Процес становлення та формування Київської Русі

За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямо­вану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. На­прикінці VIII ст. руський князь Бравлін здійснив вдалий похід на Таврійський півострів, фактично підпорядкувавши його собі [4, c. 32]. Існу­ють свідчення, що в той час він охрестився. У першій половині IX ст. (не пізніше 842 р.) руси вторглися в Амастриду (місто поблизу сучас­ного турецького м. Синопа) і поширили свій вплив на значну територію малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. Тоді ж, у 839 р., руське посольство відвідало імператора франків Людовіка Благочестивого з пропозицією дружби. Це свід­чило про вихід молодої держави на міжнародну арену.

Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає могутня Хозарська держава, яка утворилась у пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Протягом VIII ст. хозари прагнули підкорити собі значну частину слов'янських племен, в т. ч. й тих, які проживали в Середньому Подніпров'ї. Однак зі зміц­ненням праукраїнськоі держави остання почала чинити сильний опір експансії Хозарського каганату на свої землі. Якщо східні сіве­ряни, радимичі платили каганату данину, то поляни у відповідь на таку вимогу кагана послали йому меч. Руси розселилися на території каганату, а в його столиці Ітилі навіть утворили колонію з влас­ним суддею і язичницькими капищами. Руська мова та писемність поширювалася серед населення Хозари поряд з давньоєврейською.

Важливим етапом в історії становлення Руської землі був пері­од князювання у Києві останніх представників династії Києвичів – Діра і Аскольда, що припадає, імовірно, на 80-ті – поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігів­щину та Переяславщину. Арабський історик X ст. Аль-Масуді, ха­рактеризуючи князя Діра, зазначав: «Перший міжслов'янськими королями – король аль-Дир; він має великі міста, великі залюд­нені землі, до столиці його держави приходять мусульманські купці з різним крамом» [4, c. 33].

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської ім­перії, а й завдає ударів по її столиці – Константинополю. У 860, 863, 866 та інших роках князь Аскольд на чолі великої дружини нападав на Константинополь і врешті решт змусив візантійського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої. За догово­ром Візантія платила Русі щорічну данину, а Русь зобов'язувалася надавати їй військову допомогу в боротьбі з арабами. Важливою була стаття про прийняття християнства Аскольдом та хрещення Русі, яке, однак, торкнулося тільки верхівки суспільства.

Поряд із Візантією Руська земля підтримувала активні відноси­ни і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свід­чило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.

У той час як Руська земля розпиналася й міцніла, на півночі Славії, розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862 р. було запрошено норманського (за іншою версією, прибалтійсько-слов'янського) князя Рюрика. Прибувши разом зі своїми братами Синеусом і Трувором (окремі історики вважають їх вигаданими персонажами) та військовою дружиною, новий правитель заходився підпорядковувати собі ворогуючі племена. У 879 р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча і насправді фактичним правителем був опікун останнього – воєвода Олег.

У 882 р. Олег організував похід на кривичів, головним містом яких був Смоленськ, а тоді, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Цілком імовірно, що північним завойовникам сприяла місцева язичницька опозиція, яку не влаштовувала здійснювана Аскольдом політика християнізації і яка сподівалася за допомогою язичника Олега зміцнити своє становище. І був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з'являється династія Рюриковичів, оскільки формальним правителем вважайся Ігор Рюрикович.

З утвердженням Олега у Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, як і її назва поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується «Руська земля» у широкому значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі (вживаються також назви Давньоруська держава, Русь-Україна, Київська держава, Давня Русь).

Об'єднання південного і північного державно-політичних осередків породило проблему, дискусії навколо якої тривають і сьогодні: яке з них стало основою формування Київської Русі? На думку дослідників, вони можуть бути вирішені лише на користь Пів­дня, оскільки південноруські землі у VIII-IX ст. на сто – двісті років випереджували в соціально-економічному та культурному розвитку північні. Цей факт, як і те, що первісним територіальним осередком (ядром) Київської Русі була Наддніпрянщина («Руська земля» у вузькому значенні), дали підстави М. Грушевському вважати Київську Русь давньоукраїнською князівською державою, отожнюючи Україну з Руссю [4, c. 35]. Цей думки дотримуються і сучасні українські історики.

Щодо Російської (Московської) держави, то вона, на думку відомого російського дореволюційного історика В. Ключевського (в цьому його підтримує сучасний російський історик Н. Ільїна), бере свої коріння не з південного, а з північного ранньодержавного об'єднання з центром у пізнішому Новгороді (заснований у X ст.), а також на території Волго-Окського межиріччя, населення якого було неоднорідним за своїм етнічним складом [4, c. 35].

Князювання Олега в Києві (882-912) характеризувалося по­слідовною і наполегливою політикою інкорпорації (від лат. incorporation – включення до складу) слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Влада Києва по­ширилася не лише на полян, древлян і сімерян, але й на ільменських (новгородських) слов'ян, кривичів, радимичів, хорватів, ули­чів, неслов'янські племена чудь і меря. Якщо Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з'являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі од­разу ж обкладалися даниною (хутро, шкіри, мед, інші продукти), первісною формою якої було полюддя (від «ходіння по людях»). Три­валий час збирання данини мало хижацький, стихійний характер, оскільки її розміри, місце і час збирання заздалегідь не визначалися. Місцеве населення мало також постачати військо під час вони них походів, на нього поширювалася князівська влада. Для приду­шення сепаратистських проявів з боку місцевої племінної верхівці тут будували «городи», де розміщувалися гарнізони під керівництвом визначних дружинників – «світлих бояр».

ВИСНОВКИ

Отже, провівши дослідження, було з’ясовано, що до сих пір єдиної думки щодо походження Київської Русі у істориків немає. Ще в середині XVIII ст. німецькі історики, які працювали в Петербурзькій Академії Наук; Г. Міллер, Г. Байєр, А. Л. Шльоцер, розвинули норманську концепцію. Вони, посилаючись на літописну легенду, стверджували, що вирішальну роль у створенні Київської Русі відіграла германо-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги («люди заток»), або нормани («північні люди»), а на Сході – як варяги. Одразу проти цієї теорії рішуче виступив М. Ломоносов, який доводив, що першочергова роль у створенні держави належить слов'янам. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції (або теорії природньоісторичного (автохтонного) походження Київської.Русі). З варягами чи без варягів східні слов'яни були в змозі утворити свою державу, бо для цього у них існували всі необхідні внутрішні соціально-економічні передумови; процес державотворення розпочався у них ще до приходу варягів; варяги, просуваючись у східнослов'янські землі, керувалися, перш за все, не державотворчою, а торговельною метою і здобуванням. Вони прагнули підпорядкувати дніпровський торговельний шлях (так званий «шлях із варяг у греки»), обкласти даниною місцеве населення. Б радянській історіографії норманська теорія трактувалася як політично шкідлива І хибна, адже вона заперечує здатність слов'янських народів створювати й зміцнювати свою суверенну державу.

Так почалися суперечки щодо походження Київської Русі. Антинорманської теорії дотримувались і такі провідні вчені, як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій та ін.

Ми не поділяємо і тверджень декого з науковців, що поляни – це не хто інший, як хазари, так як насправді мова йде про зовсім різні етно­графічні гілки. Хазари завоювали подніпровські, потім подніпровські території, наклавши на місцеві племена данину, – тобто встановили своє пану­вання. В IX – X ст. Київська Русь визволилася від цієї залежності.

Таким чином, державу Київська Русьзаснували слов'яни, і сталося це внаслідок складного й тривалого процесу соціально-економічного та культурного розвитку слов'янських племен, а каталізатором цього проце­су стали скандинавські племена, які або завоювали слов'ян і політично організували їх, або створювали для них загрозу, що змушувало наших далеких предків краще організовуватися самим.