Про гонорар до того хворого говорити не буду. 3 страница

за колонами колони,

та все ж як один!

та все ж як один!

Тож нехай собі як знають

божеволіють, конають,–

нам своє робить:

всіх панів до 'дної ями,

буржуїв за буржуями

будем, будем бить!

будем, будем бить!

Х .1933

Зі збірки “Чернігів”

(1930)

Василеві Еллану

МІЙ ДРУГ РОБІТНИК

ВОДИТЬ МЕНЕ ПО МІСТУ Й ХВАЛИТЬСЯ

Доганяємо їх доганяєм

як коня що вітрами переня

ти й бачиш сам: Ростем щодня

ростем ми туго так як жолудь

а все ж дерзотний сміх

Та хіба ж не завше молодь

молодіша од усіх

'

Де хилилась вербичка у полі

там тепер паротягове депо

Проходять рейки через по

летять історію історять

Учора ще ж “раби”

сьогодні глянь як твердо творять

філософію доби

Через річку ліниву і сяйну.

що мутна ж та розслаблена уся

нова вже мисль явилася

Мережно-пружна стекла й стисла

мисль напориста

перекинулась повисла

в формі дужного моста

Прокладаємо ріжем ламаєм

ні жалю ані жалощів нема

бо це ж спланованість сама

Ану ж оклепуйте оклинням

щоб сила жизняна

влила прийдешнім поколінням

вина

Забудовуєм високо й гордо

аж глухим догукнулась луна

Нехай ще вище йде вона

Знанням Загостренням Сталінням

щоб сила жизняна

влила прийдешнім поколінням

вина

Ще ж лежать під землею багатства

ще ж енергія річки охляна

Черпнім достаньмо аж до дна

Ану ж оклепуйте оклинням

щоб сила жизняна

влила прийдешнім поколінням

вина вина

А ЧИ НЕ ЄСТЬ ЦЕ САМІ НАХВАЛКИ

АБО Ж ЗАПАМОРОЧЕННЯ ВІД УСПІХІВ

О ні ми ясно кажемо

з заводом школу зв'яжемо

у всі знання узуємось

врізáємось шлюзуємось

політехнізуємось

Штурмуєм панські устрої

у нас доба індустрії

в нас темп і тлум понтонові

труди і дні двотонові

залізобетонові

Нехай Європа кумкає

а в нас одна лиш думка є

одна одна турбація

традицій підрізація

колективізація

Не батькова не неніна

дочка і мас і Леніна

ця мисль усім звідомлена

незламлена незломлена

переусвідомлена

Гей бідняки-безхлібники

і ви одноосібники

за хімію за звільнення

електрику допильнення

фондоусуспільнення

Нехай ми ізольовані

хай дні в нас мозольовані

були ми єсть і будемо

весь світ ми перебудимо

пере-перебудимо

СТАРА УКРАЇНА ЗМІНИТИСЬ МУСИТЬ

Перекочовуючи насичуючись

кількісно якісно перехлюпуючись

проймаючи взаємно протилежності

запереченням старого вибухаючи

прямуєм за законом діалектики

до незмірéнного майбутнього

Отже перепони всі досліджено

отже глибини всі розгадано

отже з'ясовано всі недомудрення

Розженімось цюкнім по історії

може одкришиться нам виломок

од незвичайного майбутнього

Як часто з дрібного незадоволені

ми зневіряємося хилимося падаєм

ми спотикаємося глухнемо

і нам уже не чути як пóршнями

ходить двúгот по всесвіту

від непосидючого майбутнього

Загоряйсь палай заокрилюйся

включайсь та не млявістю байдужого

не божевіллям і не одчаєм сп'янілого

а пристрасною силою свідомості

щоб ми були чіткіші й неспокійніші

від неспокійного майбутнього

Виділяй не повторюйсь ув'язуйся

Одплили а вже далеко від берега

Над глибинами суховійно негодяно

Корабель здригається поршнями

Ходить двúгот такий же по всесвіту

від нестаріючого майбутнього

Перекочовуючи насичуючись

кількісно якісно перехлюпуючись

проймаючи взаємно протилежності

запереченням старого вибухаючи

прямуєм за законом діалектики

до незміренного майбутнього

1930

З циклу “Харків”

ХАРКІВ

І

Харків, Харків, де твоє обличчя?

