Теорії інтелекту в західній та вітчизняній психології
Тривалий час у науці панував факторний підхід щодо розуміння сутності поняття «інтелект» (теорії Ч. Спірмена, Дж. Кеттелла, Д. Векслера та ін.), у процесі створення і розробки теорій використовували кореляційний та факторний аналіз.
Відомий англійський учений Ч. Спірмен припустив, що успіх будь-якої інтелектуальної роботи визначають:
1) певний загальний фактор, загальна здібність;
2) фактор, специфічний для цієї діяльності.
Успіх вирішення інтелектуальних завдань залежить від рівня розвитку в суб’єкта загальної здібності (генерального G-фактора) і відповідної спеціальної здібності (S-фактора). У своїх міркуваннях Ч. Спірмен використовував політичну метафору. Безліч здібностей він представляв як велику кількість людей – членів суспільства. У суспільстві здібностей може панувати анархія – здібності ніяк не пов’язані й не скоординовані одна з одною. Може панувати «олігархія» – успішність діяльності детермінують кілька основних здібностей. Нарешті, може правити «монарх» – G-фактор, якому підпорядковані S-фактори.
G-фактор визначається як загальна «розумова енергія». За Ч. Спірменом, роль G-фактора буває максимальною під час вирішення складних математичних завдань, завдань на понятійне мислення, на дії, що протікають у внутрішньому «розумовому плані», і мінімальною – під час виконання сенсомоторних дій, у безпосередніх взаємодіях індивіда з об’єктами навколишнього середовища. Загальний фактор є латентним, тобто поданий тільки через різні непрямі прояви при рішенні життєвих завдань.
У подальшому Ч. Спірмен крім факторів G і S виділив критеріальний рівень механічних, арифметичних і лінгвістичних (вербальних) здібностей. Ці здібності (він їх назвав «груповими факторами інтелекту») посіли проміжне становище в ієрархії факторів інтелекту за рівнем їх узагальненості.
У роботах опонентів Ч. Спірмена заперечувалася наявність загальної основи інтелектуальних дій. Вони вважали, що певний інтелектуальний акт є результатом взаємодії безлічі окремих факторів. Л. Терстоун за допомогою методу багатофакторного аналізу матриць кореляцій одержав більше 10 групових факторів, сім із яких були ним ідентифіковані й названі «первинними розумовими здатностями»:
· просторовий – здатність подумки оперувати просторовими відносинами;
· сприйняття – здатність деталізувати зорові образи;
· обчислювальний – здатність виконувати основні арифметичні дії;
· вербальне розуміння – здатність розкривати значення слів;
· швидкість мови – здатність швидко підібрати слово за заданим критерієм;
· пам’ять – здатність запам’ятовувати і відтворювати інформацію;
· логічне міркування – здатність виявляти закономірність у низці літер, цифр, фігур.
Здійснюючи свій факторний аналіз, Х. Гарднер виділив сім окремих та незалежних інтелектуальних компетенцій, визначених як навички, що відповідають двом базовим стандартам: формулювання й творчого вирішення проблем або нового підходу до вирішених проблем; широкого використання й високої оцінки суспільством.
1. Лінгвістичний інтелект, що базується на чутливості до змісту слів і ефективній вербальній пам’яті.
2. Логіко-математичний інтелект – здатність досліджувати категорії, взаємини і структури шляхом маніпулювання об’єктами, символами, поняттями.
3. Просторовий інтелект – здатність сприймати і створювати зорово-просторові композиції, подумки маніпулювати об’єктами.
4. Тілесно-кінестетичний інтелект – здатність використовувати рухові навички у спорті, виконавському мистецтві, у ручній праці.
5. Музичний інтелект – здатність виконувати, складати і сприймати емоційно музику.
6. Інтраперсональний інтелект – здатність розуміти й пізнавати власні почуття.
7. Інтерперсональний інтелект – здатність зауважувати й розрізняти темперамент, мотивацію та наміри інших людей.
Пізніше вчений виділив ще натуралістичний інтелект – здатність розрізняти об’єкти в природі, а також відмітив наявність ще екзистенціального та духовного інтелекту.
Часто різні види інтелекту виступають разом, наприклад, кінестетичний і просторовий інтелект дають компетентність у сфері механіки.
Тож було зроблено висновок про те, що для опису індивідуального інтелекту не можна використовувати єдиний IQ-показник, натомість, скоріше, індивідуальні інтелектуальні здібності мають описуватись як профіль рівня розвитку первинних розумових здібностей, які виявляються незалежно одна від одної й відповідають за певну групу інтелектуальних операцій. Тому теорія Х. Гарднера отримала назву «багатофакторної теорії інтелекту».
Р. Кеттелл, використовуючи процедуру факторного аналізу (техніку східної ротації), описав п’ять вторинних факторів інтелекту. Два з них характеризували спірменівський G-фактор, але вже розділений на два компоненти: gс – «кристалізований інтелект», представлений тестами на запас слів, читання, врахуваня соціальних нормативів тощо, і фактор gf – «плинний інтелект», представлений тестами на виявлення закономірності в ряді фігур і цифр, обсягу оперативної пам’яті, просторових операцій тощо. Крім цих базових інтелектуальних здатностей, Кеттелл ідентифікував три додаткових фактора: gv – «візуалізація» (здатність маніпулювати образами під час вирішення дивергентних завдань), gm – «пам’ять» (здатність зберігати й відтворювати інформацію) і gs – «швидкість» (здатність підтримувати високий темп реагування).
