Політологія в системі суспільних наук 8 страница

Сучасна західна політологія опікується й проблемами пріоритету прав людини й громадянина як основополож­них засад свободи. Забезпечення прав людини в лібераль­но-демократичному суспільстві передбачає відповіді на питання, наскільки соціальний контроль і планування (доцільність яких не викликає сумніву) можна поєднати з демократією, головними ознаками якої є свобода діяль­ності й волевиявлення. Соціалістичний варіант суспіль­ного устрою нищив свободи, використовуючи планування для управління суспільством тоталітарними методами. Крім того, не слід перебільшувати ролі соціалістичних держав щодо використання планування в управлінні су­спільними процесами, позаяк цю проблему успішно роз­в'язували значно раніше в капіталістичному суспільстві. Концептуальною основою використання планування ста­ла теорія соціального контролю. Один з її авторів — аме­риканський теоретик Е.-А. Росе — в книзі «Соціальний

контроль» (1901) довів, що найефективнішим для демо­кратичного суспільства є не формальний (політико-пра-вовий), а неформальний (соціальний) контроль, здійсню­ваний через соціалізацію, громадську думку, неформаль­ну групову діяльність, примус засобами неформальних інститутів. Стосовно економіки ці думки розвинув амери­канський економіст Дж.-М. Кларк у праці «Соціальний контроль бізнесу» (1926 p.), який, простеживши станов­лення форм соціального контролю від XVIII ст., основни­ми причинами породження його назвав становлення де­мократичних інститутів на основі політичного самовря­дування, саморозвитку особи. Водночас він створив кон­цепцію економізації соціального примусу завдяки уміло­му використанню стимулів і мотивів діяльності. Усе це послужило передумовами виникнення школи демоісрати-чного планування, кейнсіанської моделі державного ре­гулювання економічними процесами. Ефективне плану­вання розглядалося як досягнення результату за мініму­мом детального регулювання, як втілення у свідомість людей ідеї, що спонукала б їхнє прагнення досягти мети, яка відповідала б планові.

Ще одне питання, яким переймається західна політо­логія, — співвідношення між громадянськими свободами і національною та державною лояльністю. Конституція, закони визначають основні обов'язки та відповідальність за державну зраду, саботаж, шпіонаж тощо. Відчутними ще є намагання підкорити громадянські свободи патріо­тичній лояльності, проте вони домінували в епоху мак­картизму1. Ототожнення соціально-політичних ідеалів з державним патріотизмом завжди посилювалося за між­народної конфронтації. Лібералізм виходить з того, що громадянські свободи є стрижнем демократичного ідеалу, домінують над державними інтересами, не можуть бути зумовлені інтересами національної безпеки, а особа віль­на у своїх переконаннях щодо державної ідеології. Такі принципи є засадничими в сучасній західній політології, хоч це не вберегло її від дискусій, наприклад, щодо вза­ємодії прав людини і прав нації в контексті сучасних ін­теграційних процесів в усьому світі.

Маккартизм — політична течія у США в 50-х роках XX ст., спрямована на придушення демократичних рухів у країні. Пов'язана з діяльністю сенатора Дж. Маккарті.



Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Українська політична думка XX століття




Політологія в системі суспільних наук 8 страница - student2.ru Політологія в системі суспільних наук 8 страница - student2.ru Запитання. Завдання

1. Чим була зумовлена необхідність виокремлення політичних знань у самостійну науку?

2. Назвіть основні причини домінування в політичній науці першої половини XX ст. досліджень американських вчених.

3. У чому полягає проблема пріоритету прав людини й громадяни­на як основи свободи? Проаналізуйте відповідні положення Конститу­ції України.

4. Які проблеми досліджує сучасна західна політологія? Чому політоло­гія як наука та навчальна дисципліна не розвивалася в колишньому СРСР?

Темирефератів

1. Біхевіоризм як основний метод політичних досліджень амери­канської політології XX ст.

2. Європейська політологія другої половини XX ст.: тенденції, тео­ретичні проблеми, перспективи розвитку.

3. Соціальні цінності та ідеї соціального захисту населення в до­слідженнях сучасних західних політологів.

