Національнийрух 1870—1914 pp. 5 страница

Але український народ ніколи не переставав боротися за рідну школу. До Петербурзького комітету грамотності постійно надходили листи з домаганням навчати в школах рідною мовою. Деякі учите­лі пробували користуватися українською мовою в школі, але їх звіль­няли з роботи, обвинувачуючи в українському сепаратизмі й виси­лали на працю в глиб Росії, або взагалі забороняли вчителювати³.

У Російській імперії через весь час існував розподіл населення на суспільні верстви, або стани. На відміну від Західної Європи, де такий розподіл мав тільки формальне значення, у Росії він ви­значав і певні права для кожного із тих станів. Зокрема, яскравий поділ існував у ділянці шкільництва, де уряд провадив політику ста­нової освіти.

¹ Редько М. Світогляд Г.С. Сковороди.—Львів, 1967.— С. 26.

² Енциклопедія українознавства (за В. Відновим).—Мюнхен, 1949.— Том 1.—Ч. 3.—
С 920-921.

³ Кріїїюв І. Система освіти в Україні (1917—1930).—Мюнхен, 1956.—С 8—9.

Селянські діти, за невеликими винятками, вчилися у народних школах з трирічним, а в XX ст. вже з чотирирічним курсом на­вчання. Здібніші діти могли продовжувати свою освіту в вищих по­чаткових школах із чотирирічним навчанням, або в учительських семінаріях. Крім того, для селянських дітей були призначені цер­ковно-парафіяльні школи та дворічні школи грамоти. Освіта в до­революційній Росії стояла на дуже низькому рівні взагалі і навіть у другій половині XIX ст. вона була цілком незадовільна. Багато дітей шкільного віку не відвідувало шкіл. У 1869 р. на 1000 насе­лення у початкових школах училося 6 дітей, у 1885 р. — 22, а в 1896 р. — 29 дітей¹.

Наприкінці 1890-х pp. Україна була поділена на три шкільні ок­руги: Київську, Харківську та Одеську. В них налічувалося 16 818 початкових шкіл, якими завідували різні чинники: міністерство ос­віти — бл. 5500 шкіл, земства — 3200 шкіл, церкви — 8061 шко­лою та ще декілька інших. Початкова освіта не була обов'язкова, тому тільки незначна кількість дітей відвідувала школи. Наприк­лад, у самій Київській шкільній окрузі 1902 р. було 2 млн. дітей шкільного віку без шкільної освіти, або 83% усіх дітей шкільного віку в окрузі. Київська округа є прикладом того, що Правобереж­на Україна до революції 1905 р. була найбільш упосліджена. Це були наслідки ще польського панування до кінця XVIII ст. У 1897 р. серед населення України віком від 9—49 років налічувалося лише 24% письменних². Дуже багато неписьменних було на селі, особ­ливо серед жінок³.

Далеко краще виглядало шкільництво на Лівобережній Україні, де розбудовою шкіл займалися земства і вже на початку XX ст. шко­лами була охоплена приблизно половина дітей шкільного віку. Ук­раїна до революції стала одною з передових країн тодішньої царсь­кої Росії. Лівобережна Україна, завдяки її земствам, мала прекрас­ні школи, які перед війною охоплювали майже 100% дітей.

Повітові й губерніальні земства робили заходи перед урядом, щоб навчання проводити українською мовою, але уряд завжди те про­хання відкидав. Учителів, які пробували користуватися українською мовою, як допоміжною, звільняли або, в найкращому випадку, пе­реводили на працю в Московщину.

У середніх школах, тобто гімназіях, училися переважно діти дво­рян та державних урядовців, хоча були й діти інших станів, якщо їхні батьки могли покривати велику оплату за навчання. Але були й такі школи, куди приймали тільки дворянських дітей (Інститути

шляхетних дівчат, дворянські гімназії, як наприклад у Полтаві, Чер­нігові тощо). Майже у кожному губерніальному місті були т.зв. "па­жеські корпуси" для дітей найвищої аристократії¹.

Свої спеціальні школи мало також дворянство, нижчі чотирирічні духовні школи (бурси), духовні семінарії з шестирічним і духовні академії з чотирирічним навчанням. Дочки духовенства вчилися в середніх єпархіальних школах, які мали при собі свої інтернати. Діти міського населення вчилися переважно в реальних школах, а в кінці XIX ст. постали спеціальні торговельні та промислові школи й ін­ститути. Діти дворян, офіцерів та урядовців, які бажали робити військову кар'єру, вчилися у спеціальних військових школах².

