Про гонорар до того хворого говорити не буду. 6 страница

Дівчата з квіттям без наймення, пальми

родять хліб, зелена рута

й нові міста із площами з блакиті,

де качаються жар-леви.

Та тіні неспокійні, привиди невтишні

з-під землі стають,

з-під площ, з-під трав.

Метрополю,

долонями червоних мурів упокій крилаті

душі авт!

5 листопада 1935

ЗАКІНЧУЮЧИ

Хто ж потребує слів твоїх?

Чи той, що важить хліб і сіль,

чи той, що відсотки рахує,

чи той, що у безсонну ніч

бунтарські зазиви друкує,

чи той, кого гарячка палить

і з голоду запеклий вже,

чи той, що чорні тюрми валить,

чи той, що тюрми береже?

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Які мотиви є провідними в циклі “Бронзові м'язи”? Чому? Хто ще з відомих Вам письменників чи поетів писав на ці теми?

2. Які художні засоби використовує Б.-І. Антонич у поезії “ І ”? З якою метою?

3. Схарактеризуйте провідні мотиви поезії “Підсвідомість”. Про що це свідчить?

4. Як характеризує себе Б.-І. Антонич у поезiях “Автобіографія” та “Автопортрет”? Чому?

5. Яким змальовує свій рідний край Б.-І. Антонич у “Елегії про співучі двері”?

6. За допомогою яких художнiх засобiв у поезiї “Дороги” оспiвується молодiсть, майбутнє, радiсть життя?

7. Яка історична постать змальовується у поезії “Князь”? За допомогою яких засобів?

8. Як Ви розумієте перший рядок поезії “До весни”?

9. Що таке мiфологiзм лiтературного твору? Якими рисами надiляє поет природу в поезiї “Село”?

10. Яким чином у поезiях “Рiздво” i “Коляда” поєднується християнськi та язичницькi мотиви?

11. Пояснiсть назву поезiї “Зелена Євангелiя”.

12. За допомогою яких художнiх засобiв у поезiї “Зелена Євангелiя” розкривається єднiсть людини i природи?

13. Що змінюється і що залишається незмінним у поезії Б.-І. Антонича “Пісня про незнищенність матерії”?

14. Які істориін події відбито в поезії “Пісня про Альказар”? Чому за цей твір у Радянському Союзі Б.-І. Антонича називали “фашистом”?

15. Які художні засоби превалюють у поезії “Слово про Альказар”?

16. Яким постає образ України в поезiї “Вишнi”?

17. У чому вбачає джерела своєї творчостi Б.-І. Антонич в поезiї “Вишнi”?

18. Як ставиться поет до постатi Т. Шевченка?

19. Як зображується життя мiста в поезiї “Ротацiї”? Якi засоби i прийоми використовує для цього автор?

20. Які події постають в уяві автора у поезії “Балада про блакитну смерть”? Чому?

21. Порівняйте стильові особливості збірок “Привітання життя” та “Ротації”. Про що це сідчить? Що Ви можете сказати про стильову еволюцію Б.‑І. Антонича

22. Якi фiлософськi проблеми осмислюються в лiрицi Б.-І. Антонича?

23. Назвiть провiднi риси iндивiдуального стилю Б.-І. Антонича.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Весни розспіваної князь: Слово про Антонича: Статті, есе, спогади, листи, поезії. – Львів, 1989.

Ільницький М. Богдан-Ігор Антонич. – К., 1991.

Ільницький М. Драма без катарсису: Сторінки літературного життя Львова першої половини ХХ століття. – Львів, 1999.

Ласло-Куцюк М. Шукання форми: Нариси з української літератури ХХ століття. – Бухарест, 1980.

Моклиця М. Модернізм у творчості письменників ХХ століття. Част. 1. Українська література. – Луцьк, 1999. – С. 97–111.

Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна i Польща. – К., 2001. – С. 259–306.

Стефанівська Л. Антонич. Антиномії. – К., 2006.