Література

Актуальные проблемы современной зарубежной политической науки. — Вып. I—IV. —М., 1990—1991.

Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины // Политические ис­следования. — 1997. — №6.

Вольман Г. Методологические принципы политических исследований в ФРГ // Советское государство и право. — 1990. — №4.

Галаганова С. Г., Фролова М. А. Современная западная политическая тео­рия (на примере англо-американской и французской политических школ). — М., 1993.

Егоров С. А. Политическая юриспруденция в США. — М., 1989.

Зарубежная политическая наука: история и современность. — Вып. I, II. — М., 1990.

Кокошкин А. А. Современная социология и политология США // США: эко­номика, политика, идеология. — 1991. — № 1.

Лоуи Т. Глобализация, государство, демократия: образ новой политичес­кой науки // Политические исследования. — 1999. — №5.

Политологическое обозрение : Реф. сб. — Вып. 1 / Отв. ред. Ф.М. Кири-люк. — К., 1993.

Полякова Н. Л. От трудового общества к информационному: западная со­циология об изменениях социальной роли труда. — М., Наука, 1990.

Федосеев А. А. Современная американская буржуазная политология: ис­токи, традиции, новации. — Л., 1989.

Федосеев П. Н. Политические науки и современность // Вопросы фило­софии. — 1987. — № 5.

Фундаментальные проблемы политической науки // Вестник МГУ. Сер. 2. Политические науки. — 1996. — №6.

1.6. Українська

політична думка XX століття

З початком XX ст. українська національна ідея набу­ла значного поширення. Попри суперечності її розвитку, різні інтерпретації політичними партіями і представни­ками суспільно-політичної думки, поразку національ­но-визвольних змагань у революційну добу української історії, вона надавала практичного сенсу становленню політичної думки в Україні та політичної організації України. Подолавши складні перипетії свого розвитку, українська політична думка XX ст. стала фундамен­том, на який на зламі тисячоліть змогла опертися сучас­на вітчизняна політична наука.

Націонал-комуністична течія української політичної думки

Українська політична думка не припиняла свого роз­витку і після поразки національно-визвольних змагань. З 1917 до 1933 року її найповніше репрезентував україн­ський націонал-комунізм, який об'єднав різні політичні течії і напрями довкола ідеї «комуністичної перебудови суспільства», цілковитого національного визволення України, створення суверенної української держави.



Розвиток політології від найдавніших часів і сучасний її стан

Українська політична думка XX століття




Політологія в системі суспільних наук 8 страница - student2.ru Виникнення націонал-комунізму на українському ґрунті зумовлене тогочасними суспільно-політичними ре­аліями, а також слабкістю, незрілістю та розколом укра­їнського демократичного руху. Багато представників української демократії вбачали вихід із катастрофічного становища у співпраці з більшовиками. Віддані комуніс­тичній утопії і перейнявши притаманний її апологетам спосіб мислення, вони, самі того не усвідомлюючи, зруй­нували єдиний фронт боротьби за самостійність України, зіграли на руку більшовицькій верхівці з її централіза­торсько-шовіністичною політикою, прирікши себе на за­гибель, а Україну — на десятиліття підневільного існу­вання в умовах радянсько-більшовицького тоталітаризму.

Націонал-комунізм в Україні почав розвиватися вже з перших років радянської влади. Свідченням цього є публіцистична брошура Сергія Мазлаха та Василя Шах­рая «До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)», яка в 1918 році започаткувала новий напрям української суспільно-політичної думки. За словами її авторів, рево­люція в Україні має не лише соціальний, а й національ­ний характер, а соціалістичний лад у державі може за­безпечити лише цілком незалежна українська радянська республіка. «Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане у спадок історії, як іржа, точитиме соціаль­но-економічний і культурно-політичний розвиток і в Україні, і в сусідніх державах».

