Психологічні аспекти правової поведінки

Правова поведінка — різновид людської поведінки, один з проявів суспільних відносин. Сумлінне виконання трудових обо­в'язків, вступ у шлюб або його розірвання, порушення правил вуличного руху, винесення вироку, міжнародна угода — все це види правової поведінки громадян, колективів, посадових осіб у різних сферах суспільного життя. Правова поведінка — складне соціальне і психологічне явище, у якому сплітаються фактичне і юридичне, вольове й емоційне, внутрішнє і зовнішнє.

Правова поведінка є особливим різновидом нормативної, ос­кільки вона виходить за її межі, охоплюючи й порушення пра­вових вимог, що містяться у зобов'язуючих та забороняючих нормах. Тільки правомірна поведінка є нормативною, протип­равна ж поведінка є антинормативною (хоча вона в деяких ви­падках може відображати норми соціальних груп, що не мають правового характеру). Таким чином, правова поведінка містить у собі як норму, так і патологію поведінки в сфері права, тобто всі види людської поведінки, що мають юридичні наслідки.

Нормативна регуляція соціальної поведінки... 45

Оскільки правова поведінка складається з зазначених різно­видів, їй притаманні як загальні, так і перелік диференційованих ознак, що характеризують її, перш за все, як соціальне явище.

Можна визначити наступні загальні ознакиправової пове­дінки:

1) особлива соціальна значимість для життєдіяльності сус­
пільства —до сфери дії права входить тільки така прведінка лю­
дей, яка має виключно важливе соціально-економічне, суспіль­
но-політичне, цивільне значення (як позитивне, так і негатив­
не), що відображається в офіційних процедурах прийняття за­
конодавчих актів, введення їх в дію, зміни та відміни. Вивчення
законодавства і практики його застосування дозволяє конкрет­
но визначити основні соціальні характеристики поведінки, яка
передбачається правом;

2) перебування під актуальним чи потенційним контролем
свідомості і волі особистості. Навіть якщо контроль у даний мо­
мент і не здійснюється, то він неодмінно може бути здійснений,
інакше говорити про правову поведінку немає сенсу;

3) чітка регламентованість — як зовнішні, так і внутрішні
властивості поведінки, передбаченої правом, точно описані в
законі чи інших правових джерелах та чітко обмежені. Ці обме­
ження, з одного боку, відображають реальні можливості регулю­
вання людської поведінки правовими засобами, а з іншого —
гарантують від зайвого втручання в життя людини державних
органів, громадських організацій, трудових колективів, окремих
громадян;

4) підконтрольність правової поведінки державі в особі її пра-
возастосовчих та правоохоронних органів — забезпечує право­
ву гарантованість законослухняної поведінки і відповідальність
за поведінку протиправну;

5) наявність юридичних наслідків — впливає на виникнен­
ня, зміну чи припинення правових відносин. Реалізація прав,
виконання обов'язків, а також їхнє порушення звичайно пород­
жує ті чи інші юридичні наслідки.

Диференційовані ознаки правової поведінки.Спільність рис правомірної та протиправної поведінки пояснюється тим, що те й інше є поведінкою суб'єктів в одній і тій же сфері — сфері

46

Тема 2

права, яка має визначені функції і загалом обмежений перелік засобів для контролю та регулювання людських вчинків. Незва­жаючи на цю спільність, обидва різновиди правової поведінки — законослухняна та протиправна — діаметрально протилежні за низкою ознак:

1) правомірна поведінка в цілому зміцнює суспільні відноси­
ни, протиправна — порушує і послабляє їх, розхитує соціальну,
економічну, політичну системи держави;

2) правомірна поведінка мотивується, як правило, усвідом­
ленням обов'язку, суспільної потреби або особистих інтересів.
Протиправна поведінка спонукається іншими мотивами—інди­
відуалізмом, корисливістю, агресивними прагненнями у сфері
людської взаємодії;

3) правомірна поведінка звичайно передбачена нормами, які
дозволяють, протиправна — заборонюючими. Правомірна по­
ведінка полягає в дотриманні норм і є нормативною; протиправ­
на — антинормативна, вона порушує забороняючу чи зобов'я­
зуючу норму.

