Повернення Ізяслава до Києва

Прихисток старший Ярославич знайшов не в рідних братів, а в далекого родича – польського короля Болеслава ІІ. Оговтавшись від київських подій, він у 1069 р. повів військо Болеслава на Русь. Кияни, налякані наближенням польських вояків, звернулися по допомогу до Святослава та Всеволода. Молодші Ярославичі вимагали від Ізяслава, щоби він не вів до Києва чужинців і не шкодив киянам. Та кровопролиття все ж не уникли. Літописець розповідав, що перед себе Ізяслав послав сина і той помстився за батька, жорстоко розправившись із найактивнішими учасниками торішнього повстання.

Відновлення влади трьох

Ізяслав повернувся до Києва. Здавалося би, повинно було поновитися колишнє злагоджене правління трьох Ярославичів. Протягом кількох наступних років братерська приязнь ніби й справді взяла гору над владолюбством. Ізяслав, збагатившись досвідом нещасливого 1068 р., наказав перенести торг, на якому відбувалися віча, на Гору – під нагляд князя й дружини. Не уникнув відплати і Всеслав: того ж таки року Ізяслав вигнав його із Полоцька, віддавши місто своєму синові. З-поміж загальнодержавних подій найпомітнішою була Вишгородська нарада князів 1072 р. Присвячена перенесенню мощей святих Бориса і Гліба до новозбудованої церкви, вона зібрала, крім князів, також митрополита, єпископів, ігуменів найбільших монастирів. Вшанувавши святих, князі порадилися і щодо мирських справ. Тоді було схвалено, зокрема, звід руських законів «Правду Ярославичів», що разом із статтями Ярослава Мудрого становили «Руську правду».

3. Боротьба за київський стіл між Ярославичами

Та хоч як урочисто була обставлена Вишгородська нарада, вона не поклала край суперечностям між Ярославичами. Року 1073 між синами Ярослава Мудрого стався розкол. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим князем київським. Протягом трирічного князювання він перерозподілив землі на користь своєї родини, підкорив собі численних родичів, виявивши здібності сильного володаря. Показовими щодо цього є стосунки Святослава з київським духівництвом. До гурту найбільш невдоволених княжінням Святослава належав настоятель Печерського монастиря Феодосій.

Як свідчить літопис, він відверто засуджував чернігівського князя за насильство, вчинене над Ізяславом. Але протягом року Святослав зумів змінити ставлення до себе настільки, що Феодосій віддав свій монастир під його опіку. Адже саме Святослав виділив монастиреві кошти для будівництва славетного Успенського собору. Та здійсненню задумів Святослава перешкодила смерть: він помер наприкінці 1076 р. Трагічна подія відкривала шлях до Києва молодшому Ярославичу. Водночас вона давала надію вигнанцю Ізяславові, який і цього разу пересиджував лихоліття у Болеслава ІІ, на повернення додому. Та поки Ізяслав лаштувався до походу на Київ, київським князем став Всеволод. Скориставшись великими повноваженнями, він перерозподілив столи, перевівши Святославового сина Олега на Волинь, а Чернігів віддавши своєму – Володимирові Мономаху.

На Русь посунув Ізяслав із польським військом. Всеволод зустрівся із братом і мирно залагодив конфлікт.

Так року 1078 старший Ярославич втретє посів київський стіл. Святославичів було позбавлено всіх найважливіших володінь. Не маючи жодної надії повернути втрачене, вони взялися за зброю. У міжусобиці було втягнуто численних скривджених родичів, а ще зовнішніх ворогів Русі – половців. У братовбивчій війні в серпні 1078 р. наклав головою князь Ізяслав. Повновладним київським володарем став Всеволод. Головним напрямком його внутрішньої діяльності стало подолання міжкнязівських чвар. У зовнішній політиці питанням життя і смерті лишалася половецька загроза. Попри несприятливі обставини, князювання Всеволода в Києві було успішним. І тим успіхом немолодий уже володар мав завдячувати своєму синові Володимирові.

Отож заходами, що потребували застосування військової сили, керував за наказом батька Володимир Мономах, а сам Всеволод опікувався духовним життям.

За його правління було завершено будівництво та розпис Успенського собору Печерського монастиря, засновано Андріївський (Янчин) монастир із першою жіночою школою, побудовано собори святого Петра та Святого Михайла у Видубичах тощо.

Спокуса влади. Після смерті Всеволода 1093 р. ніщо, здавалося б, не перешкоджало Володимирові Мономаху посісти київський стіл. На той момент він володів Черніговом, мав підтримку Переяслава, де князював його молодший брат Ростислав, був шанований киянами. Проте Мономах не пристав на спокусливу пропозицію, а запросив на київський стіл сина старшого Ярославича – Святополка Ізяславича, адже саме він за принципом старшинства мав переважні права на Київ.

Невдовзі Мономахові довелося зректися й Чернігова. Після смерті Всеволода скривджений Олег Святославич заявив про свої права, погрожуючи новою міжусобною війною. Щоб уникнути кровопролиття, Володимир Мономах відмовився від чернігівських володінь і зайняв Переяслав, стіл у якому спорожнів через трагічну загибель Ростислава. Двадцять років князювання в найпівденніших руських землях минули для Мономаха в суцільних турботах, головною з яких були половці.

Любецький з’їзд князів

Боротьба проти половецьких нападників потребувала залучення дружин інших князів. Так само злагодою можна було покласти край князівським чварам. Феодальна роздробленість спряла утворення на території Київської Русі великої кількості самостійних політичних центрів.

Розуміючи це, Володимир Мономах підтримував тісні стосунки із братами й племінниками. Йому, зокрема, належала ініціатива організації з’їзду князів у Любечі 1097 р.

На Любецькому з’їзді було схвалено принцип князівської отчини – тобто володіння, що належали батькам.Отчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам. Так, Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава в особі київського князя Святополка Ізяславича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав – Володимирові Всеволодовичу (Мономаху).

Загострення міжкнязівських суперечок після Любецького з’їзду

Хоч якою одностайністю були, за свідченням літописця, позначені рішення Любецького з’їзду, вони не поклали край суперечкам князів. Адже право закріплювалося лише за дітьми та онуками трьох Ярославичів – Ізяслава, Святослава і Всеволода. Інша князівська братія мала задовольнятися мізерними володіннями, до того ж такими, що перебували у загальнородовій власності, розпорядниками якої визнавалися власники отчин. До гурту «обділених» князів, крім численних Ярославових небожів, потрапив і його прямий онук Давид Ігорович. Тож не дивно, що останній взяв активну участь у жорстокій усобиці, що спалахнула одразу після з’їзду в Любечі. Її жертвою став, зокрема, теребовлянський князь Василько, син найстаршого з Ярославових онуків Ростислава Володимировича, якого осліпили з волі Давида Ігоровича і, що найбільше обурювало, Святополка Ізяславича.

Отже, життя виявилося набагато складнішим за пишномовні промови на Любецькому з’їзді. І все ж позитивний наслідок те зібрання мало: після Любеча князівські наради збиралися регулярно. Саме на них князі обговорювали найсуперечливіші питання, зокрема й питання наділів.