Поняття і значення зобов'язань з відшкодування шкоди

Ефективність приватно-правового регулювання особистих не майнових та майнових відносин можлива за наявності щонайменше двох обставин: а) що права та інтереси учасників цих відносин не будуть порушуватися; б) що у разі порушення цих прав та інтересів учасникам цивільних відносин будуть гарантовані захист і відповідні відшкодування або компенсації завданих правопорушенням втрат. Тому роль, яку виконує інститут відшкодування завданої правопорушенням шкоди, досить відчутна і серед інших правових засобів захисту порушених прав та інтересів учасників цивільних відносин посідає одне з провідних місць.Оскільки у даному разі йдеться про відшкодування шкоди, завданої потерпілому внаслідок протиправної поведінки (дії або бездіяльності) відповідальної за цю шкоду особи, то зобов'язання, що виникають за зазначеної причини, інколи називають деліктними, а саму шкоду-деліктною. З цього приводу російські вчені В. Т. Смирнов, А. О. Собчак звертають увагу на те, що сама назва зобов'язання із завдання шкоди бере свій початок і походить від латинського слова delictum, яке застосовувалося ще римськими юристами й означало правопорушення, тобто "завдання шкоди окремій особі, її сім'ї або майну порушенням правового припису або заборони, внаслідок чого незалежно від волі правопорушника виникають нові права і правові обов'язки". Саме відшкодування шкоди і складає обов'язок, який боржник повинен виконати на користь кредитора. Вочевидь, що йдеться про зобов'язання, тобто правовідношення, яке виникає внаслідок протиправного завдання шкоди, у зв'язку з чим потерпіла сторона (кредитор) має право вимагати від правопорушника, який завдав шкоди (боржника), виконання його обов'язку відшкодувати завдану шкоду.Зобов'язання з відшкодування шкоди є безпосереднім наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб'єктивних особистих немайнових та майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. За своїм характером ці зобов'язання належать до роду недоговірних, тобто вони виникають поза межами існуючих між потерпілим і завдавачем шкоди договірних чи інших правомірних зобов'язальних відносин.Звичайно, відсутність між потерпілим і завдавачем шкоди договірних чи інших правомірних зобов'язальних відносин до завдання шкоди не слід розуміти, що між ними були відсутні будь-які цивільно-правові відносини. На слушну думку Д. В. Бобрової, до завдання шкоди потерпілий і завдавач шкоди перебували і перебувають в абсолютних цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб'єктивне право та абсолютний суб'єктивний цивільний обов'язок. Абсолютність суб'єктивного цивільного права полягає у тому, що воно охороняється від усіх і кожного, хто підпорядкований даному правовому режиму (право власності, право на недоторканність життя і здоров'я, честі та гідності тощо). Якщо абсолютне суб'єктивне право охороняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов'язок також покладається на всіх і кожного. Абсолютний юридичний обов'язок характеризується пасивністю, а його змістом є необхідність утримуватися від порушення чужого суб'єктивного права, і невиконання такого обов'язку завжди призводить до порушення чужого суб'єктивного права, внаслідок чого, за наявності передбачених законом підстав, можуть виникнути зобов'язання з відшкодування шкоди.Зобов'язання з відшкодування шкоди є різновидом зобов'язань недоговірних і односторонніх, тобто таких, де на стороні потерпілого (кредитора) існує тільки право вимагати від правопорушника (боржника) виконання ним свого обов'язку відшкодувати завдану ним шкоду, а на стороні боржника лежить тільки обов'язок відшкодувати шкоду. Саме ж відшкодування шкоди, окрім того, що воно складає зміст обов'язку боржника, є також одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом (ч. 2 ст. 16 ЦК).

