Про гонорар до того хворого говорити не буду. 2 страница
Поглянула – скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорніє...
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!
Спросоння колосочки:
Побудь, побудь із нами!
Спинилась Божа Мати,
Заплакала сльозами.
Не місяць, і не зорі,
І дніти мов не дніло.
Як страшно!., людське серце
До краю обідніло.
ІІ
Проходила по полю –
Зелене зеленіє...
Назустріч Учні Сина:
Возрадуйся, Маріє!
Возрадуйся, Маріє:
Шукаємо Ісуса.
Скажи, як нам простіше
Пройти до Еммауса?
Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте й з Галілеї.
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату –
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь Його розп'яту.
III
Проходила по полю.
В могилах поле мріє –
Назустріч вітер віє –
Христос воскрес, Маріє!
Христос воскрес? – не чула,
Не відаю, не знаю.
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
Христос воскрес, Маріє!
Ми – квіти звіробою,
Із крові тут юрбою
Зросли на полі бою.
Мовчать далекі села.
В могилах поле мріє.
А квітка лебедіє:
О згляньсь хоч ти, Маріє!
IV
Проходила по полю...
– І цій країні вмерти? –
Де Він родився вдруге,–
Яку любив до смерти?
Поглянула – скрізь тихо.
Буяє дике жито.
– За що Тебе розп'ято?
За що Тебе убито?
Не витримала суму,
Не витримала муки,–
Упала на обніжок,
Хрестом розп'явши руки!..
Над Нею колосочки
"Ой радуйся'" – шептали.
А янголи на небі –
Не чули і не знали.
[1918]
ЗОЛОТИЙ ГОМІН
Над Києвом – золотий гомін,
І голуби, і сонце!
Внизу –
Дніпро торкає струни...
Предки.
Предки встали з могил,
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять –
І того золотий гомін.
Ах той гомін!..
За ним не чути,
що друг твій каже. –
Від нього грози, пролітаючи над містом,
плачуть,–
Бо їх не помічають.
Гомін золотий!
Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву
простеле,
Розчини вікно, послухай:
Слухай:
Десь в небі плинуть ріки,
Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..
Човни золотії
Із сивоі-сивої Давнини
причалюють,
Човни золотії.
...З хрестом,
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зранений
Виходить Андрій Первозванний,
Ступає на гори
: Благословенні будьте, гори, і ти,
ріко мутнáя!
І засміялись гори,
Зазеленіли...
І ріка мутная сповнилася
сонця і блакиті –
Торкнула струни...
Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву
простеле,
Вийди на Дніпро!
...Над Сивоусим небесними ланами Бог
проходить,
Бог засіває.
Падають
Зерна
Кришталевої музики.
З глибин Вічности
падають зерна
В душу.
І там, у храмі душі,
Над яким у недосяжній високости в'ються
голуби-молитви,
Там,
У повнозвучнім храмі акордами
розцвітають.
Натхненними, як очі предків!
Він був мов жрець, сп'янілий
від молитви –
Наш Київ,–
Який моливсь за всю Вкраїну –
Прекрасний Київ.
– буря!
Стихійно очі він розкрив –
І всі сміються, як вино...
– блиск!
– жах!
Розвивши ясні короговки
(І всі сміються, як вино),
Вогнем схопився Київ
У творчій високості!
: здрастуй! здрастуй! – сиплеться
з очей.
Тисячі очей...
Раптом тиша: хтось говорить.
: слава! – з тисячі грудей.
І над всім цим в сяйві сонця
голуби.
: слава! – з тисячі грудей.
Голуби.
То Україну
За всі роки неслави благословляв
хрестом
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зранений
Андрій Первозванний.
І засміялись гори,
Зазеленіли...
Але ж два чорних гроба,
Один світлий.
І навкруг
Каліки.
Повзають, гугнявять, руки
простягають
(О, які скорчені пальці!) –
Дайте їм, дайте!
Їсти їм дайте – хай звіря в собі
не плекають,
– дайте.
Повзають, гугнявять, сонце
проклинають,
Сонце і Христа!
Проходять:
бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари
й музику –
Проходять:
Чорний птах –
у нього очі – пазурі!
Чорний птах
із гнилих закутків душі,
Із поля бою прилетів.
Кряче.
У золотому гомоні над Києвом,
Над всією Вкраїною –
Кряче.
О, бездушний пташе!
Чи це не ти розп'яття душі людської
Століття довбав?
Століття.
Чи не ти виймав живим очі,
Із серця віру?
