Найважливіші фактори, тенденції та основні напрямки світового розвитку у релігійній, економічній, ідеологічній, та політичній сферах життя.

Вплив релігійна історичний розвиток зумовлюється відмінностями у способах ставлення до світу, які формують настанови, що визначають напрямок життєдіяльності, вектор соціальної дії.

v Внутрішня логіка вірувань Сходу не передбачає "зверхності" над світом. Тому одні релігії орієнтують на пристосування до світу, як це спостерігається у китайських конфуціанстві та даосизмі,

v другі— на втечу від нього (в індійських індуїзмі та буддизмі);

v треті — на володіння світом. Вони репрезентовані іудаїзмом та християнством. Ці релігії виникли на Близькому Сході, проте переважного розвитку набули на Заході — в Європі та Америці.

В історії релігії можна умовно виокремити три надтривалих цикли і початок переходу до четвертого (з кінця XX ст.). Якщо виходити з європоцентричних засад, то:

Ø Перший цикл охоплює період раннього середньовіччя. Головним у цей період було

ü становлення світових релігій,

ü прагнення церкви охопити, підкорити собі духовний світ і всі сторони діяльності людини.

У Європі це був період стрімкого поширення і утвердження християнства. На Сході, починаючи з VII ст., швидко поширювався іслам. На цей період припадає поширення буддизму (хоча він виник в Індії у VI-V ст. до н. е., спочатку в нього не було багато послідовників). У середньовічному суспільстві встановлюється панування релігії і релігійної моралі. Це було зумовлено потребою у наведенні більшої впорядкованості у людських відносинах. Релігійна мораль увібрала низку загальнолюдських норм, які були вироблені протягом попередніх часів (заборона вбивства, кровозмішення, замахів па власність тощо). З одного боку, в межах панування тієї чи іншої релігії створювався вельми дієвий механізм підтримки єдиного морального простору, незалежно від етнічних відмінностей та державних кордонів. З іншого боку, релігійна мораль заперечувала людські радощі, проповідувала аскетизм, рабську покірливість. Часто мали місце подвійна мораль для священнослужителів, гоніння на адептів інших вірувань, розв'язування релігійних війн тощо. Як ідеологічна основа світові релігії відіграли важливу роль у становленні державності і формуванні сильних держав — Візантійської імперії, імперії Карла Великого, Священної Римської імперії, Київської Русі, Арабського халіфату. Під впливом релігії перебували культура в цілому, наука й освіта зокрема. З одного боку, вона сприяла їх розвитку, з іншого — панував жорсткий ідеологічний диктат.

Ø Другий цикл був зумовлений насамперед несумісністю всевладдя релігійних догматів та гуманістичних начал епохи Відродження. Його відлік ведеться з Реформації, чий початок пов'язаний з виступом у 1517 р. доктора богослов'я Мартіна Лютера. Головними наслідками цього руху були

ü злам диктатури католицької церкви,

ü виникнення нових християнських віросповідань, церков, незалежних від Риму (національних церков пристосованих до буржуазних реалій).

Посилилися чинники, що сприяли зміцненню світської влади і розвиткові національних держав, виробленню нових підходів до проблем політики і права, які з часом зумовили розвиток буржуазно-демократичних свобод. Нові напрямки релігії і церкви були пристосовані до умов буржуазного суспільства і мали значний вплив на його економічне життя. Католицька церква відповіла Контрреформацією (середина XVI-XVII ст.) з її релігійними війнами, інквізицією, орденом єзуїтів, жорсткою цензурою, боротьбою з єретиками. Боротьба релігійних течій мала місце і у православній церкві, в ісламі, буддизмі.

Ø Третій цикл обіймає період з XVIII до останньої третини XX ст. Головною тенденцією є

ü поступова втрата світовими релігіями панування у сфері духовного життя,

ü в політиці та економіці.

Від часів Просвітництва місце релігії як стрижня духовного життя суспільства (насамперед на Заході, пізніше у деяких країнах Сходу) поступово займає ідея наукового прогресу, побудови суспільства на раціональних засадах згідно з потребами розуму, тією чи іншою доктриною.

Кілька буржуазних та небуржуазних ідеологій (деякі з останніх, наприклад марксизм-ленінізм або маоїзм оголошувалися "єдино вірною наукою") справляють значний вплив на політичне, економічне, соціальне, духовне життя окремих держав та їх об'єднань. У цей час посилюється тенденція секуляризації, що почалася в Європі ще у часи Відродження і продовжилася в більш пізні часи. Секуляризація — це широкомасштабний процес послаблення, витіснення, обмеження впливу релігійних інститутів, заміни релігійної системи цінностей світською. Результатом впливу процесів секуляризації молена було б вважати загальне ослаблення релігійності у світі, особливо в XX ст. Однак, починаючи з його останньої третини, ситуація в релігійному житті людства набирає іншого вигляду.

Ø Четвертий цикл, розпочавшись в останній третині минулого століття, продовжується і нині. Його характерною рисою є

ü динамічне збільшення релігійних організацій і чисельності віруючих. Це явище одержало назву релігійний ренесанс, або релігійний ревайвалізм. Всупереч твердженням про те, що "під впливом науково-технічного прогресу відбувається криза релігійної свідомості" і що "відмирання релігії неминуче", релігія залишається пануючим світоглядом для більшості населення Землі. Найрелігійнішими країнами вважаються Індія, Польща і США. Останніми роками зростання релігійності спостерігається на території колишнього СРСР, зокрема в Україні.