Правову природу обов'язку відшкодувати шкоду більшість дослідників визначає у його співвідношенні з цивільно-правовою відповідальністю. Такий підхід небезпідставний. Наприклад, гл. 82 ЦК, що має назву "Відшкодування шкоди", містить норми (статті 1166,1167), у назві яких використовується слово "відповідальність". У зазначених нормах у загальній формі визначається суть зобов'язань, урегульованих нормами гл. 82 ЦК. У подальшому ж використовується термін "відшкодування", а не "відповідальність".

У співвідношенні з відповідальністю обов'язок з відшкодування одними авторами розглядається як різновид цивільно-правової відповідальності (відповідальність за цивільне правопорушення), іншими - як форма реалізації цивільно-правової відповідальності завдавача шкоди (як міра захисту цивільно-правового захисту порушених особистих немайнових прав або майнових прав), або як складова змісту обов'язку правопорушника у зобов'язанні (правовідношенні), яке виникло внаслідок завдання шкоди.

Не вдаючись до дискусії з цього приводу, зазначимо, що для визначення правової природи обов'язку з відшкодування шкоди основоположне значення мають положення ст. 11 ЦК, до якої відсилає ст. 509 ЦК. Відповідно до п. З ч. 2 ст. 11 ЦК завдання шкоди слід розглядати як одну з підстав виникнення цивільного обов'язку завдану шкоду відшкодувати і водночас як одну із підстав виникнення цивільного права на вимогу щодо здійснення цього відшкодування. Це дозволяє визнавати норму ст. 11 ЦК регулятивною (правоустановчою) нормою, якою визначаються не підстави застосування цивільно-правової відповідальності, а умови формування цивільно-правового зобов'язання. Завдання шкоди- юридичний факт, що обумовлює виникнення зобов'язання. І те, що таке зобов'язання, як правило, виникає із протиправних дій і суттю його є відшкодування шкоди, як справедливо зазначають І. Ю. Красько4 та

В. М. Ігнатенко, не повинно розглядатися як звичайна відповідальність, оскільки відшкодування - це не санкція за правопорушення, а спосіб виконання зобов'язання, реалізації обов'язку боржника. Оскільки такий обов'язок поглинає відповідальність, слід дійти висновку, що інститут відшкодування шкоди мір відповідальності не знає.

Інститут зобов'язань з відшкодування шкоди має системно-структурний характер, що забезпечує функціональну взаємодію його компонентів і можливість диференціації його окремих частин для з'ясування їхнього місця в системі, відмінності й особливості практичного застосування. Характеризуючи структуру цивільно-правового інституту з відшкодування шкоди, цивілістична наука традиційно поділяє зосереджені у ньому норми на загальні та спеціальні.

За ступенем узагальненості та сферою дії загальні норми інституту відшкодування шкоди - це передбачені законом приписи, які для сфери охоплюваних ним відносин мають основоположне значення і підлягають урахуванню в усіх випадках завдання шкоди. Прикладом цього може бути норма, закріплена у ст. 1166 ЦК, відповідно до якої завдана шкода у будь-яких випадках підлягає відшкодуванню завжди у повному обсязі. До загальних норм інституту відшкодування шкоди належать норми, якими встановлюється обов'язок відшкодувати майнову шкоду (ст. 1166 ЦК), обов'язок відшкодувати моральну шкоду (ст. 1167 ЦК) і норми, відповідно до яких необхідне урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди (ст. 1193 ЦК). Усі інші є нормами спеціальними, тобто такими, якими регулюється той чи інший вид охоплюваних інститутом з відшкодування шкоди цивільних відносин з урахуванням притаманних для них властивостей. Спеціальні норми деталізують загальні приписи, коригують час і простір умов їх реалізації, визначають способи правового впливу на поведінку учасників цивільних відносин. У цьому зв'язку слід, однак, зазначити, що наявність спеціальної норми зовсім не означає, що на ділянці відносин, де вона діє, припиняє діяти норма загальна. Остання свою чинність зберігає, щоправда, звужуючись чи коригуючись до діапазону застосування норми спеціальної. Крім того, слід також мати на увазі, що у разі відсутності спеціальної норми, якою передбачався б окремий випадок завдання шкоди і спеціальні правила її відшкодування, застосуванню підлягає загальна норма. Наприклад, на загальних підставах відшкодовується шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки (ч. 1 ст. 1188 ЦК), коли має місце зобов'язання між особами, які здійснюють Діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки. На загальних підставах відшкодовується шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов'язань (договір перевезення тощо) (ст. 1196 ЦК).