ВОЛОДИМИР СВIДЗІНСЬКИЙ

(1885 – 1941)

Володимир Євтимович Свiдзінський народився 8 жовтня 1885 р. в с. Маянiв на Вінниччині в родинi священика. Навчався майбутнiй поет у Тиврiвськiй бурсi та Кам’янець-Подiльськiй духовнiй семiнарiї, яку кинув у 1904 р. В. Свiдзінський 1907 р. переїхав до Києва i вступив на економiчний факультет Комерцiйного iнституту, пiсля закiнчення якого працював у Вiнницькому земстві економiстом. Пiд час Першої свiтової вiйни був на фронті. З 1920 р. В. Свiдзінський працював редактором видавничого вiддiлу народної управи в Кам’янцi-Подiльському. У цьому мiстi поет одружився з народною вчителькою Зiнаїдою Сулковською. У 1921 р. у них народилася донька Мирослава. 1925 р. разом iз дружиною та дочкою Мирославою В. Свiдзінський переїхав до Харкова, де до кiнця життя пропрацював в редакцiї журналу “Червоний шлях (з 1936 р. – “Лiтературний журнал”). На початку 1930-х рр. поет пережив глибоку особисту драму, що суттєво позначилася на його творчостi: дружина з дочкою залишила Харкiв i переїхала жити до сестри до Вiнницi. В. Свiдзінський важко переживав цю несподiвану самотнiсть. З початком Другої свiтової вiйни поет був заарештований органами НКВС, а напередоднi вступу нiмецьких вiйськ до Харкова 18 жовтня 1941 р. був спалений живцем пiд м. Куп’янськом у сараї разом з iншими в’язнями.

Перший вiрш В. Свiдзінський надрукував 1912 р. в альманасi українських модернiстiв “Українська хата”. Перша збiрка поета “Лiричнi поезiї” з’явилася 1922 р., наступна – “Вересень” вийшла 1927 р. власним накладом автора. Останньою прижиттєвою стала збiрка “Поезiї” 1940 р. В. Свiдзінський все життя цурався галасливого бiлялітературного середовища, тому бiльшiсть своїх поезiй писав у шухляду, на самотi висловлюючи в них свої найпотаємнiшi думки. Вже пiсля його смертi на емiграцiї була упорядкована збiрка недрукованих поезiй “Медобiр”. Значну частину творчого доробку В. Свiдзінського посiдають поетичнi переклади Гесiода, Овiдiя, Арiстофана, Лопе де Вега, О. Пушкiна, М. Лермонтова, Янки Купали та ін. Йому належить поетичний переклад “Слова о полку Ігоревiм”.

Поезiї В. Свiдзінського є одними з найдовершеніших зразкiв української фiлософсько-медитативної лiрики. Небезпiдставною є думка дослiдникiв, що поезiя “Холодна тиша…”, написана античним розмiром сенарiєм, належить до перлин не лише української, а й свiтової лiрики. У своїх творах В. Свiдзінський поєднував традицiї народної поезiї iз поетичними здобутками модерної української поезiї ХХ ст., передусiм М. Зерова, М. Рильського, П. Тичини, Є. Плужника.

Зі збірки “Медобір”

ПАМ'ЯТІ З. С-СЬКОЇ

ІІ

Коли ти була зо мною, ладо моє,

Усе було до ладу,

Як сонце в саду,

А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.

Розрив трава високо росте,

Розірвала ночі і дні.

Перше були вони як крила ластівки:

Верх чорний., спід білий., а крило одно.

Тепер вони як розламаний камінь –

Колють і ранять, ладо моє.

Стало тяжко нести мені час.

Туга рве мислі мої,

Як буря метає снігом.

Одна сніжинка падає на лід,

І вітер жене її в безвість,

Друга лягає при березі

У скований слід копита,

Третя розбивається об сук.

Стало тяжко нести мені час.

Я знаю: усе вмирає.

Квітка у полі,

Дерево в лісі,

Дитина в місті.

Усе вмирає, ладо моє.

Не в одні двері приводить нас вечір,

Не в одному вікні вітаєм ми ранок,

І забув я творити казку.

Так гостро дивлюсь,

А бачу тільки видиме,

Тільки можливе, ладо моє.

III–IV 1932

***

Спи. Засни.

Позлітались на берег рибальські човни.