Парадоксальним виглядає зростаючий інтерес до релігії на тлі вражаючих досягнень НТП. Однак релігійний ренесанс значною мірою пов'язаний із кризою принципу раціоналізму, що втілився саме у розвиткові науки і техніки. Створене на їхній основі індустріальне суспільство поставило під загрозу існування самого людства (зброя масового знищення, екологічні проблеми, вичерпання ресурсів, катастрофічна нерівність народів і т. ін.). Надії на те, що наука "вирішить" усі проблеми, що ускладнюють життя, не виправдалися. Позиції культу розуму, науки, техніки різко похитнулися. Людина усвідомила небезпеку науково-технічного прогресу, позбавленого духовного виміру, що зумовило зростання і поширення ірраціоналізму, інтересу до інтуїтивних форм пізнання, що, у свою чергу, сприяло зміцненню позицій релігійної свідомості.

"Історичні періоди невизначеності, — за словами Л. Туроу, — завжди характеризуються піднесенням релігійного фанатизму. Люди не миряться з невизначеністю, і багато хто шукає порятунку у вірі, коли несталість фізичного буття стає нестерпною. Люди рятуються від економічної невизначеності довколишнього реального світу у світі релігії, що гарантує їм порятунок, якщо вони дотримуватимуться продиктованих правил". Має місце надзвичайне ускладнення сучасного життя, небачене прискорення усіх процесів, зростання у геометричній прогресії обсягу інформації. Все це ставить у надзвичайне становище людину як біологічну істоту. Людина виявилася неготовою до швидкої адаптації: впродовж XX ст. у світі відбулося більше змін, ніж за всю попередню історію. Непосильні темпи соціодинаміки, що перевищують адаптивні можливості людини, змушують шукати опори у чомусь стабільному, що допоможе їй зрозуміти світ і своє місце у світі. Релігії пропонують не тільки пояснення, духовний стрижень, але й захист, насамперед психологічний. Справа у тому, що в структуру людської психіки закладено категорію надії, без якої людям дуже важко, майже неможливо пройти свій життєвий шлях. Релігія дає цю надію. У фрагментованому суспільстві людині необхідно знайти спільність, членом якої вона себе буде усвідомлювати. Причетність дає відчуття захищеності.

ü На глобальному рівні нинішній цикл в історії релігій характеризується також серйозною проблемою міжконфесійного протистояння. Після того, як біполярна система світу змінилася "новим світовим безладдям", на тлі глобалізації на поверхню вийшли процеси, раніше відсунуті на задній план протистоянням капіталізму і соціалізму. Мова йде про загострення давніх етноконфесійних конфліктів. Саме релігійні і національні рухи, особливо в економічно відсталих країнах, сьогодні мають найбільший деструктивний потенціал. Для багатьох народів "світові правила гри" задаються представниками інших вір і держав. Це підриває основи звичного існування, сприяє проникненню "чужих" ідей, цінностей, моделей поведінки. В умовах, коли руйнується звичний світ, об'єднання навколо відомих джерел ідентичності допомагає людям знайти ґрунт під ногами. Разом із тим знаходяться сили, що прагнуть використовувати подібні настрої для утвердження і зміцнення своєї влади. Створюється основа для агресивного націоналізму і релігійного фундаменталізму, а також їхніх породжень, зокрема геноциду і тероризму. Конфлікти з "іновірцями" сприяють внутрішній інтеграції, створюють почуття єдності. Міжконфесійні протиріччя і наслідки, що випливають з них, — невідворотна складова історії сучасного світу.

Християнство (виникло у І ст. н. е.) є найбільшою за кількістю віруючих.

Ø Саме під його впливом сформувалася європейська цивілізація (пізніше переросла у міжрегіональну західну), яка здійснює ось уже кілька століть вестернізацію решти світу.

Ø Сто років тому християни становили 34,5 % населення планети, сьогодні — 33,9 %. Щорічне їхнє зростання приблизно відповідає темпам збільшення населення Землі.

Ø Цю світову релігію, у певному розумінні, поки можна назвати "європейською", оскільки з 2 млрд християн 560 млн проживають у Європі. У Латинській Америці сьогодні нараховується 480 млн християн, в Африці — 360, у Північній Америці —- 260 млн.

Ø У християнстві сформувалося три основних напрями: католицизм, протестантизм і православ'я.

Іслам (виник на початку VII ст.) – друга за значенням у сучасному світі і наймолодшою з трьох світових релігій.

Ø Жодна інша релігія в наші дні не привертає такої уваги і не викликає стільки дискусій. Попри всю традиційність її можна назвати найсильнішою і найбільш життєздатною релігією сучасності.

Ø На початку XX ст. її прихильники становили 13 % населення планети, чверть століття тому — 18, у 2000 р. — 20 %, тобто більш мільярда осіб (2 мли мусульман проживають в Україні). У 2003 р. їхня чисельність становила більше 1 млрд 300 млн осіб, тобто понад чверть загального народонаселення. До 2025 р. частка зросте приблизно до 30 % . За прогнозами ООН, через 20-25 років кожний третій житель Землі буде мусульманином.