Отже, в найбільш загальному вигляді правову поведінку мож­на визначити як соціально значиму, передбачену нормами пра­ва, таку, що має юридичні наслідки, а також підконтрольну свідо­мості і волі.

За психологічною ознакою підконтрольності свідомості і волі суб'єкта, правова поведінка громадян відрізняється від дій нео­судних осіб. Для колективів ця ознака трансформується в про­цедуру прийняття рішень, що відрізняє їх діяльність у межах права від інших проявів суспільної активності.

Правове регулювання — не стихійне явище. У своїй норма­тивній частині поведінка спирається на правові норми, санкці­оновані державою, забезпечені матеріальними, організаційни­ми та іншими гарантіями. Усі свої функції стосовно поведінки індивідів і колективів право здійснює за допомогою механізму правового регулювання.

Інтереси суспільства й особистості дуже різноманітні, однак далеко не всі вони можуть бути захищені правом і потребують такого захисту. Не всі відносини між членами суспільства підда­ються правовій регламентації, та це й не завжди доцільно роби-

Нормативна регуляція соціальної поведінки... 47

ТИ. Особливість юридичних норм і понять полягає в тому, що нони відображають лише найбільш істотні відносини між людь­ми. Значна кількість правил поведінки визначається мораль-11 йми та іншими нормами, дотримання яких контролюється сус­пільною думкою.

Правові норми як регулятори поведінки не є чимось зовнішнім стосовно особи. Вони засвоюються, відображаються в свідомості особистості, формуючи її невід'ємну складову — індивідуальну правосвідомість.

Під правосвідомістю в широкому змісті слова розуміється весь правовий досвід поведінки особистості, групи, суспільства; у вужчому — психологічний механізм правослухняної поведін­ки і залежність між різними дефектами індивідуальної право­свідомості і протиправною поведінкою.

Правосвідомість — це одна з форм суспільної свідомості, ви­никнення і розвиток якої детерміновані матеріальними умова­ми існування суспільства. Вона відображає суспільні відносини, що регулюються або повинні бути врегульовані нормами права, і містить у собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, те-орійта уявлень, що характеризують ставлення людини, соціаль­них груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права та діяльності, пов'язаної з ним.

Проблему вивчення реального рівня, стану, змісту право­свідомості можна віднести до числа основних, ключових науко­вих напрямів юридичної психології. З її вирішенням пов'язані завдання укріплення законності і правопорядку, підвищення ефективності та якості діяльності правоохоронних органів, про­тидія злочинності та профілактика її причин, розуміння глибин­них змістовно-психологічних механізмів соціальної взаємодії людей, пізнання рушійних сил та внутрішніх регуляторів юри­дично значимої поведінки.

У будь-якому акті правової поведінки обов'язково прояв­ляється правосвідомість особи, що реалізує певну дію. Право­свідомість може характеризуватися знанням чи незнанням конкретної норми права, різним ступенем авторитету держав­ної влади, закону, діяльності правоохоронних органів в очах індивіда, солідарністю з діючими правовими заборонами та

48 Тема 2

правовими санкціями за їх порушення або ж негативним став­ленням до них.

Економічні й інші потреби суспільства, пройшовши через свідомість, набувають форми юридичних мотивів і одержують у підсумку вираження в нормах права. Таким чином, відношення між інтересами і потребами, з одного боку, і правом, з іншого, опосередковуються правовою свідомістю (правовою психологією і правовою ідеологією).

Правосвідомість як одна з форм суспільної свідомості має на­ступні ознаки:

— по-перше, вона є вищим рівнем відображення соціально-
економічних відносин людей, виражених у законах сусп­
ільства, причому вона не тільки відображає соціальну
дійсність, але й активно на неї впливає;

— по-друге, правосвідомість завжди виявляється через дру­
гу сигнальну систему, мисленеву діяльність людей, що
виступає в якості механізму правосвідомості, відобража­
ючи систему правових знань і понять, регулюючих
суспільні відносини;

— по-третє, правосвідомість не може існувати без свого кон­
кретного носія — особистості, груп, колективів. За озна­
кою спільності усвідомлення своїх правових норм у
суспільстві відбувається об'єднання людей у групи, вини­
кає категорія групової правосвідомості, характерна для
соціальних спільнот і історичних епох.

