Феодальна роздрібненість Київської Русі. Внесок Галицько-Волинського князівства у становлення української культури

Перша половина ХІІ ст. позначила в історії Київської Русі кінець доби, в якій Київ відігравав роль основного політичного і культурного центру руських земель, і поклала початок періоду феодальної роздрібненості, розпаду Київської держави на окремі князівства та землі. Деякі історики пов’язують початок цього процесу зі смертю у 1132 р. великого князя київського Мстислава, останнього правителя Київської Русі, якому було під силу стримувати розпад цієї донедавна єдиної держави. У цей час на українських землях утворюються Галицьке, Волинське, Чернігівське і Переяславське князівства, а також відокремлюються від Києва Новгородська, а згодом – Суздальська та Ростовська землі. В середині ХІІ ст. їх нараховувалося 15, на початку ХІІІ ст. – близько 50, а в ХІV ст. уже було 250 окремих князівств і земель[149].

Причини роздрібненості були різними – це й навали степових орд, і територіальні зазіхання північних та західних сусідів, і міжусобні князівські чвари. Однак основною серед них стала економічна причина – невідповідність виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил суспільства. Розвиток натурального господарства Русі, відсутність національного ринку, ослаблення економічних зв’язків породжували серед знаті прагнення до відокремлення. Колишня опора великого князя київського – дружинники, ставши великими землевласниками і непомірно розбагатівши за рахунок землеволодінь, розпочали все більше і більше керуватися власними економічними інтересами – примноженням своїх багатств і були зовсім байдужими до проблем держави. Вони перетворилися на політичну силу, яка мріяла в основному про свободу і незалежність від київського князя. Його влада стала їх обтяжувати. Крім того, посилилась експлуатація смердів з боку удільних князів і бояр, що викликало народні повстання проти гнобителів. Великий князь київський уже не міг у межах своєї величезної держави надійно захищати інтереси васалів, тому в удільних князівствах створювався місцевий апарат влади та формувалися ополчення, які у будь-яку мить ставали на бік свого князя. Так, поступово Київ втрачав роль єдиного політичного й адміністративного центру держави, поступаючись нею містам, де були розташовані резиденції удільних князів.

Отже, причини роздрібненості давньоруської держави мали об’єктивний характер, оскільки були обумовлені розвитком феодального способу виробництва і пов’язаних з ним надбудовних структур. Це був закономірний етап у становленні середньовічного суспільства, подібний якому пережили імперії Європи, у тому числі й держава Карла Великого.

У середині ХІІ ст. єдина держава – Київська Русь розпалася на окремі землі, князівства. Кожна земля мала своє самоврядування, політичне управління здійснював князь. Однак у кожній з них існували й свої особливості політичного устрою. Так, у Новгородській та Псковській землях утворилися боярські республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла сильна князівська влада, у Галицько-Волинському князівстві виник владний симбіоз, тобто поєднання авторитету княжої влади з великим впливом боярства на соціально-економічне, політичне й культурне життя суспільства.

Подальше поглиблення соціально-економічних і культурних процесів, торговельних та інших зв’язків зумовило формування (з ХІІІ ст.) на основі земель, що відокремились, територій української, російської та білоруської народностей. Так, на теренах Київської, Чернігово-Сіверської, Переяславської, Волинської, Галицької, Подільської земель, а також Буковини та Закарпаття продовжувала складається українська народність. Етнічним осереддям українського етносу стала Київська земля. Велику роль у цьому процесі відіграв Київ. Саме за Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», яка вперше зустрічається (1187) в Іпатіївському списку. З ХVІІ ст. цим словом стали позначати всі землі, заселені українським народом.

Землі Північно-Східної Русі (Суздальська і Ростовська) стали тією територіальною основою, на якій формувалася російська народність. На теренах Полоцької землі, Псковщини та Смоленщини стала складатися білоруська етнічна спільнота. Цей процес продовжувався і в наступні століття.

Князівства та землі часто ворогували між собою. Причини сутичок і конфліктів були різні і часто не мали об’єктивних підстав для їх виникнення. Особливо приваблював князів Київ, тому що той, хто володів ним, міг реально претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. У ХІІ – ХІІІ століттях. за Київ сперечалися більше 290 князів. Відомий історик Орест Субтельний з цього приводу наводить такі дані: з 1146 по 1246 рр., тобто протягом ста років, 24 князі 47 разів правили в Києві, причому 35 князювань тривали кожне менше року[150]. Тяглися до Києва руки заздрісних «братів по крові», яким марився навіть уві сні великокняжий престол. І хоча вони були дітьми й онуками великих київських князів, але руйнували стольний град навіть жорстокіше за іноземних ворогів. Кров породжувала кров, руйнування – руйнування, і вчора ще мирна і лагідна Русь ніяк не могла вийти з цього порочного кола взаєморуйнації й смерті. Це була одна з основних причин занепаду Київської Русі.

Іншою, не менш важливою, причиною занепаду Київської держави стала монголо-татарська навала (1237 – 1241). Внаслідок відсутності політичної єдності між князівствами, не було згоди між ними і в координації військових зусиль. Тому протистояти великим, добре підготовленим, наполегливим і жорстоким військам монголо-татар було надто складно. Це підтвердив подальший хід подій. Вже при першому зіткненні з ворогом на річці Калці в 1223 р. русичі зазнали поразки, але й вона не вплинула на подолання міжусобних конфліктів.

