Утвердження тоталітарного режиму в Україні. Його суть та механізми реалізації
Складовою ознакою сталінського режиму був масовий терор. Щоправда, його вже в перші роки радянської влади започаткував Ленін. Організований ним першим червоний терор 1918—1920 pp., як і сталінські масові репресії кінця 20—30-х pp., мали на меті знищення справжніх і потенційних противників більшовицького режиму, створення атмосфери страху та абсолютної покори. Зазнавали переслідувань саме ті, хто очолював боротьбу за комуністичні ідеали. Учений зі світовим ім'ям писав у ті роки В. Молотову: "Ви розсіваєте по культурному світі не революцію, а з величезним успіхом фашизм. До вашої революції фашизму не існувало". І справді, Й. Сталін будував державу за канонами придуманої ним потворної партійно-бюрократичної поліцейської системи, яка жила за своїми канібальськими "законами".
Початок організованому на державному рівні цькуванню фахівців з дореволюційними дипломами, створенню у суспільстві атмосфери масового психозу боротьби із "шкідництвом" поклала Шахтинська справа 1928 р. На судовому процесі було засуджено групу інженерів Донбасу за сфабрикованим ДПУ звинуваченням у шкідництві. Після цієї "справи" почалося багаторічне цілеспрямоване переслідування так званих буржуазних спеціалістів, яке призвело врешті-решт до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку освічених людей.
З 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша — у 1929—1931 pp., друга — у 1932—1934 pp., третя — у 1936—1938 pp. Першою жертвою масового терору стало селянство. Дотримуючись, як завжди, класового підходу Сталін розпочав кампанію "ліквідації куркульства як класу". Куркулями оголосили найбільш працьовитих господарів. Зрозуміло, що вони були рішучими противниками колективізації. Тому величезні зусилля й засоби радянської держави спрямовувалися на те, щоб економічно, а то й фізично нищити "куркулів". За підрахунками демографів, постраждало близько 1 млн. людей.
Водночас розпочалися переслідування, а згодом і фізичне знищення кращих сил української інтелігенції. Інтелігенція, власне, ніколи не була поза увагою сталінської каральної машини і наприкінці 20-х років потрапила під жахливий прес суцільних репресій, обвинувачень та арештів. В умовах утвердження авторитарних методів правління суспільно-політичну атмосферу в Україні поступово стала визначати політично шкідлива теза Сталіна про неминуче загострення класової боротьби під час будівництва соціалізму і за наявності в радянських республіках "повзучих" націоналістичних ухилів. У зв'язку з цим обґрунтована класова пильність поступово стала перетворюватись у суцільну підозрілість, нагнітання напруженості, у постійні пошуки "агентури" класових ворогів у республіках. У липні 1929 р. почалися арешти провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у належності до таємної націоналістичної організації — Спілки визволення України (СВУ). На лаві підсудних опинилися 45 діячів української культури, з-поміж яких академіки С. Єфремов і М. Слабченко, 11 професорів, у т. ч. О. Черняхівський, В. Ганцов, письменники Л. Старицька-Черняхівська, М. Івченко та інші. Звинувачених засудили до різних строків ув'язнення, а ще ЗО тис. українофілів репресували без суду. Цей судовий процес став початком розгрому українського національного відродження.
Тоді ж було поставлено поза законом Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). У 1930 р. на процесі "Спілки визволення України" "доводилося", що УАПЦ була однією з ланок антирадянського підпілля, пов'язаного з емігрантськими буржуазно-націоналістичними колами, які ставили за мету підготовку повалення радянської влади в Україні. Було ліквідовано всі парафії церкви, репресовано всіх митрополитів, 13 архієпископів і єпископів УАПЦ.
