право говорити про певні особливості феміністичної критики в українському літературознавстві.

Таким чином, під дефініцією „феміністична критика" в сучасному літературознавстві розуміється певна наукова теорія, синкретична за сукупністю своїх методів і прийомів, що має культурологічне спрямування і покликана виразити власне жіночий досвід літературознавчого прочитання текстів.

Періодизація феміністичної критичної думки:

• етап формації «індивідуалістського фемінізму» або так звана «перша хвиля» фемінізму (1890 – 1920 рр.);

• етап початку функціонування ідей поваги до індивідуальності незалежно від гендерної приналежності (після другої Світової війни);
• етап зміни статусу жінки як «іншого» по відношенню до чоловіка на статус рівного йому (1960 – 1990-ті рр.) [16, 18-87];
• етап постфемінізму (мультикультуралізму) або так звана «третя хвиля» фемінізму (1990-ті рр. – триває сьогодні) [15, 276-283].