1237 – 1240 рр. були найбільш трагічними в історії Русі. Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж, вуличних боїв, масової загибелі людей у Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах. За підрахунками археологів із 74-х міст ХІІ – ХІІІ століть, про які відомо з розкопок, монголо-татари зруйнували 49. При цьому 14 з них так і не відродилися, а ще 15 перетворились на села, десятки тисяч людей загинули, не менше – попали в полон. Після драматичних подій листопада – грудня 1240 р. (це приблизні часові межі штурму і взяття монголо-татарами Києва) важко було впізнати колишню княжу столицю: з 50-ти тис. її мешканців залишилося живими менше 2-х тис., з 8-ми тис. дворів уціліло 200, з 40-ка кам’яних монументальних споруд – лише 4[151].

Військове спустошення і непосильний тиск податків призвели до затяжного економічного занепаду багатьох князівств Русі. Так, за перші 50 років ординського правління в Київському, Чернігівському і Переяславському князівствах не було побудовано жодного міста. Масштаби кам’яного будівництва тут досягли рівня, що передував нашестю, тільки через сто років. У багатьох виробництвах спостерігався занепад колишніх складних технологій: зникло виготовлення знаменитих київських перебірчастих емалей, скляних браслетів, поліхромної кераміки, смальти для мозаїк і т.д. Зв'язок міста з селом у цих князівствах, який зародився під час розквіту Київської держави, широка торгівля великих міст з периферією, були практично знищені монголо-татарами. Ці землі опинились відрізаними від світових торговельних шляхів, що негативно вплинуло на формування в них елементів буржуазних відносин. Ситуація погіршувалася ще й тим, що в цей час центр європейської торгівлі став переміщатися з Візантії до Західної Європи. Торговельний шлях «з варяг у греки», який проходив по Дніпру, розпочав втрачати своє стратегічне значення. Київ поступово перетворювався на звичайний провінційний центр.

Попри всі негаразди монголо-татарська навала суттєво не вплинула на зміст культури русичів, не змінила їхні духовні цінності, оскільки вітчизняна культура була набагато розвиненішою за культуру завойовників, а тому і не підпала під її вплив. Вона продовжувала розвиватися на своїй власній основі, хоча у мову русичів і проникли деякі слова, привнесені ординцями (базар, вежа, горище, скриня, ковпак, каптан, черевик тощо). Важливим у цьому плані став ще один чинник. Перебуваючи під владою степових орд, Русь зберегла зв'язок з візантійським світом. Руська метрополія, як і раніше, залишилась під контролем Константинополя. Володарі Орди, розуміючи значення церкви в суспільстві, звільнили православне духівництво від данини й оголосили недоторканими його земельні володіння за умови, що митрополити, як і князі, будуть їздити до Орди за ярликом[152]. Тому навіть у скрутні для Русі часи в монастирях і церквах продовжувало концентруватися культурне життя.

У той час, коли Київське, Чернігівське і Переяславське князівства все більше занепадали, росло значення західних земель, що лежали далі від воєнних дій, – Галичини і Волині. Обидва князівства мали вигідне стратегічне положення, важко досяжне для нападу кочовиків зі Сходу, через їх територію проходили важливі торгові шляхи із Заходу і Півночі, на яких стояли великі міста Володимир, Галич, Холм, Корець, Кременець, Берестя, Пересопниця, Білгород та ін. Ці землі були густо заселені і славилися своєю розвиненою культурою. Тому не випадково, що після розпаду Київської Русі, і, особливо, після монголо-татарської навали, естафета розвитку української державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської держави і примножило їх. Воно стало центром південно-західного регіону Русі, що охоплював в основному етнічні території сучасної України, і відіграло визначальну роль у вирішенні економічних і політичних проблем, в організації відсічі завойовникам, у піднесенні культури всього регіону.

У ХІІІ – ХІV століттях остаточно оформилися шляхи розвитку й двох інших основних регіонів Русі: північно-східного з центром у Володимиро-Суздальському князівстві та північно-західного з центром у Новгороді.

Галицько-Волинське князівство було створено князем Романом Мстиславичем(невід. – 1205) у 1199 р. внаслідок об’єднання Галицького і Волинського князівств. Це було найбільше за територією і наймогутніше утворення серед удільних князівств, що виникли на українських землях після розпаду Київської Русі. Князь Роман поставив у залежність від себе не тільки Київ, але й більшість українських земель. Тому літописці називали його «великим князем» і навіть «самодержавцем всієї Русі», а сучасні історики йменують «творцем першої національної української держави». І це не безпідставно, тому що кероване ним князівство розвивалося на єдиному українському ґрунті, на відміну від поліетнічної Київської держави.

Однак свого апогею Галицько-Волинське князівство досягло в часи правління Данила Романовича (1238 – 1264). Цьому сприяли стан економіки і торгівлі в князівстві, а також особисті державницькі якості його володаря.

Економіка князівства була в основному натуральною. Її основу складало сільське господарство, що базувалося на численних самодостатніх угіддях – дворищах. Кожна з цих господарських одиниць мала власну ріллю, луки, сіножаті та рибні озера. На Поліссі і в Карпатах росли буйні незаймані ліси. Сільське населення, котре мешкало по берегах рік Дністра, Сяну і Бугу, займалося вирощуванням зернових культур, переважну роль серед яких відігравали овес і жито, менше – пшениця і ячмінь. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство. Поширеними складовими господарювання були промисли – бджільництво, мисливство, рибальство. Важливе економічне значення мало видобування солі у Прикарпатті. Галицько-Волинське князівство та Крим давно стали регіонами, що постачали сіль як на Русь, так і в країни Західної Європи. Серед ремесел набули розповсюдження ковальство, гончарство, обробка шкіри, виготовлення одягу, зброярська, ювелірна та ливарна справи. Активно відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва.