1932—1934 pp. супроводжувалися новою хвилею розправ з українською інтелігенцією. Розпочалося справжнє цькування письменника М. Хвильового, і він, не знаходячи пояснень того, що відбувалося в країні, покінчив життя самогубством. Тоді ж було ув'язнено сатирика О. Вишню. У грудні 1934 р. за "націоналізм" і "шкідництво" розстріляли письменників К. Буревія, О. Близька, Г. Косинку, І. Крушельницького, Д. Фальківського та інших. Вони стали першими жертвами нової хвилі терору, що здійнялася після спровокованого НКВС убивства С. Кірова. Усього, за неповними даними, в Україні репресій зазнали близько 500 літераторів, з яких 89 було розстріляно, 64 заслано, 212 примушено замовкнути, 83 — емігрували.
Не обминули репресії і художників та музикантів. Трагічна доля спіткала і першого театрального педагога, чудового режисера і театрознавця Леся Курбаса. Разом з ним канув у небуття і його чудовий театр "Березіль". На кобзарський український з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, як переказують, розстріляли.
Коса сталінського терору пройшлася і по викладацькому складу вищих навчальних закладів республіки. З 29 директорів педагогічних інститутів 18 було звільнено й репресовано як "дворушників, націоналістів, петлюрівців". З такими самими ярликами позбавили роботи (багато кого і волі) 210 викладачів і 24 тис. учителів. У 1934 р. Сталін, не читаючи, підписав до розстрілу 384 списки арештованих, а в кожному списку по — 10 тис. осіб. Серед них більшість були українці.
Знищені митці — це мозок і совість нації, творці й світочі її духовного відродження. Відродження, яке не здійснилося, бо було закатовано і спаплюжено. Репресії 20—30-х pp. призвели до зниження інтелектуального та гуманістичного потенціалу республіки, загальмувало культурні перетворення.
У 1933 р. головним чекістом України став В. Балицький. Маючи лише два класи початкової освіти, він з великим задоволенням нищив "українських націоналістів". Балицький взяв активну участь в організації постишевського масового терору в Україні. 1 грудня 1934 р. було вбито С. Кірова. Сталін не лише позбувся суперника, а й дістав підстави для розгортання терору, спрямованого проти міфічних "ворогів народу". Спільними зусиллями "вірні учні Сталіна" П. Постишев (з 1933 р. — генеральний секретар ЦК КП(б)У) і В. Балицький в Україні організували масовий постишевський терор, сфабрикували справи "Української військової організації", "Блоку українських націоналістичних партій". У 1935 р. знищили колишніх боротьбистів, відбулися процеси "Національно-терористичного центру", "Національно-терористичної групи професора М. Зерова" та ін. У 1936 р. було сфабриковано справи "Українського троцькістського центру", Соціал-демократичної партії України. Упродовж 1929— 1937 pp. жертвами сталінських репресій стали 7 млн. чоловік.
Так званий великий терор припадає на 1937—1938 pp. Він охопив увесь СРСР, усі нації і соціальні групи. Репресували не лише керівних осіб, а й рядових робітників, колгоспників, інтелігентів. Суспільство все глибше опускалося в прірву страху, відчаю, моральної деградації. Заарештованих піддавали тортурам. Не витримуючи їх, вони давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих. Так забезпечувався черговий виток арештів. Лише в одному Биковнянському лісі під самою столицею України поховано більш як 120 тис. жертв сталінських репресій. Не врятувалося від репресій навіть партійно-державне керівництво республіки. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраних у червні 1937 p., було звинувачено у ворожій діяльності 55 чоловік. З 11 членів Політбюро ЦК КП(б)У репресували 10, аз 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи С. Косіора, першого секретаря ЦК КП(б)У.
У 1937—1938 pp. нищівного удару зазнали військові кадри: було репресовано близько 40 тис. офіцерів Червоної армії, розстріляно видатних воєнних спеціалістів, воєначальників, у тому числі з України — Й. Якіра, І. Гаркавого, І. Федька, Д. Шмідта та інших. Великий терор у 1937—1938 pp. набув апокаліптичного масштабу. Мільйони людей було знищено, кинуто за грати і до концтаборів, що ж до інтелігенції, то її прописали постійно в архіпелазі ГУ ЛАГ. Навіть серед артистів знайшли "контрреволюцію". У 1937 р. "ворогів народу" викрили в Київському театрі опери і балету ім. Тараса Шевченка.