до кого твій клич?

Угруз ти в глейке многоріччя,

темний, як ніч.

Угруз ти так: між горбами

тупу на 'днім місці, тупу.

І раптом прорвався мостами –

і вже ти в степу!

І вже тебе вітер і віте –

розгони, одгони і гон!..

Ех! чор!тового сина,

отут уже ти невгомонний.

Отут уже (як тільки світ блисне) –

та куди той центра крик! –

гудеш, гудеш, ще й акордом приснеш –

аж поки прийде робітник.

Гудеш, 'деш... а як одгаснеш,

то довго ще, довго одгон...

І здається: десь... там... Донбасний

тобі відповідає в тон.

Відповідають з туману заріччя:

сокири, і пилки, і дзеньк...

Отут твоє, Харків, обличчя,

тут твій центр.

[1923]

ХАРКІВ

II

Котяться вулиці, вицокує в тьмі тротуар.

Сніг-мочар. Березневий дощ-мочар.

І тільки вгорі годинник горить над тобою,

над твоєю, над нашою головою.

Котяться вулиці, перебігає провалля трамвай.

Крап степовий! Ой та й дикий же край!

І тільки вгорі горить над тобою,

над твоєю, над нашою головою.

Край степовий! Ой та вітер дикий,

рвачкий!

Як ударить, – телефонні струни рве,

крутить в пучки!

І тільки довго шумить над тобою,

над твоєю, над нашою головою.

Ген ярами і злидні і тиф. За кущами

кущі...

Хто це під вітриною божевільне скиглить

на дощі? –

Обов'язок висить над тобою,

над твоєю, над нашою головою.

Над твоєю весною такий іще вітер да

тьма!

Тут проскочиш – виходу нема.

Там станеш – мов справді в столиці:

дах над дахом аулиться, котяться

вулиці...

Котяться вулиці, вицокує в тьмі тротуар.

Сніг-мочар. Березневий дощ-мочар.

І тільки вгорі годинник горить над тобою,

над твоєю, над нашою головою.

[1923]

ХАРКІВ

ІІІ

Мадони, Ундіни, Гудруни.

Ізольди мої Злотокосі,

любив я вас тисячу тисяч,

а жінки по знаю ще й досі.

Стрічав я вас тисячу тисяч,

і все ж не знаходив по спаю.

В еротику кличуть поети,

а я її знаю й не знаю.

А я її чую й тривожусь:

здоровим зостаться, здоровим!

Ось-ось молоде на піддачу,

от-от вдолотнем, переновим!

Як бризне ласкавість, як бризне,

як крикне, як крикне про жінку –

я довго стою непритомний

в болючім замкнутім завінку.

Тоді я іду в товариства,

на площі, в театри, газету,–

шукаю не мрійного типу,

а друзів, горіння, конкрету.

Тоді я іду в товариства

й на праці стрічаю там юнку.

Вона мені каже «товариш».

І серце торкне переструнк.

Серце говорить: сеструнк!

[1923]

ВІТРИЛО

(переклад з М. Лєрмонтова)

Одне лише вітрило мрiтне

У мрiннi моря мáревен...

Чого блукає кругосвiтнє?

Кого лишило там ген-ген?

Нахлине вітер, глиб подасться,

I щоглу з свистом натяга...

Гей-гей, воно не прагне щастя,

I не вiд щастя одбiга!

Під ним струмiння блакитнясте,

Над ним одсончин золочúн.

Воно ж все рветься в поринасте,

Немов у бурях є спочин.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чому у поезії “Не Зевс, не Пан..” окремі займенники написані з великої літери?

2. Якi почуття переважають пейзажнiй лiрицi П. Тичини?

3. Як передано єднiсть душі поета i природи в поезiї “Арфами, арфами…”?

4. Якi почуття вдається поєднати П. Тичинi в поезiї “Арфами, арфами…”?

