Етапи розвитку соціології (за М. Елброу): основні напрямки та їх представники 5 страница

Оригінальним для його часу був аналіз М. Драгомановим соціально-економічної структури суспільства, насичення соціологічним змістом таких понять, як "клас", "соціальний стан", "політична організація" тощо.

Обґрунтовуючи власну концепцію соціальної динаміки, М. Драгоманов застосовував такі поняття, як "суспільний прогрес" та "соціальна еволюція". Критерії прогресу, на його думку, треба визначати об’єктивно-науковим способом, відштовхуючись від практичних потреб і завдань. При цьому М. Драгоманов робив наголос на матеріальних чинниках прогресу (демографічних, господарчих, культурних, соціальних).

Головною категорією пояснення суспільного розвитку є, за М. Драгомановим, поняття соціальної еволюції. Останню він розумів як поступовий, невибуховий прогресивний рух суспільства, в якому і за результатами якого люди одержують все більше можливостей для індивідуального й громадянського самовиразу, вирішення своїх життєвих проблем. Зміна суспільного ладу, вважав М. Драгоманов, – це подія, що спровокована тривалою трансформацією умов матеріального життя, засобів господарювання, ростом суспільної свідомості, поширенням нових ідей, розвитком культури тощо.

Наукові інтереси М. Драгоманова як соціального дослідника були зосереджені на проблемах влади, державності, прав і свободи особистості, етнічності, політики тощо, тобто на тих питаннях, які сьогодні аналізуються у межах такої галузі соціологічного знання, як соціологія політики.

У площині політичної соціології М. Драгоманова особливу увагу привертає його погляд на політичне життя як рухливий процес, у якому старе завжди замінюється (при наявності певних соціально-політичних умов) новим. Політична динаміка, за М. Драгомановим, є частиною соціальної еволюції.

Політичний лібералізм М. Драгоманова обумовлював відстоювання ним принципів ідеологічного плюралізму як найбільш притаманних для цивілізованого суспільства. Значне місце у теоретичних пошуках ученого посідають питання федералізму і централізму. М. Драгоманов був прихильником федералізму, вважав за необхідне децентралізацію та розвиток місцевого самоврядування.

Поступ українського народу М. Драгоманов вбачав у прогресі людини і суспільства, розвитку культури, прагненні до передових форм політичного життя та суспільної організації. В єднанні "освічених, добрих і чинних людей у нашій країні й сусідніх сторонах", наполегливій праці для добробуту усіх він бачив справжнє народолюбство.

Основні праці М. Драгоманова: "Переднє слово" [до "Громади" 1878 р.], "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879), "Чудацькі думки про українську націоналістичну справу" (1891), "Листи на Наддніпрянську Україну" (1893).

На початку XX ст. на українських теренах відбувався активний процес інституціоналізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, видавалися наукові праці. Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав видатний український соціолог, історик, етнолог, фольклорист, громадський і політичний діяч, перший Президент Української народної Республіки (1918р.) Михайло Грушевський.

Творча спадщина М. Грушевського й сьогодні має величезне значення для аналізу суспільних процесів. У своїх соціологічних працях він торкався таких питань, як соціально-класова структура суспільства, фактори динаміки громадських настроїв, проблеми взаємин між містом та селом, суспільно-політичний устрій, етно-національні стосунки, проблеми етнополітики, моралі тощо.

Під час вимушеної еміграції (1919-1924 рр.) М. Грушевський заснував у Відні Український соціологічний інститут (УСІ). Це була громадська організація, яка фінансувалася за рахунок спонсорства. Мету діяльності Інституту вчений вбачав у інтеграції українського суспільства, різних його верств, поширенні інформації про українців в Європі та Америці. Програмою Інституту він визначив:

1. Спостереження за світовим соціальним процесом та за соціологічними дослідженнями і популяризація їх серед українців.

2. Представлення українців у інтернаціональних та національних організаціях, які виражають собою соціальний рух.

3. Інформування світової та української громадськості про український соціальний рух та українську літературу.

