Афганська війна 1979-1989 рр.: міжнародна реакція на радянську інтервенцію до афганістану

Важко знайти в регіоні Близького та Середнього Сходу країну, військово-стратегічне положення якої було б настільки важливим, як у Республіки Афганістан. Вся історія цієї держави пронизана серією війн та етноконфесійних конфліктів, здебільшого ініційованих провідними державами світу, для яких Афганістан був і залишається точкою перетину геополітичних інтересів.

Актуальність обраної проблематики обумовлена кількома чинниками. Перш за все, Афганська війна 1979-1989 рр. була одним із найбільш значних «локальних» конфліктів в історії міжнародних відносин другої половини ХХ ст. Саме ця війна спровокувала загострення відносин між двома наддержавами – США і СРСР – і виступила як каталізатор «холодної війни». Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Афганістані з’явилася нова сила, яка почала відігравати неабияку роль в житті тогочасного суспільства – ісламістські угруповання. До сьогодення Афганістан залишається одним із епіцентрів нестабільності на мусульманському Сході, до якого прикута увага світової спільноти.

Історіографія вказаної проблематики налічує понад 800 позицій [4], і ця кількість постійно зростає. Над вивченням даного питання працювали здебільшого радянські та сучасні російські дослідники, зокрема М. Арунова [1], Ю. Ганковський [3], Б. Громов [2], В. Москаленко [6], Л. Теплинський [10], В. Христофоров [11], чиї праці були використані нами при написанні статті.

Метою даної роботи є аналіз реакції провідних держав світу на радянське вторгнення до Демократичної Республіки Афганістан (далі – ДРА) 25 грудня 1979 р., яке спричинило довготривалу громадянську війну.

Перш ніж перейти до аналізу реакції провідних держав світу на радянську інтервенцію до Афганістану, слід наголосити на тому, що Афганська війна (25 грудня 1979 р. – 15 лютого 1989 р.) була тривалим збройним конфліктом між афганськими урядовими і союзними радянськими військами, які намагалися зберегти прокомуністичний режим, встановлений лідером фракції Народно-демократичної партії Афганістану (далі – НДПА) «Хальк» Нур Мухаммедом Таракі, з одного боку, і афганською мусульманською опозицією, основу якої становили моджахеди, – з іншого.

Внутрішня ситуація в ДРА у вересні 1979 р. викликала серйозне занепокоєння керівництва СРСР. Тоді, за наказом усунутого від влади Хафізулли Аміна, був убитий один із політичних лідерів країни Нур Мухаммед Таракі. Крім того, афганська опозиція перейшла до активних збройних дій, почастішали заколоти в армії. Подальше загострення ситуації могло призвести до приходу до влади в Афганістані ворожих СРСР сил, тим більше, що по лінії КДБ проходила інформація про зв’язки Х. Аміна з ЦРУ. У результаті було вирішено скинути режим Х. Аміна і надати підтримку симпатизуючому СРСР Бабраку Кармалю, лідеру фракції НДПА «Парчам». Тому СРСР, оперуючи цим, вирішив ввести війська: «Враховуючи все це й прохання нового афганського керівництва про допомогу та сприяння у відсічі зовнішньої агресії, Радянський Союз, керуючись своїм інтернаціональним обов’язком, прийняв рішення направити до Афганістану обмежені радянські військові контингенти…» [9, c. 6-7].

До складу «обмежено контингенту» СРСР входили різні військові частини, зокрема 40-ва армія Туркестанського військового округу, в складі якої були десятки батальйонів, підрозділи КДБ СРСР, загони спеціального призначення МВС СРСР тощо. Рішення про введення військ до Афганістану було прийняте 12 грудня 1979 р. на засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлене секретною постановою ЦК КПРС.

Радянська інтервенція до Афганістану наприкінці грудня 1979 р. викликала шалений міжнародний резонанс. Хвиля осуду дій керівництва СРСР з боку лідерів провідних держав суттєво підірвала його міжнародний авторитет. Реакція СРСР була цілком очевидною, адже його політична еліта наголошувала на тому, що причиною введення військ стали неодноразові звернення керівництва Афганістану, а саме НДПА. Необхідно зауважити, що реакція провідних світових держав на радянське вторгнення була миттєвою. Вже 28 січня 1979 р. президент США Д. Картер надіслав ноту попередження особисто Л. Брежнєву щодо погіршення відносин між державами: «Хочу бути впевненим, що ви зважили всі наслідки дій в Афганістані, котрі нами розглядаються як загроза безпеки миру» [8, c. 121], на що, в свою чергу, СРСР у завуальованій формі «звинуватив США у втручанні у внутрішні справи ДРА» [8, c. 123].

Слід наголосити на тому, що більш рішучим актом реакції США стало прийняття Меморандуму Ради Національної безпеки США 2 січня 1980 р. у зв’язку з подіями в Афганістані. Меморандум містив 26 пунктів, які засвідчували загострення відносин між США і СРСР, зокрема йшлося про скорочення радянської дипломатичної місії в США, обмеження офіційних радянських поїздок, скорочення американського експорту до СРСР [8, c. 136-137].