Ø У наш час світ ісламу охоплює майже 50 країн. Водночас істотно зросла імміграція мусульман до інших регіонів, особливо у Європу: у Франції їх нараховується понад 5 млн, у Німеччині — більше 3,2, у Великій Британії — понад 2, в Італії — 1 млн, Голландії — більше 800 тис. і т. д.

Ø Іслам — це більше, ніж релігія. Це також спосіб життя, єдиний світогляд. Іслам сприймається прибічниками як основа життя і мірило всіх речей. На відміну від інших співтовариств в ісламському світі дотепер залишилася монополія духовних вождів, "охоронців віри". Вони всіма силами намагаються зберегти традиції від "мудрувань гяурів", іншими словами, від нововведень, що приходять від немусульман, — у вузькому сенсі слова, від модернізації — у широкому. Будь-які соціальні форми і будь-які зміни повинні оцінюватися, виходячи із настанов шаріату. Тут немає "світської" сфери життя, байдужої з погляду релігії, і тому — здатної до еволюції.

Ø Духовні авторитети не йдуть на видозміну системи поглядів так, щоб вона перестала виступати основою для підтримки вічної напруженості у взаєминах між Дар аль-ісламом ("обителлю ісламу") і Дар аль-хабром ("обителлю війни"). До другої частини світу — "невірних" — підтримується нетерпиме ставлення. Один із провідних ідеологів мусульманського світу — іранський аятола Хомейні у свій час визначив: "Одинадцять речей є нечистими: сеча, кал, сім'я, кістки, кров, собаки, свині, чоловіки і жінки — немусульмани, вино, пиво і піт верблюда, що поїдає свої випорожнення". І ще: "Захід — це лише зібрання неправедних диктатур. Усе людство повинно залізною рукою знищити цих баламутів, якщо тільки воно бажає знову знайти спокій. Якщо ісламська цивілізація буде правити Заходом, нам більше не доведеться зносити цю варварську поведінку, негідну навіть диких звірів". Лідер "Аль-Каїди" Абу Мусаба аль Заркаві сформулював: "Невір'я в Аллаха — достатня підстава для вбивства невірного, що б він не робив і де б не знаходився". Зрозуміло, що на такому переконанні зручно зростати ідеї джихаду – війні проти невірних.

Буддизм (виник у VI-V ст. до н. е. Індії) зміцнив свої позиції в багатьох країнах Азії (Китай, Японія, Непал, Таїланд, Цейлон, В'єтнам, Монголія та ін.).У наш час буддизм став дуже популярним також у країнах Європи й Америки. Деякі зірки шоу-бізнесу позиціонують себе як ревних буддистів. Серед них можна назвати американських актора Р. Гіра і співачку Мадонну, російського композитора і співака Б. Гребенщикова та інших.

Ø Оскільки буддизм індиферентний до усього національного, то як світова релігія він приймається представниками багатьох етносів.

Ø Деякі релігієзнавці вважають буддизм згасаючою релігією, посилаючись нате, що в 1900 р. його послідовники становили 20 % світового населення, а в 2000 р. тільки 5 %.

Ø Однак його вплив у майбутньому поки важко однозначно оцінити. Зі зростанням — економічним і політичним таких країн, як Китай, Японія, Таїланд й інших, — можна припустити, що він не втратить свого статусу.

Ø Майже від початку свого існування буддизм розділився на 18 сект. Потім додалися особливості тих країн, де він набув поширення, переплетення з іншими релігійними течіями, включення інших божеств. Тобто навряд чи можна сьогодні вести мову про єдиний буддизм.

Ø Однак яких би форм у своєму розвиткові не набула ця віра, її центральним принципом є релігійна ідея про необхідність звільнення від пут "земного" існування (втечі від світу). Прихильники буддизму стверджують, що їхня віра проголошує мир і самопожертву і не схильна набувати войовничого характеру. Тому буддизм меншою мірою, ніж християнство і мусульманство, виявив себе бойовою політичною силою. У ньому багато людей шукають заспокоєння в умовах сучасного бурхливого світу.

Індуїзм національна релігія в Індії (формувався протягом І тис. н. є. на основі розвитку древньої ведичної релігії і брахманізму). В сучасному світі зростає його авторитет.

Ø Це викликано насамперед зростанням населення Індії, де приблизно 83-85 % жителів сповідують саме цю віру.

Ø Очікується, що незабаром країна за чисельністю народонаселення обійде Китай і стане найбільшою державою світу. Якщо в 1900 р. індуїсти становили 13,7 % населення Землі, то у 2000 р. — 14,7 %. На початку 2006 р. їх було 1 млрд 80 млн осіб. Приблизно у 2040 р. населення Індії становитиме 1,5 млрд громадян, серед яких індуїстів буде не менше 1,2 млрд.

Однією з тенденцій сучасної ситуації в релігійній сфері є поява і поширення так званої бідної релігії.

Ø Її прихильники не називають себе християнами або мусульманами, не носять натільного хреста, не ходять до храмів і не відзначають релігійних свят, часто навіть не знають змісту священних книг.

Ø Разом з тим вони визнають існування Бога, вірять у життя після смерті, у кару за гріхи, у торжество справедливості. Вони на свій лад вірять в Бога.

