Едвард Кінан . Чому неможливо збагнути російську історію, не збагнувши історії руської. // Критика - 2008-№7-8-С.23-26.
Важливою є його аналіз політичної культури Московської Русі, представлений у статтях « Традиції московської політичної культури». Для нього Московія є суспільство традиційним, що не виробило абстрактних понять політики, політичного чи державного інтересу, а всі політичні відносини вибудовувалися як особистісні і тим їх політична культура принципово відрізняється від тогочасної європейської моделі.
Тому досліджуючи політику московського двору у статті «Поведінка, стиль і само сприйняття російського царського двору», він спирається на характеристику родинних структур як способу встановлення зв’язків та ієрархій усередині політичного класу. Тому саме розгалужений боярський рід на думку автора є головним політичним інститутом Московії. Тим він поставив під сумнів російський канон про базові західні цінності політичного розвитку російського суспільства.
Зазначимо, що докторська дисертація Е.Кініана стосувалася взаємин Москви та Казані у ХV-ХV1 ст. Американський історик ординський період Північно-Східної Русі не є втраченим часом і відхиленням від основного розвитку російської історії , а епохою, коли і формується цей тип політичного і культурного розвитку . Тому у статті «російські міфи про київську спадщину» саме Х1У-ХУ ст. він вважає початком російської історії.
Е.Кінан не є прибічником тієї схеми російської історії, котра єдиною безперервною лінією з’єднує Київську Русь і Російську імперію, оскільки вважає середньовічну і ранньомодерну Росію ХУ-ХУ11 ст. типовим орієнтальним суспільством, дуже подібним до Золотої Орди .
Автор демонструє незвичну до західного русиста відкритість до українських студій, виокремлюючи русинський напрям у російській історії. Досліджуючи історію князя А.Курбського , зокрема його період перебування у складі Великого князівства Литовського , Е.Кінан познайомився з культурною і політичної ситуацією останнього , включно з його православними регіонами.
У передмові до українського читача Е.Кінан прямо вказує на мету своїх історичних розвідок, яку він пропонує у збірці «Російські історичні міфи» : «переглянути й переосмислити так звану звичайну схему Російської історії «, яку ще у Х1Х ст.. намагався ревізувати Михайло Грушевський». –с. 13.
Що ж спонукало відомого русиста, який не має ніякого відношення до українства, до цього «ревізіоністського аналізу» історії східних словян періоду середньовіччя та ранньомодерного часу та визнання відмінності соціокультурного розвитку Західної та південно-Західної Русі і Московської ? Сам історик дає чітку відповідь:» Усвідомлення того, що історичні факти насправді суперечать під ставовим структурам, усій системі традиційної російської історіографії - дореволюційної і радянської,- принаймні в тому, що стосується допетровського періоду» .-с.13 Автор переконався , що «панівна інтерпретація східнослов’янської історії глибинно спотворена романтизмом та етнічною короткозорістю, і що її елементарні складові частини – видання джерел , наукові дослідження, навіть сама термінологія – майже цілковито викривлені москвоцентризмом.»-с.13-14. Займаючись десятиліттям листуванням Грозного і Курбського, Е.Кінан визнає, що « ґрунтовне знання рутенського, тобто давньоукраїнського контексту може бути настільки важливим для всіх тих дискусій .»-с.14. Він визнає, що на початку 80-х років він «охолов до стандартної російської історіографії» в дуже зацікавився українською тематикою. Останнє він завдячує « авторитетному Українському науковому інституту в Гарварді».-с.14.
Зокрема , він визнає, що його стаття «Сприйняття московітами інших східних слов’ян перед 1654 роком»написана як результат його нового зацікавлення . Тому його участь у редакційних колегіях, експертних радах, конференціях і семінарах з української історії не викликає здивування , а добра обізнаність у минулому Східної Європи ранньомодерного часу та його інтерпретація сприяло становленню українознавства як респектабельної університетської дисципліни. –С.10.
У тій такі передмові до українського читача, Е.Кінан сподівається, що його статті з історії Московської Русі, де визнається неадекватність російського «панівного історичного наративу, їхнім спотворенням динаміки східнослов’янської культурної історії, їхнім хибним тлумаченням і використанням історичних джерел», мають його зацікавити .-с.14-15.
