Усне публічне мовлення

Переконливе, влучно дібране слово є дієвим засобом організації взаємин. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд часто є взірцем для наслідування слухачами. Справжній промовець – неповторна індивідуальність. Проте це обдарування не завжди дається людині від народження, а частіше виробляється упродовж усього життя і є результатом тривалої та наполегливої роботи над удосконаленням свого мовлення. Кожен промовець, який багато виступає, має свій індивідуальний стиль. Це поняття складне й багатогранне. Насамперед на стиль мовлення людини значний відбиток накладає її світогляд: він визначає підхід до тлумачення фактів, вибір слова, образні засоби. Тут виявляється й характер людини.

Публічне мовлення є одним із жанрових різновидів мовленнєвої діяльності, досить своєрідним за своєю природою, за місцем серед інших видів мовлення, а також за своїми якісними характеристиками.

Серед них – писемно-усна формапублічного мовлення, на етапі існування якої мовець повинен викласти свої думки письмово. Це необхідно для збереження думки, побудови логічно сформульованих понять, безперечної впевненості у власних судженнях і подальшого точного, зрозумілого й стислого викладу їх перед аудиторією.

Книжно-розмовна формапублічного мовлення характеризується впливом на мисленнєво-мовленнєву діяльність слухача з метою переконання й спонукання його до відповіді чи дії.

Розмовний аспект публічного мовлення виявляється в таких його якостях:

- безпосередність (спілкування віч-на-віч, у процесі якого здійснюється оперативна реакція мовця на стимули слухача);

- невимушеність (природність, розкутість спілкування) як необхідна передумова встановлення контакту між мовцем і слухачем;

- емоційність спілкування (збудження пристрастей), що забезпечує виразність мовлення за рахунок доцільного використання вербальних і невербальних засобів.

Книжний характер публічного мовлення виявляється у:

- правильності (відповідності нормам літературної мови);

- точності (використанні слова відповідно до його лексичного значення);

- стислості (використанні таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);

- виразності (використанні елементів художнього стилю);

- доцільності (зумовленої книжним характером мовлення й тісним зв’язком публічного мовлення з різними стилями літературної мови).

Звідси – красномовство в різних сферах спілкування (навчальне, офіційно-ділове, мітингове, публіцистичне, ораторське тощо).

Підготовлено-імпровізаційний характерпублічного мовлення частіше зумовлений специфікою риторики, що підпорядкована системі законів, кожен із яких функціонує на певному етапі мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Процес створення публічного мовлення передбачає перш за все підготовчий етап, який закономірно зумовлює наступний – виконавчий, успіх якого залежить від якості першого. Лише за цієї умови оратор має можливість творити на етапі виконання – вільно реалізовувати свій розумово-мовленнєвий продукт у різних варіантах.

Отже, публічне мовлення – це особливий вид тексту, створюваний за законами риторики, зорієнтований на переконання, що зумовлює його інтеграційну природу (письмово-усна форма реалізації, книжно-розмовний тип мовлення, підготовлено-імпровізаційний характер реалізації). Цей вид тексту може виступати в різних жанрових різновидах (доповідь, лекція, бесіда) й орієнтуватися на різну кількість слухачів. Публічне мовлення – це такий матеріал, де найповніше виявляється розумово-мовленнєва діяльність людини.