Для розуміння сутності правосвідомості доцільно розгляну­ти її різновиди, причому підставами для створення типологій тут можуть бути різні критерії, зокрема:

зарівнемусвідомлення необхідності права, глибиною проник­нення в сутність права і правових явищ у суспільстві:

1) буденна правосвідомість — формується в процесі повсяк­денної життєдіяльності громадян у сфері правового регулюван­ня (отримання інформації правового характеру із засобів масо­вої інформації; спостереження юридичної діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб і т. ін.) і притаманна більшості членів суспільства. Для представ­ників даного виду правосвідомості характерні знання загальних

Нормативна регуляція соціальної поведінки... 49

принципів права, їх правові погляди тісно переплітаються з мо­ральними уявленнями;

2) професійна правосвідомість — формується в процесі спе­
ціальної підготовки (наприклад, під час навчання в юридично­
му закладі) та здійснення юридичної діяльності. Особа при цьо­
му володіє спеціалізованими й деталізованими знаннями в га­
лузі чинного законодавства, вміннями і навичками його зас­
тосування;

3) наукова, теоретична правосвідомість — характерна для
науковців у галузі законотворчості та правозастосування;

за суб'єктами (носіями) правосвідомості:

1) суспільна правосвідомість — сфера суспільної свідомості,
що відображає значимі для права явища суспільного буття. У
суспільній правосвідомості знаходять закріплення типові стійкі
погляди на право та його інститути, що існують у даному
суспільстві. Лише на цьому рівні правова дійсність відображаєть­
ся в цілому і всебічно. Суть суспільної правосвідомості зводить­
ся до правового пізнання і відображення політичних, економіч­
них і соціальних закономірностей розвитку громадянського сус­
пільства і держави, оформлення їх у системі чинного права і за­
конодавства. Важливу роль суспільна правосвідомість відіграє
в правотворчому процесі, реалізації й застосуванні правових
норм;

2) групова правосвідомість — виникає в окремих групах лю­
дей з певними специфічними потребами та інтересами. Усвідом­
лення правової дійсності тут є стихійним, переломлюючись че­
рез потреби й інтереси групи. Групова правосвідомість може
набувати асоціальної спрямованості;

3) індивідуальна правосвідомість — притаманна конкретній
особі, формується в процесі її включення в систему суспільних
зв'язків і значною мірою визначається правосвідомістю малих
соціальних груп, до яких ця особа належить. Індивідуальна пра­
восвідомість може мати різні рівні розвитку:

— на елементарному рівні індивідуальна правосвідомість ви­являється в узгодженні конкретної правозначимої діяль­ності з емпіричними уявленнями особи про норми право­мірної поведінки;

г

50 Тема 2

— більш високі рівні індивідуальної правосвідомості виявля­
ються в усвідомленні особистістю складних правових си­
туацій, правових інститутів, правового статусу особис­
тості у суспільстві;

— вищий рівень індивідуальної правосвідомості характери­
зується сукупністю компетентних уявлень про правову
систему, усвідомленням соціальної значимості права, оці­
нкою його сутності, оволодінням правовою ідеологією. Це
концептуальний рівень правосвідомості.

Яким же шляхом здійснюється засвоєння особистістю сис­теми правових норм, як формується правосвідомість?

За ознакою спільності усвідомлення правових норм у соціаль­ному середовищі відбувається об'єднання людей у групи, вини­кає суспільна правосвідомість. У процесі формування особи в групі (сім'я, колектив, товариство) в свідомості поступово скла­дається соціальний стереотип поведінки, що базується на пос­тійному співвіднесенні індивідуальних уявлень із суспільною правосвідомістю. В особистості формується механізм соціаль­ного саморегулювання, тобто звична готовність діяти певним чийому конкретній обстановці. Таким чином, індивідуальна пра­восвідомість — це, насамперед, соціально-психологічна влас­тивість особистості і якісно визначений різновид індивідуаль­ної свідомості. Основними її компонентами є пізнавальний, оці­ночний і емоційний.

Пізнавальний компонент індивідуальної правосвідомості містить у собі знання права, уявлення про право; оціночний ком­понент передбачає ставлення особи до чинного права; емоційний компонент визначає її ставлення до виконання правових норм.