Оскільки галицько-волинські землі знаходилися у лісовій і лісостеповій зонах, що були густо вкриті лісами, особливого розвитку у князівстві набув обробіток деревини та будівництво. Наявність відносно дешевих будівельних матеріалів і майстрових людей сприяли виникненню нових і розбудові існуючих міст. Містобудівництво почало переживати справжній ренесанс. Відомо, що за часів князювання Данила Галицького було засновано понад 70 нових міст, в яких будувалися чудові релігійні й світські споруди. Волинська земля стала славитися великими містами – Володимиром, Белзом, Кременцем, Луцьком, Берестям, Дорогобужем. У Галичині в центри економічного і духовного життя перетворилися Галич, Перемишль, Звенигород, Теребовль, Коломия, Тисмениця, Рогатин. У цих містах процвітала торгівля. Широким потоком йшла на експорт продукція сільськогосподарського виробництва, сіль, хутро, зерно, віск, мед, художні вироби. Про це свідчить митний тариф ХІV ст., в якому названо лисячі та овечі шкіри, «що раховано тисячами», віск «лічено кругами», сіль – «мішками і возами», мед – «діжками». З чорноморських країн та Візантії в Галичину і Волинь привозили шовк та інші коштовні тканини, книги, зброю, прикраси, вино, південні фрукти, спеції. З країн Західної Європи імпортували металеві вироби, прикраси, сукно, рибу, скло, мармур, золото й срібло. Жвава торгівля велася з Києвом.

Розвиток торгівлі позитивно вплинув на прокладання нових сухопутних шляхів. Торгівля відігравала важливу роль не тільки у піднесенні економіки краю, вона сприяла розвитку освіти та культури в цілому. Центрами культурного життя були княжі двори та церкви. Цілком зрозуміло, що провідна роль у соціально-політичному, економічному і культурному житті належала стольним містам Володимиру, Галичу й Холму.

Піднесення м. Володимира припадає на роки правління князя Володимира Васильковича(1269 – 1289), котрий був великим любителем письменства і талановитим будівничим, особливу увагу приділяв розвитку освіти і культури. Це його згадував літописець як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Князь створив власну бібліотеку та величезну майстерню для виготовлення і оздоблення книг, де отримували життя чудові художні витвори. Шкіряна оправа найдорожчих із них прикрашалася золототканим полотном, металевими накладками із зображеннями, широко застосовувалася техніка перебірчастої емалі. Деякі книги прикрашалися мініатюрами. Все це створювалося місцевими ремісниками. Перекладанням та переписуванням книг займалися писарі владичих кафедр, митрополичої канцелярії та причетники церков.

Свідки та учасники творення книг повідомляють, що цей процес був дуже складним і тривалим, за день фахівець переписував усього 2 – 4 аркуша. Першу, заголовну літеру в тексті – «ініціал» писали крупно й красиво, всіляко прикрашали, розмальовували червоною фарбою. Звідси бере свій початок відома фраза: «Писати з червоного рядка». Завершували майстри текст «кінцівкою» – невеликим малюнком. Часто це були птахи, схожі на павичів. Найскладнішим видом ілюстрування книги були мініатюри. Їх писали художники на вільних аркушах пензлем і фарбами. Саме так у 1397 р. на замовлення єпископа Михайла було оформлено кольоровими мініатюрами «Київський псалтир» – великоформатну (302 мініатюри) збірку афоризмів, правил поведінки, практичних порад – одну з найвизначніших пам’яток українського рукописного книжкового мистецтва. Цю велику роботу виконав київський протодиякон Спиридон.

Сюжети мініатюр були не тільки релігійними, але й побутовими, історичними, пейзажними. Тому перші рукописні книги так дорого коштували. Незважаючи на це, князь щедро дарував їх. Літописець називає 36 книг подарованих Володимиром Васильковичем різним церквам у Володимирі, Бересті, Бєльську, Кам’янці, Луцьку, Перемишлі та Чернігові. Під безпосереднім керівництвом князя був також написаний Володимирський «літописець», що увійшов як складова до «Галицько-Волинського літопису».

Місто Володимир було також центром лицарської поезії. Про це йдеться у місцевому «літописці», де згадуються пісні, присвячені князям Романові і Данилові, Василькові, Володимиру та іншим вельможам.

Князі сприяли укріпленню і розвитку архітектури м. Володимира. Так, князь Мстислав Ізяславич збудував у ньому величезний собор, за часів Данила Романовича були зведені укріплення міста, Володимир Василькович заснував монастир Святих Апостолів і дав йому в користування с. Березовичі. Меценатська діяльність князя Володимира Васильковича у справі будівництва і прикрашання храмів Володимира яскраво змальована у рукописних згадках того часу.