Із серця віру,
Чого ж тобі тепер треба
В години радості і сміху?
Чого ж тобі треба тепер, о,
бездушний пташе?
Говори!
Чорнокрилля на голуби й сонце –
Чоркокрилля.
– Брате мій, пам'ятаєш дні весни на світанню
волі?
З тобою обнявшись, ходили ми по братніх
стежках,
Славили сонце!
А у всіх тоді (навіть у травинки) сміялись
сльози...
– Не пам'ятаю. Одійди.
– Любий мій, чом ти не смієшся,
чом не радієш?
Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному
промовляю,–
Невже ж ти не впізнав?
– Відступись! Уб'ю!
Чорний птах,
Чорний птах кряче,
І навкруг
Каліки.
В години радости і сміху
Хто їх поставив на коліна?
Хто простягнуть сказав їм руку,
Який безумний бог – в години
радості і сміху?
Предки з жахом одвернулись.
: виростем! – сказали тополі.
: бризнем піснями! – сказали квіти.
: розіллємось! – сказав Дніпро.
Тополі, квіти і Дніпро.
Дзвенить, дзвенить, дзвенить
І б'ється на шматки...
– Чи то не золоті джерела скресають
під землею?
Леліє, віє, ласкавіє,
Тремтить, неначе сон...
– Чи то не самоцвіти ростуть
в глибинах гір?
: виростем! – сказали.
: розіллємось! – Дніпро.
Зоряного ранку припади вухом
до землі –
...ідуть.
То десь із сел і хуторців
ідуть до Києва –
Шляхами, стежками, обніжками.
І б'ються в їх серця у такт
– ідуть! ідуть! –
Дзвенять немов сонця у такт
– ідуть! ідуть! –
Там над шляхами,
стежками,
обніжками.
Ідуть!
І всі сміються, як вино:
І всі співають, як вино:
Я – дужий народ,
Я молодий!
Вслухався я в твій гомін золотий –
І от почув.
Дививсь я в твої очі –
І от побачив.
Гори каміння, що на груди мої
навалили,
Я так легенько скинув –
Мов пух...
Я – невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвічний Дух.
Вітай же нас ти з сонцем, голубáми,
Я дужий народ! – з сонцем, голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я – молодий!
Молодий!
1917
Зі збірки “Плуг”
(1920)
* * *
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!
...Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двістірозіпятий я.
Там скрізь уже: сонце! – співають: Месія! –
Тумани, долини, болотяна путь...
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,–
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю –
поете, устань!
Чорнóзем підвівся, і дивиться в вічі,
і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!
1919
ПСАЛОМ ЗАЛІЗУ
І
Ненавидим прокляту мідь,
бетони і чугуни!
Ой, що там в полі, що за гук –
татари, турки, гунни?
Виходим вранці як з печер –
курить по всій країні!..
Замість квіток шаблі, списи
виблискують в долині...
Спахне – ударить – прогримить,
затихне за горою –
і вже спішить,
і вже шумить
вгорі над головою;
копне копитом, зареве,
підкине хмару сизу –
і з криком в небо устає
новий псалом залізу.
II
Десь за морями право, честь.
За океаном совість.
Хоч би вокзал побіг, гукнув,
розбуркав промисловість!
Заслабло місто: кашель, кров.
На труп – ворони, галки...
Лише часóм немов крізь сон
музúка й катафалки.
І ходить чутка:
генерал утік із міста вранці.
Без бою, певно, іздадуть,
коли кругом повстанці.
Стоїть завод,– не п'є, не їсть,
аж цвіллю взявся знизу...
І мовчки в небо устає
новий псалом залізу.
ІІІ
Минув як сон блаженний час
і готики й барокко.
Іде чугунний ренесанс,
байдуже мружить око.
Нам все одно, чи бог, чи чорт –
обидва генерали! –
Собори брови підняли,
розбіглися квартали.
Над містом зойки і плачі,
немов з перини пір'я...
Зомліло, крикнуло, втекло
зелене надвечір'я.
Це що горить: архів, музей? –
а підкладіть-но хмизу!..
З прокляттям в небо устає
новий псалом залізу.
IV
На чорта нам здалася власть?
Нам дайте хліба, їсти! –
А за повстанцями ідуть,
співають комуністи.
Пождіть, пождіть, товариші,
ще будем істи й пити.
Коли б ви нам допомогли
капіталістів бити.
Ідуть, ідуть робітники
веселою ходою.
Над ними стрічки і квітки,
немов над молодою.
Туркоче сонце в деревах,
голубка по карнизу...
