Поняття і система способів забезпечення законності.

Таким чином,законність, по-перше, передбачає наяв­ність законів, що виражають волю народу і відображають відомі об'єктивні закономірності суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів і заснованих на них ін­ших правових актів усіма державними органами, посадови­ми особами, громадянами, громадськими формуваннями.

Законність у сфері державного управління ґрунтується на таких принципах:

1) загальнообов'язковість законів для всіх без винятку органів, закладів, організацій, посадовихосіб, громадян тощо. Саме в цьому проявляється загальність приписів, які містяться у законах і підзаконних актах;

2) єдності законності, тобто одноманітному розумінні і заснуванні законів на всій території держави;

3) неприпустимості протиставлення законності і до­цільності.Це означає, що сам закон є вищим ступенем прояву доцільності.

Даний принцип не виключає творчого розуміння зако­ну і законності, а саме передбачає, що будь-який варіант рішення при застосуванні закону повинен обов'язково здійснюватися в рамках правових приписів.

Законність у діяльності державного апарату виявляєть­ся у такому:

1) всі рішення, що приймаються державниморганом,повинні відповідати чинному законодавству;

2) рішення, що приймаються державним органом, не повинні виходити за межі повноважень цього органу, тоб­то вони можуть прийматися тільки з питань, що віднесені до його компетенції;

3) усі рішення державних органів приймаються у тако­му порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам;

4) взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об'єднаннями, а також ін­шими громадськими формуваннями (органи самоорганіза­ції населення) здійснюються у межах взаємних прав і обов'язків, які визначені на законних підставах.

Послідовна і сувора реалізація законності передбачає наявність відповідної системи її гарантій. В ній розуміють, по-перше, загальні умови або передумови законності; по-друге, спеціальні юридичні або організаційно-правові за­соби забезпечення режиму законності.

До загальних належать політичні, економічні, організа­ційні, ідеологічні умови, що існують у державі. Найважли­вішими політичними передумовами законності є:

а) режим демократії;

б) широка гласність.

Досвід багатьох країн свідчить, що демократія і гласність можуть реально існува­ти тільки в умовах незалежного від держави громадянсько­го суспільства, політичного плюралізму, свободи друку, поділу влади.

Тільки реальний поділ влади. Існування незалежних від правлячої партії, держави засобів масової інформації, пар­тій, децентралізація державних структур можуть стати справжніми гарантами режиму законності.

До економічних передумов законності можна віднести як досягнутий рівень добробуту і наявність у держави не­обхідних ресурсів, так і фактичну гарантованість прав гро­мадян, організацій, Їхню економічну свободу, багатоуклад­ність економіки, існування ринку товарів, капіталів, тру­дових ресурсів, послуг тощо.

Велике значення для існування законності і правопо­рядку має правова культура посадових осіб та громадян, правосвідомість, засновані на визнанні абсолютної цін­ності основних прав людини. Велике значення має добре здійснюване переконання, а також вміло організоване заохочення.

На стан законності в управлінні суттєво впливають такі організаційні фактори, як структура апарату, кваліфікація службовців, ефективність функціонування системи підго­товки персоналу, чіткий і раціональний поділ повнова­жень тощо.Не остання роль для створення умов по зміц­ненню і підтримці режиму законності належить організа­ційним заходам щодо зменшення рівня таємності, створення відомчих центрів інформації і зв'язків з гро­мадськістю, вдосконалення дозвільної системи, ліквідації апаратних надмірностей та ін.

Спеціальні юридичні засоби забезпечення законності в основному концентруються у сфері виконавчої влади і виражаються в функціонуванні особливого державно-правового механізму, який складається з:

а) організаційно-структурних формувань;

б) організаційно-правових ме­тодів.

Організаційно-структурні формування — це ті органи держави і недержавні структури, на які покладено обов'я­зок по підтриманню і зміцненню режиму законності.

