Неомодернізм у сучасній українській прозі. Творчість В. Медвідя, О. Ульяненка, Є. Пашковського.

План

1. Місце В.Медведя в літературному процесі порубіжжя:

2. Участь Є.Пашковського у літературно-мистецькому житті порубіжжя: погляди на літературу в нових суспільних умовах, участь у дискусії поколінь.

3.Творчість Є.Пашковського:

В’ячеслав Медвідь (Медвєдєв) (1951 р.н.). Народився в с. Кодня, Житомирського району, Житомирської області). Заслужений діяч мистецтв України, почесний член Асоціації «Нова література», член літературного гурту «Пси Святого Юра». Здобув фах бібліотекаря-бібліографа вищої кваліфікації у Київському державному інституті культури ім. Корнійчука (нині – Київський національний університет культури і мистецтв).

З 1988 року – на творчій роботі. Професійний письменник. Літературна кар'єра В’ячеслава Медвідя розпочалась у шостому класі школи. Перші його поезії, нариси, етюди друкувалися в районній газеті «Зоря комунізму» у 1967–1968 роках. Автор книжки оповідань «Розмова» (1981), книжки прози «Заманка» (1984), романів «Таємне сватання» (1987), «Збирачі каміння» (1989), «Кров на соломі» (2001), книжок прози «Льох» (2000), «Лови» (2005), щоденників, есеїв та інше.

У більшості своїх творів – від експресіоністичних новел до складних романів – Медвідь занурений у поліський регіон, часто звужуючи географію своїх творчих пошуків до одного села.

Окремі твори В'ячеслава Григоровича перекладалися російською, іспанською, казахською, литовською та чеською мовами. Членом Спілки письменників України став у 1982 році. За роман «Кров по соломі» був відзначений Національною премією України ім. Т. Г. Шевченка та премією імені Євгена Бачинського (США) у 2003 році. Зараз живе та працює у місті Києві.

Улюблений афоризм В'ячеслава Медвідя – «я міг би бути зовсім іншим письменником».

У 2003 році – став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Кров по соломі».

Його ранні новели були творами суцільного діалогу, позначені впливом зарубіжної культури, частково хемінгуеєвським стилем. Перша книга новел «Розмова: Оповідання» виходить друком у 1981 році у видавництві «Радянський письменник». 1984 року у видавництві «Молодь» – нова книга прози «Заманка», наступна книга «Таємне сватання: Роман» (1987) об’єднала дві попередні. Безсюжетні новели герметичного існування переростали у «велику» прозу. Пануюча соцреалістична теоретична доктрина не хотіла визнавати такої стилістики. Але з’являються наступні книги прози: «Збирачі каміння» (1989), роман «Льох» (найкоротший роман в українській літературі на 37 сторінок (1993), збірка есеїв «Pro domo sua» (з лат. «на свій захист», дослівно – «на захист власного дому»), роман «Кров по соломі» (2001), «Лови: Вибрані твори» (2005). Часи змінилися. Разом із радянською системою умерли відповідні ідеологеми, а В. Медведя стало звично порівнювати із Прустом, Джойсом і Фолкнером. Якщо Фолкнер вигадав цілу місцевість з мешканцями, то В. Медвідь практично не виходить за межі рідної Кодні, що на Житомирщині, описуючи життя і побут цілком реальних своїх односельців (за що неодноразово піддавався критиці). Елементи так званого «потоку свідомості» з’явилися автентичним шляхом, через власне експериментаторство. Насправді знайомство з Марселем Прустом, Джеймсом Джойсом і Габріелем Гарсіа Маркесом прийшло пізніше. «У кількох довідниках щодо своєї творчості, – розповідає В. Медвідь,– я знаходив 3-4 означення: одні пишуть, що це народницьке традиційне письмо, інші твердять, що це модерна, надреальна проза постмодернізм, або ж називають мене ідеологом українського традиціоналізму. Я синтезував різні стилі й течії, моє письмо може читатися як постмодерн, але водночас і як абсолютно традиційне. Іще мене відносили до міфологічної школи. Я зупиняюсь на такому жартівливому визначенні – постсоцреаліст».

