Політологія в системі суспільних наук 9 страница

У повоєнний період серед української еміграції одним із найвизначніших вчених, які розвивали політичну дум­ку і політичну науку, був Іван Лисяк-Рудницький (1919— 1984). Він уперше здійснив глибокий аналіз історії укра­їнської політичної думки з другої половини XIX ст. до се­редини 80-х років XX ст.

Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, не­повторний, національний характер, який визначається «комплексом культурних вартостей, правилами поведін­ки і системою звичаїв», характерних для певної країни. Окреслюючи особливості суспільно-політичного розвитку України, першою важливою прикметою його вважав орга­нічне співіснування в українській історії двох традицій: західної — соціально-політичної, і східної — християнсь­ко-духовної. Розглядаючи особливості національного ста­новлення українського народу, він відносить його до так званих неісторичних, або недержавних народів, характе­рною прикметою розвитку яких була відсутність власної держави і нерозвиненість національної еліти як носія по­літичної свідомості й елітарної культури. А відсутність іс­торично сформованої вищої еліти утруднює побудову на­ціональної держави. На його думку, процес націотворен-ня, відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотвор-чим чинником є провідна верства, а й навпаки (вважав,

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Українська політична думка XX століття

що так відбувається в Україні), — знизу вгору, через на­ціональне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури.

І. Лисяк-Рудницький був і далекоглядним політоло­гом, прогнози якого здебільшого справдилися. Зокрема, у статті «Радянська Україна з історичної перспективи» (1970) він передбачав крах Радянського Союзу, позаяк «кмітливі маніпулятори» (ідеологи і вожді імперії) «можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратись з джином, якого він викли­кав». В епоху краху колоніальних імперій СРСР є «анахронізмом», який довго не зможе втриматись на об­лудних принципах типу ленінського гасла про «самовиз­начення націй аж до відокремлення». Першопоштовхом масового національно-визвольного руху в Україні І. Ли­сяк-Рудницький вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки. Наступний стан — органі­заційне утворення опозиційних політичних структур. Так воно, зрештою, і сталося.

Його ідеї щодо зміни завдань повоєнної української еміграції багато в чому перегукуються з ідеями В. Вин-ниченка, конкретизують і доповнюють їх. У статті «Що робити?» він звертає увагу на ту велику різницю, яка іс­нує між поняттями «демократія» і «революція». «Революція — це боротьба за владу й за політи-ко-соціальні зміни засобами насильства. Але для демо­кратії притаманне те, що вона обмежує застосування на­сильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що ви­ключає й революцію, й контрреволюцію». Виходячи з цього, діяльність значної частини українського емігра­ційного табору визначав як недемократичну і звертав увагу на цілі діяльності демократичних еміграційних сил: необхідність «періодичної зміни лідерів» у середови­щі самої діаспори; розмежування церковної і політичної сфер; систематичний обмін думок щодо нагальних проб­лем і виховання терпимості «супроти неортодоксальних, суперечливих поглядів»; створення в еміграції демокра­тичної української преси, «співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні одного суспільства» тощо.

У середині 60-х років він дійшов висновку про зане­пад політичної думки в УРСР, стверджуючи, що патріо­тичні кола повернулися до стану «аполітичного культур­ництва». Так виникла ідея написати заяву від американ­ської інтелігенції українського походження до керівниц-

тва СРСР та УРСР з політичними вимогами, яка б після її оприлюднення послугувала готовою політичною про­грамою для української підрадянської інтелігенції. Заяву як колективний документ політичної думки було написа­но упродовж 1966—1967 pp. Текст «Заяви» містив вимо­ги: встановити право громадянства УРСР окремо від все­союзного громадянства; налагодити дипломатичні відно­сини між Українською РСР і зарубіжними країнами; унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури; забезпечити для українських грома­дян, покликаних до війська, службу в межах республіки у військових частинах з українською мовою як офіцій­ною; забезпечити Комуністичній партії України рівень самоуправної політичної організації, спроможної ухва­лювати незалежні рішення в політичних справах; нада­ти українській мові права державної мови в Українській РСР; реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті й усунути перешкоди в дослідженні україн­ської історії та культури; легалізувати Українську авто­кефальну православну церкву та українську католицьку церкву, забезпечивши для них рівний статус з іншими релігійними віросповіданнями, дозволеними в Радян­ському Союзі тощо.

