Культурно-історичний метод

(історико-культурний)

Художній твір у системі історико-культурних зв’язків. Історія літератури у полі соціальних, економічних, політичних і т.д. проблем.

Кс: історизм, літературний процес, функції літератури.

Цей метод прагне осмислити і ґрунтовно-висвітлити суспільно-політичні процеси і т.зв. “дух часу”, які знайшли своє відображення в образах і картинах твору. Конкретно-історичний метод покликаний дати характеристику історичного колориту твору, що особливу вагу має при вивченні творів історичних жанрів, їхньої проблематики. Родоначальником цього методу був Іпполіт Тен (1829 – 1893). Він говорив: “Твір не просто гра уяви, але й знімок з оточуючої моралі... вивчення літератури дозволяє створити історію морального розвитку й наблизитись до пізнання психічних законів”. Він підкреслював, що відтворені в літературознавстві мораль, етикет, почуття залежать від національних, соціальних та епохальних рис людства. Ці три фактори вчений назвав обов’язковими для художнього твору. Твір при цьому перетворювався на культурно-історичний документ. Себто, мистецтво розглядається у прямій залежності від суспільства. Зміна суспільних відносин спричинює певні зміни в художній творчості. Найбільш популярним розглядуваний метод був у радянському літературознавстві. Конкретно-історичний метод має багато спільного з соціологічним вивченням твору. Серед українських науковців до культурно-історичного методу зверталися М. Петров, М. Дашкевич, І. Франко, а також представники так званого „народницького" напряму: М. Комаров, В. Горленко, В. Доманицький, Б. Грінченко, С. Єфремов, О. Терлецький та ін.

Соціологічний метод

(20-40 р.р. ХХ ст.)

Певний набір марксистсько-ленінських технологій: література висвітлює проблеми соціального буття і «вирішує» ці проблеми. Функція мистецтва − перетворення й удосконалення дійсності.

Кс: об’єктивність, детермінізм, пізнавальна, виховна функції мистецтва.

Розглядає твір в ідеологічному плані (що відображено, які процеси суспільного життя відбиті у творі тощо): взаємодію літератури і суспільства, місце і положення письменника у суспільстві, літературур як специфічну зброю у боротьбу за певні ідеї.

Соціологічний метод переважно охоплює зміст твору. Однак він може пояснювати не лише змістові параметри твору, а й формові, хоча їм надається другорядна роль, наприклад, стиль (полемічність І.Вишенського, його ідеологічні переконання обумовлюють особливості формальної організації його творів: риторизм, публіцистичність, дискусійність тощо).

Літературний твір виникає не із думок письменника, а із буття соціальної групи, тому літературознавцю необхідно зрозуміти “соціальне місценародження” літературного твору. Література розуміється як класичний факт. Соціально-політичний аспект художнього твору є епіцентром фахової інтерпретації (“художній твір є продуктом певної соціальної групи”, “естетичне втілення життя певної соціальної групи”). На інший план витісняється філософський, моральний, релігійний світогляд. В українському літературознавстві соціологічний метод успішно використав такий відомий літературознавець як Сергій Олександрович Єфремов, котрий розумів історію літератури як історію ідей. Соціологічний метод не слід ототожнювати з вульгарно-соціологічним.

Міфологічний метод (ХІХ ст.)

Міфопоетичний метод (ХХ ст.)

Аналіз міфології як основи літературної творчості. Спроби реконструкції міфу на основі фольклорного твору. Міф як «стабільна» система має безпосередній вплив на поетику художнього твору. Аналіз логіки, системності міфу як основи поетичної структури.

Кс: міф, поетична структура, етимологія, реконструкція, поетика, міфотворчість.

Міфопоетичний метод (ХХ ст.)

Ця традиція зорієнтовує на потрактування міфу як передумови художньої творчості, своєрідного “генетичного коду” поетичного мислення. Міф розглядається як універсальна система, що містить у згорнутому вигляді низку структурно-семантичних властивостей уже постміфічної, фольклорної та літературної творчості. Аналіз цих властивостей – чи не найактуальніше завдання нинішньої філологічної науки. При цьому статус міфопоетичного визначається не стільки констатацією наявності несвідомих імпульсів міфу у творчій практиці постміфічних епох, скільки якісним впливом міфосвідомості на процеси появи фольклорних і літературних художніх форм. Ось чому в парадигмі міфо-фольклорно-літературних зв’язків особливого значення набуває семантика художньої форми, прояви якої відносяться до моментів утілення міфологізованого світогляду. Орієнтація художньої форми на міфологічні архетипові структури тлумачиться сьогодні в розрізі інтертекстуального, метатекстуального, міфопоетичного тощо (І. Бражников, І. Зварич, Н. Ліхоманова, В. Мацапура, В. Руднєв). Згідно із загальною теорією тексту експлікація міфопоетичного компонента можлива лише за умови семантичного формального “підґрунтя”, певної усталеної схеми, на яку накладається текстова структура. Опис міфопоетичного, таким чином, зачіпає, з одного боку, проблему послідовної реконструкції прототекстових елементів (фраґментів), а з іншого – питання змістових функціональних властивостей міфопоетичних форм у фольклорному й літературному контекстах.