Другим центром духовного життя Галицько-Волинської держави був Галич. Тут, як засвідчує літопис, жив і творив на початку ХІІІ ст. «премудрий книжник» Тимофій, що прибув з Києва. У Галичі він наблизився до княжого двору, обстоював ідею єдності всіх земель Стародавньої Русі, засуджував міжусобиці галицьких бояр, був непримиренним ворогом угорських загарбників, підтримував престиж великокнязівської влади, тісно співпрацював з Данилом Галицьким і його союзником у боротьбі з угорськими феодалами – новгородським князем Мстиславом Відважним та вів літературні записи тогочасних історичних подій, що лягли в основу Галицько-Волинського літопису. Існує гіпотеза, що Тимофій міг бути автором «Слова о полку Ігоревім».
У Галичі творилася перша частина «Галицько-Волинського літопису» і «Галицьке Євангеліє», а також була відкрита велика бібліотека, ймовірно ще за часів правління засновника Галицького князівства Володимирка (1141 – 1153). Адже при Ярославі Осмомислі[153] (1153 – 1187) ця бібліотека вже була однією із найкращих на Русі.

Всебічного розвитку в Галичі набула архітектура. Тут у 1157 р. було зведено кам’яний князівський палац, Успенський собор, у 1200 р. була побудована церква святого Пантелеймона, яка стала зразком архітектурного мистецтва галицької доби. Вона була обнесена земляним внутрішнім чотирикутним валом і зовнішніми укріпленнями, побудована у романському[154] стилі невідомим (можливо, й іноземним) архітектором. Данило часто запрошував іноземців для забудови і прикрашення галицьких міст. Проте цей храм має й риси, притаманні давнім чернігівським та київським культовим спорудам. Основу церкви становив прямокутник, який у вівтарній частині завершувався трьома апсидами – середньою – більшою і двома бічними – меншими. Всередині церква була тринефною, її перекриття трималося на чотирьох монументальних хрестоподібних стовпах (подібно давньокиївським культовим спорудам), які відокремлювали центральний неф від двох бічних – правого і лівого. Портал[155] будівлі прикрашали колони, які вгорі закінчувалися звитим листовидним ліпленням і різьбленням, що було характерне для романського стилю.

Велику роль у розбудові Галича відіграв знаменитий архітектор Авдій, якого князь Данило залучав до оздоблення міських споруд – спочатку Галича, а потім Холму. Це його автор Галицько-Волинського літопису називає «хитрецем». Так у ті часи пестливо величали видатних умільців.

Монголо-татарська навала і тривале панування завойовників, що наступило за нею, не припинили містобудівництва в князівстві, навпаки – постійні руйнацькі напади татар активізували його. Сюди з розорених монголо-татарами міст Русі прибувало багато майстрів, які засновували ремісничі слободи і охоче виконували замовлення князя. Це доводиться сучасними археологічними розкопками. Підтвердженням даної тези є також поява міста Холм, яке було засноване князем Данилом приблизно у 1237 р., і куди він переніс свою столицю після зруйнування монголо-татарами Галича. Першими з відомих будівель Холму стали оборонні споруди та велика і розкішна церква Іоанна Златоуста, зведена невідомим архітектором, в оздобленні якої взяв активну участь Авдій. Холм відразу перетворився на великий центр архітектури і образотворчого мистецтва. Недарма князь Данило обрав його своєю столицею.

Містом-красенем став і Перемишль. У ХІІ ст. талановитими книжниками тут був створений місцевий літопис. Його використовували у підготовці хронік вітчизняні та польські історики. При княжому дворі часто виступали скоморохи. У місті проживав і творив «словутний» (як його тоді називали) співець – дружинник Митуса. Місто забудовується чудовими дерев’яними і кам’яними спорудами.

З кінця ХІІІ ст. на архітектуру Галицько-Волинського князівства починають впливати розвиток військової техніки та зміни в тактиці ведення бойових дій. Виникають замки, повністю побудовані з каменю і цегли, укріплені кріпосними вежами і бійницями (у Луцьку, Кремінці, Хотині і Меджибожі). Їх головними замовниками стають не тільки церкви, монастирі і великі феодали, але й шляхта, зміцнілі міські й сільські общини, що викликає масове спорудження фортифікаційних укріплень. Над їх зведенням (як і побудовою культових і світських споруд) поряд з українськими фахівцями працювали майстри з Угорщини, Польщі, Чехії та інших країн. Це відбивалося на особливостях архітектури князівства.

Отже, ХІІ – перша половина ХІV ст. – це період активного розвитку архітектури в Галицько-Волинському князівстві. У його головних містах зводяться культові, кріпосні, оборонні і світські споруди. Вони будуються в традиціях візантійської та місцевої архітектури. З кінця ХІ ст. в архітектурі спостерігаються суттєві романські впливи, особливо в Галичі та Володимирі. Звичний тип церков (так званих тринефних), видовжується у напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мали шість пілонів. Особливо активно їх будували у Володимирі, Галичі та Холмі, що цілком зрозуміло, оскільки ці міста були центрами політичного і культурного життя князівства, а побудова таких споруд дорого коштувала. Вони будувалися переважно з тесаного каміння, їх портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі, оформлення фасадів з вежами мали виразний романський стиль. Саме такою і є церква святого Пантелеймона у Галичі, що має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. Виявлення у Галичі понад 30 фундаментів різних будов такого стилю і однієї ротонди, яскраво підтверджує факт переплетіння східних, західних і місцевих архітектурних традицій на західних землях Стародавньої Русі.

Змінюється і сам візантійський стиль: він набуває нових форм – у ньому поєднуються риси візантійсько-руського, романського і готичного[156] стилів, храми рясно декоруються різьбленням, іноді вітражами (церква Іоанна Златоуста в Холмі) і фресками, стають підкреслено урочистими (церкви Успіння та Івана Предтечі в Холмі, храми Іоанна Богослова і Дмитра в Луцьку, церква Миколи у Львові тощо). Все це свідчить про розвиток архітектурних традицій Київської Русі і творче переосмислення майстрами галицько-волинських земель досягнень Заходу в будівництві і внутрішньому оздобленні безкупольних храмів та фортифікаційних споруд.