Система зобов'язань з відшкодування шкоди відображає їхню внутрішню структуру, а також сферу дії даної категорії в цілому й у співвідношенні між окремими їхніми видами (групами). Доцільність систематизації даної категорії недоговірних зобов'язань полягає у тому, щоб, з одного боку, з'ясувати взаємодію загальних та спеціальних норм інституту відшкодування шкоди, а з іншого - виявити специфіку окремих видів зобов'язань, що необхідно для правильного застосування чинного законодавства.

У цивілістиці використовуються різні критерії систематизації зобов'язань з відшкодування шкоди. Найчастіше вона здійснюється за суб'єктним складом та за ознаками, що характеризують об'єкт правової охорони.

Залежно від суб'єктного складу зобов'язання з відшкодування шкоди поділяються на такі різновиди: а) відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою; б) відшкодування шкоди, завданої суб'єктами публічного права; в) відшкодування шкоди, завданої неповнолітніми та недієздатними фізичними особами та особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; г) відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами.

За ознаками, що характеризують об'єкт правової охорони, виділяють зобов'язання з відшкодування шкоди: а) завданої особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи; б) завданої майну фізичної або юридичної особи; в) з відшкодування ядерної шкоди; г) з відшкодування моральної шкоди.

Інколи із загальної системи виділяють зобов'язання за ознаками, які характеризують засоби завдання шкоди, наприклад, відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки2.

В інших випадках виділяють зобов'язання за ознаками, що характеризують особливості умов, за наявності яких завдана шкода відшкодовується: а) за умови винного завдання шкоди; б) відшкодування шкоди незалежно від вини боржника.

Додамо, що в окрему групу можуть бути виділені також зобов'язання, виникнення яких обумовлюється зовнішніми для завдавання шкоди факторами, у зв'язку з чим можуть виникати питання щодо відшкодування шкоди: а) завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист; б) завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно; в) завданої у стані крайньої необхідності; г) завданої внаслідок умислу чи грубої необережності самого потерпшого.

Таким чином, подальша диференціація зобов'язань з відшкодування шкоди вбачається доцільною у такій послідовності:

1) відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист;

2) відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником або іншою особою;

3) відшкодування шкоди, завданої актами законодавчої та виконавчої влади;

4) відшкодування шкоди, завданої актами правоохоронних органів та органів судової влади;

5) відшкодування шкоди, завданої фізичними особами з частковою або неповною цивільною дієздатністю, недієздатними, з вадами психічного чи фізичного стану та особами з обмеженою цивільною дієздатністю;

6) відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину;

7) відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки;

8) відшкодування ядерної шкоди;

9) відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

10)відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг);

11) відшкодування моральної шкоди.

Принципи інституту відшкодування шкоди проглядаються в основних притаманних йому ідеях: а) генерального делікту; б) повного відшкодування завданої шкоди.

Передбачений у ст. 11 ЦК факт завдання цієї шкоди в юридичній літературі розглядається як делікт, а принцип, на якому ґрунтується саме відшкодування, як "принцип генерального делікту". Відповідно до нього за наявності відповідних умов завдана шкода підлягає відшкодуванню. Потерпілий (кредитор) звільняється від необхідності доказу наявності у поведінці завдавача шкоди вини чи протиправності цієї поведінки. Тягар доказу відсутності протиправності чи вини завдавача шкоди лежить на ньому самому. Ідея генерального делікту відображена у ст. 1166 ЦК, згідно з якою майнова шкода, завдана особистим немайновим правам чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка цю шкоду завдала. Таким чином, принцип генерального делікту за обсягом охоплюваної ним сфери відносин з відшкодування шкоди збігається з обсягом відносин, охоплюваних загальною нормою інституту відшкодування шкоди. Звідси випливає, що загальні умови, наявність яких необхідна для відшкодування шкоди, ґрунтуються водночас як на загальній правовій нормі, так і на принципі генерального делікту.