Тирани всіх часів без вагань опускали меч репресій на голови тих, хто пристрасним словом чи життєвим прикладом міг пробудити в гнобленого люду жагу до свободи і волю до боротьби. А ось у звіриній ненависті до цілих народів, зокрема до українського, Сталін не мав аналога в історії світової цивілізації.
Започатковане Леніним у 1918—1920 pp. і продовжене далі Сталіним у 20—30-х pp. тотальне нищення кращих сил української інтелігенції тривало фактично до самої смерті "вождя народів", тобто до 1953 р. Усе це стало причиною остаточного утвердження більшовицького тоталітаризму в Україні, яку зробили фактично безправною провінцією. Учені Чехословаччини зробили підрахунки загиблих у роки тоталітаризму. Усього від тоталітарних режимів, що панували в країнах світу, загинуло 110 млн. чоловік, з них жертвами більшовизму стали 68 млн., фашизму — 20 млн., у Китаї — 30 млн. чоловік.
І, нарешті, що ж у 20—30-х pp. у СРСР будувалось і що було побудовано?! Класичного, справжнього соціалізму, такого, яким бачили його Маркс, Енгельс і Ленін у світовій практиці ще не було і досі немає. Одержавши внаслідок більшовицького заколоту 1917 р. початкову стадію нового суспільства, подальший його розвиток призупинили. На рубежі 20— 30-х pp. відбулася підміна ленінського бачення соціалізму сталінським. У 1929 р. Сталін відкинув неп і радянське суспільство все далі й далі стало відходити від того соціалізму, до якого прагнули Маркс і Ленін. І замість нього розпочались необґрунтовані сталінські експерименти розвитку суспільства. Той соціалізм, суспільний лад, який утвердився в СРСР з кінця 20-х років, був аж ніяк не неминучим породженням жовтня 1917 p., а насамперед результатом насильницького насадження тоталітарного режиму, який перекрутив до невпізнання як спадщину жовтня, так й ідеали соціалізму. Тобто соціалістичну ідею було зраджено, спаплюжено, що спричинило деформацію структур суспільства і навіть виродження їх. І реально, на практиці ми одержали воєнно-казармений, тоталітарний устрій.
Отже, народи колишнього СРСР будували не соціалізм з його гуманним принципом "Все для людини, все в ім'я людини!", а тоталітарно-бюрократичну систему, сталінську імперію зла і насильства. Причому будували проти людини, на людських кістках. Бо чи можна назвати соціалістичним суспільство, в якому людина відчужена і від влади, і від засобів виробництва?! Словом, одне проголошували і зовсім інше будували.
Нас переконували, що в СРСР уже в 70-х роках побудували розвинутий соціалізм, і радянське суспільство вступило в період будівництва комунізму. Але те, що вже побудували, з 1985 р. почали перебудовувати. Та так і не перебудували. У 1991 р. Радянський Союз розпався.
Звичайно, боляче визнавати, що ціною величезного ентузіазму, важких мук і страждань радянські люди, будучи обманутими, будували не те, що могло зробити їх сьогодні щасливими, вільними, цивілізованими і, нарешті, просто ситими. Не зробивши з цього належних висновків та уроків, важко обирати дорогу на майбутнє.
Індія після війни
Формування антиколоніального фронту
Колоніальна влада в роки війни обіцяли надати Індії самоврядування. Однак надії народів Індії на зміну статусу не виправдалися. Англія тримала мертвою хваткою свою головну колонію, і це було не дивно, якщо врахувати загальне ослаблення сил в післявоєнний період - Англії як ніколи потрібні були ресурси, які вона «викачувала» з колоній. Так чи інакше, це викликало новий етап антиколоніальної боротьби.