Ø Вони вважають себе віруючими, називають релігію необхідною умовою існування, однак не беруть участі у релігійній практиці. "Якщо молитва йде від серця, вона обов'язково буде почута", — кажуть вони.

Ø Можливо, для таких людей зустріч з церквою не відбулася і через складнощі, пов'язані з цим. Не так просто сприйняти разом незвичну обрядовість, не завжди зрозумілою є мова богослужіння, суворі життєві правила, які треба виконувати. Принаймні їхня налаштованість являє новий тип релігійності, що відрізняється від традиційного і формального типів.

У сучасному світі свою нішу має й атеїзм, тобто система поглядів, що відкидає, виходячи з даних природознавства, усю сукупність релігійних уявлень. Історія минулого століття знає приклади зведення атеїзму до статусу державного світогляду, що набирав руйнівних форм.

Після катастрофи тоталітарних систем — релігія переживає відродження там, де раніше не сприймалася. Однак маятник масових вірувань сучасних суспільств буде коливатися між традиційними релігійними вірунаннями і безрелігійним світоглядним раціоналізмом. У сучасному плюралістичному світі співіснуватимуть різні конфесії і свобода дотримуватися атеїстичного світогляду. Тверда альтернатива "або — або" змінилася широким спектром вибору.

Історія власне сучасного світу сягає корінням у той період, коли підприємці і підприємництво стали визначальним фактором суспільного розвитку, тобто стали визначати сенс змін суспільних відносин у людському суспільстві. Хронологічно це пов'язують з епохою Великих географічних відкриттів, які стимулювали підприємців і розвиток підприємництва. Також слід зазначити, що економіка завжди була багатоукладною. Такою вона залишиться і в майбутньому. Змінювалися і будуть змінюватися склад і співвідношення економічних укладів, які базуються на різних формах власності і передбачають відповідні форми розподілу та обміну.

v Дрібнотоварний уклад, засіюваний на трудовій приватній власності, займав переважаючі позиції в містах середньовічної Європи. Основна маса товарів у середньовічних містах вироблялася ремісниками і продавалася дрібними торговцями. Поступово розвивався сектор платних послуг.

v Але зі становленням і розвитком капіталістичного укладу великі капіталістичні господарства відтіснили дрібнотоварний уклад. Торжество машинного виробництва разом із потоком дешевої продукції призвело до масового розорення дрібних товаровиробників. Ті змушені були йти на капіталістичні підприємства найманими робітниками або бродяжити і старцювати. Ніші для дрібнотоварного укладу збереглися в секторі послуг і в сільському господарстві. Деякою мірою до нього можна прирівняти діяльність людей вільних професій — адвокатів, письменників, художників та інших, які виступають насправді дрібними підприємцями, якщо, звичайно, не працюють лише для власного архіву.

v Рабовласницький уклад зберігався у доіндустріальний період у вигляді релікта переважно у деяких країнах Сходу. Однак з відкриттям і колонізацією Америки він одержав несподіване відродження. Работоргівля набула масового характеру. У Сполучених Штатах рабство було скасовано тільки у 60-х роках XIX ст., тобто в період піднесення індустріального суспільства. Це було наслідком громадянської війни між північними і південними штатами (1861-1865 pp.). Звичайно, рабська праця могла зберігатися лише за умов плантаторського господарства і дешевизни рабів, тобто доти, доки вона виправдовувала себе. Але і на сучасному етапі виявилося досить значним поширення цього ганебного явища, яке набуло нових форм і великих масштабів.

v Соціалістичний уклад мав місце в Радянському Союзі та деяких інших країнах Європи, Азії та Америки. Він протиставлявся капіталістичному укладу як справді загальнонародний,заснований на безкризовому зростанні та плановому веденні господарства. Однак історичний досвід останніх часів змусив змінити погляд на зміст, переваги і перспективи соціалістичного укладу. Формування соціалістичного укладу розпочалося після російської Жовтневої революції 1917 р. Після неї соціально-економічний і політичний розвиток людства відбувався під знаком протистояння капіталістичної і соціалістичної систем. Щодо економіки, то протистояння систем породило в економічній політиці капіталістичних країн дві головні тенденції:

ü по-перше, демократичну, побудовану на стримуванні соціалізму, пошуках компромісу і водночас підвищенні реальної заробітної плати і соціального захисту трудящих. Притаманна для США, Великої Британії, Франції та інших буржуазно-демократичних країн Заходу

ü по-друге, тоталітарну, спрямовану на військове знищення соціалізму. Притаманна для Італії, Японії і особливо Німеччини, де на початку 1930-х років переміг фашистський режим.

Таким чином, новітня історія економічного розвитку — це насамперед процес формування товарно-грошових, ринкових відносин.

На початку 1980-х років різке прискорене створення світової економіки нового типу, в якій задає тон незрівнянно потужніша і технічно розвинена протилежна система, висунули перед СРСР надзвичайно складну дилему. Або визнати утопічність ідеї світової революції, перемоги соціалізму над капіталізмом і, фактично визнавши свою ідейно-політичну поразку, поступово відходити від конфронтації, згортати мілітаризацію, входити у русло світового розвитку, у світову економіку, змінюючи правила гри для початку хоча б в економіці. Або бути вкрай виснаженими гонкою озброєнь, неефективною закритою економікою з кінцевими трагічними наслідками. Про перший варіант тоді і мови не йшло, радянський лад намагалися зміцнити за допомогою суто тоталітарних методів. Зі зміною керівництва у середині 1980-х років (на квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС Генеральним секретарем було обрано М.С. Горбачова) починаються певні зміни, які одержали назву "перебудова" і мали на меті покращити соціалізм іншими методами — за рахунок допущення певних економічних елементів капіталізму. Але, як показав історичний досвід, тоталітарну систему неможливо "перебудувати". Спроби це зробити призводять до її краху.