Червоно в небо устає
новий псалом залізу.
1920
ІІ (11-ІІІ)
(На день Шевченка)
Там на горі за Дніпром
радо кричать прапори:
честь йому, слава, хвала!
Грають оркестри, церкви,
в квітах вітають портрет –
там на горі за Дніпром.
Котиться спів у степи,
йде від села до села:
честь йому, слава, хвала!
Встанемо ж, менші брати,
стрінем пророка свого.–
Там на горі за Дніпром
честь йому, слава, хвала!
II
Прийшли попи, диктатори (о сором!) –
якраз всі ті, кого Ти не любив.
І хтось Твоє погруддя встановив поміж
монастирем, поміж собором.
Стоїш. У далеч дивишся з докором...
Який огонь в Твоїй душі горів,
коли будив Ти, кликав кобзарів
з насильством биться,
з царствами, з терором!
Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад –
дивись, який в господі нашій лад,
в сім'ї великій, у громаді вольній.
Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти –
нічого не кажи Первопрестольній.–
Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.
1920
Зі збірки “Замість сонетів і октав”
(1920)
Григорію Савичу Сковороді
присвячую
Уже світає, а ще імла...
На небі зморшка лягла.
– Як зайшла ж мені печаль!
Промінні зáори воралися у хмари.
Чую – фанфари!
– Як зайшла ж мені печаль...
Ой, не фанфари то, а сурми і гармати.
Лежи, не прокидайся, моя мати!..
Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром
став!
(Замість сонетів і октав).
ОСІНЬ
На культурах усього світу майові губки
поросли.
Осінь. По містах вже о четвертій –
електричні ліхтарі.
А в селі ступнів щось у десять
(тінь од чабана)
додому отару женуть.
Вони казали: можна ж купити
старого кармазину,
сяк-так заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову піддержувати треба!) –
ачей вона
ізнов до нас промовить.
А листя падало. І голова на в'язах
не держалась.
Тоді – вкинулись в еклектику.
Взяли трохи цегли
і стільки ж музики. Думали – перемежениться...
А листя падало. І голова на в'язах
не держалась.
На культурах усього світу майові губки
поросли.
ТЕРОР
Ізнову беремо євангеліє, філософів, поетів.
Людина,
що казала: убивати гріх! – на ранок
з простреленою головою. Й собаки за тіло
на смітнику гризуться.
Лежи, не прокидайся, моя мати!
Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є
жертва,
коли звір звіра їсть?
– не прокидайся, мати...
Жорстокий естетизме! – й коли ти
перестанеш любувати
з перерізаного горла? –
Звір звіра їсть.
НАЙВИЩА СИЛА
– Одягайсь на розстріл! – крикнув хтось
і постукав у двері.
Я прокинувся. Вітер розчинив вікно.
Зеленіло й
добрішало небо. А над усім містом величезний
рояль грав...
І зрозумів я – настав Великдень.
АНТИСТРОФА
Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує
слуху.
Молюсь не самому Духу – та й не Матерії.
До речі: соціалізми без музики
ніякими гарматами
не встановити.
АНТИСТРОФА
Приставайте до партії, де на людину дивляться
як на скарб світовий і де всі як один проти
кари на смерть.
Хай вас називають творцями за шторами,
сантименталістами... Хіба це так важно?
У нас іще й досі попіл висипають не на город,
а десь у куточок, під тин.
АНТИСТРОФА
Трава росте, де захоче. Вітер шпурляє
в калюжу
наказ про мобілізацію. Молочка! – плаче дитина,
а тут же й хліба за душею нема.
Хто скаже: що єсть контрреволюція?
ШОВІНІСТИЧНЕ
Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки,
приказують:
– Ну хай же вам Бог посилає... та щоб ми ще
не раз на вашій землі пироги їли.
А ми, позиваючи сусіда за межу, одказуємо:
– Дай боже, дай...
Іноді так: небо ясне, а з стріх вода капле.
АНТИСТРОФА
Праві йдуть назад, але голову
намагаються держати
вперед.
Ліві мчать уперед, але голову скрутили назад.
Як не хваліть учення Христа, а все-таки й він
на ослах їздив і приймав осанну.
ІСПИТ
Тільки що почали ми землю любить, взяли
заступа в руки, холоші закачали...–
– ради бога, манжети надіньте, що-небудь їм
скажіть: вони питають, чи єсть у нас
культура!
Якісь цибаті чужоземці покурювали
крізь пенсне.
А навколо злидні – як гудина, як гич!
А навколо
земля, столочена, руда...
Тут ходив Сковорода.