Не заперечуючи союзу з Росією, автори вважали, що єдиний спосіб перебороти залишену царатом спадщину національного гніту — це беззастережне відокремлення України від Росії і перетворення Комуністичної партії більшовиків України з регіонального відділу російської компартії на самостійну політичну організацію. При цьо­му вони гостро розкритикували лінію великоросійського партійного керівництва щодо української національної проблеми, вважаючи, що більшовики лише декларували доктрину національного самовизначення українського народу. Насправді практична політика більшовизму що­до України мало чим відрізнялася від політики кадетів, меншовиків, есерів та інших російських партій, які від­крито вороже ставилися до української самостійності.

Брошура «До хвилі», за словами українського політо­лога Івана Лисяка-Рудницького, «розкриває трагічну ди­лему людей, які, подібно до Мазлаха і Шахрая, хотіли бачити свою країну одночасно і комуністичною, і са-

мостійною», що було неможливо. А надія на те, «що со-вєтська Росія заради абстрактного вчення про національ­не самовизначення пожертвує своїми великодержавними інтересами», відмовиться від панівної позиції, засвідчу­вала відсутність в авторів політичного реалізму. І все ж брошура мала велике значення, як перший теоретичний вияв концепції «національного комунізму» і як своєрід­ний «національно-комуністичний маніфест», який став основою зародження політичної течії та одного з напря­мів розвитку української суспільно-політичної думки XX ст.

У 20-ті роки виникла низка націонал-комуністичних політичних течій, спрямованих на пошук можливих шляхів національного самоутвердження України («боротьбисти», «укапісти», «самостійники», «шумськіс-ти» та ін.). Саме вони ініціювали після XII з'їзду РКП(б) зміни в національній політиці більшовиків, забезпечили можливість розвитку елементів українізації, які разом з непом сприяли послабленню протистояння московських більшовиків і опозиційних сил українського націо­нал-комунізму.

Українізація — політика партійно-державних органів УРСР у 20-ті і на початку 30-х років XX ст., спрямована на більш органічне впро­вадження радянсько-комуністичної ідеології в Україні силами на­ціональних кадрів і в доступній для місцевого населення формі.

Провідну роль в українізації відігравав народний ко­місаріат освіти на чолі з Олександром Шумським (1890— 1946), а потім — Миколою Скрипником (1872—1933). Основними здобутками українізації, які викристалізува­лися в процесі її теоретичного обґрунтування та намаган­ня практичного втілення, були: сприяння розвитку укра­їнської мови на всіх рівнях, у тому числі забезпечення її ідеологічної ролі на рівні русифікованого міста та в сере­довищі партійно-державного апарату; розв'язання проб­леми легітимності національної самодіяльності україн­ських комуністів; організація національно-культурного процесу як засобу боротьби проти будь-яких проявів великоросійського шовінізму та українського націоналіз­му; створення розгалуженої сітки осередків функціону­вання української мови і культури. Свідченням орієнта­ції націонал-комуністичної течії на втілення національ­ної ідеї стали радикальні політико-публіцистичні висту­пи письменника Миколи Хвильового (1893—1933). За-

 
  Політологія в системі суспільних наук 8 страница - student2.ru

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

слшлений ідеєю поєднання комуністичного світогляду та ідей національного визволення українського народу, Хви­льовий був невіддільний, за словами Лисяка-Рудниць-кого, від епохи «українського ренесансу» 20-х років — «гарячкового періоду в історії Радянської України», років «великого культурного піднесення нації, згодом зрізаного сталінським терором». Хвильовий розумів національне питання, на відміну від інших націонал-комуністів, не спрощено, а на універсалістичний лад, вірив у те, що на­ціональна свобода невіддільна від визволення та розвитку людської особистості, прорікав майбутню «емансипацію колоніальних народів», «азіятський ренесанс». Він був глибоко переконаний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником між Європою та відродже­ними націями Сходу.

Заперечуючи імперську тенденцію до злиття націй через посередництво пролетарського інтернаціоналізму, Хвильовий у яскраво публіцистичній формі проповіду­вав ідею української незалежної держави, яка має слугу­вати орієнтиром для українського патріота, і зрадити якій — означає зрадити своїй матері. Найкатегоричніше ідея самостійної державності звучить у памфлеті «Україна чи Малоросія?» (1926). Необхідність самостій­ності України Хвильовий обґрунтовує тим, що «цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів», прагненням нації досягти природного стану, який Захід­на Європа пройшла в часи оформлення національних держав.