Хмарка по хмарці паде до сходу,

Як по листку листок.

Два верхівці під'їжджають до броду:

Сивий кінь поклав копита в воду,

Вороний на пісок.

Чуєш: по звуку звук

Поглинає морок недобрий.

Дальній міст тремтить як протятий павук,

Будяки підіймають шпаги на обрій

І тануть. в'яжуться ґронами

Зорі, пускають віти увіч.

Спи колихнула запонами

Ніч.

ІХ 1932

***

Холодна тиша. Місяцю надламаний,

Зо мною будь і освяти печаль мою.

Вона, як сніг на вітах, умирилася,

Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.

Три радості у мене неодіймані:

Самотність, труд, мовчання. Туги злобної

Немає більше. Місяцю надламаний,

Я виноград відновлення у ніч несу.

На мертвім полі стану помолитися,

І будуть зорі біля мене падати.

1932.

БАЛАДИ

І

Встану рано, зійду

По вогкому сліду –

Дивен звір походив

У моєму саду

Позривав темну персть,

Обтрусив ясени,

На сухі полини

Кинув вицвілу шерсть.

Я в вечірній імлі

Затаюся в саду,

Од гіллі до гіллі

Сіть шовкову зведу.

Тільки блисне зело

В нарожденному дню,

Я високе чоло

Ізловлю, полоню.

Марне слово прорік,

Пусто ніч чатував –

Дивен звір мою сіть

Потоптав, пометав,

По кущах поволік,

Лиш розгільчастий ріг

Засвітився на мить

Під каштаном старим,

Лиш копитяний грім

По саду перебіг

У вогнисту повіть,

За блискучий поріг.

11. Х. 1927

IV

Падає місто в імлисте море,

Коливаючись, як корабель.

Зловтішно дивиться поповзень-морок

З-поза пустельних скель.

Тонуть у морі башти, мечеті,

Прадавні брами, рубчасті доми,

І пальм рівностанних високі намети

Никнуть в тумані підводної тьми.

В нагрітих палатах плаче князівна.

Рука не зриває напружених струн.

Сумує край неї голуб безгнівний,

Друг її вірний. Сивий буркун.

От вийшли зорі. – а міста немає.

Лиш води рівно лежать, як став,

І тихо плавле, до місця грає

Померклим сріблом парчевий рукав

29. ІІІ 1933

***

Страшно, кажу я, на думку, що в постаті звіра ходив я.

Страшно, – нащадок мій скаже, – що був я колись чоловіком.

1. VII 1929

***

Арону Копштейну

Холод іде, залізо несе –

Літа гарячий шум замикати.

Шум замикає, темряву довжить,

Синє небо під трепетом держить,

Сонячні паруси обтинає.

Обтинчики падають тут і там.

Упавши, шепчуть: “Годі світити!”

Вийду я в поле, стану, послухаю,

Що мені скаже замерзле озерце.

Озерце каже: “Десь сливи цвітуть,

І море плеще в зелений острів,

І біля дому молода жінка

Мотає міток жемчужних ниток.

А я, озерце, на те не заздрю.

Я тут, у полі, мов гусь біленька,

Що сіла-впала перепочити,

Очерет надо мною шумить, шумить,

Перестане... і знов шумить!”

1936

***

Як любив я з дитячих літ

Твої памеги, скелі, гаї,

І веселки блискучий зліт,

І зоряні тканки Твої.

І в замисленім смутку їх красоти

Як я часто вгадати хотів

Те, про що мріяв Ти,

І чого не створив

1932

ЗРАДА

І

Їду-поїду на бистрім коні

Крізь попіл ночі, крізь полум'я днів,

Тільки пісня бринить за сідлом,

А слідом –

Одинадцять друзів моїх,

Одинадцять місяців молодих.

Велика скеля стоїть.

Під скелею земля спить.

А в тій землі теремок,

Де ящірка проживає,

Що була колись князівною.

– Нумо, хлопці, станьмо,

Мечі з піхов добуваймо,

Князівну-полонянку

Із чарів визволяймо.

Хлопці стали,

Мечі з піхов добували,

Князівну-полонянку

Із чарів визволяли.