5. Кому i за допомогою яких образiв освiчується в коханні лiричний герой у поезiї “О панно Інно…”?

6. Що можна сказати про особистість ліричного героя поезії “О панно Інно…”?

7. У чому полягає музикальнiсть поезiї “Подивилась ясно…”?

8. Якi “голосовi партiї” можна простежити в поезiї “Подивилась ясно…”?

9. Якi почуття викликає поема “Скорбна мати”?

10. Якi подiї, на вашу думку, передбачив П. Тичина у поемі “Скорбна мати”?

11. Що символiзує образ Марії в поемі “Скорбна мати”? Спробуйте розкрити iншi білійні образи і символи цього твору.

12. Які події відбилися в збірці “Замість сонетів і октав”?

13. Як Ви розумієте назву збірки “Замість сонетів і октав”? Кому вона присвячується, чому?

14. Як ви розумієте поезію “Велика гармонія”?

15. Які ідеї превалюють в поезії “Псалом заліза”?

16. Впливи якого напряму модернізму відбилися в поезіях “Псалом заліза” та “Вітер з України”?

17. Коли було написано поезiю “І Бєлий, I Блок…”? Якi події тоді відбувались на території України?

18. До кого звертається П. Тичина у поезії “І Бєлий, i Блок…”? Чому?

19. Чому П. Тичинi у поезії “І Бєлий, i Блок…” доводиться виправдовуватися, що “любити свiй край не є злочин”?

20. Яким чином П. Тичина у поемі “Золотий гомін” висловлює вiру у воскресiння українського народу?

21. Яким подiям присвячена поезiя “Пам’ятi тридцяти”?

22. Яким подіям присвячено поезію “Загупало в двері прикладом...”?

23. Як Ви сьогодні сприймаєте провідні ідеї збірки “Чернігів”?

24. Які формалістичні прийоми використовує П. Тичина в поезіх збірки “Чернігів”?

25. Чим було викликана поява циклу “Харків”?

26. Які місцеві реалії можна впізнати в поезіях циклу “Харків”?

27. У чому полягає своєрідність тичинівського перекладу поезії М. Лєрмонтова “Вітрило”?

28. Визначте мiсце П. Тичини в модернiстичних пошуках української лiтератури ХХ ст.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Грабович Г. Диптих про Тичину // Грабович Г. До iсторiї української літератури: Дослідження, есе, полеміка. – К., 1997. – С. 333–385.

Клочек Г. “Душа моя сонця намрiяла...”: Поетика “Сонячних кларнетів” Павла Тичини. – К., 1986.

Костенко Н. Поетика Павла Тичини. – К., 1982.

Моклиця М. Модернізм у творчості письменників ХХ століття: У 2 ч. – Ч. 1. Українська література. – Луцьк, 1999. – С. 67–81.

Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна i Польща. – К., 2001. – С. 89–130.

Стус В. Феномен доби. – К., 1993.

Тельнюк С. Молодий я, молодий...: Поетичний світ Павла Тичини (1906–1924). – К., 1990.

Шестопалова Т. Міфологеми поезії Павла Тичини: спроба інтерпретації. – Луганськ, 2003.

Шумейко Т. Ерос у Тичини // Сучасність. – 2000. – № 9. – С. 94–108.

МИКОЛА ЗЕРОВ

(1890 – 1937)

Микола Костьович Зеров народився 26 квітня 1890 р. у Зінькові на Полтавщині в родині вчителя. Навчався в Охтирській гімназії, а згодом – коли батьки переїхали до Переяслава – у Київській гімназії. 1908 р. він вступив історико-філологічний факультет Київського університету. З 1912 р. М.Зеров друкується в українській періодиці, зокрема в газеті “Рада”. На похороні Б. Гринченка 9 травня 1910 р. він виступив з промовою від студентства. 1914 р. М. Зеров закінчив Київський університет і поїхав працювати вчителем до Златопільської гімназії. Повернувшись до Києва в 1917 р., він очолює секретаріат педради 2-ї Київської гімназії ім. Кирило-мефодіївського братства, активно друкується з рецензіями в журналі “Книгар” та видає понад десяток саморобних поетичних збірок, які, імовірно, зникли.