Для економіки епохи Модерніті надзвичайно важливе значення має феномен ринку. Ринок у примітивному вигляді зародився ще за часів неоліту (IX—III тис. до н. е.).

В економічних процесах розвитку сучасного світу можна прослідкувати певні тенденції, єдність і суперечливість. Однією з провідних тенденцій розвитку світової економіки є нерівномірність. Вона притаманна усій історії людства, наочно простежується у соціально-економічній динаміці країн Заходу і Сходу.

Ще однією тенденцією економіки сучасного світу є прискорення розвитку. Вона реалізується у двох формах: загальній і окремій. Загальна притаманна усьому історичному розвитку людства, окрема є наслідком феномену спрямування шляху. Перша може бути проілюстрованою даними про темпи економічного зростання. Наприклад, якщо у 1900-1950 pp. середньорічний темп приросту становив 1,9 % , то у 1950-2000 pp. — 4 % . В абсолютних розмірах світовий ВВП у XX ст. зріс у 19 разів проти 15 разів у XIX ст. і 3 разів у XVIII ст. Водночас значно збільшилося і населення планети, причому найбільший приріст припав знов-таки на XX ст.: приріст населення був більшим, ніж у XIX ст., у 6,6 раза. Але загальне зростання виробництва значно перевищувало зростання населення, що забезпечило майже 5-разове зростання середньодушового ВВП світу протягом XX ст. В історичній перспективі перевищення зростання виробництва над зростанням населення є дуже важливим. Це явище з початком промислової революції в Англії стає все чіткішим. Таким чином, протягом останніх 250 років людство уникло "пастки Мальтуса", за пророцтвом якого "зростання виробництва буде ледь встигати за зростанням населення, а то й відставати від нього, прирікаючи людей на існування, хіба що достатнє для виживання".

Провідною тенденцією також є ускладнення структури економіки. Економічний прогрес супроводжується зростаючим ускладненням структурних параметрів економіки, механізмів економічного зростання, обіймаючи не просто збільшення кількості їх компонентів, але й зміну якісних параметрів останніх, а також ускладнення умов і систем їх взаємодії. В основі цих процесів — науково-технічний прогрес, про який можна скласти думку за даними про прискорення інформаційних процесів. За підрахунками, обсяг знань, інформації подвоювався за такі відрізки часу: перше подвоєння зайняло 1650 років — з початку нової ери і до середини XVII ст., друге — 350 років (з середини XVII ст. і до 1900 p.); третє — 50 (з 1900 до 1950 p.); четверте — 20 (з 1950 до 1970 p.); п'яте — 12 років (з 1970 і до 1982 р.). У 1983—1992 pp. обсяг знань, інформації зріс ще у 2,6 раза. З початку XXI ст. таке подвоєння відбувається протягом двох років із тенденцією до скорочення цього терміну.

Термін "ідеологія" походить від грецьких слів idea — представлення і logos — навчання, знання; буквально — "наука про думку".

ü Саме у такому значенні цей термін був введений у користування у 1796 р. засновником Французького національного інституту Л.Д. де Трасі. На його думку, очолюваний ним інститут мав служити головній меті Просвітництва — давати поради правителям щодо встановлення нового, розумного суспільного ладу на основі "ідеології", тобто точних, наукових знань про те, як складаються людські уявлення і як можна формувати у свідомості людей тільки правильні думки.

ü У наш час прийнято вважати, що ідеологія — це система поглядів та ідей, у яких усвідомлюються й оцінюються ставлення людей до дійсності і один, до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі (програми) соціальної діяльності, спрямовані на закріплення або зміну наявних суспільних відносин.

У питанні щодо типології ідеологій можливі різні підходи. Один з них поділяє всі ідеології на релігійні і нерелігійні (світські, політичні). Часто дослідники звертають увагу на наявність визначених подібностей між деякими нерелігійними ідеологіями і войовничими релігійними віруваннями.

v Історія сучасного світу також свідчить, що піднесення нерелігійних ідеологій мало місце в часи швидко зростаючого секуляризму. Особливо в цьому плані слід відзначити XIX ст., яке іноді називають "століттям ідеології". Саме в цей період на Заході, насамперед у Європі, істотно зміцніли три провідні політичні ідеології: лібералізм, консерватизм і соціалізм.

v Однак ще більшу роль ідеології стали відігравати в XX ст., коли світ зазнав істотних змін під впливом наукових і технологічних революцій, обов'язкової початкової освіти, поширення знань і широкої участі мас у політичному житті. Слід зазначити, що на Сході до початку XX ст. домінували ідеології релігійні. Вони зберігають свою перевагу і пізніше, однак і туди приходять ідеологічні віяння із Заходу.

