Україна в слов’янському етногенезі
Ведучи мову про українців як етнічну спільноту слід підкреслити, що вони належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Праслов’янська мова як система формується тільки в кінці І тис. до н.е.
Слов’яни – група індоєвропейських народів; етногенез не усталений; у І тис. н.е. поділилися на три групи: венедів, антів, склавинів; займали близько 20% територій Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги. Поряд з росіянами і білорусами українці генетично утворюють її східнослов'янську гілку. Як і будь-який інший етнос, українці є стійкою спільністю людей, що історично сформувалася на певній території і зберегла відносно стабільні особливості культури (включаючи мову) і психіки, а також етнічну самосвідомість.
Вивчаючи етногенез українського народу, важливо зрозуміти, що він формувався і залишається невід’ємною складовою слов’янського світу. Разом з тим історія, археологія, лінгвістика незаперечно доводять, що слов’янство ніколи не було якоюсь єдиною (тим більше монолітною) спільністю, яка від самого початку і протягом тривалого розвитку представляла окремі, хоча і споріднені етномовні об’єднання – роди, племена, народи.
Слов’янські племінні княжіння. Початок слов’янського періоду – праславянсько-венедський (І – ІV ст. н.е.) відповідає римському періоду в історії Європи. Римська імперія (V - VІ ст.) почала швидко зростати та посилювати древню соплеменність. Поширюючись по Східній Європі, вона розділилася на східних, західних та південних слов’ян. Східні слов’яни спочатку складалися з десятків племен, потім племінний поділ стерся та між окремими княжіннями були встановлені кордони. V - VІІ ст. – поділ на венедів, антів, склавинів. Поділ слов’ян на згадані три групи не відповідає пізнішому поділові на західних, східних та південних слов’ян. Анти – не просто предки українців – до складу українського народу увійшли якісь нащадки антського населення. VІІІ - ХІХ ст. – диференціація слов’янського світу, племена свідомі свого слов’янського походження (сіверяни, поляни, древляни). Племінні союзи князівства вийшли на перед державний рівень розвитку (протоцивілізаційна структура).
Процес східнослов’янського етногенезу на території України можна умовно поділити на три періоди: «венедський» (І-ІV ст.), «антсько-склавинський» (V - VІІ ст.) і власне «слов’янський» (VІІІ - Х ст.). Кожен із них являє собою етап розвитку слов’янської суспільності, зміна назви якої зафіксована у писемних джерелах і має відповідники серед археологічних культур. Новітні дослідження дозволяють стверджувати, що витоки українців слід шукати не лише в антсько-пеньківській культурі, але й в склавино-празько-корчацькій, частина носіїв якої займала Верхнє Подністров’я., Прикарпаття і Волинь. Хоча проблема походження етноніма слов’яни потребує подальшого уточнення, незаперечним залишається той факт, що це була самоназва великої етнічної спільноти, невід’ємну складову якої становлять українці.
У венедський період на території України відбувалися досить складні й динамічні етнічні процеси. Хоча до V ст. не існувало культур, які б мали праслов’янський чи слов’янський характер, домінуючою тенденцією стало збільшення слов’янського субстрату в процесі поетапного етнокультурного розвитку. В найбільш ранніх – зарубинецькій та пшеворськиій – культурах слов’янський елемент був основним поряд з відповідно балто-германським та германо-кельтським. Уніфікація і консолідація різних етнокультурних груп у напрямі формування єдиного етносу розпочалися в межах поліетнічної черняхівської культури, але поглибленню цих процесів перешкодило нашестя готів. Синхронна з нею київська культура в Середньому та Верхньому Подніпров’ї покрила балтський субстрат і стала найбільш моноетнічним і самобутнім явищем. У безперервному етнокультурному розвитку слов’яно-венедське населення поступово витісняло або асимілювало іраномовні, фракійські, германські, балтські племена, які прибували ззовні. На цій основі створювалися передумови для формування слов’янських культур в добу раннього Середньовіччя.
Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов’ян, вважає, що початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів і склавинів. За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнскього етносу відбувався за такою схемою: в V - VІІ. ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов’янами. Склавини ж не пішли так далеко. Їхні нащадки утворили в VІІІ-Х ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угрупування, підґрунтям яких була культура Луки Райковецької. Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов’язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.