На початку XX ст. в Україні було 129 гімназій (52 хлоп'ячих і 77 дівочих), 19 реальних і 17 торговельних шкіл та 11 середніх тех­нічних та сільськогосподарських шкіл, 4 кадетські корпуси, 5 ін­ститутів для шляхетних дівчат та 12 духовних семінарій із шести­річним навчанням.

Після революції 1905 р. збільшилося число гімназій, особливо приватних дівочих. Наприклад, у 1912 р. у Київській шкільній ок­рузі було 56 хлоп'ячих з 17 666 учнями і 95 дівочих гімназій із 27082 ученицями. На 1 січня 1914 р. було в Україні понад 300 гімназій та близько 40 реальних середніх шкіл.

Це раптове зростання шкільництва в Україні, після того, як хви­лево було обмежене самодержавство царя, вказує на те, що недо­статня кількість шкіл в Україні була наслідком колоніальної полі­тики Москви в Україні, а не із недбальства української провідної верстви та українського народу взагалі. Цс, мабуть, найкращим чи­ном може проілюструвати випадок із Василем Симиренком, який за свої власні гроші збудував школу у селі Сидорівці Канівського повіту, щоб у ній діти навчалися українською мовою⁵.

Гімназії, реальні й торговельні школи, у значній своїй частині існували на приватні кошти. Незалежно від того гімназіями та ре­альними школами завідувало міністерство освіти та вело строгий нагляд, чого у тих школах навчалися.

В Україні існувало три університети (у Харкові з 1805 р., у Києві з 1837 р., в Одесі з 1865 р.) та декілька спеціальних інститу­тів, ліцеїв та академій. Абсольвснти гімназій мали вільний вступ в університети, а з інших середніх шкіл мусіли складати додаткові іспити. Університетами завідувало міністерство освіти і строго сте­жило за їхньою діяльністю. Академічної свободи в Російській ім­перії не було.

¹ ВащенкоГ. Коротка характеристика освіти в дореволюційній Росії // Наукові Запис­
ки Українського Вільного Університету.— Мюнхен, 1963.— Ч. 7.—С 52.

² Українська Радянська Енциклопедія. — Київ, 1965.— Т. 17.—С 407.

³ Історія Української РСР: у двох томах.— Київ, 1967.— Т. 1.— С 491.

¹ Ващснко Г. Вказ. праця.— С. 49.

² Там же.

³ Леоігговт В. Спогади про мої зустрічі з українськими діячами старшого покоління
// 3 минулого: збірник.— Варшава, 1938.—Т. 1.—С 77—78.

Однак Київський університет став одним із головних осередків українського руху, а не твердинею монархізму й русифікації, як цьо­го прагнув міністр освіти граф С.С. Уваров (1786—1855). Тут ви­кладало багато видатних учених в усіх галузях науки, а серед про­фесури виділялися такі видатні українські історики, як Микола Ко­стомаров і Володимир Антонович, що обсадив своїми студентами всі кафедри історії в університетах України, які засівали зерно прав­ди про минуле українського народу. На юридичному факультеті був професор Михайло Владимирський-Буданов (1838—1916) — творець історії українського права, та інші визначні науковці¹.

Протягом XIX ст. у Київському університеті значно змінився контингент студентів. На початку це були переважно поляки-шлях-тичі, далі — українські й російські шляхтичі. У 1860-х pp. перева­жала вже українська молодь, серед якої ширилися революційні ідеї. Наприкінці XIX ст. в Київському університеті стали організувати­ся студентські українські громади².

Викладання в середніх, високих і початкових школах велося ви­ключно російською мовою. Про стан освіти в Україні дуже промови­сто свідчать урядові документи, поміщені в "Ежегоднику Россіи" за 1910 p., згідно з якими грамотність населення європейської частини Російської імперії, не враховуючи дітей до 9 років, становила всього 30%, тобто менше половини того, що було тоді в найбільш відсталій європейській країні — Австрії. Хоча ситуація з неграмотністю в Росії була ганебна, та ще гірше вона виглядала в Україні. У семи українсь­ких губерніях, де українці становили не менше двох третіх населен­ня, відсоток грамотних коливався від 29% у Катеринославській губернії до 20% в усіх інших, тобто нижче середньозагального ро­сійського. Отже, стан був гірший як у будь-якій іншій частині євро­пейської Росії³, що також свідчило про колоніальний стан України.