Український соціологічний інститут проіснував до 1924 р. і став по суті першим інституціоналізованим українським соціологічним осередком, згуртувавши відомих науковців та громадсько-політичних діячів – Д. Антоновича (1877–1945), Б. Старосольського (1878–1942), М. Шрага (1894–1970), М. Чечеля (1891–1937), М. Шаповала (1882–1932), В. Мазуренка (1877–1932), П. Христюка (1880–1941) та ін..

М. Грушевському належить оригінальна соціологічна теорія, яку він назвав "генетичною соціологією". У роботі "Початки громадянства (генетична соціологія)" український учений акцентує увагу на проблемі виникнення та існування людського суспільства, факторної обумовленості соціальності тощо.

Вивчаючи процеси переходу від традиційних форм суспільного життя до модернізованих, індустріальних, М. Грушевський зосереджувався на етнографічних та етнологічних дослідженнях, залучаючи до аналізу матеріали порівняльної антропології, зразки первісного світогляду і взаємин тощо. Намагаючись відродити інтерес вітчизняної науки до соціологічних досліджень, М. Грушевський пропонує універсальні методичні підходи до аналізу форм суспільності, які були б прийнятними для української реальності, застосовує розроблену ним теорію "генетичної соціології" в українознавстві. Тим самим він сподівався приєднати "слов’янський матеріал" до набутків європейської соціології, водночас підкреслюючи його специфіку. Спрямовуючи свої теоретичні пошуки на історико-культурологічні дослідження початків суспільності, М. Грушевський доводить, що "громадянством" чи "суспільністю" є "організована людська множинність", об’єднана почуттям солідарності та певними формами співробітництва. Будь-яке суспільство виникало та розвивалося саме таким чином. Важливим фактором усуспільнення він вважав також доцільність, моральність, опосередковану людську волю тощо. М. Грушевський наголошував на необхідності поєднання у межах соціологічного пізнання об’єктивізму і психологічно-культурних принципів. У світоглядно-методологічному плані його праці є своєрідним поєднанням соціалізму і позитивізму, відповіддю на виклики часу, що акцентував "реакцію проти індивідуалізму і класовості, аби повернути натомість шану до колективізму і солідарності".

Як науковець та громадський діяч М. Грушевський розумів важливість розвитку "первинних форм громадянськості", організації й самоорганізації українського соціуму для побудови громадянського суспільства. В цьому плані він віддавав пріоритет розвитку самосвідомості та соціальної структурованості тогочасного суспільства. Велику увагу М. Грушевський приділяв питанням ґенези української державності, прагнучи створити наукові засади національного державотворення в Україні.

Повернувшись з еміграції в Україну, М. Грушевський прагнув продовжити свою соціологічну діяльність, створити наукові (соціологічні) інституції, які б досліджували історію та сучасність українського народу. Проте його проект перенесення з Відня Українського соціологічного інституту не був підтриманий Всеукраїнською академією наук (ВУАН). Натомість у 1924 році було відкрито науково-дослідну кафедру історії України, на чолі якої став М. Грушевський. При кафедрі було створено дві секції ‑ методології та соціології. Окрім того, функції інституту фактично стала виконувати створена у 1925 році Асоціація культурно-історичних досліджень, яка проіснувала лише більше двох років.

Основні праці М. Грушевського: "Початки громадянства (генетична соціологія" (1921), "Історія України-Руси" (1898-1936), "Нарис історії українського народу" (1904), "Історія української літератури" (1923-1927), "Звільнення Росії та українське питання" (1907).

Важливу роль у становленні української соціології відіграли соціологічні студії вітчизняних науковців на еміграції. Звичайно, перш за все ми маємо на увазі діяльність Українського соціологічного інституту (УСІ), який, як підкреслювалось вище, був заснований 1919 року у Відні М. Грушевським. У роботі Інституту брали участь відомі українські вчені-емігранти В. Липинський(1882-1931), В. Старосольський(1878-1942) та інші. Наукова та культурно-просвітницька діяльність Українського інституту знайшла своє відображення у 13 книгах, підготовлених та опублікованих його співробітниками, в яких, зокрема, висвітлювались різноманітні аспекти життя українського народу в минулому та сучасності.