АНТИСТРОФА
Місто в мальованих плакатах: людина
людину коле.
Читаємо списки розстріляних і дивуємось,
що на
провінції погроми.
Все можна виправдати високою метою –
та тільки
не порожнечу душі.
КУКІЛЬ
Стріляють серце, стріляють душу – нічого їм
не жаль.
...Сіло собі край вікна,
засунуло пучечку в рота,
маму визирає. А мати лежить посеред улиці
з півхунтом хліба у руці...
Над двадцятим віком
кукіль та Парсифаль.
АНТИСТРОФА
Грати Скрябіна тюремним наглядачам –
це ще не є революція.
Орел, Тризубець, Серп і Молот... І кожне
виступає як своє...
Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?
Поезії різних років
* * *
Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? –
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина,–
Чим тебе заспокою я – бідна людина,–
Скажи, моя люба Вкраїно,
Вкраїно моя!
[1909]
* * *
Не знаю і сам я, за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою?
За що так кохаю? І що у їй є? –
Нещасний народ, його гірке життє:
Темнóта та голод... Ох, ліпше мовчать!
За що ж так любити, за що так кохать?
Не знаю, не знаю! – але я люблю,
І сили свої всі я їй віддаю,
Їй пісні складаю, веселі, сумні,
Молюсь за її... Але ж чудно мені,
Що й сам я не знаю, за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою...
[1909]
* * *
Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Вкраїнські прапори вгорі –
Мов сонце над степами...
Гей, рясно всипте цвітом шлях,
У дзвони задзвоніте!
Вкраїнське військо на полях
Йде, славою повите.
Дзвенять слова мов у сріблі
Братерськії, веселі.
А десь на морі кораблі
Розбилися об скелі...
Земля схотіла жити знов –
Шумлять потужно ріки.
Благословіть ви чесну кров,
Хвала борцям навіки!
Хвала борцям, що на зорі
Лягли в холодні ями.
Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
1917
ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ
На Аскольдовій могилі!
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? –
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! –
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.–
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
[1918]
* * *
Ой що в Софійському заграли дзвони,
затремтіли.
Не білі голуби – янголи у небі пролетіли.
Ой там збиралися під прапори,
під соняшні ще й сині:
Віднині –
Не буде більше пана у вільній Україні!
Ідуть, ідуть з музикою
Під тінню прапорів –
Прекрасною, великою
Рікою стиглих нив.
Ідуть, ідуть – вітаються
І славлять щасні дні,
Жахтять – переливаються
Їх душі вогняні.
Ой та виходили з Софійського, з-за брами,–
З хрестами, з корогвами.
У шатах золотих коло Богдана
правлять службу Божу.
Як рожу –
Вітай свою, Вкраїно, долю,–
вітай дівчину гожу!
Горять, горять свободою
Вчорашнії раби,
Бо вчули: “Встань з природою!” –
Згук янгола труби.
І встали всі, співаючи
З природою весни.
З природою вітаючи
Чудові дійсні сни.
Як засміялося ж до них та праведнеє сонце:
“Не дурно гріло я, світило у кожнеє віконце!”
Як заходилися хмарини ткати скатертини,–
Хвилини! –
Цвітуть та розцвітають небесні бархатини.
Цвітуть в піснях вкраїночки.
Дзвіночки срібляні.
Душею чорнобривочки
Струнчасто-осяйні!
То ж матері майбутнії
Стрічають дні ясні.
О хвилі незабутнії!
О сонце і пісні!
Ой що в Софійському та грали дзвони,
замовкали.
Там прапори приймали, до народу промовляли:
“Гей, разом, разом станемо
на ворога ми, браття,–
Завзяття! –
Хто зрадить неньку Україну –
прокляття тим, прокляття!”
І суне військо лавою
Від білих тихих брам.
І з “Заповітом”, “Славою” –
Ввесь Київ наче храм.
В кім скапала кров часові,
Кров мучнів без вінця...
І в нім горять Тарасові
Вкраїнськії серця!
[1917]
ГОЛОД
Хоч би світало...– Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.
В лахмітті, в скорбі, у болячках
зігнулась мати. В щось дитя
укутала, та все: ну спати –
навік заснуло б ти... Життя!
Прийшли сюди, а голод з нами.
Й нема людей поміж людей.
Ти чув?., недавно десь тут жінка
зварила двох своїх дітей...
Одскочнв батько: божевільна!
Мовчи! мовчи! Для чого це? –
Схопилась мати й закричала,
а батько плюнув їй в лице...