У зв'язку з тим, що інститут відшкодування шкоди містить низку спеціальних норм, присвячених регулюванню окремих, спеціальних зобов'язань з відшкодування шкоди, до яких застосовуються спеціальні правила, то тим самим створюються і спеціальні делікти. Значення принципу генерального делікту полягає у тому, що, по-перше, на його нормах ґрунтуються спеціальні делікти; по-друге, у разі відсутності спеціального делікту застосовуються норми генерального делікту. Принцип генерального делікту пронизує будь-який спеціальний делікт, у тому числі відшкодування моральної шкоди, однак він завжди переломлюється крізь призму норм спеціальних деліктів, коригуючись ними відповідно до діапазону їхньої дії.

Що стосується принципу повного відшкодування завданої шкоди, то, як уже зазначалося, він тісно пов'язаний із принципом генерального делікту. Принцип повного відшкодування означає, що обсяг обов'язку відшкодувати шкоду визначається розміром цієї шкоди. Щоправда, із загального правила стосовно повного відшкодування завданої шкоди законом встановлюються деякі винятки.

Так, наприклад, обов'язок оператора ядерної установки з відшкодування ядерної шкоди обмежується сумою грошової компенсації, визначеної законом1. Відповідно до ст. 1203 ЦК потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди. Принцип повного відшкодування шкоди може коригуватися також під впливом соціально-економічних факторів, зокрема: а) підвищення вартості життя; б) збільшення розміру мінімальної заробітної плати.

На випадки завдання моральної шкоди принцип повного відшкодування не поширюється, оскільки вона не піддається грошовій оцінці. Однак її відшкодування можливе поряд з відшкодуванням майнової шкоди.

При визначенні функцій інституту відшкодування шкоди слід виходити із тих завдань, виконувати які покликаний цей інститут. Саме виконуваними інститутом завданнями визначаються напрями його впливу на охоплювані ним правовідносини і їх учасників.

З одного боку, цей інститут призначений для того, щоб не допустити порушень охоронюваних законом особистих немайнових та майнових прав і інтересів фізичних або юридичних осіб, а з іншого боку, щоб забезпечити ліквідацію несприятливих немайнових або майнових наслідків, які можуть настати у сфері потерпілого внаслідок юридичних фактів завдання немайнової чи майнової шкоди, які породжують обов'язок боржника цю шкоду відшкодувати і право потерпілого (кредитора) вимагати від боржника виконання його обов'язку. У цьому зв'язку інституту з відшкодування шкоди властиві практично ті самі (за назвою) функції, які притаманні цивільно-правовій галузі в цілому.

Підкоряючись загальній нормі зобов'язального права, закріпленій ст. 509 ЦК, яка своєю ч. 2 перекликається з регулятивною нормою ст. 11 ЦК (з питання підстав виникнення зобов'язань), інститут відшкодування шкоди пов'язується з функцією регулятивною. Певною мірою зазначена функція проглядається й у самому інституті, наприклад, при визначенні порядку відшкодування шкоди (ст. 1202 ЦК).

Звичайно, поряд з регулятивною функцією перевага надається функції охороню вальній. Суть її полягає у тому, що інститут з відшкодування шкоди забезпечує права та інтереси суб'єктів цивільного права, стоїть, так би мовити, на "сторожі" цих прав та інтересів. Охоронювальна функція інституту з відшкодування шкоди досить тісно пов'язана з. функцією попереджувальною, превентивною. Остання полягає у тому, що сама наявність інституту, ще коли шкода не завдана, "оповіщує" учасників цивільних відносин про неминучість виникнення обов'язку з відшкодування її у разі, коли вона буде завдана, що вимоги потерпілих, пов'язані із завданою шкодою, підлягатимуть задоволенню за рахунок заподіювача шкоди. Така превенція для учасників цивільних відносин має впливове значення. Вона їх спонукає до утримання від дій, здатних завдати шкоду будь-кому.