У 1920 р. М. Зеров одружується з Софією Лободою і, рятуючись від голоду в зруйнованому громадянською війною Києві, приймає запрошення викладати в соціально-економічній школі села Баришівка, яке іронічно називав “Болотяною Лукрозою”. Саме в цей період починається дружба та активна поетична діяльність групи поетів, яких пізніше назвали “неокласиками”. У 1923 р. М. Зеров, діставши посаду професора української літератури Київського інституту народної освіти, повертається до Києва та одночасно викладає українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. У цей час він активно пише вірші, літературно-критичні статті та наукові праці: у 1924 виходить поетична збірка “Камена”, монографії “Нове українське письменство” та “Леся Українка”, у 1929 р. збірка наукових статей “Від Куліша до Винниченка”.

1 вересня 1934 р. М. Зерова було усунено від викладання у Київському університеті, але залишено на науковій роботі, а 1 листопада – зовсім звільнено. У цей час помирає його єдиний син Костянтин. М. Зеров їде до Москви, сподіваючись врятуватись від репресій та знайти собі роботу, але 28 квітня 1935 року його заарештовують та засуджують на 10 років ув'язнення в Соловецькому таборі. 3 листопада 1937 р. М. Зеров був розстріляний на честь ХХ-ї річниці Жовтневої революції в урочищі Сандормох у Карелії.

ОЛЕКСАНДРІЙСЬКІ ВІРШІ

LUCROSA

О. Бургардтові

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,

Де розум і чуття – все спить в анабіозі,

Живем ми, кинувши не Київ – Баальбек,

Оподаль від розмов, людей, бібліотек

Ми сіємо пашню на неродюче лоно,

Часами служимо владиці Аполлону,

І тліє ладан наш на вбогім олтарі.

Так в давній Ольвії захожі різьбярі

Серед буденних справ і шкурної громади

В душі плекали сон далекої Еллади

І для окружних орд, для скитів-дикунів

Різьбили з мармуру невиданих богів.

1921

В СТЕПУ

Високий, рівний степ. Зелений ряд могил

І мрійна далечінь, що млою синіх крил

Чарує і зове до еллінських колоній.

Ген-ген на обрії сильвети диких коней,.

Намети, і вози, і скити-орачі.

Із вирію летять, курличучи, ключі,

А з моря вітер дме, гарячий, нетерпливий

Але пощо мені ці вітрові пориви,

І жайворонків спів, і проростання трав?

З якою б радістю я все те проміняв

На гомін пристані, лиманів сині плеса,

На брук і вулиці старого Херсонеса

ОВІДІЙ

Братерство давніх днів, розкішне любе гроно!

Озвися ти хоч раз до вигнанця Назона,

Старого, кволого, забутого всіма

В краю, де цілий рік негода, та зима,

Та моря тужний рев, та варвари довкола...

Убогий, дикий край! Весною бруд і холод,

Улітку чорний степ: ні затишних гаїв,

Ні виноградників, ні золочених нив.

А там морози знов і небо в сивій ризі.

І от риплять вози, копита б'ють по кризі,

Вривається сармат, і все плюндрує вкрай,

І бранців лавами вигонить за Дунай.

3.08. 1922

АРІСТАРХ

Б. Якубському

В столиці світовій, на торжищі ідей,

В музеях, портиках і в затінку алей

Олександрійських муз нащадки і послідки,

Вони роїлися, поети і піїтки,

Ловили темний крок літературних мод,

Сплітали для владик вінки нікчемних од

І сперечалися – мирились і змагались.

І був один куток, де їх невтомний галас

Безсило замовкав: самотній кабінет,

Де мудрий Арістарх, філолог і естет,

Для нових поколінь, на глум зухвалій моді,

Заглиблювався в текст Гомерових рапсодій.

3.04. І923

СОНЕТИ

ОБРИ

Секвестратор їде в село за податками...