Творчий доробок прозаїка можна умовно поділити на два періоди: ранній («радянський») і сучасний. З огляду на сучасний літературний процес ранні тексти В. Медведя видаються менш цікавими і мовби «застарілими», натомість теперішні – новаторськими, оригінальними. У його ранніх творах постає село з промисловими, господарчими, житловими забудовами, церквою, базаром. Волинсько-поліська земля зберегла ті шляхетні народні типажі українців, які формувалися звичаєво, вбираючи у себе традиційну міфологію, світовідчування і манеру поведінки. Серед таких людей виростав В. Медвідь і саме вони стали головними героями його романів і сам він, мабуть, належить до їхнього кола.

Хоч література виносить письменника за межі побуту, змушуючи спілкуватися не лише з живими, а також з мертвими і ненародженими земляками. Увесь друкований доробок В. Медведя (упродовж 1981-1987 рр.) можна умовно поділити на літературу пасторальну (цнотливе кохання, райдужне сприйняття світу підлітком на тлі сільської природи) та «побутописання». В. Медвідь, критика якого вважає «ідеологом» українського традиціоналізму, в першій книжці оповідань «Розмова» поетично й вправно проходить студійний етап, творячи емоційні ескізи, щирі рефлексії на тему дитинства. Спокійна оповідна манера викладу, безконфліктність, малозначимість подій, легконастроєва «атмосфера» оповідань «На Лису гору», «Дядьки вмирають», «Набалакалися» та інших не вимагають від читача особливої напруги, глибинних роздумів. Реальність, тихоплинна й бурхлива, в «чистому вигляді» переноситься в текст. Сільський «мир» очима дитини сприймається наївно, радісно, з майстерно виписаними ситуаціями, деталями.

До книжки прози «Заманка» (1984) [5] деякі критики поставилися вороже, назвавши її асоціальним, аморфним, безсюжетним невдалим експериментом. Писалося, що все це нагадує фольклорні розвідки і магнітофонні записи. Висловлювалися претензії до стилю, який виглядав на тлі тогочасної української прози досить незвично. Так, наприклад, в оповіданні «Дядьки вмирають» (1981) розповідні фрагменти вибудовуються у надкоротку історію: хлопчина-підліток разом зі своїми друзями спостерігає похорон «колишнього голови колгоспу». Відчуття «я»-оповідача при цьому передають описові фрагменти: «І мені зробилося страшно, бо як же це воно вийшло, що я про дядька писав, а він тепер отам-о їде. А коли вже біг з хлопчаками «по рівному, травичкою, а все здавалося – під гору, під гору...». Текст позбавлений глибокого аналізу душевних переживань персонажа, оскільки усе – і побачене, і відчуте, і виповідане – передається з перспективи хлопчака, який чітко не може розповісти про свої почуття. Сам автор визнає, що в ньому прокинулося «аборигенне» мовлення (саме так найкраще характеризуються Медведеві лексика і стилістика). «Хто уважно читав мої «дитячі» витвори, – пояснює автор, – зрозуміє, що то не подієві образки з дитячого світу, – це спроба змалювати космос дитячих почувань». Чи не тому в новелі «Спомини навиворіт» своєрідним підсумком, афоризмом, мораллю стає фраза: «Усе життя – бліда копія того, що відбувалося в дитинстві». Значний вплив на формування творчої свідомості письменника справила мати Ірина, яка в його творах часто постає не лише як образ, але й як мовленнєво-світоглядний символ. Прозовий стиль письменника згодом формувався під впливом шістдесятників – Гр. Тютюнника, В. Дрозда, В. Шевчука, Є. Гуцала. Із зарубіжних авторів найбільше зачитувався Е. Хемінгуеєм, Дж. Селінджером, а пізніше – В. Фолкнером. Усі ті, хто дебютували на початку 80-х рр. ХХ ст. (Г. Булах, В. Портяк, Г. Шкляр, В. Медвідь) твердо відстоювали «тютюнниківську лінію в «сільській» прозі, особливо яскраво виявленій у способі життя та локальному перебуванні літературних героїв – добрих, надійних, дещо дивакуватих людей, між якими легко провести грань позитивного чи негативного. Тема дитячих «сільських» спогадів обігрується у новелі В. Медведя «Спомини навиворіт» («Квіти в темній кімнаті», 1997). Тут кожен акцент, кожна деталь, фраза несуть повне образно-смислове навантаження. Найяскравіші дитячі враження, захоплення – «жовтогарячий хрест на церкві», «пошитий маминими руками чорний костюм», «самотні дні й вечори у великій хаті», «художня самодіяльність» – стають беззахисними перед реаліями жорсткого сьогодення. Неймовірно прекрасні «переддощове надвечір’я з шелестючими фікусами на подвір’ї, закосиченими вітром вишнями», «квіт тернових хусток» перед наступом технічної цивілізації відходять в «архів дитинства». Складної конструкції текст перетворюється на потік свідомості. Якщо в ранніх оповіданнях В. Медведя «Сільські аборигени», «Вечірній духовий оркестр» (1981 р.) цей художній прийом, не сприйнятий тодішньою критикою, використовується для відбиття зовнішнього світу, що виникає внаслідок пасивного споглядання чуттєво-предметної дійсності, то в «Споминах навиворіт» – це результат творчого перетворення колись пережитої реальності. Новела, написана складними синтаксичними конструкціями, пройнята апокаліптичним передчуттям, – своєрідний ключ до «сільських оповідань» першої книжки прозаїка.