Високого рівня розвитку в Галицько-Волинському князівстві також досяг живопис. Вітчизняне живописне мистецтво, як доводять вчені, виникло ще до прийняття християнства на Русі. Істотний вплив на його становлення здійснив стиль візантійського живопису, який панував в ті часи по всій Європі. Візантійський живопис, як відомо, виріс на ґрунті античного, що у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реалістичними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість реалій життя розпочав настійливо стверджувати аскетизм. Саме в такому варіанті і прийшов християнський живопис з Візантії до Стародавньої Русі, в тому числі на Волинь і в Галичину. Його найбільш характерною рисою стало розміщення окремих постатей на картинах урочисто, в небесній гармонії, величаво, а не буденно і хаотично. Він набув монументального мистецтва, тобто декоративного малювання на стінах, та в оформленні книжкових мініатюр (рисунків і початкових літер у текстах книг). Однак саме монументальне мистецтво теж зазнає у цей час певних змін. Так, обличчя святих стали малювалися вже більш м’яко, детально виписувався їх одяг, позбавлялися суворого аскетизму інші деталі зображення . З ХІV ст. у ньому поширюються народні мотиви, у сюжетних композиціях появляються побутові і пейзажні елементи. Вони присутні, наприклад, у розписі стін Кирилівської церкви у Києві, вірменського собору у Львові і т. д.

Славилися галицько-волинські землі і своїми досягненнями у галузі освіти. Її поширення, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Про це свідчать написи на каменях і залишках стін церковних споруд, берестяні грамоти, знайдені у Звенигороді Галицькому і Бересті, стилуси (писала) для письма на воскових табличках, що були виявлені у Перемишлі, Галичі, Львові та інших містах. Історичні дані та артефакти засвідчують, що справами освіти займалися, у першу чергу, князі, бояри, а також купці. Серед місцевих князів багато уваги її розвитку приділяли Володимирко Володаревич та його син Ярослав Осмомисл. Особливість шкільної політики останнього полягала у тому, що він «монахов же и их доходы к научению детей определил», тобто розгортав мережу шкіл коштом неоподаткованих прибутків монастирів. Піклуючись про освіту, князь спонукав бояр і двірську знать посилати своїх дітей до школи. Нерідко діти заможних громадян теж «мобілізовувалися» князями для обов’язкового навчання при церквах і монастирях, де вчителями були священики та ченці. Згодом потяг до освіти зріс настільки, що міська влада стала утискувати учнів. Є свідчення, згідно з якими на вимогу галицьких міщан у 1301р. князь Лев Данилович навіть був змушений підтвердити грамотою надані раніше привілеї дітям стосовно відвідування шкіл.

За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними, а значить затребуваними, стали школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Однак основними були приходські школи, що давали початкову освіту, призначення якої – навчити дітей писати, читати і рахувати.

На українських землях у ХІІІ – ХV століттях знали декілька видів письма. Спочатку виник так званий «устав», тобто дітей вчили писати великими каліграфічними літерами, чітко геометричної форми, без нахилу, які нагадують сучасний друкарський шрифт. У ХІV ст., з поширенням ділового письма, «устав» змінив «напівустав» (літери були менші, з невеликим нахилом). У ХV ст. почали писати «скорописом», тобто плавно з’єднуючи сусідні букви. Іноді літери прикрашали в’яззю, вони були видовжені вгору і перепліталися між собою, утворюючи орнамент. Писали стовпцями, не розділяючи слів, скорочуючи їх за рахунок голосних, які часто ставили над рядком. Крапку використовували довільно. З ХV ст. з’являється кома або крапка з комою замість знака запитання. Значення «скоропису», як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов’янської мови, яка згодом розділилась на церковну і українську мову світського характеру.

Після закінчення початкової школи її випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно або в закордонних університетах. Галицько-Волинське князівство не мало своїх вищих навчальних закладів. Тому діти українських вельмож частіш за все навчалися у Краківському, Празькому, Болонському, Віденському та Паризькому університетах. Цей рівень освіти вимагав крім глибокого оволодіння фаховими знаннями ще й досконалого вивчення грецької мови, тому що торговельні, церковні й дипломатичні зв’язки з Візантією та іншими південними державами не могли здійснюватися без знання грецької мови.

Зростання економічної, політичної і культурної співпраці Галицько-Волинського князівства з країнами Західної Європи втягнуло західноукраїнські землі у сферу інтересів європейських держав, що обумовило потребу у знанні латинської мови. Це підтверджується багатьма офіційними документами, зокрема листуванням князів, бояр та заможних міщан з державними і релігійними діячами та вельможами європейських країн. Тому серед елітних прошарків населення вивчення латини набуло великого поширення, особливо серед осіб, які прагнули обіймати більш-менш помітні громадські або державні посади. Наприклад, за князя Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5 – 7 мов. Ідеалом же тієї доби була людина «тримовна», тобто особа, яка знала грецьку, латину і ще одну з європейських мов. Для основної ж маси людей не існувало потреби у знанні грецької та латинської мов. Вони обмежувалися знаннями рідної мови, тобто старослов’янської, що була одночасно й церковною мовою. Завдяки їй основна маса населення засвоювала освіту й культуру, причому так, що після закінчення початкової школи випускники могли продовжувати освіту самостійно. Такий підхід до організації освіти потім став традицією в Україні і зберігся аж до революції 1917 року.

