Отже, ознакою держави є організація населення за територіаль­ним принципом, наявність чітко визначеної території, обме­женої кордонами. 8 страница

У чому ж різниця між присяжними та народними засідателями? Розглянемо це на прикладі норм, закріплених в українському зако­нодавстві. Передусім народні засідателі в разі їхньої участі в процесі мають абсолютно рівні права із суддею. Вони мають право задавати запитання свідкам, підсудному, потерпілому, пропонувати дослідити певні докази, ставити запитання експертам тощо. Присяжні є лише своєрідними глядачами — вони не можуть брати участь у допиті, а ли-

ше сприймають перебіг процесу та подані сторонами докази й оціню­ють їх, використовуючи власний життєвий досвід. Після завершення судового слідства, виступів захисту й обвинувачення, останнього сло­ва підсудного присяжні ідуть у нарадчу кімнату й виносять рішен­ня — вердикт, у якому відповідають на запитання, чи мав місце зло­чин, чи доведено, що злочин скоїв обвинувачений, чи заслуговує він на поблажливість. У разі винесення рішення про доведеність вини підсудного, подальше рішення про вибір виду й міри покарання приймає вже професійний суддя без участі присяжних. Народні засі­дателі, на відміну від присяжних, беруть участь не лише у визначенні доведеності вини обвинуваченого, а й у винесенні вироку в повному обсязі. При цьому народні засідателі під час винесення вироку мають рівні права із суддею. Отже, якщо думка трьох народних засідателів не збігається з думкою професійних суддів, то суд прийме рішення, за яке*виступають народні засідателі — більшість складу суду.

6. Правоохоронні органи.

Державні органи, уповноважені здійснювати контроль та на­гляд за дотриманням конституції, законів та інших нормативних актів, називають правоохоронними органами. Такі органи існу­ють у кожній державі світу, але їх склад і повноваження суттєво відрізняються в різних державах. Правоохоронні органи здійсню­ють діяльність щодо виявлення, запобігання та розслідування зло­чинів, забезпечують захист державної безпеки, охорону громад­ського порядку та безпеки. Правоохоронні органи мають владні повноваження, які необхідні їм для виконання правоохоронних функцій, мають право безпосередньо застосовувати примус. Діяль­ність правоохоронних органів здійснюється в суворій відповіднос­ті до закону, у межах наданих повноважень.

Найбільш характерним органом, який створюється в більшості країн, є органи внутрішніх справ. Як правило, він має назву міліція (така назва застосовується зокрема в нашій державі), або поліція. Такий орган займається охороною правопорядку та законності, бо­ротьбою з правопорушеннями в державі. Як правило, поліція (мілі­ція) забезпечує боротьбу з кримінальними правопорушеннями, по­шук злочинців, контроль за дотриманням правил дорожнього руху, охорону громадського порядку.

У багатьох державах важливу роль відіграють органи державної безпеки. Як правило, вони мають статус державних органів спе­ціального призначення і забезпечують захист держави та суспільства від найнебезпечніших посягань — тероризму, спроб насильницької зміни державного ладу, зазіхань з боку іноземних розвідок тощо.

У різних державах, крім спеціальних правоохоронних органів, ок­ремі функції з охорони правопорядку покладаються на інші державні
органи. Існують податкові органи, які контролюють повноту та пра­вильність сплати податків. Фінансові органи в багатьох державах контролюють використання коштів державного та місцевих бюдже­тів. Органи охорони кордону та митні органи забезпечують охорону закону та правопорядку на кордонах держави. В ряді держав певні правоохоронні функції покладають на органи охорони природи тощо.

Ознакою сучасної демократичної держави є прокуратура. Цей орган у більшості держав забезпечує контроль за дотриманням за­конності в діяльності інших державних органів. Для того щоб за­безпечити незалежність прокуратури, передбачають спеціальні правові та організаційні заходи та гарантії.

Залежно від особливостей держави, її історичних традицій, найпоширеніших і найнебезпечиіших правопорушень можуть створюватися різноманітні правоохоронні органи.

Важливою ланкою демократичної держави є судова влада. Су­ди вирішують конфлікти, які виникають у державі, карають вин­них у правопорушеннях. Демократичний характер діяльності су­дів має забезпечити дотримання принципів судочинства.

Кожен суд має певну юрисдикцію, право розглядати й вирішу­вати певні категорії справ. У більшості держав існують загальні й

спеціалізовані суди для розгляду різних категорій справ.