Проекція «із минулого в теперішнє» відкриває нову правду – духовне зубожіння, байдужість (що, здавалось би, неможливо) уживаються з гармонійним, прекрасним справді «навиворіт» прекрасним. Одне слово, «село – це метафора неможливого в неможливому». Прозові тексти В. Медведя інтелектуалізують національне буття. Це, зокрема, засвідчують «Чотири інші новели» – цикл новел, перша з яких під назвою «Новела» – асимільований, інтелектуально насичений текст, що складається з трьох частин: художнього уривку із твору М. Коцюбинського «Право слабшого», власного філософсько-есеїстичного тексту, архівного документа та чорнового початку п’ятої редакції «Червоного векселя» В. Стефаника. Такий фрагментарний дискурс можна назвати нонселективним, бо це специфічний колаж. Шматки текстів: художній, документальний і власний, на перший погляд, відокремлений есеїстичний текст, самодостатні в плані художнього вияву.

Євген Пашковський – автор книг прози: роману в новелах «Вовча зоря» (1991), роману-есе «Щоденний жезл» (1999), романів «Свято» (1989) й «Осінь для ангела» (1993) «Безодня» (2005) та багатьох есе. Роман «Свято» надрукований в журналі «Дніпро» (1989), роман «Безодня» у журналі «Сучасність» (1992), а роман-есей «Щоденний жезл» – журнал «[Кур’єр Кривбасу]» (1998–1999). Роман «Осінь для ангела» вийшов повністю в Українських проблемах (2000; 2001).

У 2003 році – став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Романістика Євгена Пашковського – приклад високого епічного письма, де постає одвічне питання долі, яке вимагає від людини повної самовіддачі під час її (цієї долі) здійснення; глибоко поціновується мить, що гранично концентровано репрезентує сутність і поезію життя; масштабно охоплюються життєві процеси й тонко відчуваються певні тенденції; з усією гостротою й нещадністю піднімаються різноманітні суспільні проблеми й пропонується шлях до їхнього подолання. Це письмо яскраво виявляє дух Модерної доби, відтак його прикметами є суб’єктивний авторський наратив, герметичне компонування тексту, експресивна концентрація вислову, символіко-метафорична образність, складний інтертекстуальний діалог, ритмізація оповіді та ін. У своїх романах Пашковський майстерно представляє поезію життя, його красу та повноту само здійснення певних життєвих форм. Ця поезія є еманацією Вічного та вказівкою на те, в якому напрямку треба рухатись людині в процесі звершення власної долі.