Характеристикою політичної ідеології є те, що вона відбиває суспільне буття з позицій інтересів тих чи інших соціальних груп, класів, спільнот і обслуговує ці інтереси. Тобто ідеологія — це однобічне, соціально зацікавлене відображення дійсності. А ідеологи того чи іншого напрямку найчастіше прагнуть видати це часткове відображення дійсності за ціле, за найбільш повну її картину. Політична ідеологія виступає не тільки системою поглядів і концепцій стосовно навколишнього світу, тобто певним світорозумінням, а й системою політичних орієнтацій і настанов. Тобто вона є одночасно вченням (доктриною), програмою і політичною практикою.

Історія людства знає чимало різних ідеологій. Найбільш впливовими, які ще іноді називають світовими, стали лібералізм, консерватизм, соціалізм і фашизм.

Ø Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) — кредо тих, хто вірить у примат особистої волі, точніше, оскільки "жоден уряд не допускає абсолютну свободу" (Дж. Локк), це уявлення про бажаність максимізації обсягу свободи в державі.

Ø Консерватизм (від лат. conservare — охороняти, зберігати) — кредо тих, хто вірить у цінність максимально можливого збереження існуючого порядку. Точніше це схильність орієнтуватися на ті традиції й інституції, що перевірені часом і досвідом, і якщо і впроваджувати в них нововведення, то тільки поступово і нечасто. Сам термін "консерватизм" вперше був вжитий французьким письменником Р. Шатобріаном, коли він у 1818 р. став видавати журнал "Консерватор". Виникнення консерватизму пов'язують з Новим часом, з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст., які кинули виклик "старому порядку". Тоді ж почалося формування поняття "консерватизм". Він став своєрідною реакцією на загрозу традиційним цінностям, звичному способу життя і думок, що походила від революції. Наприкінці XVIII ст. такі настрої були притаманні насамперед дворянству, однак з розвитком революційних подій до настроїв феодальної аристократії приєднувалися настрої представників інших верств суспільства.

Ø Соціалізм (від латинського socialis — "суспільний") — це і сукупність доктрин, і політичні рухи, що ставлять перед собою мету здійснити зазначені доктрини на практиці, а також визначена організація суспільства. Головне в цій системі полягає в тому, що приватна власність і розподіл прибутків підлягають соціальному контролю, а не визначаються індивідами, які дбають про свої власні інтереси, чи ринковими силами капіталізму. Історія сучасності знає чимало різних форм соціалізму, які залежать від того, що мається на увазі під "соціальним контролем", і від міри, до якої цей контроль здійснюється над суспільством, а також ким цей контроль здійснюється. У деяких соціалістичних доктринах усі галузі промисловості повинні бути націоналізовані, у той час як в інших тільки найбільші або найважливіші, такі як банки або природні ресурси. Деякі соціалістичні доктрини мають на увазі суворо централізований державний контроль, тоді як інші допускають велику децентралізацію з делегуванням значної міри повноважень планування органам місцевого самоврядування. Деякі закликають до авторитарної командної економіки, тоді як інші припускають лише регульовану ринкову економіку. В результаті різні форми, яких на практиці набув соціалізм, разюче відрізняються. Слово "соціалізм" у сучасному, антибуржуазному, розумінні було вперше вжите в Англії в 1827 р. для позначення прихильників кооперативного руху Р. Оуена. У Франції поняття "соціалізм" з'явилося в 1832 р. в журналі "Глоб", щоб охарактеризувати вчення А. де Сен-Сімона і його послідовників. До 1840 р. цей термін набув значного поширення у всій Європі, після чого, однак, було виявлено, що деякі філософи більш раннього періоду передбачали соціалістичні ідеї. Про прагнення до соціальної гармонії і рівності всіх людей, ствердження цінності співтовариства, у якому людина може використати усі свої можливості і домогтися повного звільнення, писали в XVI і XVII ст. Т. Мор, Т. Кампанелла, Ф. Бекон та інші.

Ø Фашизм — політичний рух, що встановив свій режим в Італії в 1922-1943 pp., у Німеччині в 1933-1945 pp., в Іспанії в 1939-1975 pp. і деяких інших країнах у різний час. Таким же терміном позначають і його ідеологію. Сам термін походить від італійського слова fascismo, що, у свою чергу, є похідним від латинського fasces — фасції (пучок різок із сокирою всередині, що було регаліями влади в Давньому Римі). Б. Муссоліні в 1919 р. взяв цей символ як емблему італійського фашистського руху.

Якщо взяти останні сорок років Європи, то вимальовується з певною відносністю циклічний порядок політико-ідеологічіюї практики: за піднесенням ліберальних консерваторів відбувався прорив соціал-демократів, через неповну декаду гору брала консервативна ідеологія і так далі. У цих циклах зберігається ліберальна традиція і водночас переосмислюється інструментальне значення держави.

У масовій свідомості основні цінності співіснують, доповнюючи одна одну. Люди цінують і свободу, і порядок, однак дехто більше цінує перше, а дехто — друге. А дехто віддає перевагу рівності. Відображенням цього в політичній практиці є конкуренція партій, що борються за вплив, за голоси виборців, за доступ до влади, орієнтуючись на ті чи інші соціальні групи і властиві їм соціально-психологічні установки. Однак партії запозичують ті чи інші ідеологічні елементи одна в одної, вступають у коаліції і блоки, їхні позиції можуть у чомусь зближатися.