Весна цвіте в усій красі своїй,

Вже одгриміли Зевсові перуни,

Дощу буйного простяглися струни,

Зазеленів сподіваний рижій.

На полі котяться зелені вруна,

В кущах лящить-співає соловій,

А на шляху, немов казковий змій,

На зсипище сільське ватага суне.

І в селах плач. Герої саг і рун,

Воскресли знов аварин, гот і гун,

Орава посіпацька, гадь хоробра...

Сільської ситості останній трен,–

Усюди лемент – крик дулібських жен

Під батогом зневажливого обра.

25.05. 1921

ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР

І абіє пітел возгласи...

Свічки і теплий чад. З високих хор

Лунає спів туги і безнадії;

Навколо нас – кати і кустодії,

Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,

Це нам пересторогу півень піє,

Для нас на дворищі багаття тліє

І слуг гуде архієрейський хор.

І темний ряд євангельських історій

Звучить як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи.

А за дверми, на цвинтарі, в притворі

Весна і дзвін, дитячі голоси

І в вогкому повітрі вогкі зорі.

29.06. 1921

СТРАСНА П'ЯТНИЦЯ

Благообразний Іосиф...

Благообразний муж з Арімафеї,

Поважний радник, учень потайний,

Господню плоть повив у пелени

І до гробниці положив своєї.

І от під чорне сонце Іудеї

Мене провадять невловимі сни,

Хвилює образів наплив рясний –

Смутний ексод святої епопеї.

Спустилась ніч на Гефсіманський сад,

Горби, і діл, і військовий наряд –

Все спить, все снить під синьою імлою,

І в синій темряві, мов ряд примар,

Несуть жінки свій вікопомний дар:

Ливан і нард, і мірру, і алое.

КЛАСИКИ

Ви вже давно ступили за поріг

Життя земного, лірники-півбоги,

І голос ваш – рапсодії й еклоги –

Дзвенять у тьмі Аїдових доріг.

І чорний сум, безмовний жаль наліг

На берег наш, на скитські перелоги –

Невже повік не знайдете спромоги

Навідатись на наш північний сніг?

І ваше слово, смак, калагатїя

Для нас лиш порив, недосяжна мрія

Та гострої розпуки гострий біль.

І лиш одна ще тішить дух поета,

Одна відроджує ваш строгий стиль –

Ясна, двінка закінченість сонета.

15. 12. 1921

САЛОМЕЯ

П. Филиповичу

Там левантійський місяць діє чари

І колихає в серці теплу кров,

Там диким цвітом процвіла любов,

І все в крові – шоломи і тіари.

А з водозбору віщуванням кари

Гримлять громи нестриманих промов...

Йоканаан!.. Не ясний шум дібров, –

В його словах пустиня і пожари.

І Саломея!.. Ще дитя (дитя!),

А п'є страшне, отруєне пиття

І тільки меч і помсту накликає.

Душе моя! Тікай на корабель,

Пливи туди, де серед білих скель

Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.

18.06. 1922

КИЇВ 3 ЛІВОГО БЕРЕГА

Вітай, замріяний, золотоглавий

На синіх горах... Загадався, спить,

І не тобі, молодшому, горить

Червлених наших днів ясна заграва.

Давно в минулім дні твоєї слави,

І плаче дзвонів стоголоса мідь,

Що вже не вернеться щаслива мить

Твого буяння, цвіту і держави.

Але, мандрівне, тут на пісках стань,

Глянь на химери барокових бань,

На Шеделя білоколонне диво:

Живе життя, і силу іще таїть

Оця гора зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить.

1923

КУЛІШ

Давно в труні Тарас і Костомара,

Грабовський чемний, лагідний Плетньов.

Сивіє розум і холоне кров;

Літа минулі – мов бліда примара.

Та він працює. Феніксом з пожару

Мотронівка народжується знов;

Завзяттям віє від його промов,

І в очах – відблиск молодого жару.

Він боре тупість і муругу лінь,

В Європі хоче “ставляти курінь”,

Над творами культурників п'яніє;

І днів старечих тягота легка,

І навіть в смертних муках агонії

В повітрі пише ще його рука.