Для забезпечення можливості оскарження судових рішень створені апеляційні й касаційні суди.

У здійсненні правосуддя беруть участь представники наро­ду — народні засідателі й присяжні.

У кожній державі світу існують правоохоронні органи, які виявляють, запобігають і розслідують злочини, забезпечують захист державної безпеки та охорону громадського порядку.

Судова інстанція, юрисдикція, касація, апеляція, правоохо-

ронні органи

_2.

ЛЯЦІЯ.

1. Поясніть поняття суд, судова інстанція, юрисдикція, касація, апе-

Визначте основні завдання суду в сучасній державі.

_3. Чим відрізняються види оскарження судових рішень?

4*. Порівняйте статус і роль у судовому процесі присяжних і народних засідателів.

5. Висловіть свою думку щодо доцільності залучення представників народу до здійснення правосуддя.

6. Чи доцільне, на вашу думку, існування різних видів спеціалізованих судів і створення нових спеціалізованих судів у нашій державі?

7*. Визначте позитивні й негативні риси суду присяжних і висловіть думку щодо доцільності широкого запровадження в Україні суду присяжних.

ТЕМА 6, ДЕРЖАВА, ОСОБА, СУСПІЛЬСТВО

§ 19. Громадянство.

Співвідношення понять «людина», «особа»,

«громадянин»

1. Людина, індивід, особистість, особа.

Коли ми звертаємося до когось з оточуючих нас людей чи гово­римо про кого-небудь, то використовуємо різні слова — знайомого називаємо на ім’я, прізвище, про незнайомого говоримо людина, громадянин. Чи однакові за змістом ці поняття з точки зору права?

Найширшим є поняття «людина». Воно визначаєналежність до біологічного виду Людина розумна — Homo sapiens.

_4. Пригадайте, чим відрізняється Людина розумна від інших живих істот.

Будь-яка жива істота, яка має ознаки цього біологічного ви­ду — відповідну анатомію, зовнішній вигляд, внутрішні органи, — належить до поняття «людина»: від моменту народження до смер­ті, незалежно від рівня фізичного або психічного, розумового роз­витку, наявності будь-яких (зокрема, й психічних) хвороб. Люди­ною є й дитина, яка щойно народилася, і особа, яка має дуже значні затримки в розумовому розвитку, і дідусь, який прикутий до ліж­ка й утратив пам’ять.

Однак кожна людина неповторна. Вона має свої, властиві ли­ше їй ознаки — зріст, колір очей, волосся, форму обличчя, певні особливі прикмети (шрами, родимі плями тощо), у кожної люди­ни є свої відбитки пальців, темперамент і характер. Тому, говоря­чи про кожну конкретну людину, застосовують поняття «інди­від». Індивід — це конкретна людина, яка має свої індивідуальні властивості, що визначаються впливом біологічних і соціальних умов її розвитку. Отже, якщо поняття «людина» є родовим, охоп­лює мільйони й мільярди жителів Землі, то «індивід» — суто кон­кретне поняття, що стосується лише однієї чітко визначеної люд­ської істоти. При цьому можна поняття «індивід» застосувати незалежно від рівня розвитку, особливостей поведінки конкрет­ної особи.

Особливістю людини є те, що вона формується й існує в су­спільстві. Кожний із нас є членом сім’ї, трудового чи навчального колективу, належить до нації, дехто є членом релігійної громади, політичної партії чи громадського об’єднання. Відносини людини із суспільством, її становище в ньому характеризуються понят­тям «особистість». Як свідчить досвід, людина набуває багатьох якостей, лише перебуваючи в людському суспільстві. В історії людства траплялися випадки, коли дитина з тих чи інших причин ви­ховувалася поза людським суспільством — серед тварин, як у відо­мому творі про Мауглі. У цьому випадку в неї не розвивається люд­ська мова, не формуються навички, поведінка, характерні для людського суспільства. Отже, особистість — це індивід, який має не лише біологічні, а й певні соціальні властивості, що виявляються у відносинах з іншими людьми. Зверніть увагу, особистістю є не будь- яка людина, а лише та, яка вступає в суспільні відносини.

Людина в процесі свого життя вступає у відносини з іншими людьми, різноманітними організаціями, установами, державними органами. Саме тоді її можна назвати «особою». Цим поняттям ко­ристуються юристи, визначаючи людину, яка вступає в правовід­носини, що є їхнім суб’єктом. Отже, особа — це людина, яка є суб’єктом правовідносин.