На жаль, уникнути шкоди вдається далеко не завжди. Як свідчить судова практика розгляду цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди, останнім належить чи не найбільша питома вага серед усіх розглядуваних судами цивільних справ. Надзвичайно часто виникає проблема здійснення правового захисту порушених внаслідок завдання шкоди прав та інтересів потерпілого. Постає завдання ліквідації наслідків таких порушень (пошкодження чи знищення майна, ушкодження здоров'я, моральні втрати тощо). Виконання такого завдання забезпечується компенсаційною функцією інституту з відшкодування шкоди. Завдяки останній потерпілому забезпечується юридична можливість надання замість втрат, що виникли внаслідок завдання шкоди, інших матеріальних благ відповідно до закону або на підставі рішення суду.

Система зобов'язань із заподіяння шкоди

Цивільному праві України систематизація зобов'язань із заподіяння шкоди, тобто визначення їх внутрішньої структури, співвідношення окремих видів зобов'язань між собою, здійснюються за різними критеріями, які втілені у побудові гл. 82 ЦК України.

Так, зобов'язання із завдання шкоди можна поділити на дві групи виходячи з такого критерію, як об'єкт завдання шкоди. Відповідно, ЦК виділяє зобов'язання із завдання шкоди майну фізичної або юридичної особи та зобов'язання із завдання шкоди здоров'ю або життю фізичної особи. Ці дві групи зобов'язань відрізняються перш за все характером благ, яким завдається шкода, звідки випливають і особливості обчислення завданої шкоди та порядку її відшкодування (компенсації). Окремо виділяється компенсація моральної шкоди, яка має специфічний порядок обчислення та здійснення. Правила про відшкодування шкоди, завданої майну особи, містяться у § 1 гл. 82 ЦК, тоді як правилам відшкодування шкоди, завданої здоров'ю та життю фізичної особи, присвячений § 2 гл. 82 ЦК.

Глава 82 ЦК побудована за класичною для країн континентальної Європи змішаною системою деліктів. Це означає, що в ЦК виділяються загальні норми (статті 1166 та 1167), які містять загальні правила відшкодування шкоди та поширюються на будь-які випадки завдання шкоди майну, здоров'ю або життю особи. Крім цього, цивільне законодавство містить і спеціальні норми, що регулюють окремі випадки завдання шкоди. Такі норми у доктрині цивільного права отримали назву "окремі або спеціальні делікти".Спеціальні делікти в цивільному праві України виділяються на підставі двох основних критеріїв.

Першим критерієм є особливість суб'єктного складу завдавачів шкоди. За даним критерієм ЦК України встановив правила про відшкодування шкоди, завданої органами або посадовими (службовими) особами органів державної влади, влади Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування, правила про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, малолітніми, неповнолітніми, недієздатними особами, особами, дієздатність яких обмежена, та особами, не здатними усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними.

Другим критерієм, на підставі якого можна виділити окремі делікти, є особливість способу завдання шкоди. За даним критерієм ЦК України встановив спеціальні норми, що регулюють порядок відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки; відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг); та відшкодування шкоди особі, яка потерпіла від злочину.

Поняття та умови цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду

Для повного розуміння сутності взаємовідносин, що виникають в разі завдання недоговірної шкоди, необхідно визначити співвідношення поняття "зобов'язання із заподіяння шкоди" та категорії "відповідальність за заподіяння шкоди". Зазначені поняття в літературі та на практиці часто застосовуються як тотожні. Це отримало відображення і у ЦК, гл. 82 якого має назву "Відшкодування шкоди", а перша стаття цієї глави - ст. 1166 присвячена загальним підставам відповідальності за завдану шкоду.

У цивільному законодавстві України відсутнє легальне визначення поняття "цивільно-правова відповідальність" взагалі та "цивільно-правова відповідальність за заподіяння шкоди" або "деліктна відповідальність" зокрема. Через це різні дослідники по-різному тлумачать даний термін, надаючи свої визначення цивільно-правової відповідальності та їх обгрунтування.

Одним з найбільш популярних визначень цивільно-правової відповідальності, яке цитується у багатьох підручниках та коментарях, є визначення, надане проф. О. С. Іоффе. На його думку, цивільно-правова відповідальність - це санкція за правопорушення, що тягне для порушника негативні наслідки у вигляді позбавлення суб'єктивних цивільних прав або покладення нових чи додаткових цивільно-правових обов'язків'.

Визначення О. С. Іоффе, з одного боку, відображає особливості цивільно-правової відповідальності як додаткові або нові негативні наслідки, а з іншого боку, виражає відповідальність через поняття "санкція", яке само по собі в праві має різні значення. Санкцією називається частина правової норми, яка містить вказівку на забезпечення додержання цієї норми2. Термін "санкція" має і таке значення, як дозвіл, схвалення (санкція прокурора на обшук тощо). Отже, різноманітність значень терміна "санкція" не дозволяє чітко виразити через нього іншу правову категорію, таку як "цивільно-правова відповідальність".

Оскільки ми розглядаємо правовідношення, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, через поняття "зобов'язання", логічно було б і поняття "цивільно-правова відповідальність" розглядати саме через призму зобов'язання. Зокрема, деліктна відповідальність - це частина змісту деліктного зобов'язання, а саме це - обов'язок відповідальної особи відшкодувати завдану потерпілому шкоду. В разі коли йдеться про заподіяння моральної шкоди, доречним буде застосування терміну "компенсувати" замість "відшкодувати". Обов'язок відповідальної особи забезпечується державним примусом, тобто в разі невиконання такого обов'язку добровільно відповідальна особа може бути примушена до його виконання в судовому порядку.

Отже цивільно-правову, деліктну відповідальність можна визначити як забезпечений державним примусом обов'язок відповідальної особи відшкодувати (компенсувати) заподіяну (завдану) потерпілому шкоду.

Обов'язок відшкодувати заподіяну шкоду покладається на відповідальну особу в силу певних обставин, які в доктрині цивільного права отримали назву "підстави та умови цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди".

Елементи зобов'язань із заподіяння шкоди

Зобов'язання із заподіяння шкоди є різновидом цивільно-правових зобов'язань, а отже, їм властиві ті самі елементи, які складають будь-яке зобов'язальне правовідношення. Відповідно до усталених положень теорії цивільного права до елементів цивільного правовідношення відносяться суб'єкти, об'єкт і зміст.

Суб'єкти зобов'язань із заподіяння шкоди

Суб'єктами цивільно-правових зобов'язань із заподіяння шкоди можуть бути будь-які особи, які можуть вступати у цивільні правовідносини. Це фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Як і в будь-яких інших зобов'язаннях, у зобов'язаннях із заподіяння шкоди існують дві сторони: кредитор і боржник.

Кредитором у зобов'язаннях із заподіяння шкоди є потерпілий, тобто особа, якій заподіяна шкода. Потерпілим може бути будь-яка фізична особа, незалежно від її віку, дієздатності, громадянства, а також юридична особа, держава або територіальна громада. Уразі смерті потерпілого кредиторами у деліктному зобов'язанні є непрацездатні особи, які перебували на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ст. 1200 ЦК).

Боржником у зобов'язаннях із заподіяння шкоди є особа, на яку законом покладено обов'язок відшкодувати заподіяну потерпілому шкоду. Обов'язок відшкодувати шкоду може бути покладений тільки на деліктоздатну особу, тобто на особу, яка самостійно може відповідати за свої дії (вчинки)'.