11.05 1926

ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ

Полярна ніч і волохатий сполох

Над безвістю засніжених долин.

Як терпне серце! Скільки літ один

Німує він у нетрях захололих!

Він згадує: між друзів ясночолих

Кипить розмова; від привітних стін

Спливає світло; і немовби дзвін,

Він кличе все живе, він б'є на сполох.

Суд і заслання... Мука самоти...

О, як у сяйві небо розкололось!

А тиша мертва і нема мети.

Враз бубонці: далеко рипнув полоз,

І крізь сніжок, здається, чути голос:

“Ще не покаявся? Не виправився ти?”

23.12. 1933

СВЯТОСЛАВ НА ПОРОГАХ

Варуфорос? Геландрі? Змеженілий,

Липневі води котить Вулніпраг.

А князь стоїть, невитертий варяг –

Веде свої на північ моноксили.

Та сам полинув би що тільки сили

Під Доростолом свій поставить стяг:

Він народивсь для бою і звитяг...

Що Київ? Мати? Досвід посивілий?

І хоче вже вертати байдаки;

Та раптом крик, по скелях хижаки;

Бряжчать мечі і знемагає слава.

Хто в далеч рвався, головою ліг,

І з черепа п'яного Святослава

П'є вже вино тверезий печеніг.

7.06. 1930

РОЗМОВА НА ПАРОПЛАВІ

Дніпро заскливсь. По горах тепла тінь;

Ритмічно допотопні б'ють колеса.

Звернись лицем до низового плеса

І хоч в думках зазивний поклик кинь.

Хай припливуть, за куренем курінь,

Чайки, чуби, що розігнав Нечеса,

І хай Сіркова стать довготелеса

Списом розкреслить надбережну рінь.

Ні, вже не припливуть. Нову будову

Поклали ми на темну гладь Дніпрову,

В музей замкнули ми старовину.

А може й те, що весь той вік несвітський

Є тільки виплід молодого сну,

Що й досі снить романтик Яворницький.

26.01. 1931

В ГОСТЯХ У ПОЕТА

Я слухаю: “Єдиний він, баштан –

Ще зброя нам на голод і на злидні.

День ясний там і вечори погідні,

Та вранці роси, холод і туман”.

Я думаю: крізь степовий бур'ян,

Крізь прикрості іти не день, не три дні

І в резиньяції такій лагідній

Не знати ржі, не відчувати ран.

І серед стін заробленої хати

Обаполи прожитих літ єднати,

Старе й нове збирати в свій альбом –

То значить мати серце, зір і вухо...

Хто сміє не віддать свого “чолом”

Цій неуйнятності людського духу?

2.10. 1934

ДО МЕЛЬПОМЕНИ

(переклад з Горація)

Мій пам'ятник стоїть триваліший від міді.

Піднісся він чолом над царські піраміди.

Його не сточить дощ уїдливий, гризький,

Не звалить налітнúй північний буревій,

Ні років довгий ряд, ні часу літ невпинний;

Я не умру цілком: єства мого частина

Переживе мене, і від людських сердець

Прийматиму хвалу, поки понтифік-жрець

Ще сходить з дівою в високий Капітолій.

І де шумить Авфід в нестриманій сваволі,

І де казковий Давн ратайський люд судив, -

Скрізь говоритимуть, що, простих син батьків,

Я перший положив на італійську міру

Еллади давній спів. Так не таїсь від миру,

І лавром, що зростив святий дельфійський гай

О Мельпомено, ти чоло моє звінчай.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. До якого літературного угруповання входив М. Зеров? Як це позначилося на тематиці та стильових особливостях його творчості?

2. Які жанри превалюють в ліриці М. Зерова? Чому?

3. Що таке “олександірйський вірш”, які його формальні ознаки?

4. Що таке сонет, які його формальні ознаки?

5. Поясніть назву поезії “Lucrosa”. Де вона була написана?

6. Які історичні паралелі можна провести у сонетах “Овідій” та “Аристарх”?

7. У чому полягає важливість смислового навантаження назви сонета “Обри”?