Механізм правослухняної поведінки в більшості випадків тісно пов'язаний із явищем, що можна назвати «правовою інтуї­цією». Саме на неї більшість громадян спирається при виборі варіантів поведінки і прийнятті відповідного рішення. «Право­ва інтуїція» у цих випадках може розглядатися як функція інте­лектуально розвиненої особистості, як один із аспектів позитив­ного соціального стереотипу поведінки людини.

Розвиток індивідуальної правосвідомості завжди детерміно­ваний навколишнім соціальним середовищем — чинниками як

Нормативна регуляція соціальної поведінки... 51

суспільного порядку, так і безпосереднього мікросередовища. У процесі формування індивідуальної правосвідомості відбуваєть­ся переломлення цих чинників через психологічні особливості самої особи. Саме так правосвідомість включається в структуру особистості і, в свою чергу, впливає на формування її інтересів, мотивів, цілей, на розвиток і зміну установок, спрямованості і ціннісно-нормативної сфери.

Безумовно, індивідуальна правосвідомість формується в про­цесі засвоєння правових знань і правового виховання. Однак дане твердження досить часто спростовується життям: люди­на, яка не знає норм права, протягом усього життя поводиться законослухняно і, навпаки, злочинець-рецидивіст знає закон у досконалості. Протиріччя тут лише зовнішнє. У першому випад­ку поведінка базується на системі загальнолюдських моральних норм, що не суперечать правовим, у другому — на системі мо­ральних норм певних груп населення. Норми відносно стабільні, а життєвий досвід особистості мінливий і різноманітний. У підсумку в її правосвідомості з'являються наступні «дефекти»:

а) незнання або неправильне розуміння норм;

б) зневажання деяких норм і засвоєння інших, що не відпо­
відають загальноприйнятим.

Психологічне вивчення осіб, що вчинили злочини, дозволи­ло встановити наступні закономірності:

— правосвідомість таких осіб, як правило, значною мірою не
відповідає існуючій суспільній правосвідомості, супере­
чить правовим нормам;

— злочинець заперечує конкретну правову норму або групу
норм, що захищають суспільні відносини, на які він зазіх­
нув;

— злочинець приймає як правильну і справедливу правову
норму, відповідно до якої він був засуджений, у її абстрак­
тному розумінні, однак вважає вирок несправедливим
(звичайно, надто суворим) стосовно себе.

Дефекти правосвідомості і моральності особи — сприятливе підґрунтя для формування поведінки, що виходить за межі пев­ної нормативної системи, суперечить існуючим нормам (девіан-тної поведінки), та виникнення соціальних відхилень.

52 Тема 2

3. Психологічна характеристика девіантної поведінки

Загалом соціальну норму і соціальні відхилення можна вва­жати двома полюсами однієї і тієї ж осі: «соціально значима по­ведінка». Як і соціальні норми, соціальні відхилення різно­манітні, причому розмаїтість відхилень перевищує розмаїтість норм: норма типова, а відхилення завжди індивідуалізоване (немає двох однакових злочинів, аморальний вчинок однієї лю­дини не схожий на вчинок іншої та ін.).

Характерними рисами соціальних відхилень є:

1) наявність спільних причин — об'єктивних і суб'єктивних
протиріч суспільного розвитку;

2) однакова спрямованість відхилень, що зустрічаються в
подібних групах (прошарках) населення в приблизно однакових
умовах;

3) повторюваність і усталеність зазначених явищ у часовому
і територіальному розрізах;

4) наявність невідповідності між вимогами єдиної для всіх
громадян нормативної системи та індивідуальними потребами
особистості.

Соціальні відхилення в історичному аспекті виступають як явища мінливі і відносні, тому й їхня соціальна оцінка повинна бути історичною і суто конкретною. Те, що раніше розцінювала­ся як норма, через зміни способу життя може набути характеру відхилення і, навпаки, відхилення може стати нормою (наприк­лад, зміни в сімейно-шлюбних відносинах від патріархальної сім'ї до повної сексуальної свободи партнерів).

Отже, соціальні відхилення— такі порушення соціальних норм, що характеризуються масовістю, усталеністю і пошире­ністю при подібних соціальних умовах. Поведінка, що відхи­ляється від вимог соціальних норм(девіантна) — система вчинків особистості, котрі виходять за загальноприйняте уяв­лення про нормальну (нормативну) поведінку у певній сфері сус­пільних відносин.