Компаративістика

Це порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв’язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу. В Україні засади порівняльного вивчення літератури застосовували М.Драгоманов, М.Дашкевич, І.Франко, Д.Чижевський. У Радянському Союзі цей метод не сприймався і критикувався як буржуазна наука. Нині в Україні компаративістика поновлена в правах (перевиданий Чижевський, відділ компаративістики Інституту літератури, одна з провідних наукових тем нашої кафедри: А.Градовський, Г.Синьок, В.Марценішко).

Предметом компаративістики є генетичні і типологічні збіги в національних, регіональних і світових літературах, вивчаються форми зовнішніх і внутрішніх контактів, впливів, міжлітературної рецепції.

У ХІХ − ХХ ст. розгалужується на три самостійні методики: Історико-генетичний (генетичний), Історико-функціональний, Історико-типологічний (типологічний).

Герменевтичний

Заснований на ідеї багатозначності художнього твору, аналізує так звані його смилові рівні. Виокремлює і роз’яснює «глобальні» смисли твору: алегоричний, метафоричний, символічний…

Кс: зміст, текст, метафора, інтерпретація.

Феноменологічний метод

Заснований на поєднанні філософських і культурологічних ідей: Гегель, Гуссерль. Ідея методу: художній твір в принципі не відстоює об’єктивної дійсності і тому аналізується як прояв суб’єктивного начала, духу митця. Мистецтво в цілому – розвиток свідомості, саморозвиток людського духу.

Кс: суб’єктивізм, духовність.

Засновником феноменології вважають Едмунд Гуссерля (п. ХХ). Послідовники – Роман Інгарден, Густав Шпет та ін.

Суть феноменологічної методики філософського пізнання світу, як відомо, вимагає: чистого абстрактування; відокремлення будь-якого явища, що вивчається, від оточення (іманентне дослідження).

Звідси, феноменологічне дослідження твору вимагає розглядати його незалежно від:

1)історичної дійсності (історичного контексту);

2)літературних традицій;

3)літературно-тематичного оточення.

Феноменологічний аналіз передбачає також розгляд твору окремо від біографії його автора. На цьому особливий акцент робив Г.Шпет: “до цих пір не можуть відректися при тлумаченні поетичних творів від заглядання в біографію автора. До цих пір історики і теоретики “літератури” нишпорять під канапами і ліжками поетів, нібито за допомогою знайдених там інколи “утензілій” вони можуть поповнити невистачаючого розуміння сказаного і чорним по білому написаного поетом”. Таким чином, феноменологічний підхід ставить перед дослідником вимогу вивчати твір “в самому собі”, виймаючи при цьому його із дійсності й ізолюючи зміст і форму від будь-яких впливів і контекстів. Феноменологія розглядає твір об’єктивно, виходячи не з наших суб’єктивних переживань, більш наукового, більш поглибленого розуміння як предмету вивчення тексту як галузі людської свідомості

Феноменологічний метод мав незаперечний вплив на формалістів і структуралістів.

Формальний метод

(10-20 р.р. ХХ століття)

Аналіз художньої форми і її елементів. Увага до поетики, «морфології» художнього твору, визначення рівнів форми: мотиву, композиції, сюжету. Кожен елемент форми має свою функцію, стабільно структурований.

Аналіз віршованих форм: рими, метру, строфіки…, цікавий статистичним прийомом.

Кс: поетика, форма, внутрішня форма.

Дістав таку назву тому, що при аналізі дослідник зосереджує увагу переважно на формі твору. Найбільшого поширення набув у перші десятиліття ХХ ст. Основні принципи формального підходу розроблялись російською школою формалістів, пізніше – ОПОЯЗ (Общество по изучению языка). Найвідоміші формалісти – В.Шкловський, В.Жирмунський, Б.Томашевський, Б.Ейхенбаум, Ю.Тинянов, Р.Якобсон, В.Пропп, М.Бахтін, Д.Чижевський.

Слід розрізняти чистий формалізм (коли виключна увага приділяється тільки дослідженню форми) і так би мовити поміркований формалізм (дослідження структури твору з позицій єдності змісту і форми з переважанням дослідження формальних елементів). Формалізм вивчає прийоми зображення не лише описово, а й у їх функціональному навантаженні. Враховує також складні взаємостосунки між твором й епохою. Проте нерідко формалісти розглядають твір поза його зв’язками з дійсністю, як явище самодостатнє, зі своїми, лише йому притаманними законами.

Дослідження твору здійснюється формалістами переважно у двох напрямках: вивчення мови твору та особливостей композиції. Формалісти прагнуть до точності своїх спостережень і висновків, а тому застосовують статистичні методи вивчення формових компонентів.