Таким чином, Р. Кеттелл виділив дві сторони в роботі інтелекту: одна з них обумовлюється впливами навколишнього середовища («кристалізований інтелект»), інша – особливостями будови й функціонування головного мозку («плинний інтелект»). Кристалізований (або ще «зв’язаний») інтелект – це результат утворення й різних культурних впливів, його основна функція полягає в накопиченні та організації знань і навичок. Фактор «зв’язаного» інтелекту визначається сукупністю знань та інтелектуальних навичок особистості, набутих у процесі соціалізації з раннього дитинства до кінця життя і є мірою оволодіння культурою того суспільства, до якого належить індивід. Фактор «зв’язаного» інтелекту позитивно корелює з вербальним і арифметичним факторами, проявляється під час вирішення тестів, що вимагають навченості.
Плинний (або «вільний») інтелект характеризує біологічні можливості нервової системи; його основна функція – швидко й точно обробляти поточну інформацію. Фактор «вільного» інтелекту позитивно корелює з фактором «зв’язаного» інтелекту, тому що «вільний» інтелект визначає первинне накопичення знань. З погляду Р. Кеттелла, «вільний» інтелект абсолютно незалежний від ступеня залученості до культури. Його рівень визначається загальним розвитком «третинних» асоціативних зон кори великих півкуль головного мозку і виявляється під час вирішення перцептивних завдань, коли реципієнтові потрібно знайти відносини різних елементів у зображенні. Парціальні фактори визначаються рівнем розвитку окремих сенсорних і моторних зон кори великих півкуль головного мозку. Сам Р. Кеттелл виділив лише один парціальний фактор – візуалізації, – який проявляється при операціях із зоровими образами.
Г. Айзенк вважав, що фундаментальним для психології є генетично детермінований біологічний інтелект. Він розглядав ті або інші фізіологічні показники, зіставляючи їх з даними тестування IQ, і тим самим наділяв їх статусом інтелектуальних показників. Г. Айзенк відзначав, що завдання тестів інтелекту, на перший погляд, надзвичайно різноманітні, завжди тестують певний загальний фактор. Про це свідчать результати кореляційного й факторного аналізів. Завжди фактор G виявляється як фактор або першого, або другого порядку, тобто як результат кореляції первинних факторів.
Г. Айзенк висловлював думку про існування трьох основних параметрів, що характеризують IQ, серед яких: швидкість, наполегливість (кількість спроб вирішити важке завдання) і число помилок. Як одиницю виміру інтелекту він пропонував використовувати логарифм від часу, затрачуваного реципієнтом на виконання завдань такого рівня складності, при якому вирішуються всі завдання тесту.
Основним параметром, який Г. Айзенк пропонував розглядати як індикатор рівня інтелекту, була індивідуальна швидкість обробки інформації.
Дж. Гілфорд з колегами створили кубічну модель структури інтелекту. Ця модель дозволяє виділити 120 факторів інтелекту, які можуть бути класифіковані відповідно до трьох незалежних змінних, що характеризують процес обробки інформації:
1) зміст запропонованої інформації (характер стимульного матеріалу);
2) операції щодо обробки інформації (розумові дії);
3) результати обробки інформації.
Кожна інтелектуальна здатність описується в термінах конкретного змісту, операцій, результату й позначається сполученням трьох індексів.
Зміст запропонованої інформації:
1. Образи – зорові, слухові, пропріорецептивні та інші, які відбивають фізичні характеристики об’єкта.
2. Символи – формальні знаки: літери, цифри, ноти, кодові позначення тощо.
3. Семантика – концептуальна інформація, найчастіше словесна; вербальні ідеї й поняття; зміст, переданий за допомогою слів або зображень.
4. Поведінка – інформація, що відбиває процес міжособистісного спілкування: мотиви, потреби, настрої, думки, установки, які визначають поведінку людей.
Операції з обробки інформації:
1. Пізнання – виявлення, дізнавання, усвідомлення, розуміння інформації.
2. Пам’ять – запам’ятовування і зберігання інформації.
3. Дивергентне мислення – утворення безлічі різноманітних альтернатив, логічно пов’язаних із пред’явленою інформацією, багатоваріативний пошук вирішення проблеми.
4. Конвергентне мислення – отримання єдиного логічного наслідку із пред’явленої інформації, пошук одного правильного вирішення проблеми.
5. Оцінювання – порівняння й оцінка інформації з певного критерію.
Результати обробки інформації:
1. Елементи – окремі одиниці інформації, одиничні відомості.
2. Класи – підстави віднесення об’єктів до одного класу, групування відомостей відповідно до їх загальних елементів або властивостей.
3. Відносини – встановлені відносини між одиницями обробки інформації, зв’язку між об’єктами.
4. Системи – структуровані системи інформаційних одиниць, комплекси взаємозалежних частин, інформаційні блоки, цілісні мережі, складені з елементів.
5. Трансформації – перетворення, модифікації, переформулювання інформації.
6. Імплікації – результати, висновки, які логічно пов’язані з поданою інформацією, але виходять за її межі.