Оскільки соціальні норми і соціальні відхилення знаходять­ся в діалектичному взаємозв'язку, вони повинні мати й певні спільні властивості. Найбільш спірною серед них є корисність, тому вона заслуговує особливої уваги. Проблемне запитання

Нормативна регуляція соціальної поведінки... 53

можна сформулювати так: соціальні відхилення шкідливі у всіх випадках чи вони можуть бути і соціально корисними?

У юридичній літературі домінуючою є думка, що «відхилен­ня» не може бути позитивним, на підтвердження чого наводить­ся наступний аргумент (В.М. Кудрявцев): у конкретній норма­тивній системі, що встановлює межі належної поведінки, відхи­лення від норми (вихід за ці межі) не може розглядатися як пози­тивне, інакше нівелюється саме поняття норми. Так, ст. 6 Дис­циплінарного статуту Збройних Сил зазначає: «Наказ команди­ра — закон для підлеглих. Він повинен виконуватися беззапе­речно, точно та в визначений термін». Це означає, що наказ не можна виконати з запізненням, але не можна і раніш терміну; його не можна «недовиконати» або «перевиконати».

Але такий аргумент може бути застосований лише до жор­стко нормованих соціально відносин, де норма встановлює «нижню» і «верхню» межі. Більшість соціальних норм такої «вер­хньої» межі не має: немає межі прекрасного з позицій естетич­них норм; поведінка може визнаватися моральною чи амораль­ною, але надморальної поведінки не існує; традиції можна ігно­рувати чи дотримуватися їх, але не можна уявити супертради-ційної особи.

Більше того, соціальна норма може гальмувати суспільний прогрес, а відхилення — слугувати розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи (наприклад, нормативне виконання професійних обов'язків дає підстави оцінювати працівника як «сумлінного», позанормативне — як «перспективного»). Не є нор­мативною поведінкою новаторство, раціоналізаторство, зреш­тою — будь-який вид творчості. З позицій суспільного прогресу вектор оцінок соціальних норм і соціальних відхилень взагалі не може бути односпрямованим: від минулого до майбутнього, від старого до нового.

Вище вже зазначалося, що соціальні відхилення—масовид-не явище, тобто вони мають значну поширеність серед населен­ня. Показниками соціальних відхилень слід вважати:

1) стан — абсолютна кількість актів поведінки, що відхи­ляється від соціальних норм, вчинених на певній території за визначений проміжок часу;

54

Тема 2

2) рівень — кількість таких вчинків у розрахунку на одини­
цю населення;

3) географія — характеристика соціальних відхилень у тери­
торіальному розрізі;

4) структура — співвідношення різновидів соціальних відхи­
лень;

5) динаміка — сукупний якісний показник, що характеризує
зміни стану, рівня, географії та структури соціальних відхилень.

Індивідуальним проявом соціальних відхилень є девіантна поведінка—система вчинків особистості, що виходять за загаль­ноприйняте уявлення про норму. Вона може бути охарактери­зована: за кількістю вчинків, що не відповідають встановлено­му стандарту («К. часто вживає спиртні напої»); за динамікою і ступенем інтенсивності («УМ. нестриманий характер»); за адек­ватністю ситуації («Н. вчинив непорядно, підло»).

Основні різновиди девіантної поведінки у нашому суспільстві:

— правопорушення,

— алкоголізація та наркотизм.

Слід зазначити, що об'єктивна шкода від девіантної поведі­нки і її оцінка громадянами співпадають далеко не завжди і не повною мірою. Це пов'язано з суб'єктивністю оцінок і поступо­вим «розмиванням» із часом меж норми. Як приклади можна навести теорії «злочинів без жертви» та «компенсуюче значення соціальних відхилень».

У першому випадку стверджується, що девіантна поведінка — особиста справа та моральне право кожного, від неї ніхто не потерпає, тому вона й не повинна піддаватися осуду. Між тим, жертви пияцтва, вживання наркотиків, бродяжництва тощо, безумовно є: це сім'я, діти, інші близькі люди, зрештою — сус­пільство, яке втрачає своїх працездатних громадян. Отже, тут навряд чи доречна теза про право кожної людини на вибір свого способу життя. Звичайно, конкретні життєві обставини можуть бути різноманітними, складними і навіть трагічними, тому од­нозначно оцінювати девіанта було б великим спрощенням. Од­нак, якщо розглядати подібні явища в цілому, то не можна не визнати їх негативним соціальним явищем.