Пригадайте_у які види осіб можуть брати участь у правовідно­синах.

З особливостями фізичних і юридичних осіб ви ознайомитеся в наступних параграфах, вивчаючи тему «Правовідносини».

Сучасна людина здебільшого має тісні зв’язки з певною держа­вою, має право на захист з її боку й водночас має перед нею обов’яз­ки. Зв’язок людини з певною державою визначає поняття «гро­мадянин». Якщо «особистість» — поняття загальнолюдське, то громадянином можна бути лише певної держави — України, Росії, Франції тощо.

Отже, «людина», «індивід» — поняття здебільшого біологічне, що стосується кожної істоти людського роду від народження. «Особистість» — переважно соціальне поняття, поняття «особа» визначає участь людини в правовідносинах, а «громадянин» — по­няття політико-правове, пов’язане з існуванням держави й права, визначає зв’язок людини з державою.

2. Поняття «громадянство».

Правовий статус (правове становище) громадянина визнача­ється поняттям «громадянство».Громадянство — це юридично визначений, стійкий, необмежений у просторі правовий зв’язок між особою й певною державою, що визначає їхні взаємні права й обов’язки.

Розглянемо докладніше кожну складову частину цього ви­значення. Юридична визначеність громадянства полягає в тому, що є чіткі, закріплені в нормативних актах правила його набуття й утрати. Стійкість громадянства визначає необмеженість дії в часі. Набувши громадянства, людина не може бути позбавлена його до­вільно. Протягом усього часу перебування в громадянстві вона має захист з боку своєї держави, може користуватися всіма права­ми громадянина. Необмеженість у просторі означає, що людина зберігає громадянство не лише на території своєї держави, а й за кордоном, у будь-якому місці земної кулі її захищає держава. Зга­даємо події останніх років, коли пірати з африканської держави Сомалі здійснювали захоплення суден різних держав у морі, поблизу узбережжя своєї держави, унаслідок чого під загрозою опинилося життя моряків — громадян різних держав. Франція, Росія, США й інші держави надіслали в цей район військові ко­раблі, літаки, загони спеціального призначення для забезпечення захисту своїх громадян. Незалежно від того, де знаходиться гро­мадянин, він також зберігає всі свої права й обов’язки. Коли обирають президента або депутатів, громадяни, які перебувають за кордоном своєї держави, беруть участь у голосуванні, прийшовши до дипломатичного представництва, де, як правило, створюють ви­борчі дільниці.

Іноді як синонім до поняття «громадянство» використовують поняття «підданство». Цей термін зберігся з часів, коли в більшос­ті країн були монархії і всі мешканці монархії вважалися такими, що знаходяться «під монархом», зобов’язані платити дань (аналог нинішнього податку) своєму монархові, як тоді казали: вони пере­бували «під данню». Звідси й назва — «піддані». У монархіях і ни­ні вживають термін «підданство» для позначення належності особи до держави, у країнах із республіканською формою правління використовують поняття «громадянство». Отже, в Україні ми говоримо: громадянин України, а у Великій Британії мешканці є підданими Її величності.

3. Набуття громадянства.

У сучасному світі існує чимало різних способів набуття грома­дянства.

Найбільша кількість людей отримує громадянство в момент на­родження. Саме цей спосіб — набуття громадянства за народжен­ням має назву філіація. В цьому випадку отримання громадянства відбувається автоматично, не потребує від людини жодних свідо­мих дій.

Розрізняють два основних підходи до надання громадянства за народженням. За першим — дитина отримує громадянство своїх батьків (хоча б одного). Воно нібито передається дитині з кров’ю, звідси й назва — право (або принцип) крові. В разі застосування цьо­го принципу немає значення, де народилася дитина, важливо лише, хто її батьки. Цей принцип є провідним у законодавстві ФРН, Франції, Італії тощо.

Другий принцип — це право (принцип) землі (або ґрунту). У цьому випадку дитина отримує громадянство тієї держави, на те­риторії якої вона народилася (незалежно від громадянства бать­ків). Саме цього принципу переважно дотримується законодавство більшості держав Латинської Америки.

Досить часто застосовується й змішаний принцип, коли в за­конодавстві є обидва зазначені принципи, що діють в різних си­туаціях.

Деякі люди отримують громадянство внаслідок натуралізації — громадянства певної держави іноземцем чи особою без громадян­ства внаслідок свідомого рішення про перехід з одного громадян­ства в інше. В цьому випадку особа, як правило, сама свідомо при­ймає рішення про зміну громадянства й звертається з відповідним клопотанням до держдвних органів обох держав — свого попередньо­го громадянства й того, громадянство якої вона хоче отримати.