Таким чином, модель інтелекту Дж. Гілфорда описує 120 (5×4×6) інтелектуальних факторів (здібностей), тобто куб, утворений трьома осями координат: зміст, операції, результати.
Р. Стернбергом створено «ієрархічну модель інтелекту», яка повинна пояснити відносини між інтелектом і ментальними процесами, що регулюють поведінку; інтелектом і особистим досвідом індивіда; інтелектом і адаптивною поведінкою. На думку вченого, інтелект забезпечує переробку інформації. Р. Стернберг вважав, що інтелект служить цілям забезпечення відносин індивіда із зовнішнім середовищем. Автор виділяє три типи таких відносин: адаптацію, внутрішній вибір і конструювання.
Р. Стернберг виділяє три типи компонентів інтелекту, відповідальних за переробку інформації:
І. Метакомпоненти – процеси управління, які регулюють конкретні процеси переробки інформації. До них належать:
1) визнання існування проблеми;
2) усвідомлення проблеми й відбір процесів, придатних для її вирішення;
3) вибір стратегії;
4) вибір ментальної репрезентації;
5) розподіл «розумових ресурсів»;
6) контроль за перебігом вирішення проблем;
7) оцінка ефективності рішення.
II. Виконавчі компоненти – процеси більш низького рівня ієрархії. Зокрема, у так званий процес «індуктивного мислення» входять, на думку Р. Стернберга, кодування, виявлення відносин, приведення у відповідність, застосування порівняння, обґрунтування, відповідь.
III. Компоненти набуття знань необхідні для того, щоб суб’єкт навчився робити те, що роблять метакомпоненти й виконавчі компоненти. Р. Стернберг відносить до них:
1) вибіркове кодування;
2) вибіркове комбінування;
3) вибіркове порівняння.
Головне для людини у процесі пізнання – відокремити релевантну інформацію від нерелевантної, сформувати з відібраної інформації несуперечливе ціле.
У процесі вирішення завдання компоненти працюють узгоджено: метакомпоненти регулюють функціонування виконавчих компонентів і «пізнавальних», а ті у свою чергу забезпечують зворотний зв’язок для метакомпонентів.
Найбільш детально і обґрунтовано в концепції Р. Стернберга описаний рівень метакомпонента. На думку автора, основні труднощі під час вирішення завдань полягають не в самому вирішенні, а в правильному розумінні суті завдання.
У теорії інтелекту, розробленій під керівництвом Б. Г. Ананьєва, інтелект – це інтегрована система пізнавальних процесів. Структура інтелекту зводиться до характеру внутрішньофункціональних і міжфункціональних зв’язків, виявлених за допомогою процедур кореляційного і факторного аналізу (когнітивна диференціація-інтеграція, що веде психічний процес тощо). Міра інтегрованості когнітивних процесів (психомоторики, уваги, пам’яті, мислення) – критерій розвитку інтелекту. Інтеграція характеризується зростанням вираженості властивостей окремих пізнавальних функцій і посиленням міжфункціональних зв’язків між ними. Зростання кількості й величини кореляційних зв’язків інтерпретується як прояв міри інтегрованості пізнавальних функцій і, відповідно, як показник становлення цілісної структури інтелекту.
У рамках теорії функціональної організації пізнавальних процесів Б. М. Величковського інтелект розглядається як гетерархія рівнів пізнавального відображення. На відміну від ієрархій, гетерархії не мають фіксованого «центру», з якого здійснювалося б управління усією системою. Цілі розподіляються між декількома відносно автономними рівнями. Гетерархічний (поліфонічний) принцип координації пізнавальних процесів підкреслює самостійний характер функціонування кожного рівня пізнавального відображення.
Виділено шість рівнів – A, B, C, D, E, F. Нижчі рівні (А, В) пов’язані з реалізацією рухів і локалізацією об’єктів у просторі, передбачають точну метричну прив’язку до релевантних властивостей об’єктів. Рівні C, D координують розгорнуті предметні дії в умовах побудови предметного образу ситуації. Рівні E, F – це «вищі символічні координації», що відповідають за представлення і зберігання знань і стратегії перетворення знань. Базові рівні пізнавального відображення характеризують природу окремих когнітивних процесів: відчуття пов’язане з роботою рівнів А, В, С, сприйняття – C, D, пам’ять і мислення – D, E, F, уява і розуміння – E, F, увага – результат управління впливу рівня F на Е і Е на D.
М. О. Холодна виділила мінімум базових властивостей інтелекту:
1) рівневі властивості, які характеризують досягнутий рівень розвитку окремих пізнавальних функцій (як вербальних, так і невербальних), і презентації дійсності, що лежать в основі процесів (сенсорне розрізнення, оперативна пам’ять і довгострокова пам’ять, обсяг і розподіл уваги, поінформованість у певній змістовній сфері тощо);
2) комбінаторні властивості, що характеризуються здатністю до виявлення й формування різного роду зв’язків і відносин у широкому сенсі слова – здатність комбінувати в різних сполученнях (просторово-часових, причинно-наслідкових, категоріально-змістовних) компоненти досвіду;
3) процесуальні властивості, що характеризують операціональний склад, прийоми й відбиття інтелектуальної діяльності аж до рівня елементарних інформаційних процесів;
4) регуляторні властивості, що характеризують забезпечувані інтелектом ефекти координації, управління й контролю психічної активності.