Нормативна регуляція соціальної поведінки... 55

Зміст теорії «компенсуючого значення соціальних відхилень» полягає в тому, що девіантна поведінка заміщає ту корисну діяльність, котра через різні причини не здійснюється законним способом, і тому вона також спрямована на задоволення об'єктивно існуючих суспільних та індивідуальних потреб (на­приклад, «чорний ринок» заповнює нестачі системи торгівлі). Тут змішуються причини і наслідки соціальних відхилень: існуючі соціальні проблеми дійсно об'єктивні, але вирішуватися вони можуть як соціально прийнятними, так і засуджуваними шля­хами.

Звичайно, на особистісному рівні девіантна поведінка най­частіше супроводжується наявністю психологічних механізмів самовиправдання і захисту. Найбільш поширеними серед них є:

— викривлене уявлення про ситуацію (перебільшене значен­
ня одних елементів і применшене інших), що начебто ро­
бить незастосовними до даного випадку відповідні санкції.
Відбувається мимовільне ретушування дійсності, зміщен­
ня окремих фактичних обставин за місцем, часом й рол­
лю учасників;

— невиправдане звуження альтернатив поведінки до єдино
можливого в даній ситуації варіанту;

— оцінка ситуації як фатального збігу обставин, а не резуль­
тату власної активності;

— визначення себе як жертви примусу, залежності та обма­
ну інших осіб;

— переконання в формальності порушуваних заборон, «зви­
чайності» подібних дій, через що вони розцінюються як
припустимі, особливо у порівнянні з іншими, на думку
суб'єкта, більш небезпечними та безкарними;

— девальвація моральних і правоохоронюваних цінностей,
тим самим — невизнання шкідливих наслідків чи суспіль­
ної небезпеки діяння;

— применшення і прикрашення своєї ролі, подання своєї
поведінки як благородної допомоги іншим особам, що вип­
равдовує власні проступки;

— подання себе як пасивного об'єкта зовнішніх впливів, у не­
доліках якого винні середовище, суспільство, ненормальні

г

56 Тема 2

умови життя, через що девіантна поведінка стає немину­чою;

— гіпертрофія цінності особистих якостей, ствердження своєї виключності, яка ставить суб'єкта в його власних очах поза нормативними рамками — своєрідна концепція надлюдини. Найчастіше тут йдеться про прагнення уник­нути відчуття неповноцінності, довівши оточуючим, хоча б і в виродливій формі, надцінність своєї особи («комплекс Герострата»).

Ці механізми формуються в результаті власного досвіду, при спілкуванні та взаємодії з особами з найближчого оточення, після чого набувають певної автономії і починають впливати на поведінку на підсвідомому рівні. У процесі їхнього формування можна умовно виділити 3 етапи (В.М. Кудрявцев):

1 етап — «доморальної свідомості»: власні моральні позиції
відсутні, соціальні норми дотримуються через острах покаран­
ня, а також для того, щоб одержати якусь користь. Позиція суб­
'єкта може бути оцінена як суто утилітарна й егоїстична. Пору­
шення моральних і правових норм найчастіше виправдовуєть­
ся посиланням на зовнішні обставини («це у мене в крові») та не­
правильною поведінкою інших (винні батьки, сім'я, вчителі, по­
гана компанія);

2 етап — «формальне визнання норм», коли визнається не­
обхідність дотримання соціальних норм, бо вони є обов'язкови­
ми для всіх. Ненормативна поведінка в цих випадках виправдо­
вується незвичайністю і складністю ситуації («був сильно п'я­
ний», «ні на що було жити») або «благородними мотивами» («по­
просили друзі», «не я один так вчинив би», «захищав справед­
ливість»);

3 етап — формування автономної системи моральних уяв­
лень, заперечення усіх або більшості існуючих норм. Власні нор­
ми починають оцінюватися як найбільш значимі, отже, ненор­
мативна поведінка не викликає більше докорів совісті.