Суттєвою прикметою політичних поглядів М. Хвильо­вого була ідея переродити українця так, щоб він став са­мосвідомою одиницею, позбувся рабської психіки, що по­роджувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла.

Таким чином, брошура С. Мазлаха і В. Шахрая була першою спробою в умовах більшовицької дійсності ідей­но-політично відстоювати самостійну державність Украї­ни, а безкомпромісний голос М. Хвильового був остан­ньою такою спробою. На початку 30-х років починають­ся гучні процеси і розправи над українською інтелігенці­єю, що на кілька десятиліть унеможливили будь-які спроби вільного висловлювання політичних думок, по­глядів, переконань.

Українська політична думка XX століття 107

Політичні ідеї української міжвоєнної еміграції: Дмитро Донцов, В'ячеслав Липинський

Ідеї самостійної України, проголошені М. Міхнов-ським, зумовили розвиток української державотворчої ідеології, відомої під назвою «чинного» націоналізму. Фундатором її став доктор права, публіцист, журналіст Дмитро Донцов (1883—1973). Д. Донцов починав як со­ціаліст, але згодом зневірився у марксистських теоріях і знайшов собі іншого кумира — Ф. Ніцше. За всіх цих сумнівів у пошуках кумирів та у власній творчості Дон­цов постійно дотримувався утопічної ідеї насильницьким шляхом дати особистості цілковиту свободу. Найвідоміші його праці: «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Мазепа і мазепинство» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух на­шої давнини» (1944), «Хрест проти диявола» (1948), «Правда прадідів Великих» (1953), «Московська отрута» (1955), «За яку революцію» (1957), «Дві літератури на­шої доби» (1958), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Хрестом і мечем» (1967), «Клич доби» (1968).

Особливого звучання ідеї Д. Донцова набувають у праці «Націоналізм», у якій він обґрунтовує власний під­хід до утвердження нації, вказує на необхідність ціле­спрямованого виховання національно наснажених лю­дей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Обґрунтовуючи необхідність перетво­рення національної ідеї в націоналістичну, Донцов праг­не витворити українську ідеологію, піднести «стяг, нав­коло якого гуртувалася б ціла нація». Він не приховує свого захоплення більшовиками, фашистами, янкі, вка­зує на те, що вважає прийнятним для української боро­тьби за державність. Головним у житті окремої людини, на його думку, є не інтелект, а воля з її виявами само­любства, ненависті, любові тощо. Позитивними вважає ірраціоналізм, експансію, насильство і фанатизм, пропо­відує створення «нової людини», яка б горіла любов'ю до своєї нації, визнавала моральним лиш те, що зміцнює її силу та забезпечує зростання.

Оцінюючи драматичні для української нації події 1917—1920 pp., Донцов покладає відповідальність за її поразки на «націоналізм загибелі, або провансальство», який сповідували, на його думку, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, інші українські мислителі й



Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Українська політична думка XX століття




Політологія в системі суспільних наук 8 страница - student2.ru громадсько-політичні діячі ліберально-демократичного спрямування. Таке «провансальство», вважає він, при­звело не тільки до приниження всієї нації, до відведення їй плебейського місця серед інших народів, а поступово й «до автономізації поняття нації, до її заперечення, до певного відкидання моменту боротьби...». Націоналізму ліберальному (культурному) Донцов протиставляє витво­рений ним «чинний націоналізм». Інтелектові в ньому протиставляється «воля до життя» і «воля до влади»; знанням і раціоналізму — ірраціоналізм і романтизм; вселюдському розумінню свободи — ідея боротьби, екс­пансії і насильства; скептицизму й відсутності віри — до­гматизм, винятковість, твердість і фанатична віра в «свою правду»; ліберальному демократизму — інтереси нації будь-якою ціною.