[1921]
* * *
Загупало в двері прикладом, заграло,
зашкрябало в шибку.
–Ану одчиняй, молодице, чого ти там криєшся
в хаті.–
Застукало серце, різнуло: ой горе!
це ж гості до мене,
Та чим же я буду вітати – іще ж не вварився
синочок...
Біжить одмикає сінешні,
гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить –
сама ж замикає за ними,
Проходять солдати у хату;
один з них писати сідає,
два інших стають коло печі,
а два при рушницях на дверях
– Ну, як же живеш, молодице? Показуй,
що вариш-готуєш? –
Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки
всміхається тихо
Горщок витягають із печі,
в нім скрючені пальчики видно
Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки
всміхається чудно
Знаходять одрізані ноги, реберця,
намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже
почала протухати.
Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки
всміхається страшно
– Ну, як же живеш, молодице?
Чого ти мовчиш, не говориш?
– Отак і живу я...– та й змовкла.
Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.
– Та так і живу, – проспівала.–
Хіба ж то йому я не мати?
Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? – Сідайте.
Між вами і я молодая.
Повірите, люди, їй-богу: – отак тільки
тут полоснула –
затріпалось зразу і стихло.
Повірите, люди, – їй-богу...
Отак і живу, – проспівала. –
Отак удова молодая, –
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона
пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся
до синочка,
голівку вона йому гладить
і ротика стулює міцно;
заплакала б тяжко – не може,
лиш б'ється об піл головою: –
Синочку, дитя моє любе!
Ой що ж я з тобою зробила! –
Солдати підводять нещасну,
її освіжають водою.
А писар все пише, все пише – та сльози писать
заважають.
[1921]
ВІТЕР З УКРАЇНИ
Миколі Хвильовому
Нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння.
Чортів вітер! Проклятий вітер!
Він замахнеться раз –
рев! свист! кружіння!
і вже в гаю торішній лист –
як чортове насіння...
Або: упнеться в грузлую ріллю,
піддасть вагонам волі –
ух, як стремлять вони по рельсах,
аж нагинаються тополі!..
Чортів вітер! Проклятий вітер!
Сидить в Бенгалії Рабіндранат:
нема бунтарства в нас: людина з глини.–
Регоче вітер з України,
вітер з України!
Крізь скельця Захід мов з-за грат:
то похід звіра, звіра чи людини? –
Регоче вітер з України,
вітер з України!
Чортів вітер! Проклятий вітер!
Він корчувату голову з Дніпра:
не ждіть, пани, добра:
даремна гра!
Ах,
нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння, його шляхи, його боління
і землю,
землю свою.
І8. ІV 1923
* * *
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
Рабіндранате-голубе!
З далекої Бенгалії
прилинь до мене на Вкраїну,
я задихаюся, я гину.
Я покажу такії речі
в однокласовій ворожнечі,
я покажу всю фальш, всю цвіль
партійно-борчих породіль.
А братні зуби? Дружній зиск?
Гнучка політика, як віск.
Коли б були це генерали,
ми б знали, що робить.
А в тім-то й річ, що це кати
однокласовії...
Рабіндранате-голубе,
та де ж той серп нам, молот і лани?
Рабіндранате-голубе,
од достоєвщини звільни!
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
[1926]
ПАРТІЯ ВЕДЕ
Та нехай собі як знають
божеволіють, конають,–
нам своє робить:
всіх панів до 'дної ями,
буржуїв за буржуями
будем, будем бить!
будем, будем бить!
Адже це уже не дивно,
що ми твердо, супротивно,
владно устаєм.
Ми йдемо походом гідним,–
всім пригнобленим і бідним
руку подаєм!
руку подаєм!
Оживляєм гори, води,
вибудовуєм заводи,
ростемо ж ми, гей! –
До пустель, каналу й річки
наші славні п'ятирічки –
мовби до дітей.
до своїх дітей.
Наша Армія Червона
стереже свого кордона,
а в повітрі флот,–
він і б'є, і сіє, й носить,
він Республіку підносить
до нових висот!
до нових висот!
Проти мурів, протії молу
в нас бадьорість комсомолу –
ще й підмога йде:
збільшовиченої ери
піонери, піонери –
партія веде,
партія веде.
Не на Рейні, не па Марні,–
в МТС пошлем друкарні –
це ж у нас, у нас!
Ми тривожим стратосферу,
атомне ядро і сферу –
о прекрасний час!
неповторний час!
Неповторний, невмирущий...
Хто ж од нас у світі дужчий?
Із яких країн?
Ми плануєм творчі гони –