У більшості держав визначено досить суворі вимоги для тих, хто має намір натуралізуватися, — отримати нове громадянство. Серед традиційних вимог — визначений (іноді досить значний) строк проживання на території держави, володіння на встановле­ному рівні мовою держави, визнання й дотримання вимог консти­туції й законів держави. Іноді додатково вимагають підтвердити наявність законних джерел існування, відсутність «негативних» сторінок біографії — судимості, участі в злочинних чи терористич­них організаціях тощо.

Унаслідок укладання міжнародних угод, зміни території дер­жав або інших обставин суспільного чи особистого життя в люди­ни виникає право одночасно на належність до громадянства двох чи навіть більше держав.

Пригадайте з курсів історії випадки переходу території однієї держави до складу іншої, які відбувалися внаслідок війн, революцій, розпаду чи утворення нових держав.

Однак у більшості держав подвійне громадянство не визна­ється, тому виникає необхідність обрати одне із двох можливих громадянств. Набуття громадянства внаслідок свідомого та добровільного вибору із двох чи більше наявних у людини гро­мадянств називають оптацією. Така ситуація виникла після Другої світової війни, коли деякі території Німеччини перейшли до складу СРСР і Польщі; до складу Радянської України, яка знаходилася в складі СРСР, перейшли деякі території Чехо- Словаччини (Закарпаття) тощо. Перед мешканцями цих терито­рій, які не за своєю волею опинилися на території інших держав, постала проблема — залишитися в попередньому громадянстві чи взяти нове. Аналогічне питання може постати при досягнен­ні повноліття перед людиною, яка народилася в державі, що ко­ристуєтеся принципом ґрунту, у батьків — громадян держави, яка визнає принцип крові.

Іноді особа, яка з різних причин втратила громадянство тієї чи іншої держави, виявляє бажання його повернути. В цьому випад­ку йтиметься про відновлення громадянства. Як правило, для осіб, які відновлюють своє громадянство, передбачено менш жорсткі умови, аніж тим, хто вирішив його набути вперше. В деяких випад­ках відновлення громадянства може бути навіть не індивідуаль­ним, а груповим, коли відповідним нормативним актом проголо­шується право на відновлення громадянства групам людей (наприклад, тим, хто був вимушений виїхати з держави, рятую­чись від військового перевороту чи громадянської війни внаслідок чого втратив громадянство).

Крім цих основних шляхів набуття громадянства, існують також додаткові, неосновні. Серед них — усиновлення дитини, установ­лення над нею опіки чи піклування. В багатьох державах дитина отримує громадянство свого усиновителя, опікуна, піклувальника, в інших передбачено й зворотний зв’язок — усиновитель має право стати громадянином держави усиновленої дитини в спрощеному порядку. Зазначимо, що деякі науковці вважають, що цей спосіб от­римання громадянства є різновидом натуралізації, інші — виокрем­люють його як самостійний.

У деяких державах також передбачено набуття громадянства в разі укладання шлюбу — особа, яка уклала шлюб із громадянином держави, також отримує громадянство цієї держави. Більше того, у державах Близького Сходу жінка автоматично набуває грома­дянство свого чоловіка.

Висловіть свою думку щодо обґрунтованості цих шляхів отри­мання: громадянства, їх відповідності принципам справедливості й поваги до прав людини.

4. Припинення громадянства.

У житті можуть виникати ситуації, коли людина втрачає своє громадянство. В більшості держав визнається право людини зміни­ти громадянство, вийти з громадянства, яке вона має. Існує декіль­ка способів припинення громадянства.

Найпростіший і найдемократичніший спосіб припинення гро­мадянства — коли людина сама приймає рішення про зміну свого громадянства, вихід із громадянства, яке в неї Є; Вихід із грома­дянства відбувається згідно із заявою людини. При цьому причини можуть бути різні — політичні, сімейні, економічні. В більшості держав законодавство визначає відповідні процедури — необхід­ність звернення до державного органу — суду, органів внутрішніх справ, інших органів державної виконавчої влади.

Законодавство багатьох держав також передбачає випадки, коли особа, хоча й не подає власної заяви про вихід із громадянства, але вчиняє дії, які призводять до автоматичної втрати громадянства. В більшості держав громадянство втрачається, якщо людина вступи­ла на військову службу, на службу в поліцію іншої держави. У держа­вах, що не визнають подвійного громадянства, підставою для втрати громадянства є добровільне набуття громадянства іншої держави.