Вийшла вона як квіточка біла,

Тільки несміла, несміла.

– Ти мене любиш? – питає. – Люблю.

– Віддай мені радість свою. –

Я віддав.

– І тепер мене любиш? – Люблю.

– Віддай мені силу свою. –

Віддав.

– І ще мене любиш? – Люблю.

– Віддай мені мужність свою.

Віддав.

Тоді очі звела,

Повні спокою,

Тоді повела

Проти себе рукою,

Я дивлюсь, –

А моїх одинадцяти друзів нема,

Тільки вечір та падає тьма,

Та стоїть одинадцять стовпчиків,

Одні порохняві, другі криві.

На всіх шапочки снігові!

Дивна князівна тоді на коня:

– Чого ж твої очі в журбі?

Не нудно буде й тобі:

День у день,

Рік у рік,

Повік

Біля стовпчиків похожати

Та співати жальливих пісень,

Що зграбували тебе,

Що ти не можеш забути,

Що як же недобрим бути,

Коли небо таке голубе!

Показала зуби як ікла,

Засміялася. Свиснула, зникла.

ІІІ 1934.

V

Ти ляж та й засни собі, тату,

А я біля тебе кластиму хату.

Стіни

Пороблю із сухої чатини,

На покрівлю соснових гілок,

А волотка трави – то над нею димок.

А як прийде яка горбата

Або інший лихий чоловік, – то тебе закидаю

Соняшними шапочками маю

І скажу, затуливши собою хатинку:

– Тут мого тата немає,

Десь він інде тепер на спочинку,

Бо він приїхав дуже трудний,

То ви марно сюди не ходіте

І голосом не ячіте,

Все одно чаклунки горбаті

Не мають сили при моїй хаті.

20. VI 1931

***

Нерозвійно нагусла над мокрим вікном

Осліплених днів каламуть.

Речі спокійно живуть,

Не зринають гіркі слова,

І сіріє печаль моя,

Як під льодом трава.

Заростає дзеркало пилом,

Пам'ять ніжної – забуттям.

Нехай речі спокійно живуть

Під глухою корою мовчання.

Ні верчірня зоря, ані рання.

Ні з далеких, ні з близьких доріг

На мій забутий поріг

Голосу милого не приведуть.

18. ІІІ 1932

***

Ми зближалися додому,

Коли ти почав іти тихіше

І сказав: “Тут близько кладовище.

Хочеш, зайдем?” Якось підсвідомо

Дав я згоду. Ми пройшли у браму.

Там дерева древніми верхами

Сонно привітали нас. І смуток

Розтікався од надгробних руток.

Ми звернули й сіли недалеко.

Ти курив, мовчав і трудно дихав.

І було навколо тихо,

Тільки коник гостро десь чечекав.

Ти промовив: “Адже, правда, гарно?

Я, з вокзалу ідучи додому,

Часто спочиваю тут. А парно

Нині зранку... Чи не буде грому?”

Непомітно зникла тінь од листя.

Наповзали хмар важкі одриви.

Я підвівся. Близько того місця

Ти лежиш тепер під тінню іви.

1934.

***

Загудів трамвай – і зник поволі

В місячному блиску, за домами,

Як зникає в лісі за кущами

Звір високий з зіркою на чолі.

Я один в провулку мовчазному.

Стяргнуть ноги у глибокий порох;

Не почує ані друг, ні ворог,

Як я наближаюся додому.

1934

***

У рідній моїй стороні

Не маю я рідного дому.

Ні саду – щоб діяти те,

Що миле й відрадне мені

Зібрав би я в гарну сім'ю

Дерева, і квіти, і скелі,

І плем'я, чий голос – пісні,

Любило б оселю мою.

Я слухав би жеркіт струмка,

Я б міг зупинити в долині

Потік і розводити риб

У круглій водоймі ставка.

Скінчивши спокійні труди,

Я йшов би спочити на берег,

І верби вітали б мене –

Задумані сестри води.

Живу я в чужому дому

На біднім веретищі міста;

Лиш насип я бачу з вікна

Та обрій у вічнім диму.