Соціальний інтелект
Соціальний інтелект розглядається як окремий вид інтелекту, що є практичним та відрізняється у першу чергу від абстрактного академічного інтелекту. Структурно соціальний інтелект розглядається як багатокомпонентне утворення. Він має різні форми прояву в конкретних міжособистісних ситуаціях і важко піддається стандартним методам дослідження.
Г. Олпорт описував соціальний інтелект як особливу здатність вірно судити про людей, прогнозувати їх поведінку та забезпечувати адекватне пристосування у міжособистісних взаємодіях.
На думку Г. Айзенка, соціальний інтелект визначається як здатність індивіда використовувати психометричний інтелект з метою адаптації до вимог суспільства. При цьому психометричний інтелект визначається на 70 % впливом генотипу, а на 30 % – середовищними факторами (культура, виховання в родині, освіта, соціоекономічний статус).
Дж. Гілфорд розглядає соціальний інтелект як систему інтелектуальних здібностей, незалежних від фактора загального інтелекту та пов’язаних, насамперед, з пізнанням поведінкової інформації.
Отже, соціальний інтелект–інтегральна інтелектуальна здібність, яка визначає успішність спілкування і соціальної адаптації суб’єкта. Соціальний інтелект поєднує і регулює пізнавальні процеси, пов’язані з відображенням соціальних об’єктів (людини як партнера в спілкуванні, групи людей), забезпечує розуміння вчинків і дій людей, розуміння мовленнєвої продукції людини, а також їх невербальних реакцій (міміки, поз, жестів).
Відповідно до концепції Дж. Гілфорда, здібності соціального інтелекту, так само як і загальноінтелектуальні, можуть бути описані в просторі трьох перемінних: зміст, операції, результати. Дж. Гілфорд виділив одну операцію – пізнання, і зосередив свої дослідження на пізнанні поведінки. Ця здібність містить у собі шість факторів:
1. Пізнання елементів поведінки – здатність виділяти з контексту вербальну і невербальну експресію поведінки.
2. Пізнання класів поведінки – здатність розпізнавати загальні властивості у певному потоці експресивної або ситуативної інформації про поведінку.
3. Пізнання відносин поведінки – здатність розуміти відносини, які існують між одиницями інформації про поведінку.
4. Пізнання систем поведінки – здатність розуміти логіку розвитку цілісних ситуацій взаємодії людей, зміст їх поведінки в цих ситуаціях.
5. Пізнання перетворень поведінки – здатність розуміти зміни значення подібної поведінки (вербального або невербального) у різних ситуаційних контекстах.
6. Пізнання результатів поведінки – здатність передбачати наслідки поведінки, виходячи з наявної інформації.
Особи з високим рівнем соціального інтелекту здатні витягати максимум інформації про поведінку людей, розуміти мову невербального спілкування, висловлювати швидкі й точні судження про людей, успішно прогнозувати їх реакції в заданих обставинах, виявляти далекоглядність у відносинах з іншими, що сприяє їх успішній соціальній адаптації (однак сам по собі рівень розвитку соціального інтелекту ще не є гарантією продуктивності соціальної поведінки. В основі соціальної дезадаптації може бути невротизація особистості, акцентуації характеру, негативні установки тощо).
Люди з високим соціальним інтелектом, як правило, бувають успішними комунікаторами. Їм властиві контактність, відкритість, тактовність, доброзичливість і сердечність. Високий соціальний інтелект також пов’язаний з інтересом до соціальних проблем, наявністю потреби впливати на інших і часто сполучається з розвинутими організаторськими здібностями. Можна також відзначити, що рівень розвитку соціального інтелекту більшою мірою визначає успішність адаптації під час налаштування на роботу, ніж рівень розвитку загального інтелекту. Люди з високим соціальним інтелектом зазвичай легко уживаються у колективі, сприяють підтримці оптимального психологічного клімату, виявляють більше інтересу, кмітливості й винахідливості у роботі.
Особи з низьким соціальним інтелектом зазнають труднощів у розумінні й прогнозуванні поведінки людей, що ускладнює взаємини і знижує можливості соціальної адаптації. Низький рівень соціального інтелекту може до певної міри компенсуватися іншими психологічними особливостями особистості: розвинутою емпатією, певними рисами характеру, комунікативними навичками.
У 90-ті роки ХХ століття К. Космитські та О. Джон визначили провідні сім складових у концепції соціального інтелекту. Це і когнітивні елементи (оцінка перспективи, розуміння людей, знання соціальних правил, відкритість у стосунках з оточуючими), і поведінкові елементи (здатність мати справу з людьми, соціальна пристосовність, теплота в міжособистісних стосунках). Таке трактування певною мірою повторює теорії інших дослідників, але містить також додаткові аспекти: акцентування теплоти в міжособистісних стосунках і відкритості до людей.
Використовувати поняття «соціальний інтелект» у вітчизняній психології вперше запропонував Ю. М. Ємельянов, під яким він розумів стійку, засновану на специфіці розумових процесів, афективного реагування і соціального досвіду, здібність розуміти самого себе, а також інших людей, їх взаємини і прогнозувати міжособистісні події. У його роботах розуміння соціального інтелекту щільно пов’язане з поняттям «соціальна сенситивність».