У деяких державах передбачена також можливість позбавлення громадянства. В цьому випадку позбавлення громадянства відбува­ється як покарання за ті чи інші дії людини. Така можливість передба­чена законодавством ФРН, СІНА, Іспанії. Однак у більшості держав світу (Україна в їх числі) позбавлення громадянства не передбачене, уважається порушенням права людини на громадянство.

5. Апатриди й біпатриди.

При визначенні громадянства іноді виникають не зовсім звичні ситуації — особа може отримати право на громадянство одразу двох держав, тобто стати біпатридом.

Висловіть припущення, у яких ситуаціях можлива поява осіб, які мають подвійне громадянство.

Більшість держав світу нині не визнають подвійного грома­дянства, передбачають у своєму законодавстві запобіжні механізми для недопущення можливості його виникнення. Однак законодав­ство ФРН, Ізраїлю, Панами й деяких інших держав передбачає можливість подвійного громадянства.

Іноді людина внаслідок життєвих обставин залишається поза громадянством усіх держав, тобто стає особою без громадянства — апатридом.

Сучасне міжнародне право виходить із необхідності уникати випадків появи апатридів, зокрема для цього передбачають непри­пустимість втрати чи виходу з громадянства, якщо особа не набуде іншого громадянства; діти, батьки яких не мають громадянства в більшості держав, отримують громадянство за прицигюм ґрунту.

Пригадайте, що означає цей принцип.

Отже, тенденція сучасного законодавства більшості держав сві­ту й міжнародно-правових актів — зменшення можливостей випад­ків появи біпатридів та апатридів.

6. Іноземці.

Як правило, у кожній державі живуть не тільки особи, які ма­ють її громадянство. Тут можуть перебувати громадяни інших країн — іноземні громадяни, а також особи без громадянства — ті, хто не можуть підтвердити свою належність до громадянства жод­ної з країн. Чим відрізняється їхнє правове становище від правово­го становища громадян?

Сучасне законодавство більшості держав визначає, що іноземці й особи без громадянства, які перебувають на території держави на законних підставах (тобто перетнули кордон легально, отримали в разі потреби — дозвіл на перебування на території держави — візу й перебувають на території держави відповідно до встановлених нею правил), користуються тими самими правами й свободами, що й громадяни цієї держави. Винятки встановлюються, як правило, конституцією й законами держави перебування. В більшості дер­жав іноземцям, наприклад, гарантовані права на життя й свободу, на освіту й охорону здоров’я, на власність (хоча іноді з певними об­меженнями). Однак іноземці не мають права брати участь в управ­лінні державою — обирати й бути обраними до органів державної влади, бути державними службовцями, на них не поширюється вій­ськовий обов’язок тощо. В той же час іноземці, так само як і грома­дяни, зобов’язані виконувати вимоги конституції й закони держави перебування, сплачувати податки, у разі скоєння правопорушень їх притягають до відповідальності (окремі винятки стосуються осіб, які мають дипломатичний статус і відповідно так званий диплома­тичний імунітет).

Із Закону України «Про громадянство України» Стаття 7. Набуття громадянства України за наро­дженням

Особа, батьки або один з батьків якої на момент її наро­дження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від осіб без грома­дянства, які на законних підставах проживають на території | України, є громадянином України. Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі І (знайда), є громадянином України.

Стаття 8. Набуття громадянства України за територіаль­ним походженням

Особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно прожива­ли до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України, відповідно до статті 5 Закону України «Про право- наступництво України», а також на інших територіях, що вхо­дили до складу Української Народної Республіки, Західно­української Народної Республіки, Української держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпат­ської України, Української Радянської Соціалістичної Рес- | публіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її ді­ти реєструються громадянами України.

Стаття 9. Прийняття до громадянства України Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

I

I) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) зобов’язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві. Особи, які є іно­земцями, мають взяти зобов’язання припинити іноземне гро­мадянство і подати документ про це, виданий уповноважени­ми органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, про­тягом року з моменту прийняття їх до громадянства України;

3) безперервне проживання на законних підставах на терито­рії України протягом останніх п’яти років. Ця умова не поширю­ється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України

терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на за­конних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України по­над два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не по­ширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Стаття 19. Втрата громадянства України Громадянство України втрачається:

якщо громадянин України після досягнення ним повноліт­тя добровільно набув громадянство іншої держави; якщо іно­земець набув громадянство України і не подав у порядку, пе­редбаченому частиною п’ятою статті 8, пунктом 2 частини

І

другої статті 9 та частиною другою статті 10 цього закону, до­кумент про припинення іноземного громадянства або деклара­цію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянство України і скорис­тався правами або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) якщо особа набула громадянство України на підставі статті 9 цього закону внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

До людини в різних ситуаціях можуть застосовуватися понят­тя людина₉ індивіду особистість, особа, громадянин.