Різним видам девіантної поведінки відповідають свої спе­цифічні способи обґрунтування й самовиправдання, причому вивчення матеріалів кримінальних справ та проведені психо­логічні дослідження свідчать, що виправдання власних дій має

Нормативна регуляція соціальної поведінки... 57

сталий характер, змінюються нюанси, але характер і сутність позиції не змінюються.

Яким чином це можна пояснити? Передусім, впливом анти-суспільної спрямованості особи на характер соціальної пер­цепції. Цим зумовлюється вибірковість сприйняття, відбору з соціальної дійсності лише тих фактів, що відповідають наявним установкам, і своєрідна «неприйнятність» всього, що їм супере­чить. Справжні мотиви поведінки при цьому трансформують­ся, видозмінюються, маскуються, оформляються в прийнятно­му для девіанта вигляді. Отже, захисні механізми безпосередньо зумовлюються ціннісною системою особистості, а психологічний захист полягає в реорганізації усвідомлюваних і неусвідомлю-ваних компонентів і в переструктуруванні ієрархії мотивів. Важ­ливо, що при цьому покарання у більшості випадків приймаєть­ся як незаслужене, несправедливе чи надмірне, як результат упередженого ставлення до своєї персони, тому й не може слугу­вати достатнім стимулом для критичного перегляду внутрішньої позиції, адекватної оцінки минулого й правильного визначення життєвих перспектив.

Йдеться не про що інше, як про відсутність оцінки власної поведінки як неприпустимої. В принципі, більшість осіб-деві-антів визнають необхідність існування моральних і правових норм, але щоб уникнути виникаючого при цьому когнітивного дисонансу, раціоналізують свою поведінку. Здебільшого така раціоналізація набуває форми нейтралізації: причини власної поведінки вбачаються в особливостях суспільного устрою, най­ближчого оточення, вина перекладається на працівників пра­воохоронних органів, потерпілих тощо. Так, із числа опитаних А.Ф. ЗелінськимтаМ.Й. Коржанським засуджених, лише 16,1% визнали себе такими, що потребують виправлення, 11,7% — не змогли відповісти на це запитання, а 67,4% висловили впев­неність, що вони виправлення не потребують; як зазначає О.Р. Ратінов, визнання власної провини притаманне лише 1/4 убивць, злодіїв, розбійників, і ще рідше — хуліганам і розкра­дачам.

Таким чином, девіантна поведінка—результат складної взає­модії об'єктивних і суб'єктивних чинників. Вона виникає в тих

58 Тема 2

випадках, коли, із позицій даного суб'єкта, утворилось нерозв'­язне протиріччя між конкретною життєвою ситуацією і соціаль­ною нормою, що наказує або забороняє певну поведінку. Чим більш складна ситуація (реально або в уявленні суб'єкта], тим більш ймовірний відхід від соціальної норми; при розбіжності об'єктивного значення ситуації і її суб'єктивного змісту людина здебільшого поводиться відповідно до останнього.

Нормативна поведінка та соціальні відхилення — не єдині різновиди поведінки, в тому числі й такої, що має суспільне зна­чення. Значна кількість вчинків не підпадає під дію норм, не є відхиленнями, оскільки вони знаходяться у сфері відносин, не врегульованих певними нормами (наприклад, творчість). Але саме нормативна поведінка домінує в сучасному суспільстві як за розповсюдженістю, так і за соціальною значимістю.

Якщо соціальну норму взяти за еталон вчинку, то відхилен­ня від нього може відбуватися в різних напрямах. Вчинок може не відповідати соціальній нормі за об'єктивними чи суб'єктив­ними ознаками: за цілями та мотивами; за прямими чи побічни­ми результатами; він може бути новаторським чи консерватив­ним, корисним чи шкідливим, випадковим чи типовим тощо. В цілому відхилення від соціальної норми — поняття більш склад­не й багатопланове, ніж поняття правопорушення, що обмеже­не ознаками об'єкта, суб'єкта, об'єктивної та суб'єктивної сто­рони і, як правило, стосується конкретного вчинку. При відхи­ленні від соціальної норми йдеться про різноманітні форми по­ведінки (діяльності), що за різними параметрами не вкладають­ся в чинні стандарти. Окрім того, соціальні норми стосуються не лише індивідуальних, але й групових та міжгрупових форм взаємодії, за рахунок чого масштаби соціальних відхилень сут­тєво зростають.