Шляхта й український рух

Українські вищі суспільні верстви, аристократія, увійшовши по втраті своєї держави до складу російського дворянства, не могли діяти інакше, як погоджувати свою вірність російському імперато­рові зі службою для свого народу. А це не було легке і просте завдання.

Великим центром українського відродження був Харків зі своїм університетом, який було відкрито заходами і коштами українського дворянства й купецтва.

¹ Історія Києва.- Київ, 1960.-Т. 1.- С 334-347.

^г Моргун О. На провесні то було // Визвольний шлях.—1963.— Ч. 4.— С 420—428. ³ Петровсьшй Г. Промова в IV Думі, 20 травня 1913 року //Літопис революції.— 1928. - № 1(28).-С. XLI-XLII.

Майже всі літературні видання початку українського відродження фінансували чернігівські поміщики, історик та меценат Василь Тар-новський — старший (1810—1866) та Григорій Галаган (1819—1888).

Перший український щоденник у Києві "Рада" виходив головно за гроші українського поміщика Євгена Чикаленка. Так само цілий ряд наукових і культурних інституцій в Україні існувало завдяки щед­рим пожертвам українських поміщиків, як наприклад, Микола Тере­щенко (1820—1903) подарував 2 млн. рублів на Київську політехніку в 1878 р. й на будинок Київського історичного музею в 1899 р. тощо. Барон Федір Штайнгель (1870—1946) був фундатором Волинського археологічно-історичного музею в Городку на Волині. Богдан Ханен-ко (1849—1917) став фундатором Київського музею мистецтва та ін. Фундаторами, мабуть, чи не всіх українських музеїв були поміщики та капіталісти українського роду або із поукраїнщених родів¹.

У той час як українська інтелігенція та університетська молодь під впливом школи й оточення захоплювалася чужими, часто навіть во­рожими українству ідеологіями, жертвувала для них не тільки свою працю і гроші, але навіть і життя, серед спольщеної шляхти Право­бережної України продовжувався рух за поворот до українства.

Визначним представником цього руху був В'ячсслав Липинський (1882—1931), шляхтич родом з Волині, син поміщика з польського роду. Ще у гімназії Києва він увійшов в українське середовище й почав цікавитися українським рухом та історією України. Закінчив­ши студії в Кракові й Женеві, Липинський повернувся до свого ма­єтку в Уманщині та працював над поверненням до українства спо-лонізованої шляхти. Спеціально для неї він написав у 1909 р. польською мовою брошуру "Шляхта на Україні; її участь у житті ук­раїнського народу". "Обов'язком цеї шляхти,— писав Липинсь­кий,— стати разом з пробудженим українським народом до боротьби на користь цього народу, з якого шляхта жила й досі нічим не при­чинилася до розвитку його культури, нічим не допомогла йому в йо­го боротьбі за своє самозбереження."

Під впливом праці Липинського навесні у Києві відбувся таєм­ний з'їзд, який його учасники назвали з'їздом "українців польсь­кої культури". На ньому було схвалено підтримати український на­ціональний рух, заложити видавництво популярних українських книжок для народу й видавати польською мовою часопис, який мав би пропагувати серед спольщеної шляхти в Україні поворот до рід­ного народу. Згідно з тим рішенням ще того самого року почав у Києві виходити часопис "Przegla_d Krajowy" (Крайовий огляд).

У 1912 р. Липинський випустив свою другу книжку "Z dziejow Ukiainy" ("З історії України"), в якій він описав змагання укра­їнського народу за свою державність у часах Хмельницького й Ви-

¹ Ідеї і люди визвольних змагань, 1917—1923.— Нью-Йорк, 1968.— С 11-13.

говського, та роль шляхти у тому процесі. Праця перейнята іде­алом боротьби за самостійну Україну. Свої праці Липинський пи­сав польською мовою, щоб їх читали спольщені шляхтичі в Укра­їні й запізналися зі своїм власним минулим.