Два дерева стоять у дворі,

Два друга самотніх, два в'язні;

Немає під ними трави,

Не видно їм блиску зорі!

Лиш вітер крилом громовим

Над ними ударить порою,

Пробудить то шум у гіллі,

То мрію у серці моїм.

1939

***

У завулку вузькому

Тонко мгліє туман;

Тінь високого дому

Полонила майдан.

Наближає смеркання,

Мовкне вітер-казкар...

Холодок зов'явання

Обіймає бульвар.

Сяє захід святочний,

Мов цвіте оболонь;

У кав'ярні молочний

Розпустився вогонь.

Ніжним полум'ям канна

Серед скверу горить.

Мить життя несказанна

Невідчутно летить.

9. Х 1940.

***

Умер годинник токотливий.

Зламалася блискуча вісь,

І зупинились коліщата

Під золотим візочком часу.

Стоїть він тихо, не рокоче,

Неначе та чумацька мажа,

Покинута в ступу глухому.

Огненні коні скам'яніли;

Уже не підуть оббігати

Своє одвічнеє кружало,

І, упустивши віжки з рук,

Погонич-сонце задрімало.

16. І 1940

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Назвіть основні факти біографії В. Свідзінського?

2. Кому присвячений цикл поезій “Пам'яті З. С-ської”?

3. У чому полягає провідна ідея поезій циклу “Пам'яті З. С–ської”?

4. Які філософські ідеї про життя, смерть і призначення людини висловлює В. Свідзінський у поезії “Пам'яті З. С–ської”?

5. Як Ви розумієте провідну ідею поезії “Холодна тиша...”?

6. Назвіть ключові образи поезії “Холодна тиша...”?

7. Які образи є провідними для циклу В. Свідізінського “Балади”?

8. Хто є ліричним адресатом у поезії “Як любив я з дитячих літ...”?

9. Які казкові мотиви можна виділити в поезіях В. Свідзінського циклу “Зрада”?

10. Як співіснують мрія і дійсність у творах В. Свідзінського?

11. Яка система віршування використовується автором у циклі “Зрада”?

12. Який настрій превалює в поезіях “Нерозвійно нагусла...” та “Ми вже зближалися додому...”? Чому?

13. Яке місце у творчості В. Свідзінського посідають урбаністичні мотиви? Доведіть це прикладами з текстів.

14. Які провідні мотиви притаманні творчості В. Свідзінського?

15. Яким постає образ ліричного героя поезій В. Свідзінського?

16. Якi філософські проблеми осмислюються в ліриці В. Свідзінського?

17. Назвіть провідні риси індивідуального стилю В. Свідзінського.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Борзенко О. Поезія Володимира Свідзінського в аспекті ідейно-художніх пошуків українського модернізму // Наукові записки Кам’янець-Подільського державного університету. – 2006. – Філологічні науки. – Вип. 13. – С. 231–236.

Моклиця М. Модернізм у творчості письменників ХХ століття. Част. 1. Українська література. – Луцьк, 1999. – С. 112–124.

Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна i Польща. – К., 2001. – С. 259–306.

Соловей Е. Невпізнаний гість: Доля і спадщина Володимира Свідзінського. – К., 2006.

Сподарець М. Семантика міського простору в ліриці В. Свідзінського // Наукові записки Кам’янець-Подільського державного університету. – 2006. – Філологічні науки. – Вип. 13. – С. 152-160.

Старова О. Мотив метаморфози в поезії В. Свідзінського // Наукові записки Кам’янець-Подільського державного університету. – 2006. – Філологічні науки. – Вип. 13. – С. 184–189.

Тимченко А. Мотив звіра у поетичному циклі В. Свідзінського “Балади” // Наукові записки Кам’янець-Подільського державного університету. – 2006. – Філологічні науки. – Вип. 13. – С. 189–195.

ОКСАНА ЗАБУЖКО

Оксана Степанівна Забужко (народилася 1960 року) – письменниця, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України.