Попри те, що «Заява» викликала протести серед емі­граційного національно-патріотичного «істеблішменту» (англ. establishment — засновувати, зміцнювати) й була проігнорована офіційними органами СРСР та УРСР, вона все ж таки виконала свою роль, дійшовши до найважли­вішого адресата — українського народу. І. Лисяк-Руд­ницький визначив три головні завдання демократичної еміграції щодо Радянської України. Перше полягало в необхідності закріплення й розбудови повноцінного укра­їнського суспільства і культурного життя за розпорошен­ня українських сил по різних країнах. «Зберігаючи нас самих як українську спільноту поза межами батьківщи­ни,— писав І. Лисяк-Рудницький,— здобуваючи явні досягнення на полі суспільної й культурної праці, скла­даючи раз у раз докази нашої живучости, ми подаємо ве­лику моральну заохоту нашим братам і сестрам на різних землях, дозволяємо їм відчути, що вони не ізольовані, вселяємо в них віру в перспективність української спра­ви». Друге завдання — заповнення прогалин «в культур­ному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах», збагачення нації у сфері науки, літератури, мистецтва. Третє завдання — «знаходити й поширювати

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Українська політична думка XX століття

в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви сві­жого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці».

Зародження й утвердження сучасної політичної думки й політичної науки в Україні

Трагічна смерть М. Хвильового на початку 30-х років XX ст. мовби поставила крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної думки підрадянської України. Від­новилась вона через кілька десятиліть, під час хрущов-ської відлиги. Представники її увійшли в історію як «дисиденти», або «шістдесятники».

Дисиденти (лат. dissidens, dissidentis — незгідний, від dissidere — не погоджуватися, розходитися) — інакомислячі особи, які виступа­ють проти існуючого державного (політичного) ладу певної країни, протистоять офіційній ідеології та політиці.

Термін увійшов у сучасну суспільно-політичну і пра­вову лексику з історії релігії. У середні віки цим словом у Західній Європі називали віровідступників, єретиків або тих, хто не дотримувався учення церкви. З 60-х ро­ків XX ст. дисидентами стали називати осіб, які в атмо­сфері тоталітарних режимів відкрито протиставляли свої переконання панівній ідеології.

У післясталінський період дисиденти першими пору­шили українську проблему, заявили про невирішеність національного питання в СРСР, зокрема в Україні, вступили в нерівну боротьбу за право українського наро­ду на незалежне існування на своїй землі. Серед шістде­сятників були письменники, журналісти, історики, пси­хологи, юристи: С Вірун, М. Горинь, І. Дзюба, І. Драч, І. Кандиба, С Караванський, Л. Костенко, Л. Лук'янен-ко, В. Мороз, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Чорновіл.

Однією з основних форм організованого протесту в 60—80-ті роки було створення і діяльність різноманітних політичних організацій і невеликих груп. Серед них — «Українська робітничо-селянська спілка», у проекті якої, написаному її фундатором Левком Лук'яненком, було висловлено упевненість у тому, що «для покращен­ня матеріального і політичного становища громадян рес­публіки України необхідно вийти зі складу СРСР на під­ставі ст. 17 Конституції СРСР і утвердити незалежну дер­жаву». В Одесі виникла «Демократична спілка соціаліс-

тів». У Західній Україні діяли невеликі нелегальні, пере­важно культурологічні, групи — «Об'єднана партія визво­лення України», «Український національний комітет», «Український національний фронт», — які виступали за українську самобутню культуру, чистоту мови, вивчення історичного минулого українського народу.