Останнім часом у деяких країнах, зокрема в Україні, при величезній кількості партій часом неможливо зрозуміти відмінності в їхніх програмах.

Першепояснення полягає в тому, що сучасні партії далеко не завжди віддзеркалюють інтереси визначених соціальних груп, а частіше створюються під того чи іншого лідера.

Друге— вплив неодномірності, неоднозначності сучасної масової свідомості.

Третє — "занепад великих ідеологій" на грані тисячоліть зумовлений владою постмодерну з його запереченням будь-якої влади ідей та авторитетів, орієнтацією на деконструкцію.

Четверте— перехід на етап інформаційного суспільства, у якому домінують інші інтереси іншого історичного типу особистості. Залежність людини від однієї якої-небудь ідеї або системи ідей, особливо перетворених у догму, суперечить суті постійно мінливих умов соціального середовища і місця в ній індивіда. Тому влада ідей підійшла до свого логічного завершення.

Історичні події середини 1960-1970-х років призвели до феномену, що одержав назву "кінець ідеологій", виразно виявилася глибока ідейна криза. Коло її причин обіймає величезну кількість різнопланових явищ і змін.

· На той час у політиці консерваторів, лібералів, соціалістів виявилася певна схожість. Ознаки кризи були у комуністичному русі.

· Постали нові проблеми в економіці, соціальному житті, глобальній екології, породжені НТР.

· Зростали націоналістичні рухи тощо.

· Складалося враження, що жодна ідеологічна система не може адекватно охарактеризувати реальний світ, виявити напрямок його розвитку, запропонувати модель майбутнього.

· Всі політичні сили запізнювалися з рішенням, діяли прагматично, ігноруючи свої ідеали.

· В той час важливого значення набула активність молоді, особливо студентської. Вона відкинула "мораль буржуазну і соціалістичну як таку, що обуржуазилася" і прагнула революції. Однак революція за умов кризи ідеологій була революцією анархічною та екзистенціальною. Наслідком стала "червона весна" 1968 р., коли в деяких європейських країнах відбулися масові студентські заворушення і бої з поліцією під революційними гаслами, активізувалися молодіжні рухи в США, а в Німеччині, Італії були скоєні акти "червоного терору". Ті події вплинули на процеси перебудови всієї партійно-політичної системи у Європі, на перегляд базових ідеологічних концептів.

На початку 1970-х років навколо цих ідей починають створюватися неформальні об'єднання — від регіональних і національних до міжнародного, такого, як наприклад "Грінпіс". Серед цих рухів на першому місці стоять так звані нові соціальні рухи. Спочатку цей напрям обіймав антивоєнний рух (проти війни у В'єтнамі, проти розміщення нових американських ракет у Європі), "антиядерний рух" (від боротьби проти гонки ядерних озброєнь перейшли до пропаганди повного усунення з життя людей ядерних технологій, зокрема за закриття атомних електростанцій). Однак нові соціальні рухи найбільш виразно виявились в екологічному русі "зелених". Перша партія "зелених" з'явилася у 1973 р. у Великій Британії, а пізніше вони виникли в більшості європейських держав, де їх представники становлять значну частку парламентарів. Починаючи з 1990-х років "зелені" стали майже постійними членами урядових коаліцій у Франції, ФРН, Італії, деяких східноєвропейських країнах. Іншим сегментом нових соціальних рухів стали рухи громадянських ініціатив, які вперше з'явилися у 1969 р. у Західній Німеччині, а потім охопили весь Захід. Це об'єднання громадян для досягнення певної конкретної мети, яка безпосередньо зачіпає їх членів. Добиватися вирішення своїх проблем вони намагаються шляхом або самодопомоги, або формування громадської думки і політичного тиску.

Ці нові рухи помітно вплинули на західне суспільство. У "старі" ідеології було включено чимало екологічних і демократичних моментів "альтернативних рухів". Відбулося подальше зміцнення громадянського суспільства на Заході, а також розширення реальної демократії — на рівні муніципального місцевого і регіонального самоврядування.

Має місце феномен фрагментації ідеологій або диференціації політичних ідей. На нього накладають певний відбиток зміни у процесах їхнього виробництва. У нових соціальних рухах функції формування і поширення ідеології перестають бути монополією політичного істеблішменту. Ідеї консерватизму, лібералізму, комунізму і фашизму свого часу ретельно конструювалися елітами. Останнім же часом у процесах формування ідеологій намітилася явна тенденція до демократизації. І якщо спочатку основи фемінізму, неофашизму, ідеології "зелених" були створені інтелектуалами, потім відповідні ідеї стали надбанням широких соціальних кіл, представники яких виступили в ролі не тільки споживачів, а й виробників нових смислів. У результаті "омасовіння" політичної ідеології вона стає менш виразною.

Наприкінці XX ст. більшість із тих ідеологій, які раніше претендували на універсальне пояснення соціально-політичних реалій світу, на прогнози найбільш можливих цілей розвитку світового співтовариства і шляхів їх досягнення, були або спростовані, або забуті через невідповідність сучасній дійсності.

Світом поширюється культурний і значною мірою ідейний неокосмополітизм, який оцінюється як свідчення незаперечних переваг різноманітності культур та ідеологій (звідси — "нео").