Липинський був також ініціатором створення поза кордонами Російської імперії 1914 р. (у Львові) шформативно-пщготовчого цен­тру для боротьби за незалежну українську державу —"Союзу Ви­зволення України".

Важливу роль у поширенні й поглибленні українського наці­онального руху відіграла, в першу черіу, українська шляхта-дво-рянство. З початком революції 1917 р. значна частина чернігівського дворянства, яке мало також поважні політичні впливи в Російській імперії, виступила на стороні нової української влади.

Зростання населення та його соціальне становище

У XIX ст. кількість населення України почала швидко зростати внаслідок не тільки природного приросту, але також напливу імміг­рації, зокрема на рідко заселені запорізькі землі на півдні України. Херсонщина 1797 р. мала заледве 1,1 мешканця на один квадратний кілометр, а вже у 1897 р. налічувалося 49 осіб. Подібне явище харак­терне й для Слобідської України. Наприклад, якщо на Харківщині у 1837 р. налічувалося всього 24 мешканці на квадратний кілометр, то в 1891 р. їх там уже було 52. У 1863 р. на території України жило 13615 тис. осіб, що становило понад 22% всього населення Євро­пейської Росії. На час загального перепису населення в 1897 р. Ук­раїна мала вже 23430 тис. населення, тобто воно зросло на 9815 тис, що становило 25% населення Європейської Росії¹.

Наприкінці XIX ст. посилилася боротьба селянства, незадово-леного реформою і способами її проведення, що виявилася в чис­ленних селянських заворушеннях. Селяни вимагали більших наді­лів землі, яка залишалася ще в користуванні поміщиків. За непо­вними даними, в 90-х pp. в Україні зареєстровано 152 селянські заворушення². Зокрема, у 1902 р. відбулися великі заворушення на Полтавщині й Харківщині, коли спалено багато панських садиб, цукроварень та інших заводів⁵.

В останні роки перед вибухом першої світової війни 62% селян мали до трьох десятин землі (близько 8 акрів); так званих серед-ньозаможних, які мали від 3—9 десятин землі (8 до 24 акри) було близько 34%, а таких, що мали від 9 до 50 десятин землі (24 до 100 акрів) було заледве 5%. Ті багатші зі середньої групи українські

¹ Гуржій І. Вказ. праця.—С 8.

² Історія Української РСР.-Київ, 1967.— Т. 1.-С. 476.

³ Енциклопедія українознавства.—Мюнхен, 1949.— Т. 1.— С. 477.

селяни, як і та, найбагатша, група мали у своїх руках 60% всієї ук­раїнської землі. Вони були основними виробниками продуктів, що йшли на експорт, і становили майже 80% експортових сільсько­господарських продуктів цілої Російської імперії. Брак землі, як і великий попит на харчові продукти, спричинилися до перетворен­ня колишніх пасовиськ та землі гіршої якості — на орні поля.

Великою проблемою все ще залишалося питання землеволодіння. У десятьох українських губерніях у посіданню великих землевласни­ків знаходилося 22 260 859 десятин землі, а без лісів 19 520 164 деся­тини; казенних, удільних, церковних і т.п. — 1 499 613 десятин без лісів, разом 23 759 473 десятини. На малу селянську посілість припа­дало всього 17 484 615 десятин, а саме: в губерніях Київській, По­дільській і Волинській — 4 579 450 дес. на 1 008 528 родин чи госпо­дарств; у Чернігівській, Полтавській і Харківській — 5 281 165 дес. на 1 035 475 родин, а в Новоросійському районі, тобто в Басарабсь-кій, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях) — 7 624 000 дес. на 1 061 743 родини. Загалом відношення великої зсм-левласності до малої в Україні становило 60% до 40%. Місцями, од­наче, цей стан був ще гіршим. Наприклад, у Київській та Подільсь­кій губерніях на особу припадало 7/8 десятин, у Харківській — Г-/₅ у Катеринославській — 1³/₄, а в Чернігівській і Полтавській тільки ¹/₇ десятини на особу.