Союзи слов’янських племен
Сім племінних об’єднань – дуліби, деревляни, поляни, уличі, тиверці, сіверяни і деякою мірою радимичі у VІІІ-ІХ ст. проживали на території України. Ця південна група східнослов’янського етнічного масиву найстаріша, її коріння сягає ранньосередньовічної доби, яка відіграла визначальну роль в україногенезі.
Сучасні українці є нащадками південних літописних племен («Повість минулих літ» Нестора), а інші два східнослов'янські народи – росіяни та білоруси – більш північних угрупувань.
Поляни і древляни населяли Київське князівство. Київська земля займала територію, обмежену зі сходу Дніпром, на півдні межею Київської землі було Поросся. 3ахідна межа Київської землі – так звана Погорина, територія вздовж річки Горинь, з містами Бужеськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів, Дорогобуж, Гнойниця. Нарешті, північні межі Київської землі проходили приблизно по Прип'яті, але фактично в сферу впливу Київських князів входило все Полісся. Так, князівство Турово-Пінське впродовж половини всього розглядуваного періоду знаходилось у формальній залежності від Києва.
Древляни розселилися і далі на захід, на Волинь, де жили впереміж з волинянами, і на північ від Прип'яті, на дреговицьку землю. Поляни покорили древлян ще в часи княгині Ольги і врешті-решт асимілювали їх, але в часи Русі різниця між цими двома етносами була ще відчутною. Полянин Нестор у літописі характеризує древлян як варварів, «живущих скотсько». Якщо поляни в цей період були ґрунтовно християнізовані, ховали своїх небіжчиків хоч і в курганах, але за християнським обрядом, без кострищ; та не клали їжу в домовину, то древляни залишили характерні кургани без ям, із слідами ритуальних вогнищ.
Поляни займали південь Чернігівської землі і луки вздовж Десни аж до Новгород-Сіверського. Головна територія князівства населена була сіверою, яка залишила, зокрема, кургани вздовж ріки Сули і на схід аж до Курська. Північними межами землі сівери були лісові простори аж до Дебрянська (нинішній Брянськ). Влада Чернігівських князів сягала далеко на північний і південний схід – від Рязані до Причорномор'я (Тмутаракань).
Піднесення Галицької землі чималою мірою стало наслідком її колонізації з півночі, з боку Волині. У будь-якому разі, якщо назва «Червона Русь» («червенські городи») має просторову символіку, то вона означає території на південь від основної землі, отже, в цьому випадку – Волині. За антропологiчними і культурними ознаками прикарпатське населення різко виділяється із слов'янського масиву. Галичани і гірці менші на зріст, темніші, граційніші, їх музичний і танцювальний фольклор дуже різниться від загальноукраїнського. Радше за все, це наслідки змішування прийшлого слов'янського населення з місцевими нащадками кельтського або фракійського етносу.
Ці три південноруські землі розташовані на території найдавнішого слов'янського розселення, базовій території для наступної слов'янської колонізації лісової півночі Східної Європи та її південного лісостепу, а згодом і степу. Вона являє собою певне ціле, центром якого є величний Дніпро. Галицько-Волинська, Київська та Чернігiвська землі охоплюють вологу і достатньо родючу лісову смугу, що поступово переходить в чорноземний лісостеп. Рубіж із барвистим трав’яним степом – історична межа України, край поля, який завжди притягував охочого до землі хлібороба, край загрози і свободи.
Через Середню Наддніпрянщину, яка стала етнокультурним центром давнього українства, проходили різні міграційні потоки. Племінний союз полян, економічний і політичний центр якого став столицею могутньої ранньофеодальної держави – Київської Русі, успадкував від своїх попередників схильність до індивідуальної свободи, землеробської культури, вміння захищатися від будь-якого ворога. А ще відсутність на Русі рабства, розвиток народовладного, із старійшинами, вічового ладу, природності буття.
У ХІІІ ст. під час монголо-татарської навали північно-західні княжіння стали васалами Золотої Орди, а південно-західні – ввійшли до складу Великого князівства Литовського. У результаті наприкінці ХV ст. на місці перших сформувалася руська народність, а інші – білоруська та українська.