Тема. Основні комунікативні ознаки культури мовлення. Образність мовлення

Мета: засвоєння студентами теоретичного обґрунтування культури мовлення як сукупності й системи її комунікативних якостей, знання засобів майстерності безпосереднього мовлення. Довести, що виразне слово допомагає ефективно застосовувати методи педагогічного впливу на молодших школярів. Виховувати культуру мовлення.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю: фронтальне опитування на індивідуальному занятті.

Студенти повинні знати:

- про зв’язок між образністю і виразністю мовлення;

- форми образності;

- істотні ознаки образності.

Студенти повинні вміти:

- добирати вправи репродуктивного характеру для підготовки до образномовленнєвої діяльності;

- навчити дітей виконувати завдання, пов’язані з функцією аналізу й синтезу;

- за допомогою творчих вправ виробляти в учнів мовне чуття;

- формувати у дітей поняття про взаємозв’язок у висловлюваннях нейтральних і стилістично забарвлених мовних засобів.

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Образність – показник виразності мовлення.

2. Категорія образності.

3. Дослідження вчених – психологів щодо образності мовлення.

Образність – вираження емоційного ставлення мовця до предмета мовлення через уживання метафори, порівняння, метонімії, що мають яскравий виражально – зображувальний ефект.

Слово в наших школах на багатьох уроках мови стало сірим і безбарвним – ось де лихо (В.Сухомлинський).

Ці написані з тривогою слова у статті „Джерела невмирущої криниці” актуальні й на сьогодні. Ми успадкували від радянської доби звужений простір українського слова, де багатющий лексичний шар, широкі виражальні засоби опинилися поза функціонуванням.

Ситуація змінюється на краще. Зміст шкільного курсу „Українська мова” спрямовується на формування особистості, яка вільно володіє засобами мови в будь-якій ситуації, аргументовано, образно висловлює свої думки, користується всіма виражальними багатствами української мови.

Попри це, не відповідає нинішньому соціальному замовленню, європейському рівню часто алогічне, невпорядковане, бідне мовлення учнів шкіл. Пошук шляхів вирішення проблеми розвитку мовленнєвих умінь і навичок дітей пов’язаний з дослідженням комплексу питань, серед яких і розвиток образного мовлення, оскільки саме образність виступає показником виразності й позитивно впливає на загальну культуру мовлення.

Досліджуючи та обґрунтовуючи основні положення про мову, Л.С.Виготський відзначав: “Усюди – у фонетиці, в морфології, в лексиці та семантиці, навіть у ритміці, метриці й музиці – за граматичними чи формальними категоріями постають психологічні”. До таких психологічних категорій належить і категорія образності. За своєю сутністю означена категорія водночас є досить складною, вагомою та багатоаспектною проблемою.

У контексті роботи над образністю акцентуємо увагу передусім на творчій уяві, яка теж виконує функцію перетворення. Сутність цього перетворення полягає в тому, що воно не віддаляється, а наближається до дійсності. У процесі творчої уяви людина перетворює дійсність буденного сприйняття, завантажену, наповнену випадковими, не виразними, не яскравими моментами. Саме в уяві, відбувається злиття образу і значення, та й сам образ використовується в переносному значенні.

Категорія образності розглядається в системі природи художнього тексту. Адже саме на рівні пізнання та усвідомлення природи тексту виникає категорія образності, її слід розглядати через призму внутрішньотекстових зв’язків (або когезії). Слово “когезія” походить від англійського cohesion – поєднання. Когезія – особливий вид зв’язку, що забезпечує логічну послідовність (темпоральну чи просторову), взаємозалежність окремих повідомлень, фактів, дій тощо. Існують різні форми когезії, серед них асоціативні та образні.

Під образною когезією розуміють такі форми зв’язку, які так само, як і асоціативні, збуджують уявлення про чуттєво сприйняті обєкти дійсності. Розгорнута метафора становить одну з найбільш відомих форм образної когезії. Специфіка означеного виду когезії полягає в тому, що автор пов’язує не предмети чи явища дійсності, а образи, за допомогою яких ці предмети чи явища зображуються.

Образність мови – це здатність мовних одиниць викликати наочно-чуттєві уявлення про щось, а образність мовлення – процес володіння засобами мовної образності, які в мовленні одержують своєрідне навантаження: відбір, повторення, розміщення, комбінування, трансформування тощо. Істотними ознаками образності є: яскравість, метафоричність, багатство (різноманітність) використовуваних засобів, точність, оригінальність (самостійність), цілеспрямованість тощо.

Особливо значущим для розуміння образної сутності слова є вчення О.О.Потебні про “внутрішню форму”. Якщо значення слова – це те, що відображається ним, то внутрішня форма – це те, як відображається та уявляється в слові той чи інший предмет дійсності. За визначенням ученого, образна сутність слова розкривається в художньому творі, де образне значення слова (його внутрішній зміст) набуває гнучкості, варіантності, починає жити особливим життям, поєднуючи старі й нові уявлення, наповнюючи їх новим смислом і завдяки цьому створюючи новий образ. Термін “внутрішня форма” в сучасному контексті передбачає такі якості слова: його гнучкість, здатність надавати різноманітні відтінки висловлюванню та змінювати цілі конструкції.