Зі своїми ідеями він передусім апелював до молоді, оскільки вважав, що вона уособлює в собі рух, дію і жит­тєздатність — якості, потрібні українській нації. Розра­хунок Донцова виявився точним. Йому таки вдалося привернути увагу до свого вчення значної частини гали­чан та емігрантської молоді. Більше того, він «сфор­мував,— за висловом професора Колумбійського універ­ситету О. Мотиля,— цілу міжвоєнну генерацію галичан і визначив інтелектуальні категорії, якими вони керували­ся в своїх оцінках дійсності». Закономірність такого впливу ідей Д. Донцова пов'язана з молодіжною потре­бою якось компенсувати поразку старшого покоління у національно-визвольних змаганнях з необхідністю вихо­ду із задухи і тісноти польської дійсності.

В ідеології «чинного» (донцовського) націоналізму є чимало рис, притаманних фашизмові та більшовизму (ставка на ірраціоналізм, фанатизм тощо). Те, що він зміг завоювати розум і серця цілого покоління, як писав 0. Мотиль, не є показником глибини його вчення, а ли­ше «свідченням злиденності міжвоєнної української по­літичної думки».

Націоналістична ідеологія в творчості Д. Донцова да­ла поштовх розвитку тієї суспільно-політичної думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби. Цієї думки дотримувались Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера та інші проповідники українського націона­лізму. Однак націоналізм ніколи не був ані першим, ані основним носієм української національної ідеї.

У 20-ті роки XX ст. з'явилися наукові твори В'ячес-лава Липинського (1882—1931) — видатного історика і

політолога. В. Липинський — представник старовинного роду українсько-польської шляхти — заснував консерва­тивну школу в українській політології. Походження його певною мірою спонукало до обґрунтування ідеї активної участі української шляхти в політичному та національно­му відродженні української держави. До революції 1917 р. в його творчості ще проглядаються тенденції, близькі до народництва. Однак навіть тоді й пізніше Липинський як представник своєї верстви перебував на консервативних позиціях. Після 1917 р. він не приєднався до Центральної Ради, активно підтримав гетьмана П. Скоропадського, оскільки монархічна ідея була йому ближчою.

В. Липинський написав чимало фундаментальних іс­торичних і політологічних праць, у яких остаточно ви­кристалізовується його монархічно-консервативна дер­жавотворча концепція. Насамперед це — «Україна на пе­реломі, замітка до історії українського будівництва в XVII-ім столітті» (1920), «Релігія і Церква в історії Укра­їни» (1925), «Листи до братів-хліборобів» (1925).

Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інте­грації як засобу творення незалежної національної дер­жави. Нація для нього — це всі громадяни держави. На­ціоналізм В. Липинського зводиться до того, що україн­ці відрізняються від інших народів лише своєю політич­ною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле. Поряд з цим важливою складовою його національного консерватизму можна вважати став­лення до ідеології, яку він виводить із народних тради­цій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьман­сько-козацьких часів, високої етичної культури хлібороб­ської спільноти, вважаючи її рушійною силою національ­ного відродження України.

Суттєвим внеском В. Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного уст­рою: «демократія», «охлократія» і «класократія». Ха­рактеризуючи «демократію», В. Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосе­редньо до рук «багатіїв-плутократів», або до рук найня­тих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реаліза­ції не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування в умовах демократії політич-



Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Українська політична думка XX століття




Політологія в системі суспільних наук 8 страница - student2.ru них партій позбавляє їх відчуття політичної відповідаль­ності, а необмежений демократичний індивідуалізм під­риває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним з прикладів такої «демократії» В. Липинський вважав Українську Народну Республіку.

До держав «охлократичного» типу В. Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження полі­тичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особ­ливістю «охлократії» є, на його думку, те, що вона в ми­нулому складалася з кочовиків, а в новітні часи — з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.

Найприйнятнішою для України* В. Липинський вва­жає «класократію» — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між си­лами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і законом обмежуюча» конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого переда­ється в спадок і є легітимною.