Розвиток капіталістичного устрою зміцнило позиції національної буржуазії. Росла промисловість і ряди робітничого класу. Однак для Індії чисельність останнього була невелика. Але разом з тим половина робітників була зайнята на великих підприємствах з кількістю робітників понад 1 тис. осіб. Така концентрація на великих підприємствах і в декількох центрах (Бомбей, Мадрас та ін) перетворювала нечисленний пролетаріат в важливу організовану силу.
Однак не робочий клас, а багатомільйонне селянство визначало характер індійського суспільства. Індійська село складала основу соціально-економічної структури. Це не просто громада, а особлива соціальна організація. Все життя села пронизують кастовий лад, племінної та становий принцип розподілу громади і брахманство як гуртуючий релігійний фактор. Таким чином, індійська село - це самодостатня організація.
Індійське селянство становило головну масову силу національно-визвольного руху в Індії в міжвоєнний період. Залучити таку село в широкий потік антиколоніальної боротьби можна було лише з урахуванням соціально-психологічних особливостей індійського селянства і міського робітника - вчорашнього селянина. Видатна роль в організації масових ненасильницьких кампаній опору в 20-40-і рр.. належала Махатму Ганді (1869-1948). У міжвоєнний період Ганді став ідейним вождем Індійського національного конгресу. Завдяки Ганді, а також тому, що національна буржуазія висунула ідею повної національної незалежності, в Індії сформувався загальнонаціональний антиколоніальний фронт.
Махатма Ганді і гандизм
Вчення Ганді йде корінням в глибоке минуле Індії, в потужні пласти унікальною індійської культури. Гандизм поєднав у собі політичні, морально-етичні та філософські концепції. Ганді також був знайомий з принципом ненасильства Л. Н, Толстого. Глибоко національний і соціальний ідеал Ганді. Це селянська утопія затвердження «суспільства загального благоденства» (сарводайя), царства Божого на землі, суспільства справедливості, яке барвисто описується в священних книгах індуїзму. У той же час ця сторона вчення Ганді містила протест проти капіталістичного устрою, заперечення ним прогресивності і необхідності для Індії того капіталістичного шляху, яким пішла європейська цивілізація.
Гандизм знаходив відгук у широких верствах селянства і міських низів тому, що в ньому соціальний ідеал поєднувався з вірою в те, що боротьба за незалежність проти британського панування - це кровна справа, оскільки це боротьба за справедливість. Ганді черпав з культурно-історичних і релігійних традицій заклики, образи, близькі селянинові, реміснику. Тому вимоги незалежності країни і перетворення суспільства, одягнені в традиційні образи, ставали зрозумілими багатьом десяткам мільйонів простих людей. У цьому секрет величезної популярності особистості Ганді та його ідей. Печаткою найглибших традицій Індії, розумінням психології селянства був відзначений тактичний метод гандизма в національно-визвольній боротьбі, метод ненасильницького опору (бойкот, мирні марші, відмова від співпраці і т.д.). У цьому методі вельми своєрідно поєднувалися терпіння і протест, консерватизм і стихійна революційність. Це було характерно для століттями вихованого в фаталістичним, релігійному світогляді індійського селянина. У Ганді активний протест поєднувався з терпимістю до супротивника. Саме в такому поєднанні ненасильство у Ганді виступає як єдино можлива форма опору колоніальному гніту. Ганді заперечував класову боротьбу як дестабілізуючий, роз'єднуючий націю фактор перед обличчям спільного завдання - звільнення від іноземного гніту. Таким чином, гандизм був глибоко національної н за своїм характером селянської ідеологією. Гандизм також відповідав інтересам національної буржуазії, яка взяла цю ідеологію на озброєння. Національна буржуазія разом з народом прагнула до усунення британського колоніального панування і до встановлення своєї власної влади мирним шляхом при опорі на масовий рух. Гандизм пов'язав воєдино селянство, ремісників, національну буржуазію і змусив колонізаторів залишити Індію без кровопролитної збройної боротьби.