Організаційно-правові методи -- це види діяльності ор­ганізаційно-структурних формувань, практичні прийоми, операції, форми роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.

В юридичній теорії і практиці ці організаційно-правові методи прийнято називати способами забезпечення за­конності.

Залежно від змісту, характеру, особливостей застосу­вання, юридичних наслідків розрізняють такі способи за­безпечення законності:

а) контроль;

б) нагляд;

в) звернен­ня до державних органівіз заявами, пропозиціями, скарга­ми з питань забезпечення законності.

Практика свідчить про те, що застосування перелічених способів є надійною гарантією забезпечення законності в управлінській системі держави.

Контроль та його види.

Контроль є одним з найбільш поширених і дієвих спо­собів забезпечення законності. Його сутність полягає в то­му, що суб'єкт контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований об'єкт виконує покладені на нього зав­дання і реалізує свої функції.

Аналіз існуючої практики свідчить, що контрольна ді­яльність містить такі елементи:

¨ визначення характеру і строків контрольних заходів;

¨ залучення до контролю спе­ціалістів, представників громадськості;

¨ аналіз підсумків контролю, формування висновків і прийняття рішень;

¨ розробка заходів по виконанню прийнятих рішень, вибір шляхів, форм, методів їх реалізації.

Що стосується рішень, то вони мають бути конкретни­ми, їх важливо своєчасно довести до виконання, а також пояснити виконавцям. Контрольні органи повинні нада­вати виконавцям практичну допомогу в реалізації рішень;

вони ж зобов'язані систематично аналізувати хід роботи по Їх виконанню.

До контрольної діяльності висувається цілий ряд ви­мог, згідно з якими вона повинна бути:

1) підзаконною, тобто контроль має здійснюватися тільки в рамках конкретних нормативних приписів;

2) ) систематичною, тобто нести регулярний характер;

3) своєчасною, тобто проводитися своєчасно, що знач­но підвищує його ефективність;

4) всебічною, тобто охоплювати найбільш важливі пи­тання, поширюватися на всі служби і структури підконт­рольних органів;

5) глибокою, тобто перевірці повинні підлягати не тіль­ки ті підрозділи, які мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати. Ця вимога дозволяє виявляти і поширювати передовий досвід, попереджувати помилки та упущення;

6) об'єктивною, тобто виключати упередженість;

7) гласною, тобто її результати повинні бути відомі тим, хто підлягав контролю;

8) результативною (дієвою).

Ця діяльність не може об­межуватися виявленням фактичного стану справ. Вона по­винна супроводжуватися конкретними заходами по усу­ненню недоліків.

У юридичній теорії та практиці прийнято класифікува­ти контрольну діяльність на види. Підхід до вирішення цього питання залежить від вибору критерію, на підставі якого здійснюється класифікація. Вибір же критерію бага­то в чому зумовлений потребами практики. Саме тому ві­домо досить багато класифікацій контрольної діяльності.

Найчастіше пропонуються такі класифікації:

а) залежно від місця суб'єкта (що здійснює контроль) в системі державного управління виділяють такі види конт­ролю;

1) контроль з боку органів законодавчої влади (пар­ламентський контроль);

2) контроль з боку Президента України та його апарату (президентський контроль);

3) контроль з боку Кабінету Міністрів України (урядовий контроль);

4) контроль з боку органів центральної вико­навчої влади;

5) контроль з боку місцевих органів, органів державної виконавчої влади;

6) контроль з боку органів судової влади;

7) контроль з боку органів місцевого само­врядування;

8) контроль з боку громадськості (громад­ський контроль);

б) залежно від адміністративно-правової компетенції суб'єкта виділяють:

1) загальний контроль;

2) відомчий контроль;

3) надвідомчий контроль;

в) залежно від управлінської стадії, на якій здійснюється контроль, виділяють:

1) попереджувальний контроль;

2) подальший контроль;

3) поточний контроль.