У 1924 році (після повернення М. Грушевського в Україну) УІС було перенесено із Відня до Праги, де за ініціативи голови Українського громадського комітету М. Шаповала (1882-1932)у 1923 році було створено Українське соціологічне товариство (УСТ), а у 1924 році — Український інститут громадознавства (УІГ).Протягом 1925-1927 рр. співробітниками УІГ видавався часопис "Суспільство", були опубліковані численні монографічні праці, серед яких такі роботи М. Шаповала, як "Соціологія українського відродження", "Соціографія України", "Соціологія України", а також "Загальна соціологія", яка вважається першим українським підручником з соціології.

До Праги було перенесено і створений у 1921 році у Відні Український вільний університет. 1922 року в Чехословацькій республіці (ЧСР) (у Подебрадах) було відкрито Українську господарську академію, де була створена кафедра соціології. Окрім того, кафедра соціології існувала у Вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, засновану у Празі у 1923 році. Активний розвиток української соціології у Чехословаччині можна, в тому числі, пояснити підтримкою слов’янських наукових студій тодішнім Президентом ЧСР Т. Масариком.

Головною проблематикою та провідною метою української соціології на еміграції було сприяння національно-визвільному рухові та створення соціологічної концепції нації. Особливо вагомий внесок у розвиток такої концепції зробили В. Старосольський(1878-1942),О. Бочковський(1884-1939)таВ. Липинський (1882-1931).Так, головною ідеєю наукової творчості В. Липинського була ідея створення незалежної української держави. На думку вченого, розбудова незалежної держави можлива лише за умов існування соціальних верст, класів, зацікавлених у цьому. В Україні таким класом, на думку В. Липинського, є хлібороби, яких він вважав "органічним" класом. Саме їм адресована головна праця ученого "Листи до братів-хліборобів" (1926).

Окрім існування "органічного" класу (хліборобів), створення незалежної держави В. Липинський пов’язує з діяльністю національної еліти та поширенням певного типу особистості — "войовника-продуцента", тобто людини, яка має однакову здатність як до творчої, так і до військової справи. Для В. Липинського цей тип особистості втілювався в особі гетьмана.

Після Другої світової війни українська соціологія на еміграції не мала помітних здобутків, у всякому разі відомих нам.

Натомість українська радянська соціологія цього періоду (особливо після 1956 року, коли було засуджено культ особистості Сталіна) отримала, як зазначалось вище, певні позитивні шанси для свого розвитку. На початку 1960 р.р. відділ атеїзму Інституту філософії АН УРСР здійснив соціологічні дослідження в Західній Україні. Їх результати не були оприлюднені, проте деякі з них було представлено в збірнику за редакцією Л. Сохань "Соціологія на Україні" (1968).

У 1968 році в Інституті філософії АН УРСР було відкрито відділ соціології,а у 1969 році вийшов з друку збірник "Філософія і соціологія".

Вище ми вже писали про те, що у 1960-ті роки в деяких українських ВНЗ (зокрема в Харківському університеті) та на промислових підприємствах (зокрема на Харківському тракторному та Харківському електро-механічному заводах) створюються соціологічні підрозділи: лабораторії, групи, центри.

Пізніше, наприкінці 1970-х – початку 1980-х років, відкриваються кафедри та відділення соціології у Харківському, Київському, Львівському, Одеському, Дніпропетровському університетах. У 1990 році на базі відділу соціології Інституту філософії АН УРСР було створено Інститут соціології АН України (зараз Інститут соціології НАНУ); у деяких вищих навчальних закладах відкриваються соціологічні факультети та відділення; утворюються спеціалізовані вчені ради із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата та доктора соціологічних наук, виходить журнал "Філософська і соціологічна думка", тобто починається інтенсивний процес інституціоналізації соціологічної науки та освіти в Україні.

Докладно про це піде мова у наступних модулях навчального курсу "Вступ до соціології та соціальної роботи", а, отже, у другій частині цього навчального посібника, яка буде опублікована, як підкреслювалось вище, окремим виданням.

Наши рекомендации