Критики Ганді стверджували, що він був схильний до компромісів, але він як ніхто інший знав, коли саме масове ненасильницький рух потрібно призупинити, щоб воно не перетворилося на свою протилежність, тобто в криваву бійню. Екстремісти також дорікали його в тому, що він не доводив до кінця всіх революційних можливостей масового ненасильницького опору. А що було б, якби Ганді довів їх до кінця?
Один раз в історії Індії цей процес вийшов з-під контролю, будучи спровокований британської політикою «розділяй і володарюй» в 1947 р., коли Індія була розділена на дві держави за релігійною ознакою. Тоді конфлікти між мусульманами та індусами переросли в релігійну війну, яка забрала мільйони життів і мусульман та індусів. Ганді і сам став жертвою міжусобиці. Він був убитий релігійним фанатиком незабаром після затвердження незалежності Індії в січні 1948 року
Перша кампанія ненасильницького-співпраці була організована Ганді в 1919-1922 рр.. Повоєнний підйом національно-визвольного руху в Індії почався великими страйками в Бомбеї, Мадрасі, Канпур і Ахмадабаде. Страйки були стихійними, але це був загальний симптом змін в настрої індійського народу. Колоніальна влада стали на шлях маневрів. Міністр у справах Індії Монтегю запропонував реформу виборчої системи в Індії, щоб послабити напруженість. Пропонувалося провести збільшення числа виборців при виборах в центральне і провінційні законодавчі збори, а також надати індійцям додаткові місця в радах при віце-короля і губернаторів провінцій. Одночасно було прийнято репресивний закон, що визначає покарання за антиурядові акції (закон Роулетта). Так англійці політикою «батога і пряника» намагалися стримати піднімається хвилю визвольного руху.
Кампанія непокори почалася як протест проти закону Роулетта. 6 квітня 1919 Ганді закликав до харталу (закриття крамниць і припинення будь-якої ділової активності). Колоніальна влада відповіли насильством. 13 квітня о Амрітсарі, провінція Пенджаб, англійські колонізатори розстріляли мирний мітинг. Було вбито понад 1 тис. осіб і поранено близько 2 тис. Ця кривава бійня викликала загальне обурення в Пенджабі і охопила всю країну. Ганді терміново виїхав в Пенджаб, щоб не допустити переростання обурення в стихійний бунт. Це йому вдалося.
Восени 1919 саме тут, в Амрітсарі, відбувся з'їзд Індійського національного конгресу, який прийняв рішення бойкотувати вибори за законом Монтегю. Бойкот повністю зірвав вибори.
Досвід виступів 1919 підвів Ганді до висновку про необхідність поетапного розгортання боротьби за незалежність. На основі цього досвіду Ганді розробив тактику ненасильницького-співпраці, яка передбачала поступовість, дво-етапність розвитку руху. Щоб утримати боротьбу в рамках ненасильства і в той же час забезпечити її наростання, передбачалося на першому етапі проводити кампанії бойкоту колоніального режиму: відмова від почесних звань і посад, бойкот офіційних прийомів, бойкот англійських шкіл і коледжів, англійських судів, бойкот виборів, бойкот іноземних товарів; на другому етапі - ухилення від сплати державних податків.
Початок кампанії непокори було призначено на 1 серпня 1920 Індійський національний конгрес і Мусульманська ліга спільно керували кампанією. ІНК перетворювався в ці роки в масову політичну організацію (10 млн. членів). У руху було 150 тис. добровольців-активістів. Гандизм став ідеологією ІНК.
4 лютого 1922 стався інцидент, який погрожував переростанням руху в неконтрольовану фазу: натовп селян спалила загнаних у приміщення кількох поліцейських. Ганді різко засудив цей акт самосуду і оголосив про припинення кампанії громадянського-співпраці. Рух пішов на спад.