Євген Пашковський – письменник, пам'ять якого, як колись пам'ять давніх людей, зберігає неймовірну кількість образів, звуків і голосів, кольорів і смаків… І про що б він не писав – він завжди повертається додоми (додому), до себе. Але щоб дістатися – він змушений пройти через суцільні навали образів, звуків, кольорів… Він ніби захлинається від величезної кількості вражень, сказав про нього давно метр української прози Валерій Шевчук, і ці враження захлинають його писання. Ще точніше, суттєвіше, висловився П.Загребельний, «Пашковський – один із найталановитіших митців не тільки в Україні, а й у цілій Європі. Якби його перекласти на світові мови, світ сильно здивувався б. Так писати – неможливо, так писати здатен тільки він», («Літературна Україна» 2004 р. 29 липня ст.1-3.), «Пашковський з мовою робить таке, що не снилося жодному письменникові. Подібного твору, з таким неспокоєм, не було в українськії літературі за всі століття історії України. Так, як пише Пашковський, ніхто ніколи не писав і не писатиме в найближчих сто років. Це неможливо.» («Українська газета» – № 21, 7 грудня 2000).

Прозу Євгена Пашковського відносять до стилістичного потоку чи потоку свідомості та «соціальної клініки», та найдоречніше, називати її потоком мислення, лавою художніх узагальнень. На мою думку, він дуже вдало поєднує потік мислення з глибокою християнською традицією і біблійністю. Беззаперечним є те, що так про Содом і Гоморру, безумне пекло нашого життя і пекло в людських душах, давно у нас ніхто не писав. Євген постійно пише і про людей, які проходять безкінечні кола чистилища. Тому кожен з його творів дає підстави говорити про феномен Пашковського.

Невтримною навалою образів Євген нагадує і поганина, який стоїть на безлюдному березі моря й малює на піску чіткими і різкими лініями картину. Та накочується хвиля і змиває її, залишаючи ледь помітні обриси, а Євген уже малює на мокрому піску нову картину, новий образ. Читач перебуває у постійній напрузі, намагаючись запам'ятати всі образи й знайти між ними взаємозв'язок. Здається, Євген може малювати як завгодно довго, немовби прагнучи у лініях, кольорах і образах відшукати розгадку вічності; але таїна, власне, й криється у безкінечній зміні образів; часопотокові станів.

У його прозу дуже важко вчитатися, але так само важко і вийти з його світу образів. І читають Пашковського не для того, аби якнайшвидше дійти до останньої сторінки і довідатися, чим закінчиться твір. Тут зовсім інше. У японського письменника Сіньїтіро Накамури є оповідання «Дорога до замку», в якому йдеться про те, як одна сім'я усе життя шукає замок свого щастя. І от вони дійшли до його брами, відчиняють її, а там – порожнеча. Виявляється, що суть не в тому, щоб знайти замок, а суть – у самій дорозі. Такою мені бачиться і проза Євгена Пашковського. Його читають, щоб повернутися до себе і бодай на хвильку відчути Час, у якому перетікаємо у Вічність…

Оповідання «Закрита палата», яке згодом стало основою роману «Безодня», вперше надруковане у журналі «Прапор» (1990. – Ч.2), а «Криниця для троянд» – в «Авжеж!» (1991. – Ч.1), а есе у вигляді листа «Наслідуючи древніх (Лист до Салмана Рушді)» – у «Сучасності» (1993. – Ч.10). Згодом «Лист до Салмана Рушді» ввійшов без змін у роман-есей Євгена «Щоденний жезл». У романі «Безодня» було змінено ім'я героя оповідання «Закритої палати», тому й подаю його за останнім варіантом. Цікаво, що наприкінці 80-х рр. Валерій Шевчук у видавництві «Молодь», а Микола Рябчук у тодішньому «Українському письменнику» готували до друку антології молодої та авангардної прози, і одна з них навіть мала називатися «Криниця для троянд», але через економічну кризу ці задуми так і не були реалізовано.