Можна сказати, що першопричини виникнення ідеологій принципово змінилися. Проте сама конфліктність як найважливіша передумова зародження нових політичних ідей і формування ідеологій не зникла, а стала іншою. Говорячи про нові явища ідейного й ідеологічного плану, які характеризують настання постіндустріального суспільства, серед величезної кількості його ідей та ідеологічних конструкцій варто виокремити деякі найбільш масштабні новації останніх десятиліть. На першому місці серед факторів, які мають особливе значення нині, стоїть фактор ідентичності і концепт ідентифікації. Вони стали основою методології нових підходів до аналізу дійсності. Сьогодні часто вони перетворюються на мірило пояснень ледь не всіх суспільно-політичних процесів. Зрозуміло, що значною мірою таке становище зумовлено розвитком глобалізації. Одним з її аспектів є посилення ідеології глобалізму (інтеграціонізму). З одного боку, зазначена ідеологія віддзеркалена ідеологією антиглобалізму.

Джерела політичних відносин сучасного світу походять з того періоду світової історії, коли підприємництво і підприємці стали визначальним фактором суспільного розвитку, тобто стали визначати зміст змін суспільних відносин. З одного боку, зміст змін суспільних відносин був пов'язаний із суспільною емансипацією, активізацією соціальної діяльності особистості. Так, у середині XIII ст. почалося звільнення селян від покріпачення в Європі, насамперед в Італії. Комуни Болоньї, Флоренції, Сієнни, Парми та інші звільняли селян від кріпосного права, що було зумовлено розвитком підприємництва. Заради нього молода буржуазія спочатку підтримувала абсолютизм. Абсолютизм був особливою соціально-політичною системою, що склалася в період переходу від традиційного суспільства до індустріального або, у випадку із Західною Європою, від феодального — до капіталістичного. Ще не зміцніла буржуазія потребувала визначених умов, необхідних для ведення справ, чому перешкоджали феодальні порядки. Серед останніх особливі незручності викликала сваволя місцевих феодалів, які постійно воювали між собою, обкладали непомір­ними податками населення своїх земель, брали плату за проїзд по шляхах і мостах, часто взагалі реквізували майно своїх під­даних. Підприємництву ж необхідні були умови, що забезпе­чували гарантії недоторканності особи і приватної власності. Тому вони підтримали в боротьбі з місцевим сепаратизмом дії центральної влади — того чи іншого абсолютного монарха.

Зміцнення системи абсолютизму супроводжувалося створенням

ü загальнодержавної бюрократичної машини,

ü професійної постійної армії,

ü загальнодержавної податкової системи,

ü загальнодержавного судово-слідчого апарату,

ü уніфікацією законодавства й адміністративного устрою, системи мір і ваги,

ü утворенням державної церкви,

ü проведенням єдиної державної економічної політики.

Монархи, зацікавлені в тому, щоб одержувати більше грошей від своїх мануфактурників, купців, банкірів, проводили протекціоністську політику (тобто таку, що захищає інтереси останніх) як усередині країни, так і на між­народній арені. Для ведення внутрішніх і зовнішніх воєн необхідні були великі гроші. Колишніх джерел надходження явно не вистачало. Більше міг дати "третій стан". Поки той у боротьбі зі свавіллям феодалів мав потребу в абсолютизмі, він підтримував цілісність цієї "оболонки". Коли ж позиції, насамперед економічні, досить зміцніли, непотрібне було відкинуто. Формально відправними подіями, що поклали початок сучасному політичному процесу, можна вважати оформлення політичної влади підприємців у ряді країн Заходу.Першою в історії успішною буржуазною революцією була Нідерландська (1566-1609 pp.). Вона завдала удару по іспан­ському абсолютизму і відкрила епоху буржуазних революцій у Свроііі. З нею пов'язане створення буржуазної Республіки сполучених провінцій. Революція в Англії (1640—1660 pp.) закріпила політичне панування в суспільстві підприємців у союзі з новим дворянством. Зміцнення позицій буржуазії було одним з результатів Війни за незалежність у США (1775-1783 pp.), a потім війни між Північчю і Півднем (1861-1865 pp.). Утвердження нових суспільних відносин у Франції пов'язане з Великою французькою революцією 1789 р. Революції середини XIX ст. відкрили дорогу до політичних гарантій нових суспіль­них відносин у країнах Європи.

Із середини XVII ст. розпочинається процес утвердження буржуазного політичного лідерства і демократичного устрою. "Демократія" перекладається з грецької мови буквально як "влада народа" і означає владарювання від імені народу або в ім'я народу. Історично під демократією можна розуміти будь-які політичні режими, що виникли після зламу традиційного (монархічного) авторитаризму. Відповідно всі інші режими виступають як різні варіації влади другого можливого суверена — народу. Однак суверенітет народу може бути витлумачений зовсім по-різному. Може бути обмеженим саме поняття "народ" відповідно до того чи іншого критерію. Аналогічно різниться і сенс поняття "демократія". Визначаючи його, слід підкреслити, що демократія — це насамперед суспільство, яке володіє інститутами, що дають змогу тією чи іншою мірою впливати па владу і політику, що надає людям, з одного боку, певну міру свободи самовизначення особистості — вибору форми діяльності, місця життя і роботи, переконань, джерел інформації, а з іншого боку, захист від авторитарної сваволі можновладців, гарантуючи життя в рамках і під захистом закону.