Громадянство є важливою юридичною категорією, що визна­чає правовий зв’язок між державою і людиною.

У законодавстві більшості держав визначено різні шляхи на­буття громадянства, основними серед них є філіація, натураліза­ція, оптація тощо. Громадянин має право змінити своє громадян­ство. Людина може вийти з громадянства, утратити його в разі скоєння ним передбачених законодавством дій. В окремих держа­вах передбачено процедуру позбавлення громадянства.

Людина, індивід, особистість, особа, громадянин, грома­дянство, апатрид, біпатрид.

1. Поясніть поняття людина, індивід, особистість, особа, громадя- 7т' нин, громадянство, апатрид, біпатрид.

“ " 2. Які існують шляхи набуття громадянства?

3. Назвіть шляхи втрати громадянства.

4. Порівняйте

А громадянство й підданство

Б поняття людина, індивід, громадянин, особа, особистість

В філіацію, оптацію, натуралізацію

Г вихід із громадянства, утрату громадянства й позбавлення громадянства

Д правовий статус громадян та іноземців, які перебувають на території держави на законних підставах

5*. Виходячи з правового змісту громадянства, проаналізуйте мож­ливі позитивні й негативні наслідки подвійного громадянства для держави й окремої особи.

6*. Визначте, у яких із зазначених випадків особи мають право на українське громадянство. Для відповідей використайте ма­теріал параграфа та витяги із Закону України «Про громадянство України»:

а) батьки дитини є громадянами України, але на момент її на­родження постійно живуть у США;

б) батько дитини — громадянин ФРН, мати — громадянка України, постійно живуть у Польщі;

в) дівчина, громадянка України, одружилася з громадянином Єгипту й виїхала з ним на проживання на його батьківщину;

г) офіцер, уродженець Одеси, у 1991 р. служив на Далекому Сході і у 2001 р_м вийшовши на пенсію, подав заяву про на­дання йому українського громадянства;

д) громадянка України виїхала до Франції й поступила на службу в поліцію Парижа;

е) біля пологового будинку в м. Донецьку знайдено дитину, вік якої приблизно тиждень. Батьків її встановити не вдалося.

§ 20. Політична система суспільства

1. Політичні відносини.

Кожна людина у своєму житті вступає в різноманітні відносини.

Наведіть приклади відносин, у яких доводилося брати участь вам, вашим родичам, знайомим і друзям.

Будь-які відносини, які виникають між людьми в процесі їх­ньої життєдіяльності (тобто в людському суспільстві), називають суспільними. Вони забезпечують участь особи в житті суспільства.

Однак серед численних і дуже різноманітних суспільних відно­син можна визначити ті, які відносяться до державної влади.Полі­тичні відносини — це відносини, які складаються в процесі заво- лодіння, організації та здійснення державної влади.

Політичними є відносини, які виникають під час виборів, діяль­ності політичних партій. Так само політичними є відносини, що іс­нують у процесі управління державою між громадянами, юридич­ними особами й державними органами. Треба зазначити, що на відміну від інших суспільних відносин, чимало з яких не повною мірою регулюються нормами права, політичні відносини повною мірою підлягають правовому регулюванню.

2. Поняття «політична система суспільства».

Політична система суспільства — досить складне явище су­спільного життя. Існують два підходи до визначення цього понят­тя. У вузькому сенсі політична система суспільства — сукупність державних і недержавних інститутів, організацій, органів, окре­мих громадян, які беруть участь у політичному житті суспільства, здійснюють владу, управління суспільством, регулюють взаємо­відносини між громадянами, соціальними та іншими групами. Інколи трапляється більш широке розуміння політичної системи. До її складу в цьому випадку включають не лише різних осіб, які беруть участь у політичному житті, а й усі явища політичного жит­тя суспільства. Зокрема, додатково до складу політичної системи в цьому випадку відносять політичні відносини, політичну свідо­мість учасників політичного життя, а також політичні норми — за­гальні правила поведінки в процесі політичного життя.