Жиди в Україні

Одною з найдавніших меншин в Україні були жиди, які вже в XI—XII ст. займали в Києві окрему ділянку. Вони відігравали важ­ливу роль в економічному розвитку країни й ними часто послуго­вувалися українські князі. Наплив жидів в Україну збільшився після Люблінської Унії 1596 р. Вони займалися торгівлею, фінансовими операціями, в тому числі збиранням податків, орендою магнатських маєтків та промислових закладів. У XVI—XVII ст. жиди стали фі­нансовими кредиторами, а їхніми боржниками нерідко бували польські пани-магнати, а то й самі королі. Від того часу жиди бу­ли на послугах чужої в Україні панівної верстви; збирали з насе­лення податки та різні оплати для панів, які за позичені гроші від­давали жидам в оренду православні церкви. При цьому, звичайно, жиди надуживали своїми правами і практикували лихварство, ба навіть шахрайство, чим наставляли населення проти себе, в очах якого вони були інструментом визиску. Власне це було причиною того, що якщо вибухало в Україні повстання чи бунт проти панської сваволі, жиди також падали жертвою. Такий гнів населення проти панів і жидів вибух у часі козацьких і гайдамацьких повстань XVII— XVIII ст. Важливо, одначе, підкреслити, що сталось це внаслідок їхньої шкідливої діяльности, а не расової нетерпимості українців.

Але попри все згадане, жиди займалися також різними ремеслами, вони були шевцями, кравцями, золотниками тощо.

Становище жидів на Гетьманщині під російським пануванням дещо змінилося, бо російський уряд, починаючи від Петра І, забо­ронив їм мешкати на Лівобережжі і там їх було менше. Більше жидів було на Правобережжі, під польським пануванням. За переписом з 1765 р. жидівська людність Правобережної України становила 131 782 осіб, а всього їх було 2 498 117 осіб. Майже три четвертих жидів жило по містах, де вони в основному займалися шинкарством та корчмарством, як також купецтвом, лихварством і ремеслом.

По селах жиди виступали в 1770 pp. як орендарі маєтків, мли­нів, винокурень, корчм і шинків. Насправді всі маєтки Правобе­режжя, в часі перепису населення 1764—1765 pp., перебували під зарядом жидів. На цілу Правобережну Україну (приблизно 120 000 жидів) у 1786 р. знайшовся тільки один жид-хлібороб¹.

Після поділу Польщі в межах Російської імперії залишилося бл. 900 тис. жидів на Правобережній Україні та в Білорусі, яких Росія не хотіла бачити на суто російських територіях. Це було причиною того, що 23 грудня 1791 р. російський уряд визначив т. зв. смугу осі­лості, де жиди могли поселятися, вона охоплювала землі Литви, Бі­лорусі й України. На українській території ця смуга захоплювала на сході Чернігівську, Полтавську та Катеринославську губернії². У Ки­єві, Херсоні, Севастополі та Ялті жиди могли поселятися тільки за спеціальним дозволом, а на Слобожанщині, яка була поза смугою осілості, — жиди могли селитися тільки в Харкові.

З початку XIX ст. багато жидів перейшло до міст і містечок Ліво­бережної і Степової України. Полтавську, Чернігівську, Херсонську й Катеринославську губернії, де наприкінці XVIII ст. майже не було жидів, заселили чисельні жидівські громади. З введенням жидів в еко­номіку України спочатку волею Польщі, а потім Росії, український купець і ремісник не витримав жидівської конкуренції. Так за допо­могою московського уряду задавлено розвиток національного укра­їнського середнього стану, що ще у XVIII ст. був по містах і користу­вався магдебурзьким правом. У 1825 р. на 2 730 000 жидів Європи, в Україні з Басарабією жило 625 000, в Галичині 275 000 (разом 900 000), тоді як на цілу Західну Європу припадало заледве 458 000 жидів³.

У Правобережній Україні 1897 р. 47,5% жидівської людності жи­ло з торгівлі та засобів пересування, а в Полтавщині — 62,5%. Жи-ди-купці як стан становили 65,8% всього купецтва. У Києві 1901 р. із 440 свідоцтв купців першої гільдії 400 були видані жидам-купцям⁴.

¹ Мицюк О. Аграризація жидівства України // Розбудова Нації.— 1931.— Ч. 1—2.—С. 23.

² Там же.— С. 25.

³ Там же.- С 25-26.

⁴ Міщюк О. Жидівська економіка на Україні// Розбудова Нації.— 1932.—Ч. З—4.—С 87.