Від 1990-х років проблема соціального інтелекту розроблялася В. М. Куніциною. Вона запропонувала таке визначення: соціальний інтелект – це глобальна здатність, яка виникає на базі комплексу інтелектуальних, особистісних, комунікативних і поведінкових рис, що обумовлюють прогнозування розвитку міжособистісних ситуацій, інтерпретацію інформації та поведінки, готовність до соціальної взаємодії та прийняття рішень. Соціальний інтелект допомагає людині прогнозувати розвиток міжособистісних стосунків, загострює інтуїцію, передбачливість і забезпечує психологічну витривалість.
Вважаючи соціальний інтелект багатовимірною, складною структурою, автор виділила такі його аспекти:
1. Комунікативно-особистісний потенціал – комплекс властивостей, які полегшують або утруднюють спілкування, на основі якого формуються такі інтегральні властивості, як психологічна контактність і комунікативна сумісність. При цьому особливо підкреслювалося, що він є основою соціального інтелекту.
2. Характеристики самосвідомості – почуття самоповаги, свобода від комплексів, забобонів, прихованих імпульсів, відкритість новим ідеям.
3. Соціальна перцепція, соціальне мислення, здатність до розуміння і моделювання соціальних явищ, розуміння людей і мотивів їхніх дій.
4. Енергетичні характеристики: психічна і фізична витривалість, активність.
Також були сформульовані й основні функції соціального інтелекту:
· забезпечення адекватності та адаптивності в умовах, що змінюються; планування міжособистісних подій і прогнозування їх розвитку; мотиваційна функція;
· саморозвиток, самопізнання, самонавчання;
· формування довгострокових взаємин із перспективою подальшого їх перспективного розвитку.
Н. А. Кудрявцевою була запропонована така концепція соціального інтелекту. Вивчаючи інтелектуальний потенціал особистості, вона виділила його інтегративний показник, що складається з таких елементів: 1) загальний інтелект (здатність вирішувати задачі на суб’єкт-об’єктному рівні); 2) соціальний інтелект (здатність вирішувати задачі на суб’єкт-суб’єктному рівні); 3) рефлексія (забезпечення балансу розвитку різних сторін інтелекту).
Таким чином, соціальний інтелект розуміється як здібність до раціональних, розумових операцій, об’єктом яких є процеси міжособистісної взаємодії.
М. В. Оданович вважає, що соціальний інтелект є індивідуально-особистісною властивістю людини, що виявляється у здатності людини формувати ставлення до самої себе, прогнозувати результати своєї діяльності, розуміти свою поведінку і поведінку оточуючих. Ученим були виділені основні функції соціального інтелекту:
1. Пізнавально-оцінна функція – виражається у визначенні індивідуальних можливостей для досягнення результатів діяльності, реальної допомоги навколишніх, у визначенні змісту міжособистісних взаємодій, обумовлених процесом соціалізації.
2. Комунікативно-ціннісна функція – пов’язана з потребою людини розуміти оточуючих, і, у свою чергу, бути зрозумілим ними. Ця функція містить у собі два аспекти: а) створення ідеально-змістовного плану, пов’язаного з визначенням ситуації соціальної дії; б) акт виявлення себе в іншій людині, що реалізується в здатності розуміти, сприймати особистісні й соціально-психологічні позиції людей.
3. Рефлексивно-корекційна функція – забезпечує зв’язок людини і соціального середовища. Вона виявляється в усвідомленні людиною того, як вона сприймається іншими. Дозволяє усвідомлювати переваги і недоліки своєї діяльності, а також вносити певні зміни у процес взаємодії.
На думку О. В. Луньової, соціальний інтелект – це вид інтелекту, який забезпечує розумну поведінку людини в соціальній взаємодії на основі інтеграції результатів соціального пізнання, особистісних характеристик і саморегуляції соціальної поведінки. Соціальний інтелект, на думку автора, є суб’єктно-особистісним конструктом, до структури якого входять три підструктури: 1) здатності до соціального пізнання й конструювання картини взаємодії людини з іншими людьми; 2) соціально-психологічні характеристики людини; 3) здатності до саморегуляції соціальної поведінки й керування ситуаціями міжособистісної взаємодії.
Центральною і базовою в цій структурі є друга підструктура, до якої належать такі характеристики особистості: система цінностей і моральних якостей, соціальні уявлення, самооцінка, впевненість і спрямованість особистості, соціальні установки, соціально-психологічна адаптивність, емоційний інтелект, емпатичність, соціальна чутливість.
Д. В. Ушаков розробив модель соціального інтелекту, що містить у собі дві складно організовані системи: 1) пояснення – пророкування; 2) соціально прийнятні обґрунтування. При цьому перша виконує пристосувальну функцію і спрямованість на пізнання навколишнього соціального світу, а друга спрямована на виправдання вчинків і створення психологічного комфорту особистості у світі інших людей. Д. В. Ушаков вважає, що соціальний інтелект має низку характерних структурних рис:
· континуальний характер;
· використання невербальної репрезентації;
· втрата точності соціального оцінювання у процесі вербалізації;
· формування в процесі імпліцитного навчання;
· використання «внутрішнього» досвіду.
На думку вченого, лише останнє повністю відрізняє соціальний інтелект від усіх інших видів інтелекту.