Внутрішня форма слова проявляється в художньому контексті, де актуалізується універсальна здатність слова створювати образи та виражати поняття. Літературознавець Л.Я. Гінзбург визначає сутність контексту через природу самого слова: “Контекст – ключ до прочитання слова; він звужує слово, висуваючи, динамізуючи одні його ознаки за рахунок інших, і водночас розширює слово, накладаючи на нього асоціативні нашарування”. Чим більше у слові різноманітних асоціацій, тим воно й образніше. Саме таке слово містить надзвичайно живу та яскраву внутрішню форму, яка, у свою чергу, становить основу словесного образу.

Відтак, спираючись на результат досліджень означеної низки вчених-психологів, варто відзначити, що образи складають основний зміст пам’яті, а мовлення грає важливу роль у збереженні, відтворенні та формуванні образу. Чим вдаліше підібране слово, тим точніше воно фіксує сутність предмета, тим повніше та яскравіше постає його образ.

Однією з умов оптимізації роботи з розвитку образномовленнєвих умінь і навичок виступає правильно побудована система вправ і завдань, через яку відбувається реалізація ідеї – розвиток гармонійної мовної особистості.

ІІ. Самостійна робота

Завдання 1

Вправи й завдання першої групи пов’язані з імітаційним методом, за дидактичною метою є підготовчими до самостійної образномовленнєвої діяльності. Вони мають характер репродуктивної діяльності, орієнтовані на розпізнавання елементів мовної системи, на операції запам’ятовування та тренінги. Матеріалом для вправ і завдань має бути художній текст, що використовується в зв’язку із аудіюванням та говорінням. Вправи й завдання мають забезпечувати розпізнавання сприйнятого матеріалу, позитивний перенос знань, умінь і навичок (при подібних фактах), уміння розпізнавати на основі асоціацій та самостійно. Прикладами таких вправ і завдань можуть бути:

1. Через прослухування тексту (з уст учителя чи підготовленого учня, з аудіоплівки) запам’ятайте слова і словосполучення, що виражають захоплення (іронію, образу, презирство, ніжність, повагу).

2. Декілька разів повторіть для себе той образний засіб, що вас найбільше вразив і його хочеться запам’ятати.

3. Після перегляду відеофрагменту відтворіть почуте образне мовлення актора.

4. Які відомі вам засоби виразності ви впізнали в цьому художньому тексті?

5. Запам’ятайте в художньому тексті зорові (слухові, дотикові, смакові) образи. Які враження вони викликали у вас?

Завдання 2

Реалізацією оперативного методу навчання образного мовлення виступають вправи та завдання другої групи. В основі їх лежать процеси спостереження та функції аналізу й синтезу, а навчальна мета пов’язана з виявленням та конструюванням. Стосовно вихідного художнього тексту, то він використовується без зміни та із зміною мовного матеріалу.

За місцем формування навичок вправи і завдання є мовними та передмовленнєвими, а за дидактичною метою у структурі роботи – вступні та тренувальні. Вправи цієї групи орієнтовані на аудіювання, читання і письмо.

З метою забезпечення позитивного переносу знань, умінь і навичок використовується такі вправи і завдання:

1. Замініть виділені у тексті слова на синоніми (антоніми ).

2. Випишіть з художнього тексту зорові та слухові словесні образи.

3. Прочитайте уривок. Використовуючи знання з рідної мови, випишіть прикметники, що виступають у ролі епітетів.

4. Прочитайте текст. Використовуючи знання з рідної мови, знайдіть в ньому члени речення, яким автор надає особливе значення, виділяє їх інтонацією, тобто обособлює.

При вивченні матеріалу, що не збігається в українській і російській мовах, вправи та завдання мають бути спрямовані на диференціацію інтерферентних явищ. Особливої уваги заслуговують контрастивні види роботи, які здійснюють розмежування явищ у двох споріднених мовах. Вправи мають бути різноманітними та розраховані на самостійність учнів. Багато учених уважають, що оволодіння мовленнєвими навичками перебувають у прямій залежності від правильної роботи учнів на етапі виконання таких вправ, прикладами яких можуть бути:

1. Виразно прочитайте уривок. Поясніть зміст виділених образних висловів. При утрудненні зверніться до перекладного словника.

2. При списуванні доповніть художній текст епітетами, скориставшись словничком українських епітетів.

3. У художньому тексті замініть синонімами слова ополонка, хурделиця, оселя, остигати.

Системою таких вправ і завдань передбачається збагачення словникового запасу, вироблення в учнів мовного чуття, ознайомлення з емоційно-експресивною лексикою, що створює підвищену виразність. Наприклад: Прочитайте текст, замініть слова, що не відповідають стилю. Скористайтесь при цьому словничком, що додається: відлуння, відгук, відголос, відгомін, луна, піти, почвалати, почухрати, повіятися, поплентатися, пошкандибати, чкурнути, шморгнути.