З метою продовження освіти дітей заможні родини часто наймали вчителів для навчання молоді у домашніх умовах. Ця форма навчання давала глибокі та всебічні знання, але вимагала великих коштів від батьків.

Про широке охоплення дітей початковою освітою в Галицько-Волинському князівстві свідчать вітчизняні й іноземні джерела. Так, відомий волинський іконописець Петро, пізніше київський митрополит, засвідчує, що коли він досяг семи років, його «віддали батьки книгам вчитися». Цікавими є свідчення й відомого сирійського мандрівника Павла Алепського, який подорожував по багатьох країнах Європи і Азії, у тому числі і по західних давньоруських землях, а тому мав можливість порівнювати стан справ з освітою в них. У своїх спогадах він відверто дивувався, що більшість людей у Галицько-Волинському князівстві, в тому числі жінки й дівчата, вміють читати, рахувати, знають порядок церковних служб і хоровий спів. Дітей у цих землях, писав мандрівник, більше ніж трави; особливо багато вдів і сиріт, але всі вони знають грамоту. «Священики навчають дітей-сиріт, і не лишають їх неуками блукати по вулицях…».[157]

З поширенням освіти в Галичині і на Волині широкого розвитку набуває літературна і книжкова справа. Розповсюджується перекладна релігійна і світська література, складаються місцеві літописи, готуються вітчизняні морально-повчальні твори, розвивається усна народна творчість, основними жанрами якої були казки, новели, легенди, притчі, повсюдно вживалися прислів’я і приказки. Серед населення побутували розповіді про нашестя Батия, легенди про київського князя Михайлика – героя боротьби проти половців, патріотичні пісні. Тому академік Крип’якевич з цього приводу зазначав, що тогочасна література була «тісно пов’язана з народною творчістю».

Однак найбільш розповсюдженим жанром літератури ХІІ – ХІV століть було літописання. У літописах згадуються різні народні твори, зокрема такі, як переказ про виникнення Галича, його розбудову та об’єднання земель навколо нього, драматичне оповідання про осліплення теребовлянського князя Василя Ростиславича братами Святополком і Давидом (це оповідання вважається одним з перших художніх творів, що виник у ХІ ст. на території Галичини, і потім увійшов до змісту літописів), поетичне оповідання про хана Отрока та зілля «євшан», пісня, складена на честь перемоги Данила й Василька, різні перекази і прислів’я.

Головним літописним твором того часу став «Галицько-Волинський літопис», складений у другій половині ХІІІ ст., і який охопив події 1201 – 1291 рр. У ньому поетично й образно розповідається про князювання Романа й Данила, про життя інших князів і бояр, про воєнні походи, боротьбу проти польських і угорських загарбників та монголо-татар. Автори літопису звертаються з закликом до єднання руських земель, проводять ідею міцної князівської влади, яка змогла б забезпечити захист від іноземних поневолювачів.

Перші редакції літопису не мали жодних дат і час тієї чи іншої події визначався фразами «в ті ж роки», «в той же час», «після того» і т. ін. У процесі подальшого редагування, коригування літопис набув форми суцільного оповідання про історичні події.

Стиль викладу «Галицько-Волинського літопису» близький до візантійських історичних оповідей імператорських історіографів. Це дало підставу деяким вченим вважати, що при його написанні було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся. На їх думку, цей збірник включав візантійські хроніки, що стали зразком для літописців, і на які вони посилалися, керувалися ними, реалізуючи свою мету. Дійсно, при князях Данилові, Володимирові, Мстиславі й Левові теж працювали історіографи, які мали в своєму розпорядженні весь князівський обіг документів, і, напевно, були обізнані з візантійськими історичними джерелами. Однак це не дає підставу для підозри авторів «Галицько-Волинського літопису» в ототожненні його змісту з візантійськими документами, тому що існували й інші джерела написання літопису. У ньому наводяться документи, окремі літописні записи, які були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську, Любомлі, деякі оповідання, наприклад, розповідь про бій на Калці і т. д. До того ж, літописці користувалися народними переказами, піснями, дружинним епосом, прислів’ями тощо. У літописі є фрагменти, де текст не обмежується рамками викладу за роками, вони являють собою жваву і неперервну розповідь з далеким від церкви і її книг стилем, що підтверджує світський характер цього твору.

Напевно, літопис складався в княжому дворі. Тому не дивно, що його автори були виразниками панівної верхівки держави. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представників боярської знаті, які підривали авторитет княжої влади та міць держави. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався в різні часи і різними авторами, то цілком зрозуміло, що літописці виражали погляди різних князів. Перший автор присвятив основну увагу всебічному розкриттю діяльності князя Данила Романовича (від змалювання його вмілої дипломатії до показу буденних родинних стосунків), інші літописці робили акцент на обґрунтуванні великої ролі князя Володимира Васильковича та його батька Василька Романовича у вирішенні доленосних проблем існування держави.

Однак існувала й головна, наскрізна ідея літопису, що пронизувала весь його зміст від початку і до кінця – це обґрунтування права галицько-волинського князя володіти Києвом і всією Південною Руссю. Саме цю ідею автори літопису цілеспрямовано і послідовно прагнули реалізувати і їм це вдалося.

У ХІІ – ХІІІ століттях в князівстві виникають літературні твори суто художнього характеру, що були споріднені з народною творчістю. Прикладом може бути повість Тимофія про останні роки життя князя Романа і початок діяльності його сина Данила. Письменник з любов’ю відтворив образ князя як видатного державного, політичного і військового діяча, дипломата, який гідно «наслідував предка свого Мономаха».