8. Поясніть Євангельські паралелі сонетів “Чистий четвер” та “Страсна п'ятниця?

9. Які ідеї “неокласицизму” відбито в сонеті “Класики”?

10. Які Київські реалії подано в сонеті “Київ з лівого берега”?

11. Як характеризує поета особистість П. Куліша в однойменному сонеті?

12. Які паралелі між власним життям та долею російського письменника М. Чернишевського проводить М. Зеров?

13. Розкрийте історичну основу сонета “Святослав на порогах”.

14. Як ви можете пояснити останні рядки сонета “Святослав на порогах”?

15. Які постаті української історії згадуються в сонеті “Розмова на пароплаві”?

16. Які події в історії України та долі М. Зерова можна простежити в сонеті “В гостях у поета”?

17. Порівняйте переклад з Горація “До Мельпомени” із поезіями “Пам'ятник” О. Пушкіна та М. Рильського.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Брюховецький В. Микола Зеров: Літературно-критичний нарис. – К., 1988.

Ковалів Ю. Письменство “розстріляного відродження”: від літературних угруповань до Літературної дискусії. – К., 2004.

Ласло-Куцюк М. Шукання форми: Нариси з української літератури ХХ ст. – Бухарест, 1980.

Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна i Польща. – К., 2001. – С. 219–258.

Наш сучасник Микола Зеров. – Луцьк, 2006.

Соловей Е. Українська філософська лірика. – К., 1999. – С. 183–203.

Шерех Ю. Леґенда про український неоклясицизм // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології: У 3 т. – Харків, 1998. – Т. 1. – С. 92–139.

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

(1895 – 1964)

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 р. в Києві у дворянській родині. Дитинство провів переважно в с. Романівка на Житомирщині. У 1908 р. він вступив до приватної Київської гімназії В. Науменка, здобувши там глибоку гуманітарну освіту. З 1915 р. М. Рильський навчався в Київському університеті – спочатку на медичному, а потім на історико-філологічному факультеті. Революція та громадянська війна не дали змоги закінчити освіту, і М. Рильський змушений був переїхати на село, де вчителював до осені 1923 р. Після повернення до Києва він ще шість років викладав мову і літературу в середній школі та на робітфаці, доки повністю не присвятив себе літературній діяльності. У 1920-ті роки М. Рильський належав до літературної групи “неокласиків” (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Ю. Клен (О. Бургардт)), яких об’єднувала не лише любов до своєї батьківщини та української літератури. Ґрунтовна освіта, інтелігентність, наявність мистецького смаку, обізнаність у світовій культурі та відсутність ірраціональної віри у світле майбутнє були причиною органічного несприйняття невігластва і безкультур’я представників нового пролетарського мистецтва. “Неокласики” у своїй творчості були схильними до іронії, скептицизму та своєрідного фаталізму, що породжувалися знанням про відносність явищ життя.

З 1930 – 1932 рр. міняється доля поета: у країні розгорталися масові репресії проти національної інтелігенції, партією був проголошений курс на масову колективізацію, що призвело до голоду 1932 – 1933 рр. Не обминула доба і М. Рильського: з березня по серпень 1931 р. він пробув “під слідством” у в’язниці. По виході на свободу поет, щоб засвідчити свою лояльність радянській владі, друкує у серпні 1932 р. “Декларацію обов’язків поета й громадянина” та збірку “Знак терезів” (1932). Подальша творчість М. Рильського, який мусив відтепер обслуговувати панівну ідеологію, була позначена певним зниженням рівня художності. Нетривалий період відносної творчої свободи поет пережив у роки Вітчизняної війни. У повоєнний період М. Рильський зазнав несправедливої критики та ідеологічних гонінь. Нове духовне піднесення він відчув лише після смерті Сталіна, коли з середини 1950-х рр. був послаблений ідеологічний тиск. Цей час поет назвав періодом “третього цвітіння”. Творчість М. Рильського була відзначена Сталінськими (1943; 1950) та Ленінською (1960) літературними преміями СРСР.

Наши рекомендации