Живучи головно по містах і містечках уже в першій половині

XIX ст., жиди, як це стверджував історик Орест Левицький, орен­
дували у поміщиків шинки, корчми, млини, заводи, річні перево­
зи, а іноді й цілі фільварки, постачали панів і селян кредитом, за
безцінь скуповували у них різні продукти, а більш заможні жиди
брали в оренду навіть казенні маєтки з правом вимагати від селян
панщини¹.

У кінці XIX — початку XX ст. серед жидів з'явилося чимало багатих купців, фабрикантів, банкірів і вищої інтелігенції. Почи­наючи з 1860 pp. жидівський капітал служив і розвиткові продук-ційних сил країни, а з початком XX ст. це явище ставало ще ін-тенсивнішим. Деякі жиди-капіталісти у 1870-х pp. не лише фіна­нсували, але й будували заводи з власної ініціативи. На початку

XX ст. більшість цукроварень Правобережної України були в ру­
ках жидівського капіталу, від чого вигравало не тільки саме вироб­
ництво, але й селянство, яке мало роботу².

Але категорія жидів-багатіїв становила незначну кількість. Багато жидів бідувало. Пауперизація жидівської маси в Україні була наслід­ком не лише урядових обмежень, чи конкуренції християнських під­приємців, але насамперед величезного природного приросту жидів. Це дало поштовх до організації власних національних політичних пар­тій (сіонізм), які дбали про піднесення жидівської культури. Жи­дівський пролетаріат, збідніла інтелігенція й напівінтелігенція по мі­стах заповнювали ряди російського революційного руху. Лише окремі одиниці серед них підтримували український національний рух³.

Це, очевидно, насторожувало проти жидів російську поліцію, а зокрема російські шовіністичні кола й партії, як наприклад, "Со­юз русского народа", "Союз Двоглавого Орла" тощо, які намага­лися дискредитувати жидів як національно-релігійну меншину та влаштовували їх погроми там, де вони жили, тобто в Україні й Бі­лорусі, а не в Росії, де їх не було. Перший погром жидів в Україні відбувся 1871 р. в Одесі. Згодом погроми були в Єлисаветграді, на Київщині, на Волині та інших місцевостях. У 1903—1905 pp. відбу­лася чергова хвиля погромів на всій території жидівського посе­лення, зокрема в Житомирі і Ніжині. Були погроми також і поза Україною, у Кишиневі, Гомелі й Білостоці. Протижидівські настрої населення підтримували урядові кола, ба навіть інспірували різни­ми протижидівськими публікаціями.

Щоб удокументувати погроми, "охранка" вдалася до різних фаль­сифікацій. До них належать горезвісні "Протоколи сіонських муд­реців", в основу яких покладені свідчення про світову жидівську змову. Голова тодішнього уряду Російської імперії П. Столипін

¹ Міщюк О. Аграризація жидівства України // Там же.— 1931.—Ч. 7—8.— С. 179.

² Міщюк О. Жидівська економіка на Україні // Там же.— 1932.—Ч. З—4.—С. 84.

³ Енциклопедія українознавства.— Львів, 1993.— Т. 2 (перевидання в Україні).— С. 672.

1909 p. доручив дослідити походження "протоколів". Вислідом бу­ло доведено, що то фальшивий документ. Але цю інформацію не донесено до загального відома на наказ самого царя Миколи II. Незважаючи на те, що Департамент поліції мав у своїх архівах до­кази про фальсифікацію "протоколів", він все-таки і далі доручав відділам "Союзу Русского народа" користуватися ними для орга­нізації жидівських погромів¹.

Кооперативний рух

Під кінець XIX — на початку XX ст. в Україні широкого роз­маху набрала організація різного роду кооперативів як одного із за­собів у піднесенні економічного рівня серед населення. Перша спо­живча кооперація була заснована в 1866 р. у Гадячі на Полтавщи­ні, але російський уряд, боячись будь-якої організації громадських сил, довгий час ставився ворожо до кооперації і гальмував її роз­виток на селі. Щоб організувати на селі кооператив, треба було мати дозвіл з міністерства у Петербурзі, яке давало його дуже нерадо. Че­рез те до половини 1890 pp. по містах України ледве животіли близь­ко 50 споживчих кооперативів. Перше споживче товариство на се­лі постало в 1888 р. в Бахмутському повіті на Катеринославщині.