Пропонуючи монархічний устрій, В. Липинський за­перечує демократію як метод організації нації, але не заперечує її як свободу. У його монархічній системі гро­мадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авто­ритетом сильної й стабільної влади. «Класократія» в йо­го розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на дум­ку В. Липинського, забезпечити державотворення й орга­нізацію української нації. Утверджуючи цю ідею, він у праці «Релігія і Церква в історії України» пише: «Вихід з нашої анархії лежить не в переконаннях, а в політич­ній акції і в організації та зміцненні наших занадто слаб­ких та неорганізованих, консервативних, гальмуючих національних сил».

Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої під­тримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення,

викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Мі-хельса. Неординарний політико-плюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем. Вартіс­ним є і його теоретичне осмислення на національному ґрунті проблеми легітимності влади. На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологі­чного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та ор­ганізації влади, досягненню суспільної злагоди, утворен­ню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.

Суспільно-політична думка

повоєнної української еміграції:

Володимир Винниченко, Іван Лисяк-Рудницький

Після Другої світової війни в середовищі української еміграції з новою силою прозвучав голос Володимира Винниченка, який мовчав довгі роки, не беручи участі в еміграційних державних інституціях і урядах, вважаючи їх грою амбіцій і плодом невгамованого честолюбства та ілюзій.

Життя В. Винниченка у вимушеній еміграції пере­творилося на справжню трагедію. Після безуспішної по­їздки 1920 р. до Москви, де намагався порозумітися з більшовицьким урядом щодо подальшої долі сувереніте­ту України, він опинився під нещадною критикою еміг­рантських кіл. Більшість еміграції не зрозуміла, що спроба налагодити зв'язок із радянським урядом була продиктована не прийняттям більшовицьких політичних методів і навіть не соціалістичними переконаннями Вин­ниченка, а намаганням знайти вихід з тієї непростої політичної ситуації. Опинившись між двох вогнів, Вин­ниченко на довгі роки замовк як політик і політичний мислитель. Однак за два роки до смерті він написав уні­кальний твір під назвою «Заповіт борцям за визволен­ня», в якому відображена еволюція його політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність



Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Українська політична думка XX століття




Політологія в системі суспільних наук 8 страница - student2.ru України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В. Винниченка.

Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Укра­їну слід творити в Україні, а не поза її межами: «Українська держава, була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде за­хищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські «вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і те­пер, як у рядах партійних працівників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зве­ться «Українською Повстанською Армією». Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціаль­но-політичним прагненням. «Треба, — продовжує пись­менник, — чесно, одверто сказати собі й усьому світові, що українська еміграція — тільки невелика частинка на­ції, що вона претендує не на командування нацією, не на надання їй своїх урядів, «конституції», «законів», а ба­жає тільки допомогти їй у боротьбі за її визволення, ба­жає творити тут на чужині кадри, які мають стати в при­годі Батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед інших народів опінію, сприятливу для української державності». З цього поста­ють головні завдання української еміграції: нарощувати власну конструктивну діяльність, розвінчувати всілякі спроби дискредитувати українську національно-держав­ну ідею.

Друга заповідь цієї книги — необхідність орієнтації на розв'язання національно-державного питання України не через війну, а через мир, зближення двох протилеж­них соціальних систем. Ця заповідь випливає з роздумів В. Винниченка не лише про Україну, а й про долю усьо­го людства. Розмірковуючи над жорстокістю XX ст., він, колишній соціал-демократ, розчаровується в ідеях соціа­лізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгу-манніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля, принесли людям ще тяжчу неволю, ніж та, що була до революції. У своїх останніх творах — «Конкордизм», «Нова заповідь» і «Слово за тобою, Сталіне»,— ідеї яких він стисло викла­дає в «Заповіті борцям за визволення», В. Винниченко

схиляється до висновку, що причина жорстокості суспі­льно-політичного розвитку — в самій людині. А щоб зро­бити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини — психіку, душу, мо­раль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.

Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунту­валася на його соціально-політичній програмі так званої «колектократії» — системи всебічної (духовної, право­вої, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. З цих позицій розглядав він перспекти­ви розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх відно­син. Протилежні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збі­гаються з ідеями представників «теорії конвергенції» (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Гинберген, Р. Арон, А. Са­харов та ін.).

Наши рекомендации