Великої популярності серед освічених кіл не лише Галичини і Волині, але й усієї староруської держави тієї доби, набули так звані «духовні повісті» – твори, в яких світоглядні переконання та моральні принципи людини виводилися з її природи і не розглядалися як такі, що наперед визначаються Богом. Це певною мірою зумовлювало переорієнтацію суспільної свідомості з героя «аскетичного ідеалу» на ідеал «героя - борця» і спричиняло появу ранніх гуманістичних ідей у вітчизняному суспільстві і давньоруській літературі. До таких творів, у першу чергу, слід віднести повісті «Про трьох королів-волхвів», «Про Таудада - лицаря» та ін. У цей період з’являється ораторська, побутова (житійна) і паломницька проза, літературні збірники («Ізмарагд»), перекладні повісті («Індійське царство»). Особливістю літератури даного періоду була увага не лише до релігійних, але й до естетичних переживань людини. З’являються світські повісті «Троянська історія», «Олександрія» та ін.

Високого рівня в Галицько-Волинських землях досягло ювелірне мистецтво. Обробка дорогоцінних металів здійснювалася на досить високому рівні. Використовувалися такі технології, як зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація тонке литво тощо. «Галицько-Волинський літопис» містить такий фрагмент про візит князя Данила Романовича до Угорщини: «Його сідло було з паленого золота, стріли і шабля прикрашені золотом та іншими хитрощами». Цей фрагмент є символічним.

Матеріальна і духовна культура Галицько-Волинського князівства існувала у нерозривному зв’язку з культурними надбаннями інших земель Стародавньої Русі, перш за все з Києвом. Значною мірою цьому сприяло приєднання Волині і Галичини до Києва під час князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого, що заклало підвалини цих зв’язків. Крім того, позитивно впливала на їх відносини єдність економічних і політичних інтересів багатьох княжих династій. Єднанню західних і східних земель Русі сприяло також створення київської метрополії, яка була центром релігійного життя всієї держави.

Близькі стосунки у волинських князів існували з володарями пінських і чернігівських земель. Тому у боротьбі з литовськими загарбниками за свою незалежність пінська земля часто зверталася по допомогу до волинських князів і отримувала її. Чернігівські князі постійно домагались утвердитися на галицькому престолі і в такий спосіб прагнули зміцнити свої позиції в західних землях. Для цього потрібні були союзники, якими теж часто ставали волинські правителі. Пізніше, під час монголо-татарської нашестя чернігівська знать знайшла захист у Галицько-Волинському князівстві. Князі та бояри отримували тут землі, влаштовували династичні зв’язки, розпочинали нове життя. Багато простих чернігівців також знаходили притулок в цих землях.

З Новгородом дружні взаємини почав розвивати ще князь Роман Мстиславович. За часів свого князювання у цьому місті він зробив чимало корисного для захисту новгородських земель. Новгородці відплатили йому своєю прихильністю до Галича, а новгородський князь Мстислав Мстиславич видав за князя Данила Романовича свою доньку і жив у великій дружбі із зятем. Літописці повідомляють, що в той час у галицько-волинських землях оселилося багато новгородців.

Історики і культурологи характеризують як особливо дружні стосунки між галицькими і суздальськими князями. Започаткував їх ще князь Володимирко Галицький. Щоб захистити свій край від зазіхань Польщі та Угорщини він уклав дуже важливий для себе союз з володарем Суздальського князівства – Юрієм Довгоруким. На той час Суздальське князівство було одним з наймогутніших на Русі, тому князь Юрій домагався київського престолу, а Володимирко активно допомагав йому в цьому, розраховуючи на ослаблення своїх ворогів. Союз було закріплено шлюбом Володимиркового сина Ярослава Осмомисла з донькою Юрія – Ольгою. Таку ж політику з Суздалем продовжували й інші князі західних земель. Коли утворилося об’єднане Галицько - Волинське князівство курс на співпрацю посилився. Основну роль у його проведенні відіграли сини князя Романа – Данило й Василько, а ще пізніше – онук Данила Юрій Львович, який одружився з донькою суздальського князя Ярослава Всеволодовича. Зміцнення дружніх стосунків між княжими дворами обумовлювалося не тільки родинними зв’язками, але й державними інтересами. Галицько-волинським князям потрібен був союзник у боротьбі проти німецьких рицарських орденів, суздальські ж правителі розраховували на підтримку західно-волинських правителів у їх домаганнях на інші землі Давньої Русі.

Не залишилися на узбіччі розвитку культури і зв’язки Галицько-Волинського князівства з державами Центральної і Західної Європи, які найвищого рівня досягли за часів князювання Данила Романовича. Це особливо виявилося в активній торгівлі між країнами, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили відображення у хроніках західних держав, тоді як культурні процеси, що мали місце в державах Західної Європи детально віддзеркалювалися в літописах Галицько-Волинської держави. Отже, взаємовпливи культур значною мірою формували атмосферу міжнародної довіри та добросусідських взаємовідносин у ту жорстоку епоху воєн і розбою.

Однак зовсім іншими, навіть протилежними за характером були відносини Галицько-Волинського князівства, як й інших земель Русі, з Золотою Ордою – агресивною монголо-татарською державою, що існувала в ХІІІ – ХV століттях на території Середньої Азії і Східної Європи та постійно здійснювала спустошувальні навали на землі Стародавньої Русі. Тому головною метою свого життя князь Данило вважав визволення Руської землі від монголо-татарських загарбників. Для цього він уклав союз з володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем і прийняв у 1253р. королівську корону від Папи Інокентія ІV, сподіваючись на допомогу католицького Заходу. Однак ці сподівання не збулися, що прикро вразило князя, але не відвернуло від реалізації мети його життя.

У 1254 р., розраховуючи лише на власні сили, князь Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар. Проте похід виявився невдалим. Як і раніше, роз’єднана Русь не змогла піднятися над амбіціями окремих князів, згуртуватися для відсічі ворогові. У 1259 р. величезне монголо-татарське військо несподівано появилося поблизу кордонів Галицько-Волинського князівства і ринулось на його міста і села. Хан Бурундай примусив Данила і Василька своїми силами зруйнувати всі нові укріплення Києва та інших міст. Тільки після цього монголо-татарська орда залишила Південно-Західну Русь. Ця невдача підірвала здоров’я Данила Романовича. Він не зміг її перенести і в 1264 р. помер. Поховали князя у місті Холмі (за іншими даними у Галичі).

Наступники Данила та Василька все зробили для збереження цілісності князівства, укріплення його міцності та розвитку культури. Майже сто років вони жили в мирі та злагоді. Син Данила – Лев Данилович (на його честь батько назвав сучасне місто Львів, засноване в 1256 р.) князював у Галичині з 1264 по 1301 роки. Він розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінщину та Закарпаття, постійно воював з сусідами, частіш за все з Польщею. Князь Лев дуже любив своє стольне місто і багато зробив для його розбудови. Значну частину Волині зі стольним містом Володимиром отримав у спадок син Василька Володимир, який на противагу Леву Даниловичу, займався винятково мирними справами – облаштовував свою столицю, зводив укріплення навколо неї, був великим книжником і майже весь час, вільний від державних турбот, проводив за читанням і переписуванням книг та рукописів. У 1289 р. князь Володимир помер, з його смертю закінчується Галицько-Волинський літопис, через що залишилася велика прогалина в історії культури західних князівств періоду 1289 – 1349 рр.

На початку ХІV ст. відбулася знаменна подія в житті князівства – під владою сина Лева Даниловича князя Юрія І об’єдналися всі галицько-волинські землі. Скориставшись розбратом, чварами й заколотами всередині панівної верхівки Золотої Орди, князь знову відсунув південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Недарма Юрій І, як і його дід Данило, отримав королівський титул і йменувався королем Русі і князем Волині.

Після смерті Юрія І Галицько-Волинським князівством правили його сини – Лев ІІ у Галичині, а Андрій – на Волині. Обидва проводили незалежну міжнародну політику, турбувалися про могутність держави, розширення культурних зв’язків з сусідніми країнами, що стосується внутрішнього життя, були прихильниками традиційного курсу Романовичів на зміцнення матеріальної і духовної культури суспільства. Вони обидва загинули у боротьбі проти загарбників, чим було покладено кінець династії Романовичів.

Загострилася внутрішньо-політична ситуація в князівстві, посилилися напади на його землі з боку сусідніх держав. У 1349 р. Галичину було приєднано до Польського королівства, а Волинь опинилася під владою литовського князя Любарта Гедеміновича, родича Романовичів. З 1349 р. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як самостійна держава. Проте його роль і значення збереглися надовго.

Протягом ста років (з 1240 по 1349 рр.) після занепаду Київської держави Галицько-Волинське князівство було опорою української державності. Фактично це була друга велика держава на українській землі, яка, втілюючи старокиївську ідею єдності давньоруських земель, зуміла об’єднати навколо себе більшу частину територій, де проживало українське населення, і розвинути вітчизняну культуру. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні духовних досягнень середньовічної Європи, а в окремих видах і жанрах перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножила багату скарбницю духовної культури наших предків. Ці традиції оберігали український народ від асиміляції з боку Польщі, Литви, Угорщини, Австрії та інших загарбників, штучного насаджування чужої для нього культури.

Галицько-Волинське князівство виконало свою високу місію і передало естафету подальшого культурного творення новій українській державі – Гетьманщині. Але до цього українському народові довелося прожити цілу добу литовсько-польського періоду своєї історії.

Контрольні запитання і завдання

1. Розкрийте зміст основних реформ, проведених Володимиром Великим.

2. Дайте характеристику політичній системі та державницькій ідеології Київської Русі.

3. Проаналізуйте вплив християнства на процеси розвитку культури в Київській Русі.

4. Розкрийте основні соціально-економічні досягнення Київської держави.

5. Розкрийте основний зміст «Руської правди».

6. Яких досягнень здобула освіта за часів князювання Ярослава Мудрого?

7. Назвіть основні архітектурні пам’ятки Київської Русі та проаналізуйте їх особливості.

8.Розкрийте тенденції розвитку книжної справи на Русі, покажіть здобутки у створенні літописної, перекладної та оригінальної літератури.

9. Дайте характеристику провідним жанрам мистецтва часів Київської Русі.

10. Покажіть актуальність для сьогодення основного змісту твору Володимира Мономаха «Повчання дітям…».

11. Які архітектурні пам’ятки Київської Русі є об’єктами, що знаходяться під охороною ЮНЕСКО?

12. Дайте загальну характеристику соціально-політичному і економічному становищу Галицько-Волинського князівства у ХІІІ – ХІV століттях.

РОЗДІЛ 4