За Д. В. Ушаковим, соціальний інтелект – особистісна риса, яка визначає успішність соціальної взаємодії. Рівень соціального інтелекту залежить від: потенціалу формування; особистісних, у першу чергу, емоційних, особливостей, більшою чи меншою привабливістю спілкування з іншими людьми та їх пізнання; від того, як склався життєвий шлях людини, чи довелося їй спрямувати свої сили на взаємодію з іншими людьми або на предметну роботу. Соціальний інтелект – це здатність до пізнання соціальних явищ, що становить лише один із компонентів соціальних умінь і компетентності, а не вичерпує їх.
А. А. Яшина та В. П. Кисляков передбачають, що соціальний інтелект – це нова якість, результат розвитку, продукт формування, особистісного зростання. Людина в процесі життєдіяльності постійно співвідносить соціальні умови й свої цілі, прагне обирати найбільш адекватні механізми адаптації.
А. І. Савенков виділяє два фактори соціального інтелекту: декларативні кристалізовані соціальні (знання, отримані в результаті соціального навчання) і досвідно набуті знання (отримані в результаті власної соціально-дослідної практики); соціально-когнітивна гнучкість – здатність застосовувати соціальні знання під час вирішення нових проблем. А. І. Савенков пропонує виділити три групи критеріїв, що описують соціальний інтелект: когнітивні, емоційні та поведінкові.
1. Когнітивні:
· соціальні знання – знання про людей, знання спеціальних правил, розуміння інших людей;
· соціальна пам’ять – пам’ять на імена, обличчя;
· соціальна інтуїція – оцінка почуттів, визначення настрою, розуміння мотивів учинків інших людей, здатність адекватно сприймати спостережувані поведінки в межах соціального контексту;
· соціальне прогнозування – формулювання планів власних дій, відстеження свого розвитку, рефлексія власного розвитку та оцінка невикористаних альтернативних можливостей.
2. Емоційні:
· соціальна виразність – емоційна виразність, емоційна чутливість, емоційний контроль;
· співчуття – здатність зважати на становище інших людей, ставити себе на місце іншого (переборювати комунікативний і моральний егоцентризм);
· здатність до саморегуляції – вміння регулювати власні емоції та власний настрій.
3. Поведінкові:
· соціальне сприйняття – уміння слухати співрозмовника, розуміння гумору;
· соціальна взаємодія – здатність і готовність працювати спільно, здатність до колективної взаємодії та – як до вищого типу цієї взаємодії – колективної творчості;
· соціальна адаптація – уміння пояснювати і переконувати інших, здатність уживатися з іншими людьми, відкритість у стосунках з оточенням.
А. М. Молокостова дає таке визначення соціального інтелекту: це багатокомпонентна здібність розпізнавати неоднозначні сигнали й умови соціального середовища. Автор розглядає функції соціального інтелекту – пізнавально-оцінну, комунікативну і рефлексивно-корекційну. Когнітивний (пізнавальний) компонент становлять окремі розумові здібності до розуміння (розпізнавання), аналізу і синтезу реакцій та сигналів інших людей, а також умов взаємодії. Поведінковий компонент пов’язаний з ефективністю зовнішніх дій особистості на основі розуміння та оцінки умов взаємодії. Когнітивний і поведінковий компоненти узгоджуються з виділеними орієнтовною й виконавською фазами (основами) побудови діяльності. Діяльність у сфері міжособистісних стосунків відбиває критерії та параметри оцінки соціальної ситуації, вибору сприятливих умов. Пізнавальні здатності, які становлять соціальний інтелект, пов’язані з особливостями і потребами особистості. Рефлексивно-корекційний компонент опосередкує зворотний зв’язок соціального світу й особистості. Рефлексія є механізмом, який забезпечує розвиток і саморозвиток соціального інтелекту. Аналіз своїх особливостей і ресурсів дозволяє особистості використовувати сильні сторони і компенсувати слабкі. Усвідомлення своїх особливостей, як природних, так і набутих, дозволяє корегувати свою поведінку щодо соціуму.
Емоційний інтелект
Найменшу історію вивчення має емоційний інтелект (EQ). Перша наукова розробка моделі емоційного інтелекту належить П. Селовею і Дж. Мейеру. За їх визначенням,емоційний інтелект – це здатність когнітивно переробляти інформацію, що міститься в емоціях: визначати сенс емоцій, їхні зв’язки, використовувати емоційну інформацію як основу для мислення й ухвалення рішень.
Автори визначили модель емоційного інтелекту як конструкт, що включає чотири компоненти, які були названі «гілками». Емоційний інтелект є комбінацією чотирьох здібностей:
1. Сприйняття, ідентифікація емоцій (власних та інших людей), вираження емоцій є здатністю визначити емоції за фізичним станом, почуттями і думками; визначити емоції інших людей через твори мистецтв, мову, звуки, зовнішній вигляд і поведінку, точно виражати емоції та потреби, пов’язані із цими почуттями; диференціювати істинні й неправдиві вирази почуттів.
2. Фасилітація мислення – здатність викликати певну емоцію і потім контролювати її, тобто, як емоції входять у когнітивну систему і змінюють когніції. Емоції спрямовують увагу на важливу інформацію; допомагають у міркуваннях і в пам’яті на почуття; зміна настрою з оптимістичного на песимістичний дозволяє враховувати різні точки зору; емоційні стани по-різному допомагають у конкретних підходах до вирішення проблем.