У 1894 р. Микола Левитський (1859—1934), закінчивши право в Московському університеті, почав організувати хліборобські спіл­ки — артілі, головно в Херсонській губернії. За його почином спіл­ковий рух дістав нових організаторів в особах Василя Доманиць-кого, Василя Нагірного та інших. Кооперативний рух розширився по всіх девяти українських губерніях. Однак, щойно після револю­ції 1905 р. почалася активна організація кооперативів (пересічно 300 кооператив на рік)².

В Україні у 1908 р. було вже 572 споживчі товариства, а в 1914 р. — 3052. У кооперативному русі Україна зі своїми 30 міль­йонами населення займала перше місце в тодішній Російській ім­перії, де налічувалося усього бл. 10 500 кооперативів. Для коорди­нування праці та взаємної допомоги у Києві 1908 р. був заснова­ний Союз Споживчої Кооперації, а другий у Вінниці в 1910 р. У противагу Українському Союзові і для конкуренції з ним москалі заснували свій у Харкові — "Потребительское Общество Юга Рос-сіи" (ПОЮР).

Великого розмаху набрав кооперативний рух в Україні в 1910 p., однак українській кооперації бракувало всеукраїнського центру і че-

Носснко В., Рогов С. Осторожно: провокация!—Кому нужны черносотенные мифы //Огонек.- 1988.- № 23.- С. 7.

Витапович І. Історія українського кооперативного руху.—Нью-Йорк, 1964.— С. 119-120.

рез тс вона була залежна від двох московських централь. Між окремими губерніальними центрами України проводилися перего­вори в цій справі й ініціативу створення українського кооператив­ного центру взяв на себе Київський Союзбанк з Христіяном Бара-новським на чолі. Однак, коли в Києві розпочали організувати Ук­раїнський центральний банк, який мав стати фінансовим центром української кооперації, московські центри виступили проти україн­ського об'єднуючого центру в Києві. Провідники російської коопе­рації повели гостру боротьбу проти "нечуваного шовінізму" укра­їнських кооператорів, які не погоджувалися на те, щоб Московський народний банк уважати центром української кооперації, а творили собі свій центр у Києві¹. З тих заходів так і нічого не вийшло, бо російська адміністрація не дала дозволу.

Під тиском конкуренції з Московським союзом Київський со­юз потрапив у фінансову скруту. На покриття його втрат Мос­ковський союз погодився дати в 1911 р. позичку з вимогою, щоб Київський союз ліквідував торговельні операції. Він існував ще два роки, але вже тільки як організаційний осередок, а в 1913 р. мусів цілковито ліквідуватися. З таких самих причин мусів ліквідуватися і Вінницький союз, й українську споживчу кооперацію підпоряд­ковано російському союзові у Харкові².

Не залишились позаду й кредитові кооперативи, зростання яких після 1905 р. було не менш замітним. Перший "Союз кредитної кооперації" постав у Бердянську в 1901 р. На 1 січня 1915 р. в Ук­раїні було 794 ощадно-позичкових та 1792 кредитових спілок, тоб­то разом 2772. Коли до цього зачислити ще й Кубань та Басара-бію, де жило багато українців, то їх кількість разом виносила 3412, які володіли майном вартістю бл. 150 мільйонів рублів.

Але проти цього руху виступили представники уряду, а також і російської інтелігенції, до соціалістів включно. Всі вони вбачали в незалежному кооперативному русі український економічний і по­літичний сепаратизм. Ліва російська інтелігенція, посідаючи керівні посади в російських кооперативних центрах, старалася недопусти-ти до розвитку української кооперації шляхом конкуренції, або на­віть дефіцитових операцій, висуваючи на кооперативних з'їздах гас­ло "всеросійської кооперативної єдності". Уряд і місцева адміні­страція зупиняли цей розвиток шляхом адміністративних кар та різ­номанітних брутальних репресій⁵.

¹КовалевсьшиМ. Україна під червоним ярмом. Документи і факти.—Варшава—Львів, 1936.-С. 16.

² Віггановач І. Вказ. праця.— С. 131.

³ Ковалевськіш М. При джерелах боротьби: спомини, враження, рефлексії.—Інсбрук,
I960.- С. 230.

Розділ V

НА ПОРОЗІ XX СТ.