Новий підйом антиколоніального руху в Індії припав на час світової економічної кризи. Цей етап ненасильницького-співпраці (1928-1933) характерний більш організованим рухом, чіткою постановкою питання про незалежність Індії та вимогами конституції.
Друга кампанія громадянської співпраці почалася в квітні 1930 р. Вона проходила приблизно за такою ж схемою, як на початку 20-х рр.. Англійські влада оголосила кампанію незаконною. Лідери руху, в тому числі і Ганді, були арештовані. У в'язницях виявилося 60 тис. учасників руху. Подекуди виступу почали переростати в повстання. Хвилювання торкнулися і армію. Солдати відмовлялися стріляти.
5 березня 1931 між керівництвом ІНК і адміністрацією віце-короля було укладено угоду, за якою англійська сторона зобов'язалася припинити репресії і звільнити ув'язнених, заарештованих за участь у кампанії-співпраці, а конгресоголосив про припинення кампанії громадянської непокори. Ганді дав згоду на участь з конференції «круглого столу» , що скликається в Лондоні для обговорення індійських проблем. Таким чином, боротьба була перенесена за стіл переговорів.
До конференції «круглого столу» ІНК представив документ «Про основні права і обов'язки громадян Індії» . Фактично це була основа конституції.
У документі були важливі пункти: введення в Індії буржуазно-демократичних свобод, визнання кастового і релігійного рівності, адміністративно-територіальний перебудову країни з урахуванням релігійного чинника, встановлення мінімуму заробітної плати, обмеження орендної плати за землю, зниження податків. Конференція закінчилася провалом.
У серпні 1935 англійський парламент прийняв для Індії нову програму реформ. Реформа передбачала розширити (до 12% населення) участь громадян Індії у виборах шляхом зниження майнового та інших цензів, надати місцевим законодавчим органам великі права.
Кампанії ненасильницького опору розхитали колоніальний режим. У 1937 р. пройшли вибори до центральних і провінційні законодавчі збори за новою виборчою системою. Індійський національний конгрес отримав більшість виборних місць в 8 з 11 провінцій Індії і сформував там місцеві уряди. Це був великий крок вперед до оволодіння владою в країні, накопиченню «парламентського досвіду» .
З початком другої світової війни в 1939 р. і оголошенням Великобританією війни Німеччини 3 вересня 1939р. віце-король Індії оголосив Індію воюючою стороною.
Іран у міжвоєнний період
До 1917 р. Іран був відсталою аграрною країною, напівколонією Англії та царської Росії.
Революційні події в Росії, а також внутрішні труднощі спричинили піднесення національно-визвольної боротьби в країні. Намагаючись придушити національно-визвольний рух, не допустити його поширення на Індію, а також остаточно закабалити Іран і перетворити його у плацдарм для збройної інтервенції проти радянської Росії, у 1918р. англійці розпочали окупацію всього Ірану.
У Тегерані було створено проанглійський уряд на чолі з Восуг-ед-Доуме. Порушивши конституцію, без відома меджлісу, Восуг-ед-Доуме підписав англо-іранську угоду, яка віддавала під контроль англійських радників та інструкторів іранську армію, фінанси, дорожнє будівництво, зовнішню торгівлю та інші сфери суспільно-економічного життя Ірану.
Англійці негайно приступили до реалізації цієї угоди. Було встановлено жорсткий контроль над суспільно-політичним та економічним життям країни. Будь-які виступи проти укладених угод придушувалися силою.
Окупація викликала антианглійський рух. Особливо широко він розгорнувся на півночі. 7 квітня 1920 р. в Тебризі (Іранський Азербайджан) відбулося повстання проти шахської влади та англійців, яке очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Хіабані. Він виступав проти кабальної англо-іранської угоди, вимагав зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, проведення демократичних реформ і надання автономії Азербайджану. Повсталим вдалося взяти владу в свої руки у Тебризі та в інших містах і районах Іранського Азербайджану. У вересні 1920 р. повстання було придушено англійськими і шахськими військами, а шейха Хіабані та багатьох його прибічників убито.