На початку 70-х років, коли СРСР ратифікував у 1973 р. міжнародні пакти прав людини, а в 1975 р. під­писав Заключний акт в Гельсінкі, в Україні, як і в інших республіках СРСР, починає розвиватися правозахисний рух. 9 листопада 1976 р. утворилася Українська група сприяння виконанню гельсінських домовленостей (за­сновники М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий). У Деклара­ції, проголошеній групою, ставились такі завдання: озна­йомлення зі змістом Загальної Декларації прав людини, схваленої ООН у 1948 p.; активне сприяння виконанню гуманітарних статей Заключного акту; надання Україні права бути представленою на всіх міжнародних форумах як суверенній державі; акредитація в Україні представ­ників зарубіжної преси та ін.

Специфічною формою інакомислення в цей період стає так званий самвидав, основним завданням якого бу­ло поширення різноманітних матеріалів — від рукопис­них журналів до релігійно-духовних псалмів, сторінок Євангелія, творів Д. Донцова, тогочасних заборонених віршів і публіцистики. Рух 60—70-х років поповнювався також релігійними дисидентами — віруючими забороне­них конфесій і протестантських громад, представниками єврейських кіл, що прагнули вільного виїзду за кордон, кримських татар, що домагалися повернення на свої зем­лі, та ін.

Поширеною формою протесту були на той час відкри­ті публічні заяви і звернення — акції протесту на захист заарештованих товаришів, вимоги виконання державних законів і Конституції, наукові конференції на захист української мови, листи і звернення до керівних органів влади.

Дисидентські твори зробили суттєвий внесок у загаль­ний розвиток української суспільно-політичної думки. «За умов накинутої одностайності, — пише І. Лисяк-Ру-дницький, — неортодоксальні ідеї діють як каталізатори сил оновлення. Заяви дисидентів можуть правити за по­казник бродіння в глибинах українського суспільства. Вони також указують напрям імовірного розвитку Укра­їни в разі послаблення репресій». Важливим аспектом

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Українська політична думка XX століття

мислення дисидентів, які становили рух протесту в Укра­їні 60—70-х років, було його правове забарвлення. Всі твори, діяння, звернення шістдесятників об'єднані ідеєю влади закону, тому їх нерідко називають «правозахисни­ками». У своїй творчій і практичній діяльності вони про­тистояли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, а також обстоювали принципи від­критого суспільства, демократії, гласності, ненасильни­цькі форми захисту прав людини та ідеали правової дер­жави і громадянського суспільства, самоцінності особис­тості.

Українська політична думка, репрезентована рухом 60-х років, мала, звичайно, й слабкі сторони. Вона була переважно «письменницькою», емоційною. їй нерідко бракувало філософської виваженості.

З проголошенням державної незалежності України дисидентський рух втратив своє первісне ідеологічне зна­чення. Було скасовано відповідні статті Кримінального кодексу, а засуджені за інакомислення особи були реабі­літовані й поновлені в громадянських правах.

У роки радянського політичного режиму, панування марксистсько-ленінської ідеології політична думка в Україні фактично не просунулась уперед порівняно з ідеями та думками, висловленими її найвидатнішими представниками в дореволюційні часи та в еміграції. Це пов'язано, насамперед, з тим, що в СРСР політичну нау­ку переважно репрезентувало таке вузькокласове і догма­тичне вчення, як «науковий комунізм». Критично-аналі­тична його функція була притлумлена виправдаль-но-захисною, а методологічно-концептуальні засади зде­формовані ідеологічною парадигмою поділу людства на «своїх» і «чужих». Тому, здобувши незалежність, Украї­на вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави.

У 90-ті роки XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. Поступово були реформовані ста­рі й створені нові кафедри політології у вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові уста­нови. Звичайно, все це з'явилося не на порожньому місці. Безцінним для політологічного відродження України став досвід світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну дум­ку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні по­літичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави.