Поняття процесу доказування, елементи процесу доказування.

Поняття, значення класифікації доказів. Особисті|особові| і речові докази. Первинні і похідні докази. Обвинувальні|обвинувальні| і виправдувальні докази. Прямі і непрямі докази. Особливості доказування за допомогою непрямих доказів.

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 84 КПК).

Докази класифікуються:

1) за механізмом їх формування - на особисті і речові;

2) стосовно предмета обвинувачення - на обвинувальні і виправдувальні;

3) за джерелом формування - на первинні і похідні;

4) залежно від відношення до предмета доказування - на прямі і побічні (непрямі).

До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, протоколах слідчих (розшукових) дій та інших документах, висновку експерта. Загальним для особистих доказів є сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для кримінального провадження.

До речовихдоказів належать матеріальні об'єкти, які мають властивості, що відображають обставини кримінального правопорушення у вигляді слідів, походження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об'єктах, передається шляхом безпосереднього сприйняття ознак предмета.

Обвинувальними є докази, які вказують на обставини, що свідчать про вчинення кримінального правопорушення певною особою або обтяжують її покарання. Виправдувальними є докази, що спростовують вчинення кримінального правопорушення певною особою або пом'якшують її покарання.

Первинні докази ще називаються першоджерелами. Наприклад, це показання свідка, який був очевидцем вчинення кримінального правопорушення, оригінал документа. Коли ж свідок дає показання з чужих слів, це - похідний доказ (ст. 97 КПК). Похідним джерелом є копія документа.

Прямідокази безпосередньо вказують на ту чи іншу обставину предмету доказування або ж на її відсутність. Наприклад, коли свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Петренко о 22 години 10 березня 2013 р. біля арки "Дружби народів" у місті Києві вистрілив з пістолета у Шведенко, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на кримінально-правову дію, час, місце, спосіб її вчинення, на того, хто її вчинив, і на особу потерпілого. Коли ж при проведенні обшуку у житлі Петренка буде знайдено пістолет, то цей речовий доказ буде непрямим, бо ще потрібно за допомогою проведення судово-балістичної експертизи довести, що він має відношення до події кримінального правопорушення.

Непрямі (побічні) докази вказують на обставини, з яких можна зробити висновок про інші факти, що встановлюються у кримінальному провадженні. Ці докази лише допомагають встановити обставини, що належать до предмета доказування. Вони мають важливе значення, однак користуватися ними досить складно. Необхідно, щоб вони були тісто взаємопов'язані, створювали систему доказів.

Розташовуючи непрямими доказами у справі, треба перевірити їх зв'язок з доказуваним обставиною, щоб виключити випадковий збіг обставин.

З наведеної характеристики непрямих доказів випливають такі правила їх використання:

а) непрямі докази призводять до достовірних висновків у справі лише в своїй сукупності;

б) непрямі докази повинні бути об'єктивно пов'язані між собою

в) система (сукупність) непрямих доказів повинна приводити до такого обгрунтованого висновку, який виключає інше пояснення встановлених обставин, виключає розумні сумніви в тому, що обставини справи були саме такими як вони встановлені на основі цих доказів.

Непрямі докази у своїй сукупності можуть служити підставою для висновку про факти, що входять до предмету доказування. Вони можуть бути використані при перевірці достовірності прямих доказів (наприклад, показання свідка про те, що потерпілий знаходився у сварці з обвинуваченим, можуть використовуватися при оцінці достовірності показань потерпілого), заповнювати їх прогалини, вказувати шлях отримання нових доказів.

Поняття процесу доказування, елементи процесу доказування.

Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження (ч. 2 ст. 91 КПК України).

Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події кримінального правопорушення, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.

Найпоширенішою (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів:

1) збирання;

2) перевірка;

3) оцінка доказів.

Збирання доказів - це врегульована КПК України діяльність сторін кримінального провадження, потерпілих, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, яка полягає в пошуку, виявленні джерел фактичних даних, вилученні й отриманні необхідної інформації та її фіксації.

Збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у порядку, передбаченому КПК (ч. 1 ст. 93 КПК України).

Під збиранням доказів у кримінальному процесі також розуміють елемент процесу доказування, змістом якого є здійснення уповноваженим суб'єктом кримінального провадження пошукових, пізнавальних дій з метою сприйняття інформації, що міститься в слідах кримінального правопорушення, її вилучення та закріплення в матеріалах кримінального провадження.

Перевірка доказів - це діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду з ретельного, всебічного й об'єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінального провадження.

Перевірці (дослідженню) підлягають як фактичні дані, так і їхні процесуальні джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими доказами. Перевірку доказів здійснюють слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші учасники кримінального провадження лише беруть участь у перевірці доказів.

Перевірка проводиться з метою з'ясування питання про належність доказів, допустимість, достовірність, а їх сукупність - з точки зору достатності.

Перевірка доказів здійснюється:

1) за допомогою логічно-розумової діяльності;

2) шляхом проведення практичних дій.

Логічно-розумовий шлях перевірки доказів полягає:

- у аналізі і дослідженні змісту кожного доказу окремо з позицій його повноти, несуперечності, логічної послідовності;

- у зіставленні з іншими доказами.

Оцінка доказів - це розумова (логічна) діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, яка полягає в тому, що вони за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення (ч. 1 ст. 94 КПК України).

На відміну від перевірки, оцінка доказів завжди відбувається у формі розумової діяльності.

Оцінка доказів спрямована на з'ясування таких обставин:

- чи стосуються зібрані фактичні дані предмету доказування;

- чи достатньо зібраних доказів для достовірного висновку про обставини, які становлять предмет доказування;

- чи зібрані докази становлять собою достовірну і повну інформацію про вчинене кримінальне правопорушення.

Обов’язок доказування.

Обов'язок сторони обвинувачення доказати усі елементи складу злочину обумовлений кількома чинниками.

1. Потреба протидіяти злочинності. Протидія злочинності є функцією держави. Тому завдання щодо виявлення злочинів і осіб, які їх вчинили, покладається на створені державою органи: прокуратуру, органи досудового розслідування (органи кримінального переслідування), які у кримінальному провадженні виконують процесуальну функцію обвинувачення. Доказавши усі елементи вчинення злочину перед судом, органи кримінального переслідування можуть розраховувати на покарання винних, що є одним із напрямів протидії злочинності.

2. Потреба виконувати конституційну засаду судочинства щодо "забезпечення доведеності вини". Ця засада сформульована у п. 3 ч. 3 ч. 129 Конституції. Суд, не переконавшись у тому, що вина особи доведена, не вправі визнати її винуватою у вчиненні злочину, а отже, і призначити покарання. Забезпечення доведення перед судом переконливості доказів вини особи Основний Закон поклав на сторону обвинувачення.

3. Потреба перевірити, чи може бути спростована презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції, ст. 11 Загальної декларації прав людини, ч. 2 ст. 6 ЄКПЛ).

Презумпція невинуватості належить до числа спростовних правових (процесуальних) презумпцій. Обов'язок спростувати її у кримінальному провадженні покладається винятково на сторону обвинувачення. ЄСПЛ вирішив, що у кримінальних справах правило ч. 2 ст. 6 ЄКПЛ (презумпція невинуватості) вимагає, щоб обов'язок доказування покладався на сторону обвинувачення ("Capeau v. Belgium").

Одним із елементів, що складає зміст презумпції невинуватості, є те, що сумніви щодо винуватості особи повинні тлумачитися на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції). Тому у разі виникнення певних сумнівів щодо доведеності вини суд має постановити виправдувальний вирок. На момент постановлення вироку сторона обвинувачення повинна довести вину поза розумним сумнівом.

4. Потреба обгрунтувати обвинувачення. Обвинувачення, сформульоване органами кримінального переслідування під час досудового розслідування, у судових стадіях кримінального провадження виконує роль кримінального позову. Як і будь-який інший позов до суду, кримінальний позов має бути обґрунтований доказами. Обгрунтування позову покладається на сторону, яка його подає, тобто на сторону обвинувачення.

5. Відсутність у обвинуваченою обов'язку доводити свою винуватість. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції). Якщо у обвинуваченого (сторони захисту) відсутній обов'язок доводити свою невинуватість, то тим паче він не зобов'язаний доводити свою винуватість. Оскільки суд теж не зобов'язаний це робити, то обов'язок доказати елементи складу злочину покладається саме на сторону обвинувачення.