Цивільне законодавство України поділяє боржників у зобов'язаннях із заподіяння шкоди на дві основні групи:

1) безпосередні заподіювачі шкоди, тобто особи, які своїми власними діями завдали шкоду потерпілому;

2) інші особи (незаподіювачі шкоди), на яких законом покладений обов'язок відшкодувати шкоду.

До безпосередніх заподіювачів шкоди, які несуть відповідальність за власні неправомірні дії, відносяться:

А. Деліктоздатні фізичні особи. За правилами ст. 33 ЦК деліктоздатність фізичної особи настає з 14 років. Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах (ч. 1 ст. 1179 ЦК). З досягненням фізичною особою 18 років вона стає повністю дієздатною та самостійно відповідає за завдану нею шкоду (крім випадків визнання її недієздатною).

Б. Юридичні особи - у тих випадках, коли шкода заподіяна діяльністю її органів або в інших випадках, передбачених законодавством. Так, наприклад, відповідно до положень ч. 3 ст. 1172 ЦК підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їхнім учасником (членом) під час здійснення ним

1 Деліктоздатність розглядається в цивільному праві як здатність фізичної особи нести відповідальність за шкоду, завдану її протиправними діями. Деліктоздатність включається до складу дієздатності фізичної особи (ст. 30 ЦК України).

Підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу. В даному випадку, оскільки учасник (член) підприємницького товариства або кооперативу діє від імені юридичної особи, його дії породжують права та обов'язки саме для юридичної особи. І шкода, заподіяна таким представником, також буде підставою для виникнення обов'язку її відшкодувати саме у юридичної особи.

В. Держава, на яку покладається обов'язок відшкодувати шкоду, заподіяну незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади (ст. 1173 ЦК), посадової або службової особи органу державної влади (ст. 1174 ЦК), органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності (ст. 1175 ЦК), незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду (ст. 1176 ЦК). Оскільки органи державної влади, їх посадові та службові особи, а також органи дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду діють від імені держави, виконуючи певні державні функції (наприклад, вирок суду виноситься "Іменем України"), дії цих осіб вважаються діями держави, а отже, покладення обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду на державу є відповідальністю держави за власні неправомірні дії щодо потерпілого.

Г. Автономна Республіка Крим та територіальні громади (органи місцевого самоврядування) - в разі завдання шкоди незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ст. 1173 ЦК), посадової або службової особи органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ст. 1174 ЦК), органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності (ст. 1175 ЦК).

Щодо другої групи боржників у зобов'язаннях із заподіяння шкоди, то до неї цивільне законодавство відносить таких суб'єктів:

а) батьки малолітніх, а іноді і неповнолітніх дітей та опікуни недієздатних фізичних осіб (статті 1178-1186 ЦЮ"

б) роботодавці за трудовими договорами та замовники за договорами підряду (ст. 1172 ЦК);

в) продавці товарів, а також держава в разі завдання шкоди злочином (статті 1177, 1209 ЦК).

Відповідальна особа, яка здійснила відшкодування шкоди, заподіяної не її діями, в деяких випадках має право регресу, тобто право звернутися з вимогою про повернення виплаченого до боржника, з вини якого завдано шкоди. Випадки та правила регресу закріплені у ст. 1191 ЦК.

За загальним правилом, на боржника за регресною вимогою покладається обов'язок відшкодувати відповідальній особі виплачене нею відшкодування в повному обсязі, тобто в тому саме розмірі, в якому було виплачене відшкодування потерпілому. Винятки з цього положення можуть бути встановлені законом. Так, відповідно до ст. 132 Кодексу законів про працю України за шкоду, завдану підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків працівники, з вини яких завдано шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім випадків, коли законодавством вона передбачена у більшому, ніж цей заробіток, розмірі.

Множинність осіб у зобов'язаннях із завдання шкоди.