З того часу рядянсько-американські відносини стали дедалі більше погіршуватися. Але США виявилися непоодинокими в засудженні дій СРСР в Афганістані. Наступною країною, яка пішла на конфронтацію з новим кабульським режимом, став Пакистан, який в свою чергу, надавав допомогу афганській опозиції [6, c. 2-3]. Варто зауважити, що саме Пакистан висунув пропозицію щодо жорстких міжнародних санкцій проти режиму Б. Кармаля, які в свою чергу зачіпали й інтереси СРСР.

Ще однією державою, яка категорично засудила дії СРСР у ДРА, стала КНР. Цікавим фактом було те, що Китай відмовився визнавати новий кабульський режим і надавав допомогу моджахедам. Все це було цілком очевидним через радянсько-китайську конфронтацію того часу та антиіндійський альянс із Пакистаном. І цілком логічним було стратегічне налагодження співпраці зі США в боротьбі проти спільного супротивника – СРСР у контексті «холодної війни» [7, c. 10].

Маємо зауважити, що реакція більшості мусульманських країн на ведення радянських військ до ДРА була прогнозовано антирадянською, оскільки для мусульманина перебування армії «невірних» на території своєї держави є достатньою причиною для оголошення священної війни – джихаду. Щодо реакції арабських країн, слід наголосити на тому, що найбільш категоричну антирадянську позицію займали Королівство Саудівська Аравія та Арабська Республіка Єгипет. Вони розглядали вторгнення СРСР до Афганістану як нову серйозну геополітичну загрозу через присутність прорадянських режимів на півдні Аравійського півострова [5, c. 38].

Отже, ми бачимо, що поступово формується ядро антиафганської та антирадянської коаліції держав. Але це не єдині країни, які категорично засуджували агресію СРСР. Однією з таких держав стала Ісламська Республіка Іран, яка відразу ж через два дні після введення радянських військ до ДРА, закрила кордон із Афганістаном.

Таким чином, підводячи підсумки, зауважимо, що реакція міжнародного співтовариства на радянську інтервенцію до ДРА була жорсткою і категорично негативною у більшості випадків, не беручи до уваги країни, які схвально поставилися до даної акції Радянського Союзу (це, перш за все, країни соціалістичного табору). Приймаючи рішення про введення «обмеженого військового контингенту» до ДРА, політична еліта СРСР найменше враховувала той фактор, що це країна мусульманська, зі стійкими традиціями та особливою ментальністю населення. Як наслідок, Афганістан перетворився на джерело напруги як для СРСР, так і для країн-сусідів. Радянська інтервенція до Афганістану кардинальним чином порушила геополітичну рівновагу в регіоні Центральної Азії. Вказані події фактично надали можливість США компенсувати втрату впливу в регіоні внаслідок Ісламської революції 1978-1979 рр. в Ірані. Після виведення радянських військ 15 лютого 1989 р. конфлікт втратив риси боротьби проти іноземної інтервенції, набувши характеру громадянської війни, яка ще багато років поспіль матиме відголос в регіональних і міжнародних відносинах.

Література:

1. Арунова М. Советско-афганские отношения и вмешательство извне / М. Арунова, Л. Митрохин. – М.: Наука, 1989. – 498 с.

2. Войны и вооруженные конфликты второй половины ХХ века / Под общ. ред. Б.В. Громова. – М.: Святогор, 2003. – 318 с.

3. Ганковский Ю.В. История Афганистана / Ю.В. Ганковский. – М.: Мысль, 1982. – 367 с.

4. Костыря А.А. Историография, источниковедение, библиография спецоперации СССР в Афганистане / А.А. Костыря. – Донецк: ООО «ИПП Проминь», 2009. – 600 с.

5. Кудрявцев А. Арабские «афганцы» / А. Кудрявцев // Азия и Африка сегодня. – 2003. – № 10. – С. 37-43.

6. Москаленко В. Афганская трагедия и Пакистан / В. Москаленко // Азия и Африка сегодня. – 2003. – № 11. – С. 2-9.

7. Охотников С. Перипетии афганской политики Пекина / С. Охотников // Азия и Африка сегодня. – 2003. – № 11. – С. 9-14.

8. Позиция руководства США в связи вводом советских войск в Афганистан в 1979 г. [предисл. Дж. Хершберга (США)] // Новая и новейшая история. – 1997. – № 3. – С. 107-139.

9. Секретные документы из особых папок. Афганистан // Вопросы истории. – 1993. – № 3. – С. 3-33.

10. Теплинский Л.Б. СССР и Афганистан. 1919-1981 / Л.Б. Теплинский. – М.: Наука, 1982. – 294 с.

11. Христофоров В.С. Афганистан. Правящая партия и армия (1978-1989) / В.С. Христофоров. – М.: Граница, 2009. – 320 с.