3. Розуміння емоцій – здатність розуміти складні емоції та емоційні переходи з однієї стадії на іншу, аналіз емоцій, використання емоційних знань. Розуміння емоцій є здатністю класифікувати емоції та розпізнавати зв’язки між словами і емоціями; інтерпретувати значення емоцій, що стосуються взаємовідносин; розуміти складні (амбівалентні) почуття; усвідомлювати переходи від однієї емоції до іншої.
4. Управління своїми емоціями і почуттями інших людей. Це регуляція рефлексії емоцій, необхідна для емоційного та інтелектуального розвитку, яка допомагає залишатися відкритим до позитивних і негативних почуттів; викликати емоції або відсторонятися від них залежно від їх інформативності або користі; усвідомлювати емоції, визначати їх ясність, типовість, доцільність тощо; управляти своїми і чужими емоціями за допомогою стримування негативних почуттів і підвищення позитивних, без спотворення інформації, що міститься у них.
На думку П. Селовея і Дж. Мейера, емоційно інтелектуальна людина повинна постійно давати собі раду щодо станів емоційної нестабільності. Управління емоціями передбачає розуміння розвитку стосунків з іншими людьми, що вимагає врахування різних варіантів розвитку емоцій і їх вибору. Регулювання емоцій має бути пластичним.
Слід зазначити, що під ієрархією в концепції П. Селовея і Дж. Мейера розуміється те, що кожна подальша гілка емоційного інтелекту «спирається» на попередню (таблиця 17. 1).
Таблиця 17.1. Схема компонентів емоційного інтелекту (за П. Селовеєм і Дж. Мейером)
| Свідоме управліня емоціями | Здатність залишатися відкритим для почуттів, як приємних, так і неприємних |
| Здатність свідомо притягати емоції або відволікатися від емоцій залежно від оцінки їх інформативності або корисності | |
| Здатність до свідомого контролю своїх і чужих емоцій (наприклад, розпізнаванні, наскільки ясними, типовими, впливовими або розумними вони виявляються) | |
| Здатність управляти своїми і чужими емоціями, знижуючи негативні емоції та збільшуючи позитивні без пригнічення або посилення інформації, яку вони можуть передати | |
| Розуміння і аналіз емоцій | Здатність до маркування емоцій та їх вербалізації. Розуміння різниці між відмінними за назвою, але близькими за змістом емоціями (наприклад, симпатія і любов) |
| Здатність інтерпретувати значення зміни емоцій, розуміння причинно-наслідкових зв’язків (наприклад, печаль услід за втратою) | |
| Здатність розуміти комплекс почуттів: одночасної любові й ненависті; чи такої суміші, як благоговійний страх, скомбінованої із страху і здивування | |
| Здатність розпізнавати несподівані зміни емоцій (наприклад, від гніву до задоволення, або від гніву до зніяковіння) | |
| Використання емоцій для підвищення ефективності мислення і діяльності | Використання емоцій для спрямування уваги на пріоритетні для мислення речі, на важливу інформацію |
| Емоції досить яскраві й доступні, тому вони можуть бути використані як допоміжні засоби мислення і пам’яті | |
| Емоційне коливання настрою, змінюючи перспективу індивідуумів від оптимістичної до песимістичної, сприяє розгляду множинних точок зору | |
| Викликання емоцій, що сприяють вирішенню певних завдань (наприклад, у гарному настрої краще вирішуються творчі завдання) | |
| Сприйняття, оцінка і вираження емоцій | Здатність ідентифікувати емоцію у фізичних станах, відчуттях і думках |
| Здатність ідентифікувати емоції інших людей, у картинах, художніх роботах тощо, через мову, звук, прояви і поведінку | |
| Здатність точно виражати емоції і виражати потреби, пов’язані з цими відчуттями | |
| Здатність розрізняти точні/неточні, справжні/несправжні вираження почуттів |
Серед вітчизняних концепцій емоційоного інтелекту слід відзначити концепцію Е. Носенко. Носенко вважає, що емоційний інтелект – це абсолютно новий рівень функціонування індивідуальності. Емоційний інтелект відбиває міру свідомого ставлення людини до світу, до себе і до оточення. Конструкт «емоційний інтелект» розглядається як форма прояву позитивного ставлення до себе, інших людей і світу. Рушійною силою свідомого ставлення до світу, до себе й оточуючих виступає інтерес. Інтерес особи до себе, світу й оточення як складові емоційного інтелекту є основою цілісності «Я» і гармонії у стосунках з іншими людьми. Такий погляд визначає, що емоційному інтелекту властиві такі функції, як адаптивна і стресозахисна. Емоційний інтелект розуміється як інтегральна характеристика особи, яка базується на знаннях відносно того, що є добро і що є зло відносно світу, інших людей і себе. Автор відзначає, що ці знання є найвищим рівнем логічних висновків і визначають якісно інший рівень інтелектуальної саморегуляції. Емоційний інтелект іменується саме так з огляду на те, що механізм динамічної взаємодії емоційного та інтелектуального компонента забезпечує єдність внутрішнього і зовнішнього в емоційній саморегуляції. Е. Носенко визначає чинники, на яких базується емоційний інтелект: емоційна стійкість, сумлінність, доброзичливість, відкритість новому досвіду як диспозиційний компонент емоційного інтелекту. При цьому важливо відзначити, що підструктурним компонентом сумлінності є самомотивація. Чинник доброзичливості автор разшифровує як гнучкість у спілкуванні, що сприяє підтримці дружніх стосунків з іншими людьми. Інтегрованим відображенням внутрішніх детермінант емоційного інтелекту у свідомості людини можна вважати почуття психологічного комфорту, у якому фіксується ставлення індивідуума до себе як до суб’єкта життєдіяльності.