У системі роботи з розвитку образного мовлення знаходять місце й вправи на членування тексту, зміну мовного матеріалу, побудову мовних одиниць, відтворення деформованого тексту, редагування та інші, що пов’язані з креативною діяльністю школярів. При цьому оперативний метод зумовлює такі види завдань, у яких школярі вдаються до асоціативного мислення, функцій аналізу і синтезу, активного спостереження, наприклад: асоціативні диктанти, редагування тексту за стильовою ознакою, переконструювання тексту за типологічною ознакою, творче списування, творчий диктант, конструювання тексту за початком, серединою, кінцем, першим словом та ін. Ефективними є програмовані вправи на створення моделей, добір ключових образних висловів до певної ситуації з використанням комп’ютера та без нього. Наприклад: „Відремонтуємо вірш” (вставте, де потрібно пропущені епітети); “Кмітливе око” (у тексті замініть слова, які порушують стиль); “Наведімо лад” (вибудуйте фрагменти так, щоб у вас вийшов текст-розповідь); “Кошик” (із запропонованих образних виразів доберіть лише ті, які знадобляться при створенні опису “Осінь простягає віти”) та ін.

Отже, основне призначення вправ другої групи – закріпити набуті теоретичні знання про виразники образності, сформувати навчально-пізнавальні та нормативні уміння та навички, забезпечити перенос знань, умінь і навичок з російської мови та формувати уміння діяти за готовим зразком, розвивати мовне чуття, створювати базу для розвитку самостійних образномовленнєвих умінь і навичок.

Завдання 3

Метод продукування реалізується у вправах та завданнях третьої групи, що спрямовані на здійснення мовленнєвих операцій та комунікацію. За навчальною метою – це творчі вправи, за формою – усні та письмові, пов’язані з усіма видами мовленнєвої діяльності, комунікацією. Вони акумулюють у собі все, що створено системою попередніх вправ.

Особливе місце у роботі з розвитку зв’язного мовлення в практиці шкільної освіти посідають перекази з творчим завданням, роботі над якими свої праці присвятили (А.Буяновер, Г.Іваницька, О.Караман, В.Мельничайко, М.Стельмахович). Цей вид роботи є найефективнішою формою підготовки до самостійного написання творів і тлом для розвитку образномовленнєвих навичок учнів. У зв’язку з переказуванням тексту художнього стилю висуваються завдання:

поширити авторський текст через уведення розповіді, роздуму чи опису;

змінити особу оповідача;

змінити структури тексту;

зробити перестановку частин тексту для більшої логічності і компактності викладу;

надати оцінку подіям, про які розповідається в тексті;

висловити своє ставлення до дійових осіб, подій, явищ;

розповісти про те, що найбільше сподобалося у тексті і чому;

доповнити текст, зберігаючи авторський стиль викладу;

продовжити основний тест переказу становлять самостійну частину роботи.

Система попередніх вправ і завдань має зорієнтувати вчителя на мисленнєву діяльність учнів, пов’язану не лише з систематизацією, а й з конкретизацією знань про засоби виразності. Слушними є створення смислових груп та виділення опорних пунктів у пам’яті учнів.

Вони можуть реалізуватися в завданнях на побудову різного роду висловлювань, в основі яких лежить ситуативний прийом. Наведемо приклади:

Вам необхідно підготувати бесіду для молодших школярів на тему „Українська писанка”. Які тематичні групи слів та засоби виразності ви використаєте? Доберіть їх. Запишіть текст вступу до бесіди.

Такі завдання закріплюють знання учнів про функціонально-комунікативні можливості слова, сприяють активізації словника і формують уміння свідомо добирати словесні засоби, виховують увагу до образного слова.

Розвиток образного мовлення здійснюється шляхом створення учнями усних та писемних висловлювань малої форми. Робота над твором дає вчителю великі можливості допомогти дітям побачити навколишню дійсність розвинути їхню душу, почуття, розум, а тому під час планування роботи слід ураховувати мотивацію створення тексту, індивідуальні можливості дітей.

Відтак, у розвитку навичок образного мовлення важливу роль виконують вправи та завдання, які активізують пізнавальну діяльність та сприяють виробленню умінь використовувати образні засоби виразності. Ураховується значення, емоційно-експресивне та стилістичне забарвлення, сфера спілкування, конкретна ситуація мовлення, а також осмислення функцій образного мовлення й прийомів його використання. Так, через систему описаних вправ і завдань у дітей формується поняття про взаємозв’язок у висловлюваннях нейтральних і стилістично забарвлених мовних засобів.

ІІІ. Блок самоконтролю

1. Що таке образність мовлення?

2. Які форми образності ви знаєте?

3. Хто з вчених приділяв увагу питанню образності мовлення?

Навчально – методична картка самостійної роботи №23-24

Тема: Точність мовлення. Мовні штампи і канцеляризми.

Мета: З метою організації самостійної роботи

№ п/п

Зміст роботи

Методичні вказівки

Література

Робота зі словниками.