Автор поетичних збірок “Травневий іній” (Київ, 1985), “Диригент останньої свічки” (Київ, 1990), “Автостоп” (Київ, 1994), “Kingdom Of Fallen Statues” (Toronto, 1996), повісті “Інопланетянка” (1992), роману “Польові дослідження з українського сексу” (Київ, 1996), філософсько-літературознавчих праць “Дві культури” (Київ, 1990) і “Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період” (Київ, 1992), численних культурологічних статей і есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Стипендіат Фонду Фулбрайта (1994), лауреат літературних премій Фонду імені Гелен Лапіка (США, 1996) та Фонду Всесвітнього Зобов’язання (США, 1997).

Викладала україністику в американських університетах (1992 р. в Пенн Стейт як запрошений письменник, 1994 р. в Гарвардському й Пітсбурзькому університетах як Фулбрайтівський стипендіат), провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях (”Panorama”, “Столичные новости” та ін.), вела літературні майстер-класи в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка.

В Україні О. Забужко від 1996-го року (від часу першої публікації роману-лонґселлера “Польові дослідження з українського сексу”) залишається найпопулярнішим україномовним автором – загальний наклад проданих звідтоді її книжок станом на 1 січня 2003 р. склав понад 65 тис. примірників. Твори О. Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке – в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися шістнадцятьма мовами світу і 1997 р. вдостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation. Серед інших її літературних нагород – премії Фонду ім. Щербань-Лапіка (1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м.Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м.Ґрац (2002) та ін.

КЛІТЕМНЕСТРА

Кассандра (до Клітемнестри):

…Ти, правда, і не жінка.

Леся Українка

Агамемнон іде –

піднімається сходами, й сонце

світить у спину йому, і увесь він відлунює міддю,

мов налитий війною бовван, і риплять

шкіряні поворозки бляшаних його обладунків…

Приберіть, не хочу!

Не бажаю звіриного запаху з рота,

ані рук його в нігтях, лямованих чорним, –

ці руки зривають одежу

із мене, як з мертвого тіла на полі бою,

і можливо, під нігтями ще догнивають ворсинки

і лупа – із одежі й волосся забитих.

Може, я і не жінка –

я не хочу вищати й звиватись од смертної втіхи,

навиліт прохромлена лезом сліпучим, у скалках смердючого поту,

що опливає на мене липкими соками смерти:

ненавиджу

тонке скавуління суки, котре заляскоче

мимо моєї волі в ту мить у мене в гортані,

ненавиджу хвилю змори, котра огорне,

й розбухлу од вільгости пористу таранкуватість

його глевкого підгорля понад собою,

коли буду розплющувать очі; о сину Атрея,

так під тобою пручалась розпластана Троя,

стріла поціляє в пругке, і живе, і охоплене тремом –

це лань? Брісеїда? Чи – горяч жіноцької крови,

по стегнах спливаючи, робить тебе переможцем,

що кров добуває із тіл, наче праведник – воду зі скелі?

Не перелюбство, не скотолюдство, але скотоложство –

змагать Клітемнестру, і лань, і Кассандру, і Трою, й Мікени!

Може, я і не жінка.

Агамемнон надходить, і довшають тіні із запахом пітьми і поту.

А мені таки зимно.

Я стою і дрижу з осяяння: вбивати – то також робота!

Прясти, ткати

(розпускати – як та, що з Ітаки), трояндове тіло Егісфа

(ах, причім тут Егісф!) натирати пестливим олійком –

насолода для пальців, заняття для пальців, та не для цариці:

це нічим не шляхетніш, ніж, приміром, мацання віспин,

і стокрот уже ліпше було б із якимось молільником

утекти – хоч до Дельф і, можливо, пошитися в жриці,

де щосвята належати всім перехожим калікам,

віддаючись незряче тій силі, позбавленій лику,

що не прагне спиняти (удар – на бігу: вгородитись!) –

що снується повсюдно, мінлива, текуча й незрима…

Ах, як зимно.

Сходиш, освітлений сонцем зі спини, –

о богорівний!