У 2001-№9-С.35 – анонс роботи Едварда Кінана «Російські історичні міфи.» як найконтроверсійніші розвідки з історії російського і українського середньовіччя та ранньомодерного часу, що докорінно реконструював «успадкований канон» російської історії та «перемістив» до модерну Росію із європейського контексту у перспективу орієнтальних суспільств. Автор статті «Слово про те, як Ярослав, князь галицький, у султанів стріляв « («Критика»-2000-№12-С.4-7) до 200-ліття відомої історичної пам’ятки давньої Русі –«Слово о полку Ігоревім» як продукту російської інтелектуальної історії Х1Х ст. , таку собі спробу реконструкцію словянських старожитностей з благородною метою відтворити дух нації у давні часи, а не талановитої підробки давньоруського оригіналу , що спричинила широкі наукові дискусії. Гарвардський професор –славіст оприлюднив результати власного дослідження про ймовірне авторство пам’ятки в особі Йозефа Домбровського;Рец.Т.Вілкул на роботу Е.Кінана «Йосиф Добровський і походження «Слова о полку Ігоревім»// Критика- 2005-№10-С.19).
Едвард Кінан . Чому неможливо збагнути російську історію, не збагнувши історії руської. // Критика - 2008-№7-8-С.23-26.
Зазначає, що останнім часом і в Росії,і в Україні та Білорусі відродилася цікавість до суспільних обговорень цих тем – вироблення власної концепції національної історії. Він пропонує по-новому поставити ці традиційні запитання,чого не було зроблено у відомій мені літературі.
Е.Кінан покликається на уявлення на уявлення про те,що «російська історія» починається у Києві у Х ст. є хибним. Оскільки вважає, що необхідно враховувати існування різних періодів регіонального розвитку – так званий волгоцентризм (Росія) та «дніпровоцентризм».
Він звертається до періоду 1475-1725 років, коли украй важко розрізнити означення «українець» чи «білорус». Вважає, що використання науковцями терміну щодо східних словян у ХУ-ХУ11 ст. як «руський» є виправданим, оскільки він вирізняє на колишній Русі частину населення –«східний слов'янин немосковит».-С.23.
Бо термінологічні складності виникають не тільки через загальну подібність сучасних східнослов’янських мов, але і через специфіку культурної історії Дніпровії , де до Нового часу існував єдиний культурний центр, що до того був центром політичної та адміністративної влади певного конкретного періоду.
Хоча упродовж цих століть , центр культурного і мовного тяжіння змінювався нерідко за часи одного покоління. Так, у середині ХV ст.. тим центром був Вільно (Вільнюс) – адміністративна і культурна столиця ВКЛ і «місце мешкання Франциска Скарини»-видавця першої східнослов’янської друкованої Біблії, то через декілька десятиліть він перемістився дещо південніше, на Волинь. Так,як приклад до 1520 року заможні «руські магнати» посилали синів вчитися на північ - до Вільна ,то з 1620 років ці ж родини (вже дуже сполонізовані) відсилатимуть юнаків на Волинь, або до Києва, якщо не до Кракова, Венеції чи Болонії. Така міграція столичних культурних центрів має чимало історичних паралелей - наприклад,зміна рівнів культурного розвитку між Ричмондом і Бостоном у ХVIIIст.
Можна сказати, що « руська вежа передач» пересувалася з Вільна, столиці Вітовтового ВКЛ зі значним білоруським елементом до головних міст на українській території, аж доки її перекрили сигнали із Москви, Варшави чи Санкт-Петербурга. –с.23
Тогочасні рухомі передачі транслювали тексти, витворені не розмовними, а двома доволі стандартизованими і різною мірою – штучними мовами. Звичайно більшість населення розмовляла мовами природними, переважно східнослов’янськими діалектами, а також діалектом ідиш. Спочатку поширенішою та впливовою стандартизованою мовою була білоруська, вживана у діловодстві РП й особливо в її законодавстві, у якому формули, створені під впливом західного права , співіснували із записами свідчень розмовною мовою. Пізніше цей панівний стандарт заступило щось дуже подібне, але сформоване на українській основі.-с23.
Відносно менш важливою до Контрреформації була церковнослов’янська , дещо змодифікована південнослов’янська мова (мова православних священних книг, літургії . Мова,яка на відміну від латини на Заході, якою ніхто ніколи не розмовляв,навіть у монастирях. Він вважає, що це важливо мати на увазі, коли говоримо про окреслений період, що церковнослов’янська мова не була розмовною мовою населення Дніпровії, а тому не може слугувати основним аргументом на користь спільної з Московією національної ідентичності і спільної історії. –с.23.