В іншій північній провінції Ірану, Гиляні, 5 червня 1920 р. було проголошено Гилянську республіку і створено тимчасовий революційний уряд на чолі з Кучек-ханом. До нього увійшли представники різних політичних течій і соціальних груп — поміщики, націоналісти, демократи, комуністи. Протиріччя між членами уряду і, відповідно, між політичними силами, які вони представляли, зумовили внутрішню слабкість республіки. Голова уряду Кучек-хан був противником аграрної реформи, на якій наполягали комуністи та представники національних меншин, зокрема курди.
Проанглійська політика зазнала поразки, і уряд Восуг-ед-Доуме пішов у відставку.
За такого становища, коли на карту було поставлено існування держави, син селянина, офіцер перських козаків Реза-хан очолив похід чотирьохтисячного козацького загону на столицю Ірану Тегеран. Фактично це був державний переворот. У лютому 1921 р. на вимогу заколотників було створено новий уряд, в якому Реза-хан отримав посаду військового міністра. Через три місяці він усунув від влади прем'єр-міністра і вислав його з країни. Вся влада опинилась в руках Реза-хана, за спиною якого стояла вірна йому козацька дивізія.
Прийшовши до влади, Реза-хан здійснив різкий поворот у зовнішній політиці країни: було ліквідовано політичну залежність від Великобританії. Він примусив її вивести свої війська. Одночасно були налагоджені відносини з радянською Росією (угода 1921 p.).
Реза-хан жорстоко розправився з повстанським рухом і навів у країні порядок. У цій ситуації шах перетворився на символічну фігуру. Його долю було вирішено. У 1922 р. виник Національний блок, який став опорою Реза-хана.
Він домігся призначення себе прем'єр-міністром. На виборах у меджліс, заручившись підтримкою республіканців, його блок здобув більшість.
У 1925 р. меджліс під тиском військ призначив Реза-хана верховним головнокомандувачем з необмеженими повноваженнями. Меджліс прийняв і рішення про зречення каджарської династії та про передачу тимчасової влади Реза-хану, а також про скликання Установчих зборів, які б визначили форму державного правління в Ірані. 12 грудня 1925 р. обрані з прихильників прем'єра Установчі збори проголосили Реза-хана шахом Ірану під іменем Реза-шах Пехлеві. В Ірані утвердилась нова династія.
Події в Ірані 1919-1922 pp. можна оцінити як національну революцію, основним завданням якої були ліквідація напівколоніальної залежності, збереження єдності країни і проведення її модернізації.
Реза-шах, спираючись на досвід Туреччини, розпочав проведення реформ. Фінансово вони забезпечувалися прибутками від продажу нафти. Підґрунтям економічної самостійності країни мала стати індустріалізація.
У 20-30-х роках в Ірані було проведено деякі реформи в галузі культури та побуту: запроваджено світські школи, невелике число жіночих шкіл, відкрито університет у Тегерані та сільськогосподарський інститут в Кереджі. У 1935 р. було видано декрет про обов'язкове зняття чадри, запроваджено європейську форму одягу, пишні феодальні титули замінено прізвищами. Вплив духовенства в суспільно-політичному житті країни обмежувався; було проведено реформу календаря — замість місячного офіційним стало сонячне літочислення.
Поряд з цим придушувались будь-які виступи опозиції та селянські повстання.
У зовнішній політиці 30-х років Реза-шах пішов на зближення з Німеччиною, прагнучи знайти в ній противагу СРСР і Великобританії.
У 1937 р. Іран підписав задуманий з антирадянською метою Садабадський пакт, у 1938 р. відмовився укласти новий торговельний договір з СРСР, що призвело до майже цілковитого припинення радянсько-іранської торгівлі, яка до того становила майже 40% зовнішньоторговельного обороту Ірану. Територію країни, як плацдарм для здійснення своїх завойовницьких планів, намагалась використати Німеччина.