(Що богорівніший, то ненавидніший, то притягальніш

ступа твоя сходами – кожен-бо крок в ній заважить

з рік Іліонський – ах ну ж бо, ну ближче, ну ближче…)

Завмираючи з захвату,

сліпнучи з чорно-білого – розчерку тіней,

осоння плит мармурових,–

на всю силу уяви держу собі перед зором

одним-єдиний покоїк,

де заслона – вся вибухлий пурпур: коли ти зайдеш за неї,

я, єдиним божистим жестом

руки, твердої од холоду вірного їй металу,

все перевершу, на що ти досі спромігся:

я засную нове царство –

світ без Агамемнона.

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ: ПАНІ МЕРЖИНСЬКА

У світі, найбільш реальнім з усіх можливих, –

у такому самому Києві, тільки трохи інакшім

(всі знайомі кав’ярні – по другому боці вулиць,

рух екіпажів і авт тече в супротивну сторону), –

по хіднику, освітленім плямами листя,

Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок, –

бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці

(підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!);

дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська

спиняє візочок – поправити укривальце,

нахиляється, рвучко роздутими ніздрями спрагло вбирає

теплий, хлібний, дурманливий пах немовлячої шкіри,

не втерпівши, з вибухом щасного сміху втискає обличчя

в піну мережив, в курчачий, піддатливий лоскіт,

ніжно сюркоче, прицокує язиком

(а бачиш, Лесюню, добре казав тоді лікар:

всі ті дівоцькі сухоти – то просто од нервів,

вийдеш заміж, народиш – і все минеться).

У кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку)

чекає вогненний янгол, сховавши крила

під попілавий плащ; замовляє вже шосту каву.

Входить жінка у чорній сукні,

різко стягує рукавички, шпурляє на столик.

Янгол підводить на неї очі – і тут же відводить: помилка.

Тимчасом Лариса Петрівна Косач-Мержинська

котить візочок мимо:

не забути зібрати вишневий трусок на розпал самоваря –

тільки вишневий-бо вугіль дає правдиву духмяність,

так, як любить Сергій; до вечірнього чаю стіл

на терасі накрити білим обрусом (чи нова куховарка

втрапить почистити срібло?). Вертаючи з праці,

Сергій Костянтинич Мержинський іще од хвіртки

широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом:

пані Ларису з дитям у садовім плетенім кріслі,

прощену няньку і куховарку на задньому плані.

Ліля з мужем і Людя Старицька будуть пізніше – знаєш,

Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Потім пані Лариса сидить із шитвом при лампі.

Смерком стають чутніші вологі надихи саду.

У сусідів грюка вікно; десь гукають додому дітей.

І коли – то, либонь, од єврейських дільниць – розтинається крик:

– Міріам!

(Міріам! Міріам! – захлинулась горбами луна), –

мов здригнувшись зі сну,

Лариса Петрівна Косач-Мержинська вколює голкою палець.

– Що тобі, серце? – Нічого (ряхтюча рубінова крапля

на підмізинній пучці – батистова хусточка – пляма

розтікається і підсихає, немов іржа).

Міріам. Міріам. Ах ти, Господи. Ні, не згадати.

– Ти просто втомилась, – цілунок в долоню, – не час нам лягти?

(Руки круг шиї, глибоке зітхання і трем).

У кав’ярні на Прорізній (з протилежного боку) вогненний янгол

замовляє дванадцяту каву; ніхто не приходить; дзигар

б’є дванадцять разів – отже, північ. Щасливі жінки

сплять, наморені любосним трудом. Лариса Косач-Мержинська

непорушно лежить горілиць коло мужа, що вже заснув,

і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима –

широко розкритими – дивиться в порожнечу.

КОМЕНТАР ДО ДІЙ СВ. АПОСТОЛІВ

Що ж ти, Петре, стоїш? Вже ті стражники щезли за рогом –

Тільки натовпу гук від намісницьких лине палат…

І яка там різниця – чи богом Він був, чи не богом!

Справа, зрештою, в іншім, а в чім – то не знає й Пілат.

А ото люд прибува!.. З хрипом, вереском, сопухом пивним

На Голготу стікається, з темних сповзаючись нір!..

Провінційний актор, тричі поспіль освистаний півнем, –

Ти стоїш, затулившись плащем на простацький поганський манір.

Пальці грубі й шорсткі, шкіра, дублена ядухом рибним…