Як вважає Г. Г. Горскова, емоції відбивають ставлення людини до різних сфер життя і до самої себе, а інтелект служить для розуміння цих стосунків. Отже, емоції можуть бути об’єктом інтелектуальних операцій. Ці операції здійснюються у формі вербалізації емоцій, заснованій на їхньому усвідомленні та диференціюванні. Таким чином, за Г. Г. Горсковою, емоційний інтелект – це здатність розуміти стосунки особистості, що репрезентуються в емоціях, і управляти емоційною сферою на основі інтелектуального аналізу і синтезу.
Необхідною умовою емоційного інтелекту є розуміння емоцій суб’єктом. Кінцевим продуктом емоційного інтелекту є ухвалення рішень на основі відображення і осмислення емоцій, які є диференційованою оцінкою подій, що мають особистий сенс. Емоційний інтелект продукує неочевидні способи активності для досягнення цілей і задоволення потреб. На відміну від абстрактного інтелекту, який відбиває закономірності зовнішнього світу, емоційний інтелект відбиває внутрішній світ і його зв’язки з поведінкою особи і взаємодію з реальністю.
Питання для самоконтролю
1. У чому полягає сутність факторних теорій інтелекту?
2. З чим пов’язано виділення різної кількості факторів у факторних теоріях інтелекту?
3. Чим відрізняється «кристалізований інтелект» від «плинного» в теорії Р. Кеттелла?
4. У чому сутність кубічної моделі структури інтелекту Дж. Гілфорда?
5. Які базові властивості інтелекту виділила М. О. Холодна?
6. У чому полягає сутність «ієрархічної моделі інтелекту» Р. Стернберга?
7. Які уявлення про інтелектуальні здібності мав Г. Айзенк?
8. Дайте визначення поняттю «соціальний інтелект». Чому існує велика кількість визначень цього поняття?
9. Дайте визначення поняттю «емоційний інтелект».
10. Які здібності вчені відносять як до соціального, так і до емоційного інтелекту? Чому?
Література
Основна
1. Айзенк М. Интеллект // Психология: Комплексный подход / Под ред. М. Айзенка. – Минск: ООО «Новое знание», 2002. – С. 405–425.
2. Айзенк Г., Кэмин Л. Природа интеллекта – битва за разум. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2002. – 352 с.
3. Гарднер Г. Структура разума. Теория множественного интеллекта / Пер. с англ. – М.: ООО «И. Д. Вильямс», 2007. – 512 с.
4. Дружинин В. Н. Психология общих способностей. – СПб.: Питер, 2000. - 368 с.
5. Практический интеллект / Под. ред. Р. Дж. Стернберга и др. / Пер. с англ. – СПб.: Питер, 2002. - 272 с.
6. Социальный интеллект: теория, измерения, исследования / Под ред. Д. В. Люсина, Д. В. Ушакова. – М.: Изд-во «Институт психологии РАН», 2004. – 261 с.
7. Социальный и эмоциональный интеллект: От процессов к измерениям. – / Под ред. Д. В. Люсина, Д. В. Ушакова. – М.: Изд-во «Институт психологии РАН», 2009. – 351 с.
8. Хокинс Дж., Блейксли С. Об интеллекте / Пер с англ. – М.: ООО «И. Д. Вильямс», 2007. – 240 с.
9. Холодная М. А. Психология интеллекта. Парадоксы исследования / М. А. Холодная. – 2-е изд., перераб. и доп. – СПБ.: Питер, 2002. – 272 с.
Додаткова
1. Айзенк Г. Ю. Интеллект: новый взгляд / Г. Айзенк // Вопросы психологии. – 1995. – № 1. - С. 111-131.
2. Дружинин В. Н. Метафорические модели интеллекта / В. Н. Дружинин // Психол. журнал. – 1999. - № 6. - С. 44–52.
3. Лунева О. В. Социальный интеллект: понимание и основные подходы к изучению / О. В. Лунева // Социальная психология ХХI столетия. – Т. 1 / под редакцией В. В. Козлова. – Ярославль, 2004. – С. 38–44.
4. Носенко Е. Л., Коврига Н. В. Емоцiйний iнтелект: концептуализацiя феномену, основнi функцii. – К.: Вища школа, 2003. – 126 с.
5. Стейн С. Дж., Бук Г. И. Преимущества EQ. Эмоциональный интеллект и ваши успехи / Пер. с англ. – Днепропетровск: Баланс Бизнес Букс. – 2007. – 384 с.
6. Чеснокова О. Б. Возрастной подход к исследованию социального интеллекта у детей / О. Б. Чеснокова // Вопросы психологии. – 2005. – № 6. – С. 35–45.