У теорії цивільного права множинністю осіб у зобов'язанні визнається участь кількох осіб на стороні кредитора та/або боржника у зобов'язанні. У такому випадку постає питання, яким чином будуть розподілятися права та обов'язки між учасниками такої множинності: кількома кредиторами або кількома боржниками?

У зобов'язаннях із заподіяння шкоди активна множинність, тобто наявність кількох кредиторів та одного боржника, має місце не дуже часто. Навіть якщо діянням однієї особи завдана шкода кільком потерпілим, вважається що в наявності є декілька зобов'язань, що існують між відповідальною особою та кожним із потерпілих. Винятком із даного правила є випадки заподіяння шкоди смертю особи. Вимога кредиторів у даному зобов'язанні має дольовий або частковий характер. Це означає, що кожний з кредиторів вправі вимагати відшкодування шкоди тільки в належній йому частці, яка вираховується за правилами ст. 1200 ЦК.

Частіше у зобов'язаннях із заподіяння шкоди виникає пасивна множинність або наявність кількох боржників. Характер відповідальності кількох боржників залежатиме від того, якими є їх дії, що призвели до заподіяння шкоди. Так відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27.03.1992 р. "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" шкода, заподіяна кількома особами, відшкодовується кожною з них у частині, заподіяній нею (в порядку часткової відповідальності). Таке правило діє тільки в разі якщо дії кожного заподіювана були самостійними і можна визначити обсяг шкоди, завданий кожним із заподіювачів.

Якщо шкода заподіяна спільними діями кількох осіб, вони будуть нести солідарну відповідальність перед потерпілим (ст. І і 90 ЦК). Особи вважаються такими, що спільно заподіяли шкоду, якщо вони завдали неподільну шкоду взаємопов'язаним сукупними діями або діями з єдністю наміру (ч. 2 п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 р. № 6).

Разом з тим, у Цивільному кодексі України містяться норми, які передбачають винятки із загального правила про солідарну відповідальність боржників у разі пасивної множинності. Співборжники будуть нести часткову відповідальність, тобто відшкодовувати шкоду в частках, що належать кожному з них, у таких випадках.

1. За заявою потерпілого (ч. 2 ст. 1191 ЦК) суд може прийняти рішення про покладення відповідальності на кожного з боржників у частці. Стаття часток кожного з боржників визначається відповідно до їхньої вини. Норма ст. 1191 ЦК передбачає один з небагатьох випадків, коли ступінь впни (умисел або необережність) впливає на розмір відповідальності завдавача шкоди.

2. У разі заподіяння шкоди кількома малолітніми особами. Відповідно до ч. 1 ст. 1181 ЦК шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.

3. У разі заподіяння шкоди кількома неповнолітніми особами. Частиною І ст. 1182 ЦК встановлено, що шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.

4. У разі заподіяння шкоди самим небезпечним об'єктам в разі взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки. Так, відповідно до п. З ч. 1 ст. 1188 ЦК за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких заподіяно шкоду, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Об'єктом зобов'язання із заподіяння шкоди є відшкодування, яке боржник (відповідальна особа) зобов'язаний надати потерпілому. Воно може виражатися як у формі відновлення майнової сфери потерпшого в натурі, так і у формі компенсації завданих збитків.

Незалежно від відшкодування шкоди в натурі або грішми особа, яка заподіяла шкоду, відшкодовує її в повному обсязі, включаючи і неодержані доходи (упущену вигоду) - абз. З п. 7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 01.04.1994 р. № 02-5/215 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди" в редакції від 29.12.2007 р.

Зміст зобов'язання із заподіяння шкоди випливає із положень ст. 1166 ЦК, відповідно до якої це є право потерпілої особи вимагати відшкодування шкоди, заподіяної її майну або особистим немайновим правам, та обов'язок відповідальної особи надати таке відшкодування. Відшкодування потерпілому заподіяної шкоди припиняє деліктне зобов'язання.