Олесь Ульяненко (справжнє ім’я Ульянов Олександр Станіславович) народився 8 травня 1962 року у м. Хорол Полтавської області – помер 17 серпня 2010 у Києві – український письменник. Лауреат малої Шевченківської премії (1997 рік), автор роману «Жінка його мрії», а також низки творів: «Квіти Содому», «Серафима», «Знак Саваофа», «Син тіні», «Вогнене око», «Богемна рапсодія», «Зимова повість», «Дофін сатани», «Сталінка». Проза Олеся Ульяненка жорстка, безкомпромісна, пройнята шаленим ритмом – коли починаєш читати, захоплюєшся: від першої до останньої сторінки відірватися неможливо, тексти вражають своєю якоюсь оголеною майже до кістяка відвертістю. Про один зі своїх передостанніх творів «Жінка його мрії» Ульяненко казав, що намагається написати його таким чином, як знімають кіно. Й це йому насправді вдалося.

Література

1. Агєєва В. Модернізація 90-х: теоретична рефлексія // Агєєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. – К.: Факт, 2003. – С. 271–276.

2. Білецька І. «Трансцендентна бездомність» героя прози В.Медвідя // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. Вип. 21. Ч. 1. – К.: Акцент, 2005. – С. 285–293.

3. Бондар-Терещенко І. Буцім додоми / Шляхами «мандрівної» прози Є.Пашковського // Кур’єр Кривбасу. – 1999. – № 118. – С. 171–174.

4. Бондар-Терещенко І. Впроти ночі до вітру / Про жанровий диморфізм В.Медвідя // Кур’єр Кривбасу. – 2001. – Березень. – № 136. – С. 172–175.

5. Бриних М. Льох для сільських аристократів // Українська література сьогодні. – К.: Неопалима купина, 2005.

6. Гавласа Л. «Щоденний жезл»: постмодернізм як невма // Літературно-критичний незалежний часопис «Ї». – 2002. – № 8. – С. 185–188.

7. Гаврилів Т. Топографія сучасної української прози // Гаврилів Т. Знаки часу: Спроби прочитання. – Ів.-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. – С. 175–185.

8. Голобородько Я. В’ячеслав Медвідь. Обсервація слова: Рефлексії над збіркою «Лови: вибрані твори» // Кур’єр Кривбасу. – 2006. – № 200. – С. 190–196.

9. Гундорова Т. «Чорнобильська бібліотека» // Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005. – С. 42–56, 151–158.

10. Зборовська Н. Про романи Є.Пашковського // Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – К., 1999. – С. 144–159.

11. Зборовська Н. Вісімдесятництво як колоніальна симптоматика // Зборовська Н. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. – К.: Академвидав, 2006. – С. 411–426.

12. Єшкілєв В. Євген Пашковський // Плерома 2000: Мала Українська Енциклопедія Актуальної літератури. – Ів.-Франківськ, 2000. – С. 90–91.

13. Квіт С. В’ячеслав Медвідь і його роман «Кров по соломі» // Медвідь В. «Кров по соломі». – К.: Кальварія, 2002. – С. 3–12.

14. Квіт С. Світлі води В’ячеслава Медвідя // Квіт С. Свобода стилю: есе та статті. – К., 1996.

15. Квіт С. Євген Пашковський: вільний муляр готичної вежі // Квіт С. Свобода стилю: есе та статті. – К., 1996.

16. Квіт С. Одкровення на зламі тисячоліть // Пашковський Є. Щоденний жезл. – К., 1999.

17. Квіт С. Синтетичний характер сучасної української прози / Основи герменевтики: Навчальний підручник. – К.: ВД «КМ Академія», 2003. – С. 122 – 143.

18. Кульчинська Л. Ризоматичні площини постмодерністських текстів: лабіринтами «Щоденного жезла» Є.Пашковського // Слово і час. – 2004. – № 11. – С.

19. Проценко О. Євген Пашковський і його проза // Дивослово. – 2007. – № 2. – С. 58–62.

20. Харчук Р. Неомодернізм у сучасній українській прозі // Харчук Р. Сучасна українська проза. Постмодерний період. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – С. 74–91.

21. Харчук Р. Автор як свобода і автор як влада «(«Щоденний жезл» Є.Пашковського) // Дивослово. – 2007. – № 2. – С. 55–58.

Лекція № 9

Наши рекомендации